Постанова Київський апеляційний суд № 755/5372/24

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 06 лютого 2025 року м. Київ Справа № 755/5372/24 Провадження: № 22-ц/824/3885/2025 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О., суддів Нежури В. А., Соколової В. В., секретар Сакалош Б. В. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 01 жовтня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Яровенко Н. О. у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення не нарахованих та не виплачених сум при звільненні та стягнення середнього заробітку за весь час затримки виплати належних сум при звільнені, у с т а н о в и в: У березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що він з 17.02.2020 року по 02.01.2024 року працював на різних посадах в АТ «Українська залізниця». Наказом № 2450/ОС від 28.12.2023 року його було звільнено з посади менеджера відділу соціальної та корпоративної відповідальності Департаменту соціальної політики АТ «Українська залізниця» з 02.01.2024 року за угодою сторін. При цьому, йому не були нараховані та виплачені всі суми, що належить йому від підприємства, а саме дві матеріальні допомоги на оздоровлення, які були надані йому згідно наказів № 11 від 01.02.2023 року та № 1189 від 10.06.2022 року, відповідно до п.3.3.18 Галузевої угоди між Державною адміністрацією залізничного транспорту України та профспілками на 2002-2006 року, до п. 2.2.10 Колективного договору між керівництвом Державної адміністрації залізничного транспорту України і профспілковим комітетом апарату Укрзалізниці на 2002-2006 року. Вказані матеріальні допомоги були надані, проте не нараховані та не виплачені. В наказах про надання матеріальної допомоги зазначено, що матеріальна допомога на оздоровлення надається, проте, виплату необхідно провести після окремого рішення правління. Отже, вважає, що при звільненні, без законної підстави в порушення встановленого порядку, йому не нараховані та не виплачені всі суми, що належали до виплат від підприємства.На підставі викладеного, просив суд стягнути не нараховані та не виплачені суми при звільненні та стягнути середній заробіток за весь час затримки виплати належних сум при звільнені. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 01 жовтня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Не погодившись із таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, рішення суду просив скасувати та ухвалити нове про задоволення позову. На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив про те, що вважає необґрунтованим саме рішення засідання правління АТ «Укрзалізниця», згідно з яким було призупинено надання матеріальної допомоги на час дії воєнного стану, з огляду на те, що даним рішенням не призупиняється дія окремих положень, жодного з діючих в структурних підрозділах АТ «Укрзалізниця», колективного договору. Крім того, звертає увагу суду на те, що відповідач не повідомив працівників про ухвалення вказаного рішення, а також в порушення вимог закону не ініціював питання щодо підписання змін/доповнень до Колективного договору в частині призупинення надання матеріальної допомоги. Відтак, вважає дане рішення засідання правління не реалізованим та не правомірним. Крім того, звертає увагу колегії суддів на ту обставину, що ЗУ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» набрав чинності лише 24.03.2022 року, відтак суд необґрунтовано посилався на такий закон. Ухвалами Київського апеляційного суду від 27 листопада 2024 року відкрито провадження у даній справі, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні. У відзиві на апеляційну скаргу адвокат Лазаренко В. В. в інтересах АТ «Укрзалізниця» доводи, викладені в апеляційній скарзі, вважала необґрунтованими, зазначила, що, користуючись наданими повноваженнями, Правління АТ «Укрзалізниця» прийняло рішення від 14 березня 2022 року, згідно пункту 1.1.4 якого на період дії правового режиму воєнного стану в Україні призупинені додаткові виплати, що передбачені Колективними договорами структурних підрозділів, зокрема, матеріальної допомоги, а також інші види матеріальної допомоги згідно рішень правління, роз`яснення щодо нарахування та виплати яких буде надано додатково (за виключенням матеріальної допомоги на лікування та поховання). Вважає, що правління АТ «Укрзалізниця» в межах компетенції, наданої йому Статутом АТ "Укрзалізниця" та у відповідності із статтею 11 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану", прийняло законне та правомочне рішення про тимчасове зупинення положень колективного договору, що передбачають нарахування працівникам АТ «Укрзалізниця» додаткових, порівняно із трудовим законодавством України, видів виплат. Зазначає, що відповідач не відмовляв позивачу у виплаті матеріальної допомоги, а лише відтермінував реалізацію цих виплат відповідно до повноважень, наданих відповідачу законом. В обґрунтування відзиву на апеляційну скаргу також посилалась на судову практику судів апеляційної інстанції у справах з подібними правовідносинами. В судовому засіданні ОСОБА_1 апеляційну скаргу підтримав з викладених в ній підстав. Адвокат Лазаренко В. В. в інтересах АТ «Укрзалізниця» апеляційну скаргу вважала необґрунтованою, просила залишити її без задоволення, а рішення суду без змін. Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Вислухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково. Як убачається із матеріалів справи та встановлено судом, наказом № 259/ОС від 14.02.2020 року ОСОБА_1 прийнято на роботу до АТ «Українська залізниця» на посаду керівника проекту Управління соціальної політики (а. с. 5). Наказом № 1835/ос від 25.10.2022 року ОСОБА_1 був переведений на посаду менеджера функціонального напрямку Департаменту соціальної політики АТ «Укрзалізниця» (а. с. 7). Наказом № 554/ос від 16.03.2023 року ОСОБА_1 був переведений на посаду менеджера відділу соціальної та корпоративної відповідальності Департаменту соціальної політики АТ «Укрзалізниця» (а. с. 8). Наказом № 1188 від 10.06.2022 року ОСОБА_1 надана щорічна відпустка за період роботи з 17.02.2021 року по 16.02.2022 року включно, на 6 календарних днів з 13.06.2022 року по 18.06.2022 року включно (а. с. 12). Відповідно до наказу № 1189 від 10.06.2022 року ОСОБА_1 надана щорічна відпустка за період роботи з 17.02.2022 року по 16.02.2022 року включно на 8 календарних днів з 19.06.2022 року по 26.06.2022 року включно з наданням матеріальної допомоги на оздоровлення, виплату якої провести після окремого рішення правління (а. с. 11). Наказами № 1188 та № 1189 від 10.06.2022 року ОСОБА_1 була надана щорічна відпустка на 14 календарних днів з 13.06.2022 року по 26.06.2022 року включно з наданням матеріальної допомоги на оздоровлення, виплату якої провести після окремого рішення правління (а. с. 11-12). Наказом АТ «Укрзалізниця» № 11 від 02.01.2023 року ОСОБА_1 надана щорічна відпустка за період роботи з 17.02.2022 року по 16.02.2023 року на 14 календарних днів з 23.01.2023 року по 05.02.2023 року включно з наданням матеріальної допомоги на оздоровлення, виплату якої провести після окремого рішення правління (а. с. 10). Наказом № 2450/ОС від 28.12.2023 року ОСОБА_1 звільнено за угодою сторін на підставі п.1 ст. 36 КЗпП України з 02.01.2024 року. Згідно даного наказу позивачу компенсується невикористані 48 днів відпустки (а. с. 9). З розрахунків заробітної плати ОСОБА_1 за червень 2022 року та за січень 2023 року убачається, що ОСОБА_1 в червні 2022 та в січні 2023 матеріальна допомога на оздоровлення не нараховувалася та не виплачувалася. Також, згідно розрахунку за грудень 2023 року, матеріальна допомога на оздоровлення не нараховувалася та не виплачувалася. Відповідачем в суді першої інстанції визнано той факт, що позивачеві не нарахована та не виплачувалась матеріальна допомога, надана наказами № 1189 від 10.06.2022 року та № 11 від 02.01.2023 року, відтак, в силу положень ст. 82 ЦПК України дані обставини не підлягають доказуванню. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з положень ст. 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», відповідно до яких, на період воєнного стану дія окремих положень Колективного договору може бути зупинена за ініціативою роботодавця. Отже, виходячи з копії витягу з протоколу № Ц-54/31 Ком.т. засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 14.03.2022 року, з якого убачається, що на період дії правового режиму воєнного стану в Україні призупинені виплати, передбачені Галузевою угодою, колективними договорами, зокрема, у пункті 1.1.4: «….. додаткові виплати, що передбачені Галузевою угодою, колективними договорами структурних підрозділів, зокрема, матеріальної допомоги, призупинити. Виняток складає матеріальна допомога на лікування та на поховання, а також інші види матеріальної допомоги згідно рішень правління, роз`яснення щодо нарахування та виплата яких буде надано додатково директором з управління персоналом та соціальної політики», суд першої інстанції дійшов висновку про те, що виплати, які є предметом спору у даній справі, передбачені пунктом 3.10 Колективного договору, які на час воєнного стану призупинено, тому звернення до суду ОСОБА_1 є передчасним, та не позбавляє його права після закінчення воєнного стану звернутися до суду з такими вимогами у випадку, якщо відповідач не проведе із ним відповідний розрахунок. Крім того, оскільки позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за весь час затримки виплати належних позивачеві сум при звільненні з 03.01.2024 року по день ухваленнярішення суду є похідними від позовних вимог про правомірність не нарахування та не виплати матеріальної допомоги, в задоволенні яких відмовлено, суд дійшов висновку про те, що вказана позовна вимога також не підлягає задоволенню. Колегія суддів не може в повній мірі погодитися з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне. Відповідно до частин 1 та 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до частини 2 статті 97 КЗпП України форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами. Згідно із статтею 10 КЗпП України колективний договір укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов`язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів. Відповідно до статті 13 КЗпП України, статті 7 Закону України «Про колективні договори і угоди» зміст колективного договору визначається сторонами. У колективному договорі встановлюються взаємні обов`язки роботодавця та працівника, зокрема, щодо форм, системи, розмірів заробітної плати, інших видів трудових виплат ( доплат, надбавок, премій і т. і. ) Колективним договором встановлюються додаткові, порівняно з чинним законодавством і угодами, гарантії. Статтею 18 КЗпП України передбачено, що положення колективного договору розповсюджуються на усіх працівників підприємства, установи, організації та є обов`язковими для роботодавця і працівника. Частиною другою статті 97 КЗпП України установлені форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат, що встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими ( регіональними ) угодами. Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму. Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» установлено, що на період дії правового режиму воєнного стану можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану. 15 березня 2022 року Верховною Радою України прийнято Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», який набув чинності 24 березня 2022 року, і визначає особливості проходження державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, представництв іноземних суб`єктів господарської діяльності в Україні, а також осіб, які працюють за трудовим договором, укладеним з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану». Згідно частини 1 статті 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» на період воєнного стану дія окремих положень колективного договору може бути зупинена за ініціативою роботодавця. Пунктом 3 Прикінцевих положень Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», визначено, що цей Закон діє з початку воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», та втрачає чинність з дня припинення або скасування воєнного стану. Відповідно до пункту 2 Прикінцевих положень КЗпП України під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». Отже, положення Закону України «Про правовий режим воєнного стану», які регулюють деякі аспекти трудових відносин інакше, ніж КЗпП України, мають пріоритетне застосування на період дії воєнного стану. При цьому, системний аналіз законодавства свідчить про те, що дія статті 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», якою роботодавцю надається право в односторонньому порядку зупиняти окремі положення колективного договору, поширюється на правовідносини, що виникли з 24 лютого 2022 року. Як убачається з матеріалів цієї справи, пунктом 2.2.10. Колективного договору укладеного між керівництвом Державної адміністрації залізничного транспорту України і профспілковим комітетом апарату Укрзалізниці на 2002 - 2006 року, з наступними змінами і доповненнями, передбачено «надавати працівникам апарату Укрзалізниці при виході у щорічну відпустку (тривалість якої не менше 14 календарних днів) матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі посадового окладу (місячної тарифної ставки). Поряд з цим, з копії витягу з протоколу № Ц-54/31 Ком.т. засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 14 березня 2022 року убачається, що на період дії правового режиму воєнного стану в Україні призупинені виплати, передбачені Галузевою угодою, колективними договорами, зокрема, у пункті 1.1.4 вказано: «….. додаткові виплати, що передбачені Галузевою угодою, колективними договорами структурних підрозділів, зокрема, матеріальної допомоги, призупинити. Виняток складає матеріальна допомога на лікування та на поховання, а також інші види матеріальної допомоги згідно рішень правління, роз`яснення щодо нарахування та виплата яких буде надано додатково директором з управління персоналом та соціальної політики». Отже, оскільки виплати, що є предметом спору у цій справі, передбачені пунктами п. 2.2.10 Колективного договору, їх призупинення відповідачем узгоджується із положенням статті 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», що правильно ураховано судом першої інстанції. Питання правомірності введення державою окремих обмежень під час дії воєнного стану, у тому числі й з урахуванням міжнародних договорів, роз`яснено й у постанові Верховного Суду від 01 грудня 2022 року у справі №580/2869/22. Як зазначено вище, наказом № 2450/ОС від 28.12.2023 року ОСОБА_1 було звільнено з посади менеджера відділу соціальної та корпоративної відповідальності Департаменту соціальної політики АТ «Українська залізниця» з 02.01.2024 року за угодою сторін, з виплатою компенсації за невикористані відпусткию При цьому, судом першої інстанції залишено поза увагою положення статті 116 КЗпП України, якими передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. У зв`язку з чим, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову в позові. Згідно з частиною 1 статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, тобто в день звільнення. Колегія суддів зауважує, щозупинення дії окремих положень колективного договору за ініціативою роботодавця згідно статті 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» не дає підстав для не проведення розрахунку в повному обсязі із працівником, що звільняється. Вищевикладені обставини спростовують доводи відповідача, викладені у відзиві на апеляційну скаргу, щодо передчасності заявлених позивачем вимог. Колегія суддів не входить в обговорення питання щодо правомірності самого рішення засідання правління АТ «Укрзалізниця», ухваленого 14.03.2022 року (протокол №Ц-54/31 Ком.т), на яке посилався позивач в апеляційній скарзі, оскільки дане рішення не є предметом судового розгляду. Отже, як зазначено вище, наказом № 1189 від 10.06.2022 року ОСОБА_1 надана щорічна відпустка за період роботи з 17.02.2022 року по 16.02.2022 року включно на 8 календарних днів з 19.06.2022 року по 26.06.2022 року включно з наданням матеріальної допомоги на оздоровлення, виплату якої провести після окремого рішення правління. Крім того, наказом АТ «Укрзалізниця» № 11 від 02.01.2023 року ОСОБА_1 надана щорічна відпустка за період роботи з 17.02.2022 року по 16.02.2023 року на 14 календарних днів з 23.01.2023 року по 05.02.2023 року включно з наданням матеріальної допомоги на оздоровлення, виплату якої провести після окремого рішення правління. Відповідно до розрахункового листа заробітної плати позивача за червень 2022 року та січень 2023 року, в червні 2022 року посадовий оклад становив 34 755 грн, а в січні 2023 року посадовий оклад становив 55 870 грн (а. с. 31-32). Відповідно, позивачу при звільненні, без законної підстави та в порушення встановленого порядку не нараховані та не виплачені всі суми, що належать йому від підприємства, а саме дві матеріальні допомоги на оздоровлення надані відповідно до наказів АТ «Укрзалізниця» № 11 від 02.01.2023 року та № 1189 від 10.06.2022 року на загальну суму 90 625 грн ( 34755 грн + 55870 грн). Незгоди із розрахунком сум, що підлягають стягненню, відповідач не висловив. За таких обставин, позовні вимоги ОСОБА_1 в частині стягнення не нарахованої та невиплаченої йому при звільненні матеріальної допомоги на оздоровлення, наданої йому відповідно до наказів АТ «Укрзалізниця» № 11 від 02.01.2023 року та № 1189 від 10.06.2022 року на загальну суму 90 625 грн знайшли своє підтвердження в ході апеляційного перегляду справи, а відтак підлягають задоволенню. Посилання відповідача на судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відхиляються колегією суддів, оскільки відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України суд ураховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених лише в постановах Верховного Суду. Крім того, позивач просив стягнути з АТ «Українська залізниця» середній заробіток за весь час затримки виплати належних йому сум при звільненні з 03 січня 2024 року по день ухвалення рішення суду. Відповідно до ст. 117 КЗпП України (із змінами, внесеними згідно із Законом № 3248-IV від 20.12.2005; в редакції Закону № 2352-IX від 01.07.2022) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. Отже, є помилковими доводи позивача про те, що сума середнього заробітку за час затримки у виплаті має стягуватися по день ухвалення судового рішення у справі. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум, роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більше як за період, встановлений частиною першою цієї статті. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 (провадження № 11-1329апп18) зазначила, що належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими ЦК України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, який спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. Подібні за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 (провадження № 11-1210апп19). При з`ясуванні, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, суд повинен виходити з принципу змагальності цивільного процесу, за яким кожна сторона несе обов`язки щодо збирання доказів і доказування тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, якщо інше не встановлено процесуальним законом. За змістом положень ст.ст. 115, 116 КЗпП України відсутність заборгованості перед позивачем має довести саме роботодавець. У даному випадку, колегією суддів встановлено, що відповідач порушив строк виплати матеріальної допомоги позивачу. Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок №100). Згідно з пунктом 1 Порядку №100 цей нормативний акт застосовується, зокрема, інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати. У пункті 2 Порядку № 100 зазначено, що середня заробітна плата обраховується, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. У справі, що переглядається, позивача позбавлено права на отримання матеріальної допомоги при звільненні, як того передбачають положення ст. 116 КЗпП України. У цьому випадку подією, з якою пов`язана виплата за затримку виплати всіх сум, є день звільнення позивача, тому середня заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за попередні два місяці роботи, що передували звільненню. Колегія суддів при здійсненні розрахунку відмічає, що останніми двома повністю відпрацьованими місяцями роботи позивача є листопад 2023 року, в якому було 22 робочих днів, і за який йому було нараховано 38 615, 77 грн, та грудень 2023 року, в якому було 21 робочих днів, і за який нараховано 37 776, 05 грн. (а. с. 33-34). Отже, середньоденна заробітна плата позивача становить (38 615, 77 грн + 37 776, 05грн) : 43 робочих днів = 1 776 грн 55 коп. Середній заробіток за час вимушеного прогулу позивача з 03.01.2024 року по 02.07.2024 року включно становить 1 776, 55*130 робочих днів = 230 951 грн 50 коп. З матеріалів справи убачається, що відповідач заперечував проти стягнення з АТ «Укрзалізниця» середнього заробітку за затримку у виплаті належних сум при звільненні, зокрема, у зв`язку з тим, що у зв`язку із збройною агресією РФ підприємство зазнало впливу форс мажорних обставин на свою діяльність. Колегія суддів погоджується з тим, що такий розмір є завищеним, з огляду на таке. Працівник є слабшою, ніж роботодавець, стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто, має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця (наведена позиція викладена в пунктах 67, 69, 70, 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц). Велика Палата Верховного Суду постановах від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, від 18 березня 2020 року у справі №711/4010/13-ц звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця. Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16). Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц): розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. У постанові Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19 в частині, що стосується виплати середнього заробітку за час затримки фактичного розрахунку, зазначено, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми. В разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку. За обставин цієї справи судова палата дійшла висновку про необхідність застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні та навела розрахунок. На підставі викладеного, виходячи із принципів розумності, справедливості та пропорційності, враховуючи конкретні обставини цієї справи, колегія суддів вважає, що обсяг відповідальності відповідача перед позивачем є непропорційним наслідкам порушення, він не повинен бути направлений на збагачення позивача, він має виключно компенсаційний характер. Зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми і цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. А тому є доцільним зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до суми 90 625 грн. Вказана сума є справедливою та співмірною із встановленим розміром заборгованості на день звільнення. При цьому, колегія суддів зазначає, що посилання заявника на те, що розмір середнього заробітку призведе до додаткового навантаження на відповідача, враховуючи складне фінансове становище підприємства, у зв`язку із збройною агресією РФ, не заслуговують на увагу, з огляду на те, що сам по собі факт фінансових труднощів на підприємстві не звільняє роботодавця від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України. Крім того, позивач просив покласти на відповідача витрати, пов`язанні із наданням правничої допомоги за розгляд справи в суді першої інстанції у розмірі 55 000 грн, на що колегія суддів відмічає наступне. Згідно вимог частин 1, 3 статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу. Відповідно до частини 1 статті 134 ЦПК України кожна із сторін процесу подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які сторона понесла, і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи. Згідно частини 2 зазначеної статті у разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірними із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Відповідно до частини 8 статті 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Розмір витрат на правничу допомогу адвоката встановлюється судом на підставі детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Докази на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу та їх відшкодування за рахунок опонента у судовому процесі, сторонам необхідно надати суду відповідні докази: договір про надання правничої допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.); документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження та ін.); докази щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт (акти наданих послуг, акти виконаних робіт та ін.); інші документи, що підтверджують обсяг, вартість наданих послуг або витрати адвоката, необхідні для надання правничої допомоги. Під час розгляду справи в суді першої інстанції інтереси ОСОБА_1 представляв адвокат Босий Ю. М.на підставі ордеру(а. с. 94). Позивачем в позові зазначено про те, що позивач планує понести відповідні витрати на правничу допомогу у зв`язку з розглядом справи, орієнтовний розмір яких складає 60 000 грн (а. с. 3) . Крім того, адвокат Босий Ю М. в судовому засіданні 31.07.2024 року зробив відповідну заяву про понесення позивачем витрат на правничу допомогу, про що просив долучити відповідні докази (а. с. 139-140). До заяви про стягнення витрат на професійну правничу допомогу адвокат Босий Ю. М. долучив: копію прибуткового касового ордеру та копію акту приймання-передачі послуг (а. с. 136-138). Так, згідно акту приймання-передачі послуг від 31.07.2024 року вартість наданих послуг за надання правничої допомоги складає 55 000 грн. Чинне процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу. Відповідно, суд зазначив, що процесуальним законодавством передбачено такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат, як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін. В питанні критеріїв також слід згадати висновки Великої Палати у справі № 755/9215/15-ц. Так, суд наголосив, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Важливими є також висновки у постановах Верховного Суду у справі № 905/1795/18 та у справі № 922/2685/19, де визначено, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. В іншій своїй постанові у справі № 922/3812/19 Верховний Суд підтвердив власні висновки, що визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами ст. 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність». У разі відсутності у тексті договору таких умов (пунктів) щодо порядку обчислення, форми та ціни послуг, що надаються адвокатом, суди, в залежності від конкретних обставин справи, інших доказів, наданих адвокатом, використовуючи свої дискреційні повноваження, мають право відмовити у задоволенні заяви про компенсацію судових витрат, задовольнити її повністю або частково. Отже, при зверненні за відшкодуванням варто пам`ятати, що при оцінці наданого стороною розміру гонорару адвоката, суд застосовує ряд критеріїв (дійсність, обґрунтованість, розумність, реальність, пропорційності, співмірність) та факти на підтвердження таких критерії (складність справи, значення справи для сторін, фінансовий стан сторін, ринкові ціни адвокатських послуг і т.п.) Процесуальним законодавством передбачено механізм зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката шляхом подання відповідного клопотання. Слід зауважити, що на сторону, яка подає клопотання про зменшення витрат, покладено обов`язок доведення неспівмірності витрат. Так, в питанні зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу варто враховувати висновки Об`єднаної Палати Верховного Суду у справі № 922/445/19, в якому, серед іншого наголошено, що: зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони щодо неспівмірності заявлених іншою стороною витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт; суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення. Подібні висновки також викладені в ряді постанов Верховного Суду за минулий рік, зокрема, у справі № 922/3436/20, у справі № 910/7586/19, у справі № 910/16803/19. Як свідчить судова практика, при зменшенні витрат на правову допомогу слід також ураховувати чи змінювалася правова позиція сторін у справі в судах першої, апеляційної та касаційної інстанції; чи потрібно було адвокату вивчати додаткові джерела права, законодавство, що регулює спір у справі, документи та доводи, якими протилежні сторони у справі обґрунтували свої вимоги, та інші обставини (див. постанову Верховного Суду № 910/20852/20). Тобто, при вирішенні питання зменшення витрат на професійну правничу допомогу необхідно перевіряти чи подавалось від іншої сторони клопотання про зменшення витрат і наскільки таке клопотання є обґрунтованим відносно критерію неспівмірності заявленого розміру витрат. З матеріалів справи убачається, що 25.09.2024 року відповідач скористався наданим йому процесуальним правом та подав заперечення на зазначений позивачем розмір витрат. У постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 922/2685/19 зазначено, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі її витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. Отже, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи. Як зазначено вище, згідно акту приймання-передачі робіт наданих послуг вартість послуг з надання правничої допомоги ОСОБА_1 складає 55 000 грн (а. с. 137). Оцінюючи обсяг робіт наданих адвокатом, колегія суддів, ураховуючи заперечення відповідача, вважає, що в даному випадку, витрати на правову допомогу в сумі 55 000 грн не відповідають критерію розумної необхідності таких витрат, а також беручи до уваги те, що позовні вимоги задоволено не в повному обсязі, а відтак заявлений ОСОБА_1 розмір витрат на правничу допомогу підлягає зменшенню. На підставі вищевикладеного, колегія суддів, з урахуванням критеріїв обґрунтованості та пропорційності (співмірності), доходить висновку про стягнення з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 витрат, пов`язаних з оплатою професійної правничої допомоги адвоката, у суді першої інстанції у розмірі 25 000 грн. Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. За наведених обставин, апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 01 жовтня 2024 року підлягає скасуванню з ухваленням у справі нового судового рішення про часткове задоволення позову. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч. 13 ст. 141 ЦПК України). Як убачається із матеріалів справи, позивачем сплачено судовий збір: при зверненні до суду з позовною заявою у розмірі 2 422 грн 40 коп (за вимогу щодо відшкодування середнього заробітку) та за подання апеляційної скарги у розмірі 3 633 грн 60 коп. Зважаючи на часткове задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 , понесені витрати по сплаті судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції та за подання апеляційної скарги, підлягають відшкодуванню за рахунок АТ «Укрзалізниця» у розмірі 6 056 грн . Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376 , 381-384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 01 жовтня 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про часткове задоволення позову. Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» (03150, місто Київ, вул. Єжи Гедройця, будинок 5 ЄДРПОУ 40075815) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ) 90 625 (дев`яносто тисяч шістсот двадцять п`ять) грн невиплачених при звільненні. Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» (03150, місто Київ, вул. Єжи Гедройця, будинок 5 ЄДРПОУ 40075815) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за весь час затримки виплати належних йому сум при звільненні у розмірі 90 625 (дев`яносто тисяч шістсот двадцять п`ять) грн. Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» (03150, м. Київ, вул. Єжи Гедройця, будинок 5 ЄДРПОУ 40075815) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ) витрати на професійну правничу допомогу під час розгляду справи в суді першої інстанції в розмірі 25 000 (двадцять п`ять тисяч) грн. Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» (03150, м. Київ вул. Єжи Гедройця, будинок 5 ЄДРПОУ 40075815) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ) витрати по сплаті судового збору у розмірі 6 056 (шість тисяч п`ятдесят шість) грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України. Повний текст рішення складено 11 лютого 2025 року. Головуючий Т. О. Невідома Судді В. А. Нежура В. В. Соколова