Постанова 4824 № 758/2247/24

Єдиний унікальний номер справи 758/2247/24 Провадження №22-ц/824/2645/2025 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 16 січня 2025 року місто Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Журби С.О., суддів Писаної Т.О., Приходька К.П., за участю секретаря Павлової В.В., розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Подільського районного суду м. Києва від 25 липня 2024 року та апеляційними скаргами ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на додаткове рішення Подільського районного суду м. Києва від 06 вересня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання договорів купівлі-продажу рухомого майна недійсними та зобов`язання до вчинення дій, В С Т А Н О В И В: У лютому 2024 року позивач звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання договорів купівлі-продажу рухомого майна недійсними та зобов`язання до вчинення дій. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначала, що 09.01.2017 року відповідач ОСОБА_2 вчинив ДТП, внаслідок чого позивачу заподіяно тяжкі тілесні ушкодження. Вироком суду від 27.01.2020 року ОСОБА_2 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, стягнуто на користь позивача майнову шкоду у сумі 188 560,68 грн та моральну шкоду у сумі 62 тис. грн. Надалі, 29.01.2020 року ОСОБА_2 продав зазначений транспортний засіб свої дружині - відповідачу ОСОБА_3 , з якою перебуває у зареєстрованому шлюбі з 17.10.1981 року. Під час здійснення виконавчого провадження з виконання вироку суду в частині стягнення з ОСОБА_2 грошових коштів з`ясувалося, що єдиним його майном є зазначений транспортний засіб. 28.09.2020 року приватний виконавець звернувся до суду з поданням про визначення частки права власності у ОСОБА_2 як боржника на вказаний транспортний засіб, у зв`язку з спільним володінням ним з дружиною, яке задоволено ухвалою суду від 26.10.2020 року та визначено відповідну частку у розмірі , проте, 24.10.2020 року відповідач ОСОБА_3 продала зазначений транспортний засіб відповідачу ОСОБА_1 за 187 000, 00 грн. Відповідач ОСОБА_2 не сплатив жодних коштів на відшкодування шкоди, спричиненої ДТП. У зв`язку з викладеним позивач просила суд визнати недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу від 29.01.2020 № 6179/20002811, укладеного між відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ;визнати недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу від 24.10.2020 № 8041/2020/2265546, укладеного між відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_1 ; відновити становище, яке існувало до порушення інтересів позивача, шляхом повернення відповідачу ОСОБА_2 права власності на транспортний засіб HYNDAI TUCSON, VIN-код НОМЕР_1 , зобов`язати відповідача ОСОБА_1 передати відповідачу ОСОБА_2 зазначений транспортний засіб. Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 25 липня 2024 року позов задоволено частково, визнано недійсним договір купівлі - продажу від 29.01.2020 № 6179/20002811 автомобіля HYUNDAI TUCSON, 2008 року випуску, легковий універсал-В, VTN-код НОМЕР_2 , укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Відновлено становище, яке існувало до порушення шляхом повернення частки у праві спільної часткової власності на автомобіль HYUNDAI TUCSON, 2008 року випуску, легковий універсал-В, VTN-код НОМЕР_2 у розмірі 1/2 ОСОБА_2 . В іншій частині позовних вимог відмовлено. Додатковим рішенням Подільського районного суду м. Києва від 06 вересня 2024 року задоволено частково заяву представника позивача щодо розподілу судових витрат та стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі по 15 000,00 грн. з кожного. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, 12 вересня 2024 року відповідач ОСОБА_1 направила апеляційну скаргу, в якій зазначила, що оскаржуване рішення вважає незаконним та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та є помилковими, ґрунтуються на припущеннях. У зв`язку з цим апелянт просила апеляційний суд оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. 03 жовтня 2024 року відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 направлено апеляційні скарги, у яких останні не погоджуються з додатковим рішенням Подільського районного суду м. Києва від 06 вересня 2024 року та зазначають про те, що оскаржуване рішення прийняте з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. У зв`язку з цим апелянти просили апеляційний суд додаткове рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити позивачу у стягненні витрат на професійну правничу допомогу. 04 листопада 2024 року на адресу суду від позивача надійшли відзиви на апеляційні скарги відповідачів. У судове засідання, призначене на 16 січня 2025 року, з`явилися представник позивача та представник відповідача. Згідно вимог ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги. Судом першої інстанції в ході розгляду справи було встановлено, що 27.01.2020 року вироком Макарівського районного суду Київської області у справі № 370/1992/18 обвинуваченого ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України та призначено покарання - три роки позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами на один рік. Відповідно до вимог пункту ґ ст.1 Закону України «Про амністію у 2016 року», який діє з 07.09.2017 року, засудженого ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , звільнено від відбування покарання у зв`язку з досягнення пенсійного віку, встановленого ст. 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». З обвинуваченого на користь ОСОБА_4 стягнуто майнову шкоду в сумі 188560,68 грн, моральну шкоду в сумі 62 000, 00 грн. 10.02.2020 року на виконання вироку в частині відшкодування шкоди видано виконавчий лист, за яким приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Варавою Р.С. 30.07.2020 року відкрито виконавче провадження ВП №62697210. 26.10.2020 року ухвалою Макарівського районного суду Київської області від 26.10.2020 року у справі № 370/2275/20 задоволено подання приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Варави Р.С. про визнання частки майна боржника у майні, яким володіє спільно з іншими особами, визначено частку майна боржника ОСОБА_2 , у майні, яким він володіє спільно з дружиною на праві спільної сумісної власності - автомобіль HYUNDAI TUCSON, 2008 року випуску, легковий універсал-В, зеленого кольору, VIN-код НОМЕР_2 , зареєстрований за номерним знаком НОМЕР_3 за власником ОСОБА_3 - у розмірі 1/2 частини. Вказаною ухвалою встановлено, що станом на 08.09.2020 року в Єдиному державному реєстрі транспортних засобів інформацією, автомобіль HYUNDAI TUCSON, 2008 року випуску, легковий універсал-В, зеленого кольору, VTN-код НОМЕР_2 був зареєстрований за номерним знаком НОМЕР_4 з 13.02.2008 року по 29.01.2020 року за власником ОСОБА_2 . Зазначений автомобіль з 29.01.2020 року по дату постановлення ухвали зареєстрований за номерним знаком НОМЕР_3 за власником ОСОБА_3 . Згідно з актового запису про шлюб відносно ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , складений 17.10.1981 року №1835. Відмітка про розірвання шлюбу відсутня. Також, станом на 18.09.2020 року вимоги виконавчого документа не виконано, заборгованість за виконавчим документом з урахуванням витрат виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця складає 276 185,74 грн. Грошових коштів та рухомого майна достатнього для виконання судового рішення за боржником не виявлено. Згідно з інформації Головного сервісного центру МВС від 01.02.2021 року № 4117, наданої на адвокатський запит, зазначений транспортний засіб був зареєстрований за відповідачем-1 та 29.01.2020 року був перереєстрований на відповідача-2 за договором купівлі-продажу, укладеного у суб`єкта господарювання ТОВ «УКРАВТОТЕХТРЕЙД» (від 29.01.2020 № 6179/20002811), із зміною номерних знаків. Як убачається із договору купівлі-продажу № 8041/2020/2265546 від 24.10 (рік не вказано) ОСОБА_3 продала транспортний засіб ОСОБА_1 за ціною 187 000 грн. Згідно з свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_5 , виданого 24.10.2020 року, вказаний автомобіль перебуває у власності ОСОБА_1 . Суд першої інстанції, задовольняючи частково позовні вимоги, зазначив, що саме укладення між ОСОБА_2 та його дружиною - ОСОБА_3 оспорюваного договору купівлі - продажу транспортного засобу від 29.01.2020 року відразу після ухвалення щодо ОСОБА_2 вироку, яким задоволено цивільний позов у кримінальному провадженні та стягнено на користь Позивача грошові кошти на відшкодування спричиненої кримінальним правопорушенням шкоди, встановленою під час здійснення виконавчого провадження з виконання вироку суду в цій частині відсутністю у боржника - відповідача 1 іншого майна на момент звернення приватного виконавця з вищезазначеним поданням, окрім відчуженого транспортного засобу, а також відсутністю іншого раціонального пояснення укладення оспорюваного правочину, є таким, що вчинено з метою унеможливлення звернення стягнення на нього у виконавчому провадженні, тобто всупереч інтересам кредитора та без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Одним із доводів апелянта було те, що в матеріалах справи відсутній оскаржуваний договір. Колегія суддів зазначає, що в матеріалах справи дійсно відсутній договір купівлі-продажу транспортного засобу HYUNDAI TUCSON від 29.01.2020 року №6179/20002811, укладений у суб`єкта господарювання ТОВ «УКРАВТОТЕХТРЕЙД» між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Водночас судом ухвалою від 10.06.2024 року було здійснено заходи для витребування у позивача ОСОБА_2 та ОСОБА_3 належним чином завіреної копії вказаного договору купівлі-продажу транспортного засобу, однак станом на день розгляду справи вказана копія договору до суду не була надана. Ст. 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов`язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим. На підтвердження існування вказаного договору стороною позивача до суду були надані такі докази: -ухвала Макарівського районного суду Київської області від 26.10.2020 у справі № 370/2275/2, відповідно до якої задоволено подання приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Варави Р.С. про визнання частки майна боржника у майні, яким володіє спільно з іншими особами, визначено частку майна боржника ОСОБА_2 у майні, яким він володіє спільно з дружиною на праві спільної сумісної власності - автомобіль HYUNDAI TUCSON, 2008 року випуску, легковий універсал-В, зеленого кольору, VIN-код НОМЕР_2 , зареєстрований за номерним знаком НОМЕР_3 за власником ОСОБА_3 - у розмірі 1/2 частини. Відповідно до вказаної ухвали, станом на 08.09.2020 року в Єдиному державному реєстрі транспортних засобів, автомобіль HYUNDAI TUCSON, 2008 року випуску, легковий універсал-В, зеленого кольору, VTN-код НОМЕР_2 був зареєстрований за номерним знаком НОМЕР_4 з 13.02.2008 року по 29.01.2020 року за власником ОСОБА_2 . Зазначений автомобіль з 29.01.2020 року по дату постановлення ухвали зареєстрований за номерним знаком НОМЕР_3 за власником ОСОБА_3 . Згідно з актового запису про шлюб відносно ОСОБА_2 та ОСОБА_5 складений 17.10.1981 року №1835. Відмітка про розірвання шлюбу відсутня. -інформація Головного сервісного центру МВС від 01.02.2021року № 4117, надана на адвокатський запит, відповідно до якої зазначений транспортний засіб був зареєстрований за відповідачем-1 та 29.01.2020 був перереєстрований на відповідача-2 за договором купівлі-продажу, укладеного у суб`єкта господарювання ТОВ «УКРАВТОТЕХТРЕЙД» (від 29.01.2020 № 6179/20002811), із зміною номерних знаків. Вказані докази були належним чином досліджені судом першої інстанції, та достовірно підтверджують існування вказаного договору, з чим погоджується і колегія суддів . Наступним доводом апеляційної скарги є те, що матеріали справи не містять підтвердження наявності заборгованості ОСОБА_2 перед ОСОБА_4 . З вказаними доводами апеляційної скарги колегія суддів не погоджується з огляду на наступне: У ході розгляду судом першої інстанції було досліджено вирок Макарівського районного суду Київської області від 27.01.2020 року, відповідно до якого з ОСОБА_2 стягнуто на користь ОСОБА_4 майнову шкоду в у розмірі 188560, 68 грн, моральну шкоду в сумі 62 000, 00 грн Крім того, в ухвалі Макарівського районного суду 26.10.2020 року, дослідженій судом першої інстанції, зазначено, що станом на 18.09.2020 року вимоги виконавчого документа не виконано, заборгованість за виконавчим документом з урахуванням витрат виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця складає 276 185,74 грн.» Таким чином, судом першої інстанції належно встановлено, що ні після вчинення злочину, а ні після проголошення вироку, а ні станом на день укладення оскарженого договору, а ні станом на день набрання законної сили вироком, а ні станом на 18.09.2020 р., зобов`язання відшкодувати шкоду існує і ОСОБА_2 його не виконав. З вказаним висновком погоджується і колегія суддів. Наступним доводом апеляційної скарги апелянта є те, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження відсутності іншого майна у ОСОБА_2 , на яке можна здійснити стягнення. Як убачається з матеріалів справи, вказаною вище ухвалою Макарівського районного суду Київської області від 26.10.2020 року встановлено, що грошових коштів та рухомого майна, достатнього для виконання суд рішення, за боржником не виявлено. Згідно з електронної відповіді від 30.07.2020 року за №84099963 про реєстраційний номер облікової картки платника податків - боржника фізичної особи отримання доходів боржника - фізичної особи, що є за боржником - інформація відсутня. Згідно з відповіді ДФС України від 30.07.2020 року за №84099957 про джерела отримання доходів боржника-фізичної особи щодо ОСОБА_2 інформація відсутня. Згідно з відповіді ПФУ від 30.07.2020 року про осіб-боржників, які отримують пенсії, боржник пенсії не отримує, місця отримання іншого доходу не має. Що стосується доводів апеляційної скарги про те, що судом не враховано, що на момент переходу права власності на транспортний засіб не існувало будь яких обмежень щодо цього, а перехід права власності здійснено в законний спосіб, то колегія суддів зазначає таке: Відповідно до ч. 1, 5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. У постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 693/624/19 (провадження № 61-6420св21) вказано, що приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин). Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення договору дарування) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним». У постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) зазначено, що «однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. На переконання Верховного Суду, сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника». У постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19) зроблено висновок, що «однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно частини третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника). Подібних висновків Верховний Суд дотримується і в подальшому, зокрема в постанові від 12 червня 2023 року в справі № 521/14418/17 (провадження № 61-3672св23), від 27 квітня 2023 року в справі № 461/4033/20 (провадження № 61-10231св22). У постанові Верховного Суду у складі колегії судді Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року у справі №761/40240/21 (провадження №61-13013св23) вказано, що: «Велика Палата Верховного Суду у справі №369/11268/16-ц (провадження №14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (стаття 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України). Слід розмежовувати такі підстави для оспорення як фіктивність (стаття 234 ЦК України) та вчинення правочину всупереч принципу добросовісності й недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Колегія суддів звертає увагу на те, що: недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3,13 ЦК України) не допускається». Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа). Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі №755/17944/18 (провадження №61-17511св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2023 року в справі №644/5819/20 (провадження №61-1787св23)). Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що укладення між ОСОБА_2 та його дружиною - ОСОБА_3 оспорюваного договору купівлі - продажу транспортного засобу від 29.01.2020 року відразу після ухвалення щодо Відповідача 1 вироку, яким задоволено цивільний позов у кримінальному провадженні вчинено з метою унеможливлення звернення стягнення на нього у виконавчому провадженні, оскільки виконавець позбавлений можливості виділити частку боржника та звернути стягнення на майно боржника ОСОБА_2 . З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 діяли не чесно та недобросовісно, укладаючи оспорюваний договір купівлі-продажу транспортного засобу від 29.01.2020 року, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки вчинений з метою уникнення відповідальності перед третьою особою за рахунок частини цього майна, що є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України і за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Що стосується посилань апелянта щодо способу захисту та його ефективності, то колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (постанови Верховного Суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20, від 12.04.2023 у справі № 161/12564/21). Водночас колегія суддів зазначає, що апелянт не позбавлений можливості звернутися до суду з позовом до відповідачів про стягнення коштів з недобросовісних боржників. Відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було оскаржено додаткове рішення Подільського районного суду м. Києва від 06 вересня 2024 року. В обґрунтування апеляційної скарги ОСОБА_3 зазначила, що спір фактично виник між позивачем та ОСОБА_2 , до якого апелянт не має жодного відношення. Також заначила, що заявлений розмір витрат на правову допомогу не обґрунтований співмірністю. Вказувала, що судом не враховано фінансовий стан апелянта, що він є пенсіонером за віком та не має іншого доходу, окрім пенсії тому покладення на апелянта витрату розмірі 15 000, 00 грн є над мірним тягарем. ОСОБА_2 в обґрунтування апеляційної скарги зазначив, що заявлений розмір витрат на правову допомогу стороною Позивача є неспівмірним зі складністю, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт та ходом розгляду справи в суді. Судом також не враховано фінансовий стан апелянта, який не має постійного заробітку, та не можливості здійснити оформлення пенсії, незважаючи на досягнення пенсійного віку, тому покладення на нього витрат у розмірі 15 000,00 грн. є надмірним тягарем. Колегія суддів, перевіривши законність та обґрунтованість додаткового рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для їх задоволення. Суд першої інстанції зазначив, що оскільки позовні вимоги задоволені частково є підстави для часткового задоволення заяви позивача про стягнення витрат на правничу допомогу у розмірі по 15 000, 00 грн з кожного, що є співмірним виходячи із складності, категорії справи, фінансового стану обох сторін. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке. Вимоги п. 6 ст. 137 ЦПК України встановлюють, що обов`язок доведення неспівмірності витрат на правничу допомогу покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення таких витрат. Зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони, якщо на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі №922/445/19, від 06 грудня 2019 року у справі №910/353/19 та від 25 травня 2021 року у справі №910/7586/19. Як убачається з матеріалів справи, відповідачами не було подано до суду заперечення стосовно стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу чи клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, відтак у суду не було підстав для зменшення заявлених витрат на правничу допомогу. Згідно вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 374, 375, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Подільського районного суду м. Києва від 25 липня 2024 року та додаткове рішення Подільського районного суду м. Києва від 06 вересня 2024 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий С.О. Журба Судді Т.О. Писана К.П. Приходько