Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 460/6131/23

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 лютого 2025 рокуЛьвівСправа № 460/6131/23 пров. № А/857/17527/23 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого-судді - Мікули О. І., суддів - Курильця А. Р., Пліша М. А., розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу 4 Територіального вузла урядового зв`язку Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 31 серпня 2023 року у справі № 460/6131/23 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до 4 Територіального вузла урядового зв`язку Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України про зобов`язання вчинення певних дій, - суддя в 1-й інстанції Гресько О. Р., час ухвалення рішення 31 серпня 2023 року, місце ухвалення рішення м. Рівне, дата складання повного тексту рішення 31 серпня 2023 року, в с т а н о в и в: Позивач ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до відповідача 4 Територіального вузла урядового зв`язку Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, в якому просив зобов`язати нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01 січня 2022 року по 22 грудня 2022 року включно з урахування положень ст.117 КЗпП України. Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 31 серпня 2023 року позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність 4 Територіального вузла урядового зв`язку Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01 січня 2022 року по 30 червня 2022 року. Зобов`язано 4 Територіальний вузол урядового зв`язку Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01 січня 2022 року по 30 червня 2022 року в розмірі 128355,06 грн (сума вказана без утримання обов`язкових платежів та зборів). У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням в частині задоволених позовних вимог, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення прийняте з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального права та підлягає скасуванню, покликаючись на те, що КЗпП України на військовослужбовців Дерспецзв`язку відповідно до Закону України «Про Державну службу спеціального зв`язку та захисту інформації України» та Положення про проходження військової служби (навчання) військовослужбовцям Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, затвердженого Указом Президента України від 31 липня 2015 року №463/2015, не поширюється. Таким чином, відсутні підстави для застосування відповідальності передбаченої ст.117 КЗпП України. Крім того, зазначає, що виплата середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є похідною від виплати грошової компенсації, проте порядок розрахунку зазначеної грошової компенсації не врегульовано. Тому нарахування та виплата даної компенсації повинна здійснюватись відповідно до чинного законодавства, а не на виконання рішення суду. Зауважує, що обсяг несвоєчасної виплаченої суми індексації грошового забезпечення (129098,23 грн) приблизна оцінка розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було б передбачити на підставі даних НБУ про середньозважені ставки за кредитами можна розрахувати як розмір сум, які позивач, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня життя. Отже, приблизний середній заробіток за затримку повного розрахунку при звільнені може становити 5729,4 грн., з вирахуванням з даної суми обов`язкових податків та зборів. Відповідач наголошує, що розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні повинен бути розрахований по принципу пропорційності, співмірності, розумності та справедливості, відповідно до висновків Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113-цс146 суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми. Просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю. Відзив на апеляційну скаргу позивачем поданий не був. Відповідно до ч.4 ст.304 КАС України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Справа розглянута судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження. Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу без виклику учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів. Ухвалами Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10 листопада 2023 року відкрито апеляційне провадження та призначено справу №460/6131/23 в порядку письмового провадження. Ухвалою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16 лютого 2024 року зупинено провадження у цій справі до надходження на адресу суду довідки про виплату всієї суми грошового забезпечення, яка була здійснена ОСОБА_1 при його звільненні. Ухвалою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10 лютого 2025 року поновлено провадження у цій справі після прийняття судовою палатою з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду судового рішення у справі №440/6856/22. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 у період з січня 2015 року по 31 грудня 2021 року проходив військову службу за контрактом у 4 Територіальному вузлі урядового зв`язку Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України. Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 30 серпня 2022 року у справі №460/2495/22, яке набрало законної сили, позовну заяву ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправними дії 4 Територіального вузлу урядового зв`язку Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01 грудня 2015 року по 28 лютого 2018 року із застосуванням базового місяця жовтень 2015 року. Зобов`язано 4 Територіальний вузол урядового зв`язку Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 грудня 2015 року по 28 лютого 2018 року із застосуванням базового місяця - січень 2008 року, з врахуванням виплаченої суми. Визнано протиправною бездіяльність 4 Територіального вузлу урядового зв`язку Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2021 рік. Зобов`язано 4 Територіальний вузол урядового зв`язку Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні щорічної додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2021 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на дату звільнення з військової служби. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. На виконання вказаного рішення суду компенсацію за невикористані дні щорічної додаткової відпустки як учасника бойових дій перераховано на картковий рахунок позивача 16 грудня 2022 року в сумі 59829,68 грн та індексацію грошового забезпечення перераховано на картковий рахунок позивача 21 грудня 2022 року в розмірі 69268,55 грн. Позивач вважає, що у нього наявне право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тому звернувся у суд з цим позовом. Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки позивачу станом на день його звільнення з військової служби та виключення із списків особового складу не було виплачено індексацію грошового забезпечення та компенсацію за невикористані дні щорічної додаткової відпустки як учасника бойових дій за період з 01 січня 2020 року по 22 грудня 2022 року, вказана обставина свідчить про те, що при звільненні відповідач не провів з позивачем повного розрахунку, а тому у спірних правовідносинах застосуванню підлягають положення ст.116,117 КЗпП України, і позовні вимоги про нарахування та виплату середнього заробітку за весь період затримки розрахунку є правомірними. З урахуванням дати проведення остаточного розрахунку з позивачем 21 грудня 2022 року, до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма статті 117 КЗпП України в редакції Закону №2352-IX. Отже, позивач має право на отримання середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні починаючи з 01 січня 2022 року (наступного після звільнення), проте не більш як за шість місяців, що становить 181 календарний день (з 01 січня 2022 року по 30 червня 2022 року). Такий висновок суду першої інстанції, на думку колегії суддів, відповідає нормам матеріального права та фактичним обставинам справи і є правильним, законним та обґрунтованим, виходячи з наступного. Враховуючи вимоги ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Підстави виникнення, проходження і припинення військової служби визначені не трудовим, а спеціальним законодавством, за приписами якого повинні розглядатися спори з участю таких службовців. У разі відсутності відповідних положень у конституційному або адміністративному законодавстві суд може додатково застосувати трудове законодавство, якщо така можливість передбачена у спеціальному законі. У разі, коли така можливість застосування трудового права у спеціальному законі не передбачена, то за правилами частини 6 статті 7 КАС України суд застосовує закон, який регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), навівши у рішенні відповідні доводи. Так, як нормами спеціальних законів, які стосуються проходження військової служби, не врегульовані питання відповідальності за затримання розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати грошового забезпечення, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, індексації грошового забезпечення тощо, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення)), разом з тим, такі питання врегульовані норами КЗпП України, тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про можливість застосування згідно з положеннями ст.9 КАС України до спірних правовідносин положення КЗпП України. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 березня 2018 року у справі №806/1899/17 та постановах Верховного Суду від 31 травня 2018 року у справі №823/1023/16, від 30 квітня 2020 року у справі №140/2006/19, від 04 вересня 2020 року у справі № 120/2005/19-а, у постанові від 09 липня 2020 року у справі № 320/6659/18. Таким чином, враховуючи наведене вище, колегія суддів відхиляє доводи апелянта в частині непоширення положень ст.117 КЗпП України у спірних правовідносинах з наведених вище мотивів. Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Згідно зі ст.1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей соціальний захист військовослужбовців» діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом. Відповідно до ч.2 ст.1-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації. Крім того, у пункті 1 статті 9 цього Закону закріплено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Абзац третій пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України № 1153/2008 від 10 грудня 2008 року передбачає, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини. Згідно з ч.2 ст.24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 було звільнено з військової служби 31 грудня 2021 року, однак не було проведено з ним повного розрахунку при звільненні. Матеріалами справи стверджується, що на виконання рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 30 серпня 2022 року у справі №460/2495/22, компенсацію за невикористані дні щорічної додаткової відпустки як учасника бойових дій перераховано на картковий рахунок позивача 16 грудня 2022 року в сумі 59829,68 грн та індексацію грошового забезпечення перераховано на картковий рахунок позивача 21 грудня 2022 року в розмірі 69268,55 грн, тобто з порушенням строку, визначеного у статті 116 КЗпП України. Відповідно до ч.1 ст.47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Згідно зі ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму. З аналізу наведених норм можна дійти висновку про те, що вказаними нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. Відповідно до ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Умовами застосування ч.1 ст.117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, індексація грошового забезпечення тощо). Вказаний у ч.1 ст.117 КЗпП України законодавчий припис є загальним і не встановлює конкретні види виплат, які роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові в день його звільнення. Частина 2 статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору. Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання. Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 травня 2020 року у справі №810/451/17 (провадження №11-1210апп19) та у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17. Відповідно до правової позиції, наведеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП України і статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати. Верховний Суд зазначає, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, що спростовує доводи апеляційної скарги відповідача в цій частині. Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат у день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником. Крім того, колегія суддів звертає увагу, що відповідно до правової позиції, наведеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 грудня 2024 року, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 117 Кодексу законів про працю України, у редакції Закону № 3248-IV, та були припинені на момент чинності дії статті 117 Кодексу законів про працю України, в редакції Закону № 2352-IX, то в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 117 Кодексу законів про працю України (у попередній редакції № 3248-IV); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 117 Кодексу законів про працю України (у новій редакції Закону № 2352-IX). Отже, датою виникнення правовідносин, урегульованих статтею 117 Кодексу законів про працю України у цій справі, є 31 грудня 2021 року - дата звільнення позивача. За таких обставин застосуванню до спірних правовідносин належать приписи статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції на момент їхнього виникнення, тобто до набрання чинності Законом № 2352-ІХ. Однак період стягнення середнього заробітку з 19 липня 2022 року до дня фактичного розрахунку при звільненні регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями. Отже, спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі охоплюється періодом з 01 січня 2022 року до 22 грудня 2022 року, а тому такий умовно варто поділити на 2 частини: до набрання чинності Законом № 2352-ІХ (19 липня 2022 року) і після цього. Період з 01 січня 2022 року до 18 липня 2022 року регулюється редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, до внесення у неї змін Законом № 2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців, однак з врахуванням принципу пропорційності. Проте період з 19 липня 2022 року до 22 грудня 2022 року регулюється вже чинною редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями. Суд першої інстанції при обрахунку середнього заробітку за невчасний розрахунок при звільненні виходив з того, що оскільки відповідач не провів з позивачем при звільнення з військової служби остаточний розрахунок, позивач має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, проте не більш як за шість місяців, що становить 181 календарний день. З матеріалів справи вбачається, що середньоденний заробіток позивача становить 886,43 грн. Середній заробіток за час затримки виплати позивачеві грошового забезпечення при звільненні зі служби становить 160443,83 грн (886,43 грн х 181). Водночас, суд вважає, що в порівнянні із виплаченою сумою в розмірі 129098,23 грн, суму 160443,83 грн не можна вважати співмірною, оскільки вона значно перевищує суму виплаченого грошового забезпечення, а тому враховуючи істотність частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку така складає 129098,23 грн / 160443,83 грн (виплачена сума на виконання судового рішення/середній заробіток за весь час затримки розрахунку) = 0,8. Сума, яка підлягає відшкодуванню становить: 886,43 грн (середньоденна заробітна плата позивача) х 0,8 х 181 (дні затримки розрахунку) = 128355,06 грн. Таким чином, як правильно зазначив суд першої інстанції, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, середній заробіток за час затримки розрахунку становить 128355,06 грн. Тому, у колегії суддів відсутні підстави для того, щоб не погодитися з висновком суду першої інстанції про те, що підлягає до зменшення розмір відшкодування, передбачений статтею 117 Кодексу законів про працю України, який не виплачений позивачу при звільненні. Позивач у цій частині рішення суду не оскаржує, а тому оскільки рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 31 серпня 2023 року у справі № 460/6131/23 в частині задоволених позовних вимог позивачем не оскаржується в апеляційному порядку, тому колегія суддів вважає недоцільним виходити за межі апеляційної скарги та переглядати оскаржуване рішення в цій частині. Разом з тим, колегія суддів не приймає до уваги проведений відповідачем розрахунок середнього заробітку за невчасний розрахунок при звільненні, оскільки такий проведений з врахуванням середньозважених ставок за кредитами в річному обчисленні, однак вказаний відповідачем розрахунок не відповідає правовій позиції щодо обрахунку середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні з врахуванням правової позиції, що викладена Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові. Колегія суддів наголошує, що доводи апеляційної скарги в частині відсутності підстав для стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні в частині задоволення такого не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи. Таким чином, аналізуючи вищенаведені законодавчі приписи та встановлені фактичні обставини справи у їх сукупності, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що бездіяльність 4 Територіального вузла урядового зв`язку Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01 січня 2022 року по 22 грудня 2022 року є протиправною, а пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, середній заробіток за час затримки розрахунку становить 128355,06 грн, тому з метою ефективного поновлення порушених прав позивача необхідно зобов`язати 4 Територіальний вузол урядового зв`язку Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 128355,06 грн (сума вказана без утримання обов`язкових платежів та зборів). Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29). Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості в межах відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. З врахуванням вищенаведеного колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про підставність позовних вимог у частині їх задоволення, правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому відповідно до ст.316 КАС України апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду - без змін Керуючись ст.242, 243, 250, 308, 311, 315, 316, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,- п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу 4 Територіального вузла урядового зв`язку Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 31 серпня 2023 року у справі № 460/6131/23 без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Головуючий суддя О. І. Мікула судді А. Р. Курилець М. А. Пліш Повне судове рішення складено 10 лютого 2025 року.