Постанова 4824 № 363/4443/22

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 30 січня 2025 року м. Київ Справа № 363/4443/22 Провадження: № 22-ц/824/4764/2025 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О., суддів Нежури В. А., Соколової В. В., секретар Сакалош Б. В. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Іванківського районного суду Київської області від 13 червня 2024 року, постановлену під головуванням судді Гончарука О. П., у справі за позовом ОСОБА_1 до Поліської селищної ради Вишгородського району Київської області про поновлення порушеного права, у с т а н о в и в: ОСОБА_1 звернулась до суду із вказаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що вона працювала на посаді головного спеціаліста відділу з питань комунальної власності Поліської селищної ради Вишгородського району Київської області. Розпорядженням селищного голови від 10 листопада 2022 року №51-К її було звільнено з роботи за п.4 ч.1 ст.40 КЗпП України. Вказує, що у зв`язку з веденням на території Київської області активних бойових дій та окупації військами агресора територій Поліської селищної ради, в тому числі с. Вовчків, вона виїхала на безпечну територію. Вказує, що 04.04.2022 року нею було написано заяву про надання відпустки без збереження заробітної плати з 04.04.2022 року без обмеження строку, встановленого ч.1 ст. 26 Закону України «Про відпустки», яку роботодавець погодив.Так, їй було видано відповідний наказ про відпустку без збереження заробітної плати з 04.04.2022року без обмеження строку, встановленого ч.1 ст.26 Закону України «Про відпустки», з врахуванням вимог Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» на час дії воєнного стану. Листом від 27.07.2022 року їй було повідомлено, що 19.07.2022 року набули чинності зміни до Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», відповідно до яких, роботодавець за заявою працівника, в обов`язковому порядку надає йому відпустку без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у заяві, але не більше 90 календарних днів. Термін такої відпустки закінчується 16.10. 2022 року, а 17.10.2022 року вона повинна приступити до виконання своїх обов`язків. Після 17 жовтня 2022 року, за вимогою роботодавця, вона, ОСОБА_1 , надсилала ще заяви на відпустки як особа, постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, та на щорічну планову відпустку. Вказані заяви були написані на вимогу адміністрації, та враховувати їх не можливо, так як весь цей час, до сьогоднішнього дня включно вона вважає, що перебуває у відпустці без збереження заробітної плати, без обмеження строку, встановленого ч.1 ст.26 Закону України «Про відпустки», з врахуванням вимог Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» на час дії воєнного стану, яку було адміністрацією погоджено. 11.11.2022 їй на вайбер надійшло розпорядження №51-к від 10.11.2022 року про її звільнення з посади головного спеціаліста відділу з питань комунальної власності Поліської селищної ради Вишгородського району Київської області за п.4 ч.1 ст. 40 КЗпП України. Звільнення з роботи вважає незаконним, оскільки відсутність на роботі, по-перше, з дозволу адміністрації, а по-друге, обумовлена поважними причинами. На підставі викладеного, просила суд визнати незаконним та скасувати розпорядження Поліської селищної ради Вишгородського району Київської області №51-к від 10 листопада 2022 року про звільнення ОСОБА_1 та поновити її на посаді головного спеціаліста відділу з питань комунальної власності Поліської селищної ради Вишгородського району Київської області. Рішенням Іванківського районного суду Київської області від 13 червня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Не погодившись із таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права рішення суду, просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про задоволення позову. На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що законом не встановлено право роботодавця самостійно змінювати підстави відпустки, крім того, роботодавець погодив їй відпустку саме за ч. 3 ст. 12 ЗУ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» з 04.04.2022 року без обмеження строку, встановленого ч. 1 ст. 26 ЗУ «Про відпустки». Вважає, що суд першої інстанції не врахував ту обставину, що визначальним для вирішення питання законності звільнення з роботи за прогул є не тільки встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, а й встановлення поважності причин такої відсутності. Ухвалами Київського апеляційного суду від 12 грудня 2024 року відкрито апеляційне провадження та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні. У відзиві на апеляційну скаргу Гаращенко О. М. в інтересах Поліської селищної ради Вишгородського району Київської області зазначила, що відповідно до ч. 3 ст. 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» протягом періоду дії воєнного стану роботодавець на прохання працівника може надавати йому відпустку без збереження заробітної плати без обмеження строку, встановленого частиною першої статті 26 Закону України «Пpo відпустки». Тобто, надання такої відпустки є правом, а не обов`язком роботодавця, при цьому строк такої відпустки законом не встановлюється. За таких oбставин, надання позивачу відпустки на підставі ч. 3 ст. 12 вищезазначеного закону строком до 14.09.2022 та наступне продовження цього строку дo 16.10.2022 за заявою, в якій не вказаний бажаний строк відпустки, є законним. Вказує, що скаржниця виїхала за межі України 18.03.2022 року, про що сама назначила у своїй позовній заяві. Пpo це було відомо роботодавцю. Скаржниця про надання відпустки, передбаченої ч. 4 ст. 12 Закону, не зверталася, проте мала на неї право. У зв`язку з цим роботодавець листом № 565 від 27.07.2022 повідомив ОСОБА_1 , що в будь-якому разі очікує її на робочому місці посадової особи органу місцевого самоврядування на 91-й день з дня набуття чинності ч. 4 ст. 12 згаданого Закону, тобто, таким чином, щоб 90 днів відпустки, на яку має право ОСОБА_1 за ч. 4 ст. 12 були охопленні періодом перебування у відпустці за ч. 3 ст. 12 згаданого Закону. Учасники справи в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, а тому колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за їх відсутності. Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає. Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з відповідачем та обіймала посаду головного спеціаліста відділу з питань комунальної власності Поліської селищної ради Вишгородського району Київської області. 18.03.2022 року у зв`язку з повномасштабним вторгненням Російської Федерації до України, ОСОБА_1 перетнула кордон та виїхала до Німеччини. 04.04.2022 року ОСОБА_1 направила роботодавцю заяву, зі змісту якої убачається прохання надати відпустку без збереження заробітної плати в період з 04.04. 2022 року на підставі ст. 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». При цьому, бажаний строк відпустки позивачкою не вказаний. Розпорядженням № 41-В від 04.04.2022 року роботодавець надав таку відпустку на підставі ч. 3 ст. 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» строком до 14.09.2022 року. Листом від 22.07.2022 року №565 ОСОБА_1 було повідомлено, що 19.07.2022 року набрав законної сили Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», а саме ст. 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» доповнено частиною четвертою такого змісту: «У період дії воєнного стану роботодавець за заявою працівника, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, в обов`язковому порядку надає йому відпустку без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у заяві, але не більше 90 календарних днів». Тобто, останній день перебування в такій відпустці закінчується 16.10.2022 року, а 17.10.2022 року ОСОБА_1 має приступити до виконання своїх посадових обов`язків у зв`язку з виробничою необхідністю, у разі її неявки на робочому місці о 08:00 год. 17.10.2022 року, після 11:00 год. буде складено акт про відсутність на робочому місці та звільнено з займаної посади за прогул (п.4 ст. 40 КЗпП України). 13.09.2022 року ОСОБА_1 на адресу електронної пошти Поліської селищної ради Вишгородського району Київської області направила скановану копію заяви від 06.09.2022 року про надання їй нової відпустки як особі, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи (категорія І) з 15.09.2022 року. Розпорядженням № 122-В від 06.09.2022 ОСОБА_1 на підставі заяви від 04.04.2022 року було продовжено строк відпустки до 16.10.2022 року; на підставі заяви від 06.09.2022 було надано відпустку строком з 17.10.2022 по 01.11.2022 року як особі, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи (категорія І). 02.11.2022 року ОСОБА_1 до виконання обов`язків не приступила, про що роботодавцем були складені відповідні акти від 02.11.2022, 03.11.2022, 04.11.2022, 07.11.2022, 08.11.2022, 09.11.2022, 10.11.2022. 07.11.2022 року ОСОБА_1 на адресу електронної пошти Поліської селищної ради направила скановану копію заяви від 07.11.2022 року про надання їй нової відпустки без збереження заробітної плати на підставі ч. 3 ст. 12 Закону України «Пpo органiзaцiю трудових відносин в умовах воєнного стану». Роботoдавець відповідну відпустку не погодив та запропонував у строк до 16.00 год. 10.11.2022 року надати пояснення з документальним підтвердженням щодо відсутності на робочому місці. 09.11.2022 року ОСОБА_1 направила скановану копію пояснення, згідно з якими причиною відсутності на робочому місці є перебування з 02.11.2022 року за кордоном. В той же день, ОСОБА_1 направила скановану копію заяви від 09.11.2022 про надання їй нової відпустки без збереження заробітної плати на підставі ч. 7 ст. 25 Закону України «Пpoвідпустки» тривалістю 60 днів. Poботодавець відповідну відпустку не погодив на підставі ч. 2 ст. 12 Закону України «Пpo opганізацію трудових відносин в умовах воєнного стану». Згідно розпорядження селищного голови Поліської селищної ради Вишгородського району Київської області №51-к від 10.11.2022 року встановлено, що відповідно до резолюції селищного голови на заяві ОСОБА_1 від 31.10.2022 року, головному спеціалісту відділу з питань комунальної власності не було погоджено щорічну відпустку на 15 календарних днів з 02.11 2022 року, у зв`язку з чим їй належало приступити до виконання посадових обов`язків з 02.11.2022. Резолюція була доведена до відома працівника електронною поштою. Керуючись Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України звільнено ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста відділу з питань комунальної власності селищної ради з 11.11.2022 року, у зв`язку з прогулом (відсутністю на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) 7 робочих днів поспіль без поважних причин. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що максимальний строк відпустки, передбаченої ч. 4 ст. 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» ОСОБА_1 використано, а відтак підстави для поновлення на роботі ОСОБА_1 відсутні. Перевіряючи вказані висновки суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів ураховує наступне. Як зазначено вище, обгрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 вказувала на те, що в період з 24 лютого 2022 року вона була відсутня на роботі, оскільки була вимушена, у зв`язку з веденням в Київській області активних бойових дій, які загрожують її життю і здоров`ю, виїхати на безпечну територію. Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін. Згідно ч.1 ст.21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Відповідно до положень п.4 ч.1 ст.40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин. Тобто, прогулом є відсутність працівника на роботі більше трьох годин без поважних причин, тому суд, з`ясовуючи законність звільнення працівника на підставі п.4 ч.1ст.40 КЗпП України, повинен встановити причини відсутності працівника на робочому місці та їх поважність. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 9 листопада 2021 року у справі №235/5659/20 зазначено, що: «прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу). Отже, визначальним для вирішення питання законності звільнення з роботи за прогул є не тільки встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, а й встановлення поважності причин відсутності». У постанові Верховного Суду від 06 березня 2018 року у справі № 235/2284/17 (провадження № 61-72св17) зроблено висновок, що основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об`єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають вину працівника. У постанові Верховного Суду від 26 червня 2019 року в справі № 572/2944/16-ц (провадження № 61-20505св18) зазначено, що, крім встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача є з`ясування поважності причини його відсутності. Поважними визнаються такі причини, які виключають вину працівника. До поважних причин відсутності на робочому місці слід відносити такі обставини, як стихійні лиха, хвороба працівника або членів його сім`ї, нерегулярна робота транспорту, участь працівника в порятунку людей або майна, відмова від незаконного переведення та невихід у зв`язку з цим на нову роботу. Не вважаються прогулом відсутність працівника не на підприємстві, а на робочому місці; відмова від незаконного переведення; відмова від роботи, протипоказаної за станом здоров`я, не обумовленої трудовим договором або в умовах, небезпечних для життя і здоров`я; невихід на роботу після закінчення строку попередження при розірвання трудового договору з ініціативи працівника. При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, такі більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв`язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу). Виходячи із зазначеного, звільнення за прогул допускається за відсутності працівника на роботі виключно без поважних причин, однак в разі наявності поважних причин відсутності таке звільнення недопустиме. Вирішуючи питання про поважність причин відсутності на роботі працівника, звільненого за пунктом 4 частини першоїстатті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати всі надані сторонами докази. Вказаний висновок висловлений, зокрема у постанові Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі № 459/2618/17. Так, є загальновідомим фактом, що 24 лютого 2022 року Російська Федерація здійснила збройну агресію проти України. У зв`язку із цим, 15 березня 2022 року було прийнято Закон України № 2136 ІХ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», який визначає особливості проходження державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, представництв іноземних суб`єктів господарської діяльності в Україні, а також осіб, які працюють за трудовим договором, укладеним з фізичними особами (далі - працівники), у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану». Крім того, розділ ХІХ «Прикінцеві положення» КЗпП України доповнено п.2 такого змісту: «2. Під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану", діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану". Згідно з ч. 2,3 ст. 1 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до статей 43,44 Конституції України. У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом. Отже, положення Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», які регулюють деякі аспекти трудових відносин, мають пріоритетне застосування на період дії воєнного стану. Відповідно до ч. 3 ст. 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» протягом періоду дії воєнного стану роботодавець на прохання працівника може надавати йому відпустку без збереження заробітної плати без обмеження строку, встановленого частиною першої статті 26 Закону України «Пpo відпустки». Тобто, надання такої відпустки є дискреційним правом, а не обов`язком роботодавця, при цьому строк такої відпустки законом не встановлюється. За таких oбставин, надання позивачу відпустки на підставі ч. 3 ст. 12 вищезазначеного закону строком до 14.09.2022 року та наступне продовження цього строку дo 16.10.2022 року за заявою, в якій не вказаний бажаний строк відпустки, є законним. Відповідно до ч. 4 ст. 12 «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», яка набула чинності 19.07.2022 року, у період дії воєнного стану роботодавець за заявою працівника, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, в обов`язковому порядку надає йому відпустку без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у заяві, але не більше 90 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щоpiчну основну відпустку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 9 Закону України «Пpo відпустки». З матеріалів справи убачається, що ОСОБА_1 виїхала за межі України 18.03.2022 року, про що зазначає і сама позивачка в позовній заяві. Роботодавець також був повідомлений про вказані обставини. Скаржниця про надання відпусткиу відповідності до вимогч. 4 ст. 12 Закону не зверталася, хоча мала на неї право. У зв`язку з чим, роботодавцем листом № 565 від 27.07.2022 року було повідомлено ОСОБА_1 про те, що в будь-якому випадку її очікують на робочому місці посадової особи органу місцевого самоврядування на 91-й день з дня набуття чинності ч. 4 ст. 12 згаданого Закону, тобто, тим самим визначено те, щоб 90 днів відпустки, на яку має право ОСОБА_1 на підставі ч. 4 ст. 12 Закону були охопленні періодом перебування у відпустці за ч. 3 ст. 12 Закону. Тобто, розпорядженням селищного голови Поліської селищної ради Вишгородського району Київської області №51-к від 10.11.2022 року передбачено, що максимальний строк відпустки, згідно положень ч. 4 ст. 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», складає 90 календарних днів, які охоплюються періодом з 04.04.2022 по 16.10.2022 року. Поряд з цим, з 17.10.2022 по 01.11.2022 ОСОБА_1 додатково було погоджено і надано додаткову відпустку, як особі, постраждалий внаслідок Чорнобильської катастрофи, категорії

1. Вищевказана відпустка ОСОБА_1 як особі, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, є видом додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 робочих днів на рік в силу п. 22 ч. 1 ст. 20 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Тобто, за період додаткової відпустки ОСОБА_1 отримала відповідну компенсацію. В подальшому, роботодавцем не погоджено ОСОБА_1 надання щорічної відпустки строком 15 днів з виплатою матеріальної допомоги за заявою від 31.10.2022 року. Колегія суддів відмічає, що такі дії Поліської селищної ради Вишгородського району Київської області повністю відповідають аб. 3 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», згідно з якою у період дії воєнного стану роботодавець може відмовити працівнику у наданні невикористаних днів щорічної відпустки. Ці 15 днів, про які просила ОСОБА_1 у своїй заяві від 31.10.2022 року, є невикористаними днями щорічної відпустки за період її трудового стажу з 11.05.2021 року по 10.05.2022 року. Однак, роботодавець здійснив виплату ОСОБА_1 компенсації за ці днi невикористаної щорічної відпустки. За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що роботодавець законно не надав повторну відпустку, передбачену ч. 3 ст. 12 Закону України «Про opганізацію трудових відносин в умовах воєнного стану», за заявою ОСОБА_1 від 07.11.2022року, оскільки, як було зазначено вище, це є правом, а не обов`язком роботодавця. З урахуванням викладених обставин, суд обґрунтовано вважав, що підстави для поновлення на роботі позивачки відсутні. Колегія суддів погоджується з тим, що с. Вовчків певний час перебувало в окупації, що становило небезпеку для життя позивачки, поряд з цим, 02.04.2022 року Київська область була повністю звільнена від російської окупації, й згідно наказу Міністерства Юстиці від 22.12.2022 № 309 про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією з 30.03.2022 не значиться територією, де наразі ведуться активні бойові дії, а отже, Поліська селищна рада продовжує працювати, ураховуючи умови воєнного стану, й саме у зв`язку із виробничою необхідністю, викликаною умовами воєнного стану, роботодавець пропонував позивачці приступити до виконання своїх посадових обов`язків. Посилання ОСОБА_1 на правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду у справі Начало формы 760/22937/20 від 19 вересня 2023 року та у справі № 127/29246/22 від 11 квітня 2024 року не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки є не релевантними правовідносинам у даній справі. Так, обставини у справі 760/22937/20, на яку посилається скаржниця, стосуються подій, що мали місце у 2020 році, а саме із запровадженням в країні карантину, спричиненим захворюванням COVID-19, як і обставини у справі 127/29246/22 стосуються положень Закону щодо призупинення дії трудових договорів працівників підприємства на період дії воєнного стану, що є відмінним від обставин даної справи. Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, а зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а рішення Іванківського районного суду Київської області від 13 червня 2024 року залишенню без змін. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Іванківського районного суду Київської області від 13 червня 2024 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України. Повне судове рішення складено 31 січня 2025 року. Головуючий Т. О. Невідома Судді В. А. Нежура В. В. Соколова