Постанова 4808 № 347/721/22

Справа № 347/721/22 Провадження № 22-ц/4808/677/23 Головуючий у 1 інстанції КРИЛЮК М. І. Суддя-доповідач Луганська ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 липня 2023 року м. Івано-Франківськ Івано-Франківський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Луганської В.М. суддів Девляшевського В.А., Фединяка В.Д., за участю секретаря Кузів А.В. учасники справи позивач ОСОБА_1 відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача щодо предмета спору - ОСОБА_6 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Івано-Франківського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 21 березня 2023 року, ухвалене судом у складі судді Кирилюк М.І., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання недійсними та скасування державної реєстрації договорів дарування житлового будинку, земельної ділянки, скасування держаної реєстрації , в с т а н о в и в: У травні 2022 року позивачка звернулась до суду з зазначеними вимогами, в обґрунтування яких вказала, що між нею та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 24.07.2017 року було укладено договір позики на суму 61 468 дол США, що підтверджується підписаною відповідачами розпискою, в якій вони зобов`язуються в солідарному порядку повернути кошти в розмірі 61 468 доларів США до 26.01.2019 року. У встановлений строк відповідачі взятих на себе зобов`язань не виконали, кошти їй не повернули. Позивачка звернулась до суду з позовом до одного з боржників ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 26.08.2020 року стягнуто з ОСОБА_2 на її користь заборгованість за договором позики в розмірі 61 468 доларів США. Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 18.03.2021 рішення суду першої інстанції залишено без змін. На виконання вказаного рішення 29.10.2020 року було відкрите виконавче провадження, після відкриття виконавчого провадження їй стало відомо що садиба яка належить ОСОБА_2 перебуває в іпотеці як застава за позику у розмірі 69,500 доларів США. 17.02.2020 року AT ОТП Банк, як іпотекодержатель садиби, не надав згоди на реалізацію майна ДВС. Оскільки вказане судове рішення не було виконане, нею подано позов до решти боржників - ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 про стягнення боргу, інфляційних витрат та 3 % боргу, справа перебуває в суді першої інстанції. Справа №347/193/22 , ухвала про відкриття провадження у справі від 14.02.2022 року. Позивачка зазначила, що 25.06.2019 року між нею та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 було укладено інший договір позики на суму 5 250 доларів США, які вони в солідарному порядку зобов`язалися повернути до 25.08.2019 року, про що власноручно написали розписку, однак взяті на себе зобов`язання не виконали та гроші не повернули, у зв`язку з чим вона була змушена також звернутися до суду. Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 14.09.2021 року по цивільній справі №347/2063/20 її позов до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу задоволено, стягнено в солідарному порядку відповідачів заборгованість в розмірі 5250 доларів США. Позивачка зазначила, що дані позики родина ОСОБА_9 взяли у неї на будівництво будинку, в який вони мали переїхати жити і продати садибу яка була їхнім місцем реєстрації/проживання і туристичним бізнесом. Новобудова і садиба розташовані поруч за адресою АДРЕСА_1 і АДРЕСА_1 . 07.10.2019 року ОСОБА_3 набула право власності на житловий будинок загальною площею 134,8 кв.м., розташований за адресою: АДРЕСА_1 , на земельній ділянці площею 0,0662 га, кадастровий номер 2623610100:01:001:0282, цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). Земельна ділянка перебувала у її власності з 27.04.2009 року. Під час виконавчого провадження стягнення боргу, їй стало відомо, що у липні 2020 року ОСОБА_3 подарувала вказаний будинок та земельну ділянку, на якій він розташований, своїй невістці, ОСОБА_4 , а остання ІНФОРМАЦІЯ_1 подарувала це майно своїй мамі - ОСОБА_5 . Позивачка зазначила, що відповідачі переїхали жити у новобудову, де і проживають на даний час. Доказом того що вони проживають у новобудові за адресою по АДРЕСА_1 , і більше не проживають за місцем реєстрації по АДРЕСА_1 , є акт державного виконавця, складений 26.10.2021 року, де вказано, що у будинку по АДРЕСА_1 , були виявлені тільки 3 кондиціонери та одна праска, а жодних меблів чи речей побутового вжитку, які можуть свідчити про проживання там людей, у будинку не було. Позивачка просила суд врахувати правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 року У справі №36111268/16-ц, про те, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України), послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути підстава, передбачена ст.234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена ст.228 ЦК України. Згідно довідки з реєстру майна, ОСОБА_2 є власником 1/5 частки житлового будинку де проживають його батьки, що знаходиться в АДРЕСА_2 . Незалежна оцінка вартості цього майна на 23.02.2022 становить 541 060 грн. Враховуючи, що садиба перебуває в іпотеці ОТП Банку, боржники не мають майна яке би компенсувало повну суму їхнього боргу, оспорювана новобудова була відчужена після пред`явлення позову про стягнення заборгованості, на підставі договору дарування близьким родичам, а боржники проживають в відчуженому будинку, позивачка вважає, що усі правочини, що вчинялися для відчуження житлового будинку на яке можна було звернути стягнення для погашення заборгованості, є фіктивними та вчиненими виключно для уникнення боржниками повернення позичених ними коштів та відповідальності за їх неповернення. Позивачка зазначила, рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 26.08.2020 року (справа №347/1779/19) стягнуто з ОСОБА_2 на її користь заборгованість за договором позики в розмірі 61 468 доларів США, провадження у справі було відкрите 20.09.2019, а напередодні, 17.09.2019, судом були вжиті заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно, що належить на праві власності ОСОБА_2 , в межах ціни позову - 61 468 доларів США боргу, що в гривневому еквіваленті за офіційним курсом НБУ, становить 1 518 874,28 грн. Проте, у липні 2020 дружина боржника, ОСОБА_3 відчужила належні їй житловий будинок та земельну ділянку під час чинного арешту нерухомого майна. Вказане нерухоме майно було набуте під час перебування ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в шлюбі, а, отже є їх спільною сумісною власністю. Боржник - ОСОБА_2 , знаючи про накладення судом арешту на все його нерухоме майно та надаючи згоду на відчуження належної йому частки нерухомого майна на користь невістки ОСОБА_4 , діяв недобросовісно, метою таких дій було виключно уникнення сплати боргових зобов`язань. Після уточнення позовних вимог позивачка просила суд визнати недійсним та скасувати державну реєстрацію договору дарування житлового будинку, загальною площею 134,8 кв. м., розташований за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ; визнати недійсним та скасувати державну реєстрацію договору дарування земельної ділянки площею 0,0662 га, кадастровий номер 2623610100:01:001:0282, цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ; визнати недійсним та скасувати державну реєстрацію договору дарування житлового будинку, загальною площею 134,8 кв.м., розташований за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 ; визнати недійсним та скасувати державну реєстрацію договору дарування земельної ділянки площею 0,0662 га, кадастровий номер 2623610100:01:001:0282, цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 21 березня 2023 року в задоволенні заявлених вимог ОСОБА_1 відмовлено. Не погодившись з вказаним рішенням, ОСОБА_1 , звернулась до суду з апеляційною скаргою в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи та неправильне застосування норм матеріального права, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 21 березня 2023 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі та відновити становище, яке існувало до порушення (укладання договорів), шляхом повернення ОСОБА_3 на праві власності житлового будинку та земельну ділянку, вирішити питання розподілу судових витрат. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції не враховано, що у позовній заяві позивачка зазначила одразу кілька підстав для визнання оспорюваних договорів недійсними, а саме вчинення правочинів щодо майна з метою уникнення сплати боргу та звернення на нього, що оспорені правочини є фраудаторними. Судом першої інстанції не враховані правові позиції викладені в постановах Верховного суду від 03.07.2019 року у справі №369/11268/16-ц, від 10.02.2021 року у справі №754/5841/17, від 13.04.2022 року в справі № 757/62043/18-ц, від 03.07.2019 року у справі №369/11268/16-ц, від 06.12 2022 року у справі № 904/624/19 Оспорюванні правочини були двосторонніми та вчиненими безоплатно. Суд першої інстанції визнав встановленими обставини, що ОСОБА_3 подарувала житловий будинок та земельну ділянку, що розташовані по АДРЕСА_1 . у липні 2020 року ОСОБА_4 , а вона в свою чергу подарувала вказане майно ОСОБА_5 . Відповідач ОСОБА_4 у своєму відзиві наявність вищевказаних обставин підтвердила. З метою доведення послідовності вчинених правочинів відповідачами, нею подавалось клопотання про витребування відповідної інформації у державного реєстратора, але дане клопотання судом розглянуто не було. Скаржниця посилається на те, що судом не враховано, що оспорюванні правочини були вчинені між близькими родичами. ОСОБА_3 подарувала житловий будинок та земельну ділянку, що розташовані по АДРЕСА_1 своїй невістці, ОСОБА_4 - дружині свого сина, ОСОБА_8 , а ОСОБА_4 передарувала вказане майно своїй матері - ОСОБА_5 . Для підтвердження даних обставин нею подавалось клопотання про витребування відповідних витягів з Державного реєстру актів громадянського стану громадян. Вказане клопотання не було розглянуто. Разом з тим, відмовляючи у позові суд посилався, в тому числі на те, що обставини укладення оспорюваних правочинів між родичами не знайшли свого підтвердження. Спростовуючи твердження про фіктивність даних правочинів та вчинення їх виключно для уникнення боржниками повернення позичених ними коштів, суд першої інстанції зазначив, що відчуження нерухомого майна здійснювалося протягом тривалого часу. 07.10.2019 року ОСОБА_3 набула право власності на житловий будинок та земельну ділянку по АДРЕСА_1 , а договори дарування вчинені у липні 2020 року та 19.03.2021 року, протягом майже двох років. Суд не звернув належної уваги на те, що вказані правочини були вчинені у період після настання строку повернення боргу за договором позики, укладеним між позивачкою та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_8 , ОСОБА_7 від 24.07.2017 року на суму 61 468 доларів США, який відповідно до розписки настав 26.01.2019 року. Крім того, судом не враховано, що 25.08.2019 року також настав строк повернення боргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за іншою розпискою, від 25.06.2019 року на суму 5250 дол. США. Скаржниця посилається на те, що судом не враховано, що обидва договори дарування були вчинені вже після подання нею 16.09.2019 року позову до одного із солідарних боржників за розпискою від 24.07.2017 року ОСОБА_2 , тобто вже після того як позивачка почала вчиняти активні дії для примусового стягнення заборгованості. Відповідачі були обізнані про дану справу. ОСОБА_3 відчужила нерухомість ОСОБА_4 у липні 2020 року за місяць до ухвалення судового рішення. ОСОБА_10 відчужила набуте майно 21.03.2021 року через три дні після розгляду апеляційної скарги ОСОБА_2 на рішення суду, яким стягнуто заборгованість. ОСОБА_1 в апеляційній скарзі посилається на те, що судом не враховано, що ОСОБА_3 є її безпосереднім боржником і за договором позики від 24.07.2017 року, на суму 61 468 дол. США, і від 25.06.2019 року на суму 5250 дол. США. ОСОБА_2 ні після настання строку повернення боргу, ні після подання позову, ні під час відповідного виконавчого провадження жодних дій для повернення заборгованості не вчиняв, тому вона змушена була 21.01.2022 року звернутися з позовом також і до решти боржників ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , останні кошти також не повернули. ОСОБА_3 , розуміла усі пов`язані з неповерненням боргу майнові ризики щодо її майна, тим більше, що до вчинення оспорюванного правочину мало місце тривале ухилення нею від сплати боргових зобов`язань - 1,5 роки та не виконується і надалі. Зазначила, що відчуження ОСОБА_3 майна є недобросовісним також з огляду на обставину набуття права власності на нього у шлюбі з ОСОБА_2 . Судом не враховано, що ОСОБА_2 на час відчуження будинку та відповідної присадибної ділянки був їх співвласником, то ОСОБА_3 , відчужуючи його, фактично відчужила і частку ОСОБА_2 , який знав про відчуження ОСОБА_3 їхнього спільного сумісного майна, тож безпосередньо діяв недобросовісно та надав згоду на відчуження. Вважає, що відмовляючи у визнанні недійсним правочину, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 суд першої інстанції помилково зробив висновок про те, що вони були вчинені особами, які не вступали з позивачкою у правовідносини. Судом не було взято до уваги ту обставину, що ОСОБА_4 - дружина ОСОБА_8 , одного із солідарних боржників за договором позики від 24.07.2017 року. Укладаючи договір позики, чоловік або дружина повинні розуміти, що інший у шлюбі несе таку саму відповідальність перед кредитором незалежно від того, хто є позичальником. ОСОБА_4 відчужила майно, розуміючи наявні ризики що свого власного майна, на яке могло бути звернене стягнення в рахунок погашення заборгованості її чоловіка перед позивачкою. Вважає, що оспорювані правочини вчинені після настання строку виконання зобов`язань, кредитор нагадував боржникам про необхідність повернення коштів, правочини вчинені після пред`явлення позову до одного із боржників, в короткі проміжки часу безпосередньо до та після прийняття рішення про задоволення позовних вимог позивачки, майно відчужене на підставі безоплатних договорів на користь близьких родичів, після відчуження спірного майна у первісних власників відсутнє інше майно, за рахунок якого можна погасити їх боргові зобов`язання перед кредитором, правочини вчинені недобросовісно, зловживаючи правом на розпорядження майном з метою уникнення сплати боргових зобов`язань. Для майбутнього примусового виконання рішення суду у справі про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за договором позики у розмірі 61 468 дол. США (1 518 874, 28 в гривневому еквіваленті за офіційним курсом НБУ), стягнення могло бути звернене як на частку в праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 на житловий будинок та присадибну ділянку, що знаходяться по АДРЕСА_1 , так і на дане майно в цілому, тому ухвалою від 17.09.2019 року у даній справі встановлено обмеження щодо розпорядження, в тому числі даним майном. Суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні позову вказав, що на момент вчинення правочину заборони в реєстрі іпотек не було, тож реєстрацію права власності на житловий будинок та земельну ділянку внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Однак відповідно до правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 05.06.2018 року, справа №543/730/14-ц, фактично немає значення чи на час відчуження ухвала судді про забезпечення позову перебувала на виконанні органів державної виконавчої та реєстраційної служб. Скаржниця посилається на те, що судом першої інстанції було порушено норми процесуального права, жодне клопотання позивачки про витребування доказів, судом не були розглянуті. Судом порушено принцип безпосереднього дослідження доказів, оскільки судом безпосередньо не були досліджені копії оспорюваних договорів, не витребувано інші матеріали у нотаріуса. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_4 зазначила, що договори дарування були укладені з додержанням всіх вимог, які передбачені ст.203 ЦК України, а тому підстав для визнання їх недійсними не має. Позивач, який звертається з вимогою про визнання правочину фіктивним, має довести відсутність у учасників правочину наміру створити юридичні наслідки, у позовній заяві відсутні докази про відсутність у неї , і в ОСОБА_5 намірів створити юридичні наслідки після укладання правочинів. Твердження позивача про те, що укладення договорів дарування було фіктивним та таким, що спрямоване на неможливість в подальшому виконати рішення судів є хибним та таким, що не ґрунтується на нормах матеріального права, а лише на припущеннях. На час укладання договорів дарування житлового будинку, АДРЕСА_1 та земельної ділянки не було накладено арешту чи іншої заборони на відчужуване майно. ОСОБА_4 є добросовісним набувачем нерухомого майн, яке в подальшому подарувала ОСОБА_5 . Виконавчі провадження на які посилається позивачка були відкритті після укладання договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки, позивачка не довела що такі договори є фраудаторними. Просить суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. У судовому засіданні представник ОСОБА_1 ОСОБА_11 підтримала апеляційну скаргу, посилаючись на доводи, викладені в апеляційній скарзі. Відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце судового засідання повідомлені належним чином, підтверджується рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення. Відповідач ОСОБА_4 та її представник - ОСОБА_12 в судове засідання не з`явилися, про дату, місце та час судового засідання повідомлені належним чином. Від представника ОСОБА_12 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, судового засідання, яке призначено на 18.07.2023 року на 13 год. З метою дотримання передбачених законом розумних строків розгляду справи, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності представника відповідачки, а вказані у його заяві про відкладення розгляду причини неявки визнати неповажними. Відповідач ОСОБА_5 в судове засідання не з`явилася, про дату. Час та місце судового зсідання повідомлялася у визначеному законом порядку. На адресу ОСОБА_5 судом неодноразово направлялися судові повістки - повідомлення, судова повістка повернулася із відміткою пошти, що «адресат відсутній за вказаною адресою» , що у свою чергу відповідно до п.3 ч.8 ст.128 ЦПК Українивважається врученням судової повістки. Третя особа ОСОБА_6 в судове засідання не з`явилася, про дату, час та місце судового засідання повідомлялася у визначеному законом порядку. Відповідно до частини 2 статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. З врахуванням положень ч.2 ст.372 ЦПК України, апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутності відповідачів та третьої особи, які належним чином повідомлені про дату, місце та час судового засідання. Заслухавши доповідь судді-доповідача, вислухавши учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду приходить до наступного. Відповідно до положень статті 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні. Рішення суду вказаним вимогам не відповідає. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що між сторонами виникли правовідносини з приводу укладених договорів позики та неповернення позивачці ОСОБА_1 позичених грошових коштів. Суд встановив, що ОСОБА_13 неодноразово зверталася до суду з позовами про стягнення з відповідачів боргу, її позовні вимоги були задоволені. Ухвалою Косівського районного суду від 17.09.2019 року у справі №347/1779/19 було накладено арешт на нерухоме майно, що належить на праві власності ОСОБА_2 .Будинок, який розташований по АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_2 перебуває в іпотеці банку. Житловий будинок, що розташований по АДРЕСА_1 та земельну ділянка на якій розташований будинок не було накладено арешт, оскільки ОСОБА_2 не був його власником. Власником вказаного будинку є ОСОБА_3 , яка мала право розпорядитися вказаним будинком на власний розсуд, подарувавши його і земельну ділянку на якій він розташований ОСОБА_4 у липні 2020 року, а та в свою чергу подарувала вказане майно ОСОБА_5 . Суд зазначив, що позивачка звертаючись до суду не зазначила конкретних підстав для визнання договорів дарування недійсними, твердження позивачки про те, що правочини вчинені під час арешту нерухомого майна не знайшли підтвердження. Суд дійшов висновку, що ОСОБА_3 здійснила відчуження майна протягом тривалого часу, що спростовує твердження позивачки про фіктивність правочинів та вчинення їх виключно для уникнення боржниками повернення позичених ними коштів та дійшов висновку, що позивачкою не доведено належними та допустимими доказами того, що спірні договори укладено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, є фіктивним чи інші передбачені нормами чинного законодавства підстави щодо визнання таких договорів недійсними. Колегія суддів вважає, що такі висновки суду не відповідають встановленим по справі обставинам та вимогам закону, виходячи з наступного. За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно із частиною першою та другою статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України). Згідно із статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Згідно з частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (частина перша статті 718 ЦК України). Відповідно до частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (частина перша статті 722 ЦК України). Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно з частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільно-правовий договір (у тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (у тому числі, вироку). Договори, направлені на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України) є недійсними. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 зроблено висновки про те, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. У постанові Верховний Суд від 19 травня 2021 року у справі № 693/624/19 (провадження № 61-6420св21) вказано, що приватноправовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватноправового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин). Договір як приватноправова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Приватноправовий інструментарій (зокрема, вчинення договору дарування) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили». У постанові Верховного Суду від 14 січня 2020 року у справі № 489/5148/18 суд касаційної інстанції вказав, що правочин, учинений боржником у період настання в нього зобов`язання щодо погашення заборгованості перед кредитором, унаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, вчиненого боржником на шкоду кредитору). При цьому та обставина, що правочин з третьою особою якому боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства. Судом встановлено, що заочним рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 16 серпня 2020 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь позивачки 61468 доларів США, а також 9989, 20 грн витрат по сплаті судового збору. 20 жовтня 2020 року згідно постанови старшого державного виконавця Косівського районного відділу державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції відкрито виконавче провадження по виконанню виконавчого листа №347/1779/19, виданого 16.10.2020 року Косівським районним судом Івано - Франківської області про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 61468 доларів США. Заочним рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 16 серпня 2020 року встановлено, що ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_2 зобов`язувалися в солідарному порядку повернути ОСОБА_1 взяті у неї кошти в сумі 61468 доларів США, про, що ними було написано розписку. У вказаний строк, 26.01.2019 року, відповідач ОСОБА_2 та інші особи, вказані у розписці, не виконали взяті на себе зобов`язання по поверненню позичених коштів, чим порушили зобов`язання. Постановою Верховного суду від 23 грудня 2022 року вказане рішення суду залишено без змін. ОСОБА_2 на праві власності належить 1/5 квартири АДРЕСА_3 , будинок за адресою: АДРЕСА_1 . Вказаний будинок і земельна ділянка на якій розміщений будинок знаходиться в іпотеці, що підтверджується Інформацією з державного реєстру речових прав на нерухоме майно Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна (т.с.1 а.с.27-32). АТ «ОТП Банк», як заставодержатель майна боржника не надав згоду на реалізацію майна, яке належить ОСОБА_2 (т.с.1 а.с.33). Згідно ухвали Косівського районного суду Івано0Франківської області від 17 вересня 2019 оку накладено арешт на нерухоме майно, що належить на праві власності ОСОБА_2 . Згідно листа головного державного виконавця Косівського ВДВС від 20.04.2022 року загальна вартість описаного і арештованого, згідно звіту про оцінку майна, а саме 1/5 квартири в АДРЕСА_4 становить 541 060грн. Відповідач ОСОБА_3 02 жовтня 2019 року набула право власності на будинок за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується Інформацією з державного реєстру речових прав на нерухоме майно Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна (т.с.3 а.с.132-135). ОСОБА_3 на праві власності належить 1/5 квартири АДРЕСА_3 , що підтверджується Інформацією з державного реєстру речових прав на нерухоме майно Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна. Згідно договору дарування житлового будинку від 20 липня 2020 року ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_4 житловий будинок з господарською спорудою, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 ., будинок розташований на земельній ділянці площею 0, 062 га, кадастровий номер 26236102100:01:001:0282. (т.3 а.с.174-175). Згідно п.15 вказаного договору дарування житлового будинку за цим договором вчиняється за письмовою згодою чоловіка дарувальника - ОСОБА_2 , викладеною у заяві, підпис на якій засвідчено. Відповідно до договору дарування земельної ділянки від 20 липня 2020 року ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_4 земельну ділянку, площею 0, 062 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 ., будинок розташований на земельній ділянці площею 0, 062 га, кадастровий номер 26236102100:01:001:0282. (т.3 а.с.176, 177) В пункті 11 вказаного договору зазначено, що дарування земельної ділянки за цим договором вчиняється за письмовою згодою чоловіка дарувальника - ОСОБА_2 , викладеною у заяві, підпис на якій засвідчено. Будинок за адресою: АДРЕСА_1 , та земельну ділянку на якій він розташований ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_5 , що підтверджується договором дарування житлового будинку від 19 березня 2021 року та договором дарування земельної ділянки (т.с.3 а.с.189-102). Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції обґрунтовував свої висновки недоведеністю тих обставин, що спірні договори укладено без наміру створення правових наслідків, є фіктивними чи інші передбачені нормами чинного законодавства підстави для визнання таких договорів недійсними. Проте, колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції, оскільки, вирішуючи спір, суд допустив порушення норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права. Суд першої інстанції в достатній мірі не врахував підстави позову, не врахував правові висновки Верховного Суду у спірних правовідносинах та невірно застосував норми матеріального права. З матеріалів справи вбачається, що позивачем заявлені вимоги про визнання недійсними оспорюваних договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки договору як, укладених з метою приховання належного відповідачу об`єкта нерухомого майна у вигляді житлового будинку, земельної ділянки та уникнення стягнення на це майно в рахунок погашення боргу з договором позики від 24 липня 2017 року, укладеного між позивачкою та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , строк виконання якого сплив 26.01.2019 року. При цьому висновки суду про те, що ОСОБА_3 , як власник житлового будинку та земельної ділянки, мала повне право самостійно розпоряджатися своїм майном не ґрунтуються на вимогах закону. Суд не перевірив посилання позивачки на те, що вказане майно є об`єктом права власності подружжя, не вирішив клопотання позивачки про витребування Інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна на спірні об`єкти та про витребування у нотаріуса належним чином завірених копій договорів дарування, які оспорються позивачкою. Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 06 червня 2023 року було задоволено клопотання позивачки про витребування від державного реєстратора Косівської міської ради Косівського району довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майнна - житловий будинок АДРЕСА_1 , а також земельної ділянки за вказаною адресою. Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 20 червня 2023 року було витребувано у приватних нотаріусів належним чином засвідчені копії оспорюваних договорів дарування. Враховуючи причини, на які посилається представник позивачки, що унеможливили надати вказані докази під час розгляду справи у суді першої інстанції, для повного, об`єктивного та всестороннього розгляду справи, з урахуванням ст.2 ЦПК України, колегія суддів колегія суддів досліджує інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна - житловий будинок АДРЕСА_1 , а також земельної ділянки за вказаною адресою та копії оспорюваних договорів дарування. Судом встановлено, що ОСОБА_3 02 жовтня 2019 року набула право власності на будинок за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності на будинок набула у шлюбі з ОСОБА_2 , ця обставина не спростована відповідачами ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , а отже ОСОБА_2 є співвласником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . За таких обставин розпорядження будинком, в тому числі його відчуження, згідно приписів ч.2 ст.369 ЦК України ч.ч.1 та 3 ст.65 СК України має відбуватися за взаємною згодою подружжя незалежно від того на чиє ім`я зареєстровано право власності на будинок. За відсутності нотаріально посвідченої згоди одного з подружжя на відчуження нерухомого майна, інший з подружжя не має права на укладання такого договору. Підтвердженням чого є отримання нотаріусом письмової згоди ОСОБА_2 на укладення його дружиною ОСОБА_3 договору дарування спірної будинку про, що зазначено у п.15 договору дарування житлового будинку та на укладання договору дарування земельної ділянки, про що зазначено в п.11 договору дарування земельної ділянки. Тобто в даному випадку має місце відчуження майна належного боржникам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . За положеннями ч.1 ст.509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених ст.11 ЦК України (ч.2 ст. 509 ЦК України), якими в тому числі є договори та інші правочини. Відповідно до ч.1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст.629 ЦК України). Відповідно до ч.5 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені. Заочним рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 16 серпня 2020 року встановлено, що ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_2 зобов`язувалися в солідарному порядку повернути ОСОБА_1 взяті у неї кошти в сумі 61468 доларів США, про, що ними було написано розписку. У вказаний строк, 26.01.2019 року, відповідач ОСОБА_2 та інші особи, вказані у розписці, не виконали взяті на себе зобов`язання по поверненню позичених коштів, чим порушили зобов`язання. Тобто, зобов`язання щодо повернення боргу виникли між ОСОБА_1 як кредитором і ОСОБА_2 , ОСОБА_3 як боржниками на підставі правочину, укладеного між ними договору позики. Отже, судом беззаперечно встановлено, що відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на час укладання договору дарування житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею 0, 062 га, кадастровий номер 26236102100:01:001:0282 мали непогашені боргові зобов`язання щодо повернення позичених коштів перед ОСОБА_1 . Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсними оспорюваних договорів дарування, укладених між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зміст яких суперечить ЦК України, апеляційний суд враховує, наступне: на час укладання оспорюваних договорів дарування відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 мали непогашені боргові зобов`язання щодо повернення позичених коштів перед позивачкою ; відповідач ОСОБА_2 як співвласник житлового будинку та земельної ділянки на якій розміщений житловий будинок дав нотаріально посвідчену письмову згоду дружині на відчуження житлового будинку та земельної ділянки саме під час розгляду справи №347/1779/19 у суді за позовом ОСОБА_1 про стягнення з нього боргу за договором позики у сумі 61468 доларів США; після відчуження спірного майна у відповідачів наявне майно по 1/5 квартири АДРЕСА_3 , вартість якої не може покрити вартості боргу, а будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 знаходиться в іпотеці і банком не надано згоди на його реалізацію; майно відчужене на підставі безоплатних договорів; майно відчужене на користь фізичної особи, яка є близьким родичем, а саме дружині сина боржників (що не заперечувалось відповідачами). Отже, колегія суддів дійшла висновку, що сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 діяли недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки його згода та послідуюче відчуження майна, яким володів ОСОБА_2 спільно із дружиною, яка також є боржником перед позивачкою, відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його частку як боржника та і на будинок в цілому. Відповідно, договір дарування, вчинений відповідачем ОСОБА_14 в період наявності непогашеного боргу, внаслідок якого відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 перестають бути платоспроможними, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правові висновки Верховного Суду у постановах: від 17 липня 2019 року у справі № 299/396/17, від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17). При цьому та обставина, що правочин із третьою особою, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржників та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства. Боржник не є абсолютно вільним у обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, у якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами. Колегією суддів враховано, що на момент здійснення безоплатного відчуження спірного майна у відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 мав місце непогашений борг за договором позики, кредитором ініційований судовий спір. Встановлено, що на момент надання ОСОБА_2 своїй дружині нотаріально посвідченої письмової згоди на відчуження будинку та земельної ділянки відповідач очевидно та поза всяким розумним сумнівом був обізнаний як про факт неповернення ним коштів за договором позики, так і про ініціювання кредитором ОСОБА_1 судового позову про повернення боргу, а тому міг передбачати негативні для себе наслідки задоволення цих позовних вимог. Відповідачка ОСОБА_3 на момент відчуження будинку та земельної ділянки мала непогашений борг перед ОСОБА_1 , не могла не знати про ініціювання кредитором ОСОБА_1 судового позову про повернення боргу до ОСОБА_2 , а тому могла передбачати негативні для себе наслідки задоволення цих позовних вимог. Отже, оспорювані правочини були укладені з метою уникнення звернення стягнення на майно, належне ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , тобто всупереч інтересам позивача, що вказує на наявність умислу приховати справжні наміри його укладення, а саме вивести нерухоме майно з їх власності, під час існування у них боргових зобов`язань, з метою уникнення виконання відповідного грошового зобов`язання на підставі рішення суду. Після відчуження житлового будинку та земельної ділянки ОСОБА_3 ОСОБА_4 , остання 19 березня 2021 року подарувала майно ОСОБА_5 . Суд першої відмовляючи у задоволенні заявлених вимог позивачці в цій частині не врахував, що ОСОБА_4 є дружиною ОСОБА_8 ОСОБА_8 є однин із боржників за договором позики від 24.07.2017 року, строк виконання якого сплив 26.01.2019 року. Договори дарування, вчинені відповідачем ОСОБА_4 в період наявності непогашеного боргу, її чоловіка, майно відчужене на підставі безоплатних договорів; майно відчужене на користь фізичної особи, яка є близьким родичем, а саме матері ОСОБА_4 (що не заперечувалось відповідачами), що має ставитися під сумнів у частині їх добросовісності та набувають ознак фраудаторного правочину За таких обставин колегія суддів прийшла до висновку про наявність передбачених законом підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору дарування житлового будинку та земельної ділянки , укладеного 20 липня 2020 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та про визнання недійсним договору дарування житлового будинку та земельної ділянки , укладеного 19 березня 2021 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Доводи ОСОБА_4 , викладені у відзиві на апеляційну скаргу про те, що виконавче провадження по справі №347/1779/19 було відкрито 29.10.2020 року і в даному виконавчому провадженні ОСОБА_3 не є учасником, виконавче провадження №347/2063/20 було відкрито в кінці 2021 року, а будинок і земельна ділянка були подаровані їй в липні 2020 року та на час укладання договорів не було накладено арешт на майно, а тому відсутні підстави для визнання договорів дарування недійсними не заслуговують на увагу, з підстав зазначених вище. Крім того, колегія суддів зазначає, що у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 вказано: «цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)». Що стосується заявлених вимог позивачки в частині скасування державної реєстрації договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки, колегія суддів виходить з наступного. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 звернула увагу на те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності немає. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права. Стаття 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»регламентує внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»викладено у новій редакції. Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Викладене свідчить, що з 16 січня 2020 року, тобто на час звернення позивачки до суду такого способу захисту порушених речових прав як скасування державної реєстрації договору закон вже не передбачав, тому матеріально-правове регулювання спірних реєстраційних відносин істотно змінилося. За таких обставин з урахуванням положень ч.2 ст.5 ЦПК України належним способом захисту прав та інтересів позивачки буде скасування рішення про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно. Відповідно до ч.6 ст.367 ЦПК України, в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді апеляційної інстанції. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить суд апеляційної інстанції відновити становище, яке існувало до укладання недійсних договорів, шляхом повернення ОСОБА_3 на праві власності житлового будинку та земельної ділянки. Однак, як вбачається із матеріалів справи такі вимоги позивачка при розгляді справи в суді першої інстанції не заявляла, з урахуванням положень ч.6 ст.367 ЦПК України апеляційна скарга в цій частині задоволенню не підлягає. Відповідно до ч. 1ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішення суду першої інстанції, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Враховуючи вищевикладене, на підставі п.п.1, 3, 4 ч.1 ст.376 ЦПК України, рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 21 березня 2023 року підлягає скасуванню, з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення заявлених вимог ОСОБА_1 . Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК Українисудовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Позивачкою ОСОБА_1 за подання позовної заяви сплачено судовий збір у розмірі 3969, 60 грн (т.с.1 а.с.41, 51). При поданні апеляційної скарги позивачкою сплачено судовий збір у розмірі 5954, 40 грн (т.с.3 а.с.47). З відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ОСОБА_5 (сторін недійсних правочинів) на користь позивачки підлягає стягненню судовий збір у розмірі 3308, 00 грн з кожного. Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, Івано-Франківський апеляційний суд, п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 21 березня 2023 року скасувати, ухвалити нове судове рішення. Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання недійсними та скасування державної реєстрації договорів дарування житлового будинку та визнання недійсними та скасування держаної реєстрації договорів дарування земельної ділянки задовольнити частково. Визнати недійсним договір дарування житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , посвідчений приватним нотаріусом Косівського районного нотаріального округу Тонюк Мариною Миколаївною, за реєстровим номером 1006. Визнати недійсним договір дарування земельної ділянки, кадастровий номер 2623610100:01:001:0282, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , посвідчений приватним нотаріусом Косівського районного нотаріального округу Тонюк Мариною Миколаївною, за реєстровим номером 1007. Скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , та земельну ділянку, кадастровий номер 2623610100:01:001:0282, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Визнати недійсним договір дарування житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 ,укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , посвідчений приватним нотаріусом Коломийського нотаріального округу Маркуц Ульяною Михайлівною, за реєстровим номером

466. Визнати недійсним договір дарування земельної ділянки кадастровий номер 2623610100:01:001:0282 № 468, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , 19 березня 2021 року посвідчений приватним нотаріусом Коломийського нотаріального округу Маркуц Ульяною Михайлівною, за реєстровим номером

468. Скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_5 на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , та земельну ділянку, кадастровий номер 2623610100:01:001:0282, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Стягнути з ОСОБА_3 , ідентифікаційний номер платника податків НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , ОСОБА_4 , ідентифікаційний номер платника НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_5 , ОСОБА_5 , ідентифікаційний номер платника НОМЕР_3 місце проживання: АДРЕСА_6 на користь ОСОБА_1 , ідентифікаційний номер платника податків НОМЕР_4 , місце проживання: АДРЕСА_7 , витрати по сплаті судового збору у розмірі 3308, 00 грн з кожного. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 20 липня 2023 року. Головуючий В.М. Луганська Судді: В.А. Девляшевський В.Ф. Фединяк