Постанова Київський апеляційний суд № 761/39666/24

Єдиний унікальний номер № 761/39666/24 Апеляційне провадження №33/824/491/2025 КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ____________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 23 січня 2025 року суддя Київського апеляційного суду Журба С.О., розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Шевченківського районного суду м. Києва 11 листопада 2024 від року, прийняту відносно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за ст.188-13 КУпАП, - В С Т А Н О В И В : Відповідно до протоколу № НОМЕР_1 про адміністративне правопорушення ОСОБА_1 вчинив адміністративне правопорушення, передбачене ст. 188-13 КУпАП за наступних обставин. Так, 13 серпня 2024 року приватному виконавцю Шмідт К.В. надійшла заява стягувача про примусове виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва у справі №761/13252/20, на підставі якого виданий виконавчий документ. Того ж дня виконавцем винесена постанова про відкриття виконавчого провадження. У свою чергу, на виконання вимог чинного законодавства про виконавче провадження, 14.08.2024 копія постанови про відкриття була направлена сторонам виконавчого провадження НОМЕР_1 поштовим відправленням за вихідним №11047. Відповідно до ч. 1 ст. 28 Закону України «Про виконавче провадження» боржник вважається повідомленим про початок примусового виконання рішень, якщо йому надіслано постанову про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною у виконавчому документі. Так, постанова про відкриття виконавчого провадження, відправлена рекомендованим поштовим відправленням №0100100220215, за адресою боржника ОСОБА_1 , зазначеною у виконавчому документів ( АДРЕСА_1 . Крім того, за адресою проживання ( АДРЕСА_2 ) останньому було додатково скеровано копію постанови про відкриття виконавчого провадження рекомендованим поштовим відправленням №0100100220207, яке було отримане особисто ОСОБА_1 13.09.2024 року. Так, другим пунктом резолютивної частини постанови про відкриття виконавчого провадження НОМЕР_1 від 13.09.2024 боржника ОСОБА_1 було зобов`язано подати приватному виконавцю декларацію про доходи та майно боржника та попереджено про відповідальність за неподання такої декларації. Згідно з п. 3 ч. 5 ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження» боржник зобов`язаний за рішеннями майнового характеру подати виконавцю протягом п`яти робочих днів з дня відкриття виконавчого провадження декларацію про доходи та майно боржника. Відтак, строк подачі декларації про доходи та майно боржника ОСОБА_1 сплив 04 вересня 2024 року о 00 год. 00 хв. (п`ять робочих днів з дня отримання постанови боржником 28.08.2024). Водночас декларація про доходи та майно боржника ОСОБА_1 виконавцю надана не була. У зв`язку з ненаданням боржником декларації про майна та доходи виконавцем складено акти від 04.09.2024 та 20.09.2024 року. Таким чином, своїми діями ОСОБА_1 у визначений п. 3 ч. 5 ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження» строк не надав на вимогу приватного виконавця декларацію про доходи та майно боржника, тобто вчинив адміністративне правопорушення за ст. 188-13 КУпАП. Постановою Шевченківського районного суду м. Києва від 11 листопада 2024 року ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 188-13 КУпАП, та накладено на нього адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 850, 00 грн. на користь держави. Не погоджуючись із таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати постанову Шевченківського районного суду м. Києва 11 листопада 2024 від року і закрити провадження у справі Переглянувши справу, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення. Як убачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично повторюють позицію позивача, заявлена нею в суді першої інстанції. Така позиція була належним чином досліджена судом в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду. Як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року в справі «Руїз Торія проти Іспанії», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99). Таким чином, апеляційний суд вважає відсутніми підстави для наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2). Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне: «Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.» Таким чином, апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду. Апеляційний суд констатує той факт, що ОСОБА_1 в порушення вимог Закону України «Про виконавче провадження» не подав виконавцю декларацію про доходи та його майно. При цьому такий обов`язок він не виконав протягом встановленого строку як з дати первісного повідомлення, так і з дати, коли сам апелянт підтвердив факт отримання постанови виконавця, що не заперечується і самим апелянтом. На час складання протоколу такий документ як декларація про доходи та майно боржника ОСОБА_1 надано не було, хоча обов`язок його надати, а також попередження про відповідальність за неподання такої декларації, прямо зазначено в п.2 постанови про відкриття виконавчого провадження. Посилання апелянта на неотримання ним постанови про відкриття виконавчого провадження 28.08.2024 року могло б мати значення для вирішення справи у разі виконання ним такого обов`язку протягом 5 робочих днів після фактичного отримання постанови виконавця 13.09.2024 року, однак цього до часу складання протоколу про адміністративне правопорушення 14.10.2024 року зроблено ним не було. Твердження представника апелянта про фізичну неможливість подати декларацію з огляду на відсутність у нього коштів через їх блокування на рахунку спростовується наданим самим же ОСОБА_1 документом, а саме скріншотом системи електронного банкінгу (а. с. 89), відповідно до якого банк повідомив про отримання постанови про арешт рахунків, однак зазначив про можливість скористатися сумою у розмірі 14 200, 00 грн. За таких умов, твердження про відсутність коштів на поштове відправлення як підставу для неможливості направлення декларації виконавцю не може бути прийнята судом. Оцінка решти доводів апелянта була надана судом першої інстанції, з належністю якої погоджується і апеляційний суд. Враховуючи зазначене, апеляційним судом встановлена невідповідність дійсності тих обставин, якими апелянт обґрунтовує свою апеляційну скаргу, відтак порушень судом першої інстанції норм матеріального або процесуального права, які були б підставою для скасування чи зміни постанови суду під час апеляційного перегляду справи, апеляційний суд не вбачає. Керуючись ст. 294 КУпАП, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Шевченківського районного суду м. Києва 11 листопада 2024 від року, прийняту відносно ОСОБА_1 , залишити без змін. Постанова апеляційного суду є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя С.О. Журба