Постанова 4857 № 140/9302/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 січня 2025 рокуЛьвівСправа № 140/9302/24 пров. № А/857/26022/24 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі: судді-доповідача Шинкар Т.І., суддів Іщук Л.П., Обрізка І.М., секретаря судового засідання Хомин Ю.Є., розглянувши у судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 01 жовтня 2024 року (головуючий суддя Мачульський В.В.), ухвалене у відкритому судовому засіданні о 16 год. 00 хв. в м. Луцьк у справі № 140/9302/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Державна податкова служба України про визнання протиправною та скасування постанови,- В С Т А Н О В И В: 05.09.2024 ОСОБА_1 звернулась в суд з позовом до Відділу примусового виконання рішень Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, в якому просила: визнати протиправною та скасувати постанову про закінчення виконавчого провадження №75119591 від 08.08.2024. Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 01 жовтня 2024 року в позові відмовлено. Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив з того, що рішення вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі, після чого виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. Суд першої інстанції вказав, що при винесенні оскаржуваної постанови, ознайомившись з наказом про поновлення позивача на роботі, державний виконавець правомірно виходив з того, що рішення суду виконано в повному обсязі, оскільки виконання рішення про поновлення на роботі вважається закінченим з моменту видачі наказу про поновлення працівника на роботі. Суд першої інстанції зазначив, що державний виконавець не наділений повноваженнями поновлювати особу, яку звільнено з роботи в той орган, чи установу, в який просить стягувач, а повинен відповідно до вимог Закону України «Про виконавче провадження», виконати той виконавчий лист, який виданий на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідачем правомірно прийнято постанову про закінчення виконавчого провадження та відсутні підстави для визнання протиправною постанови старшого державного виконавця Сніжинського Т.Є. від 08.08.2024, при виконанні рішення суду про поновлення позивача на роботі. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Волинського окружного адміністративного суду від 01 жовтня 2024 року та позов задовольнити повністю. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що поновлення на роботі має бути реальним, тобто з відновленням трудових відносин між працівником і роботодавцем (його правонаступником), що передбачає не лише винесення наказу про поновлення працівника на посаді, але і фактичний допуск до роботи, виконання поновленим працівником своїх посадових обов`язків, а роботодавцем - обов`язку виплачувати працівникові заробітну плату. Скаржник вказує, що наказ ДПС від 11.06.2024 №640-о не містить приписів про те, що спрямований на реальне виконання рішення суду. Скаржник наголошує, що після ознайомлення з наказом ДПС від 11.06.2024 №640-о боржником також не вчинено жодних дій для реального виконання цього наказу про поновлення на посаді, із подальшим допуском до роботи для відновлення порушеного права на займання посади у державній службі. Скаржник стверджує, що державний виконавець приймаючи оскаржену постанову порушив принцип правової визначеності та діяв всупереч нормам законодавства та обставинам, які свідчать про відсутність підстав для закінчення виконавчого провадження, оскільки рішення суду про поновлення не було виконано належним чином боржником в спосіб винесення наказу ДПС від 11.06.2024 №640-о. Скаржник зазначає, що при винесенні рішення суд першої інстанції всупереч вимогам статті 242 КАС України залишив поза увагою посилання позивача на правозастосовну практику Верховного Суду, яка міститься у постановах від 26 лютого 2020 року у справі №702/725/17, 17 червня 2020 року у справі № 521/1892/18, від 16 вересня 2020 року у справі №709/1465/19, від 20 жовтня 2022 року у справі №160/12318/21, від 16 листопада 2022 року у справі №709/1465/19, від 30 листопада 2022 року у справі № 240/12764/21, від 03 травня 2023 року №280/4125/23, від 23 лютого 2023 року у справі №340/2274/22. Відповідач та третя особа подали відзиви на апеляційну скаргу, в яких зазначили про законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції і необхідність залишення його без змін, а апеляційної скарги без задоволення. В судовому засіданні представник відповідача та третьої особи щодо апеляційної скарги заперечили, просили рішення суду першої інстанції залишити в силі. Позивач явку повноважного представника в судове засідання не забезпечив, належним чином повідомлений про розгляд справи, що у відповідності до вимог ч.2 ст. 313 КАС України не перешкоджає її розгляду. Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині вимогам статті 242 КАС України не відповідає. З матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 звернулась до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України з заявою від 15.05.2024 про примусове виконання рішення Волинського окружного адміністративного суду №803/746/15-а від 23.12.2020, подавши виконавчий лист №13562/2021 від 26.08.2021. Постановою старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Сніжинським Т.Є. 28.05.2024 відкрито виконавче провадження №75119591 з виконання вищевказаного виконавчого листа, виданого Волинським окружним адміністративним судом від 26.08.2021 про поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Головного управління Міністерства доходів і зборів у Волинській області з 17 березня 2015 року. 08.08.2024 старший державний виконавець Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Сніжинський Т.Є. прийняв постанову про закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини 1статті 39 Закону України «Про виконавче провадження». Не погоджуючись з вищевказаним рішенням старшого державного виконавця, позивач звернулась з даним позовом до суду. Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції враховує такі підстави. Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Статтею 1 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі Закон № 1404-VIII) визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Згідно із частиною першою статті 11 Закону № 1404-VIII строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов`язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Частинами першою, другою статті 12 Закону № 1404-VIII передбачено, що виконавчі документи можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох місяців. Строки, зазначені в частині першій цієї статті, встановлюються для виконання рішення з наступного дня після набрання ним законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а якщо рішення підлягає негайному виконанню - з наступного дня після його прийняття. Частиною першою статті 18 Закону № 1404-VIII передбачено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Відповідно до частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право: проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону; з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від державних органів, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, посадових осіб, сторін та інших учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, в тому числі конфіденційну; звертатися до суду або органу, який видав виконавчий документ, із заявою (поданням) про роз`яснення рішення, про видачу дубліката виконавчого документа у випадках, передбачених цим Законом, до суду, який видав виконавчий документ, - із заявою (поданням) про встановлення чи зміну порядку і способу виконання рішення, про відстрочку чи розстрочку виконання рішення; накладати стягнення у вигляді штрафу на фізичних, юридичних та посадових осіб у випадках, передбачених законом. Відповідно до пункту 9 частини першої статті 39 Закону № 1404-VIII виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом. Статтею 65 Закону № 1404-VIII визначено, що рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника виконується невідкладно в порядку, визначеному статтею 63 цього Закону. Рішення вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі, після чого виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. Так, спірні правовідносини виникли з приводу закінчення виконавчого провадження згідно із пунктом 9 частини першої статті 39 Закону № 1404-VIII, а саме у разі фактичного виконання рішення. Суд першої інстанції відмовляючи у позові дійшов висновку про наявність законних підстав у державного виконавця для закінчення спірного виконавчого провадження на час прийняття спірної постанови, проте суд апеляційної інстанції вважає вказаний висновок помилковим з огляду на таке. Постановою Кабінету Міністрів України від 06 серпня 2014 року №311 «Про утворення територіальних органів Державної фіскальної служби та визнання такими, що втратили чинність, деяких актів Кабінету Міністрів України» утворено як юридичні особи публічного права територіальні органи ДФС та реорганізовано територіальні органи Міндоходів шляхом їхнього приєднання до відповідних територіальних органів ДФС, зокрема, утворено юридичну особу - ГУ ДФС у Волинській області та реорганізовано шляхом приєднання до нього ГУ Міндоходів у Волинській області. Згідно з відомостями Реєстру ГУ Міндоходів у Волинській області припинено, про що 05 жовтня 2015 року до Реєстру внесено відповідний запис. Водночас, рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 23.12.2020 у справі №803/746/15-а вирішено поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Головного управління Міністерства доходів і зборів у Волинській області з 17 березня 2015 року. Вказане рішення набрало законної сили 02.06.2021. 11 червня 2024 року наказом в.о. голови Державної податкової служби України №640-о позивача поновлено з 17 березня 2015 року на посаді заступника начальника Головного управління Міністерства доходів і зборів у Волинській області. Отже, позивача поновлено на посаді в державному органі, який на момент прийняття наказу про поновлення вже не існував, а відтак такий не був допущений до виконання його посадових обов`язків. Верховний Суд вже неодноразово зазначав у своїх рішеннях, що належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх обов`язків. Тобто, рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника вважається виконаним, коли власником або уповноваженим ним органом видано наказ (розпорядження) про допуск до роботи, фактично допущено до роботи такого працівника та внесено відповідні записи до трудової книжки. КЗпП України не містить визначення поняття «поновлення на роботі», як і не встановлює порядку виконання відповідного рішення. Частково умови, за яких рішення суду про поновлення на роботі вважається примусово виконаним, закріплені у статті 65 Закону № 1404-VIII. При розумінні роботи як регулярно виконуваної працівником діяльності, обумовленої трудовим договором, поновлення на роботі також включає допущення працівника до фактичного виконання трудових обов`язків, тобто створення умов, за яких він може їх здійснювати. Отже, виконання рішення про поновлення на роботі вважається закінченим з моменту видачі наказу про поновлення працівника на роботі та фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов`язків. При цьому, працівник повинен бути обізнаним про наявність наказу про його поновлення на роботі і йому повинно бути фактично забезпечено доступ до роботи і можливості виконання своїх обов`язків. Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №702/725/17, 17 червня 2020 року у справі № 521/1892/18, від 20 жовтня 2022 року у справі №160/12318/21, від 16 листопада 2022 року у справі №709/1465/19, 30 листопада 2022 року у справі № 240/12764/21, 23 лютого 2023 року у справі №340/2274/22. Враховуючи вищенаведені правові норми та правові позиції Верховного Суду, які були проігноровані судом першої інстанції, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що прийняття Державною податковою службою наказу від 11 червня 2024 року №640-о про поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Головного управління Міністерства доходів і зборів у Волинській області з 17 березня 2015 року - не є фактичним виконанням судового рішення у справі №803/746/15-а, оскільки поновлення позивача на роботі мало формальний характер. Таким чином, судове рішення у справі №803/746/15-а, яке набрало законної сили, не було фактично виконано. А тому у державного виконавця були відсутні підстави для прийняття постанови про закінчення виконавчого провадження ВП №75119591 згідно із пунктом 9 частини першої статті 39 Закону № 1404-VIII. Суд апеляційної інстанції зазначає що, враховуючи приписи статті 370 КАС України, судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, а його невиконання - тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 2 КАС України однією із основних засад (принципів) адміністративного судочинства є верховенство права. Згідно із вказаним принципом людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Частиною 2 статті 6 КАС України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права. 17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, яка відповідно до частини першої статті 9 Конституції України стала частиною національного законодавства України. Міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Отже, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є частиною національного законодавства України відповідно до положень статті 9 Конституції України. За змістом статті 32 Конвенції про захист прав і основоположних свобод (далі - Конвенція) людини питання тлумачення і застосування Конвенції належить до виключної компетенції Європейського суду, який діє відповідно до Конвенції, тобто рішення Європейського суду є невід`ємною частиною Конвенції як практика її застосування і тлумачення. Предметом регулювання Конвенції є захист основних прав і свобод особи, що передбачає пряму дію норм Конвенції. Пунктом 1 статті 6 Конвенції кожному гарантовано право на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов`язків цивільного характеру. Європейський суд з прав людини у рішенні «Юрій Миколайович Іванов проти України» наголосив на тому, що право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок. Саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що у таких категоріях справ, коли державні органи належним чином сповіщені про наявність судового рішення, вони мають вживати всіх належних заходів для його виконання або направлення до іншого органу для виконання. Сама особа, на користь якої ухвалено рішення, не повинна займатись ще ініціюванням виконавчих процедур. ЄСПЛ констатував, що таке невиконання рішення є втручанням у право особи на мирне володіння майном, викладене у першому реченні пункту 1 статті 1 Протоколу №1 Конвенції (справи «Войтенко проти України», «Горнсбі проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у разі, якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс («Піалопулос та інші проти Греції», «Юрій Миколайович Іванов проти України», «Горнсбі проти Греції»). Отже, виконання судового рішення як завершальна стадія судового провадження є невід`ємним елементом права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, складовою права на справедливий суд. Таким чином, розглядаючи адміністративний позов про законність дій державного виконавця органу виконавчої служби, суд має враховувати, що Законом №1404-VIII на виконавця покладено функції із забезпечення виконання обов`язкового рішення суду, на виконання якого останній має вжити усі передбачені Законом № 1404-VIII заходи в межах встановлених повноважень. Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що за наслідками прийняття оскаржуваної постанови державного виконавця про закінчення виконавчого провадження рішення суду залишилось невиконаним, а право особи, що визнано в судовому порядку порушеним, так і залишилося невідновленим. Водночас суд апеляційної інстанції зазначає, що частиною третьою статті 18 Закону № 1404-VIII визначено право виконавця під час здійснення виконавчого провадження зокрема, звертатися до суду або органу, який видав виконавчий документ, із відповідними заявами. Окрім того, приписами статті 379 КАС України та частиною п`ятою статті 15 Закону № 1404-VIII передбачено право державного виконавця звернутися до суду, що видав виконавчий лист, із заявою про заміну сторони виконавчого провадження, яка вибула. Разом з цим, матеріалами справи не підтверджено виконання державним виконавцем вказаних приписів чинного законодавства. Статтею 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Підсумовуючи вказане, надаючи правову оцінку аргументам сторін, в обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, враховуючи їхній зміст та юридичну природу, суд апеляційної інстанції вважає помилковими висновки суду першої інстанції, що відповідачем правомірно прийнято постанову про закінчення виконавчого провадження, та відсутністю підстав для визнання протиправною постанови старшого державного виконавця Сніжинського Т.Є. від 08.08.2024, при виконанні рішення суду про поновлення позивача на роботі. У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. З огляду на викладене, враховуючи положення статті 317 КАС України, прецеденту практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції при винесені оскаржуваного рішення неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, висновки суду першої інстанції обставинам справи не відповідають, що має наслідком скасування рішення суду першої інстанції та задоволення позову у повному обсязі Враховуючи те, що по суті розгляду вказаної справи позовні вимоги позивача задоволено, то відповідно до ст.139 КАС України з відповідача за рахунок його бюджетних асигнувань на користь позивача підлягає стягненню судовий збір на суму 1211,20 грн за подання позовної заяви та 1816,80 грн за подання апеляційної скарги. Керуючись статтями 241, 243, 245, 308, 310, 317, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 01 жовтня 2024 року у справі № 140/9302/24 скасувати та позов задовольнити. Визнати протиправною та скасувати постанову старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Сніжинського Т.Є. від 08 серпня 2024 року про закінчення виконавчого провадження ВП №75119591. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства юстиції України (м. Київ, вул. Архітектора Городецького, буд. 12, код ЄДРПОУ 00015622) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) сплачений судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 1211 (одна тисяча двісті одинадцять) гривень 20 коп. та сплачений судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 1816 (одна тисяча вісімсот шістнадцять) гривень 80 коп. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Головуючий суддя Т. І. Шинкар судді Л. П. Іщук І. М. Обрізко Повне судове рішення оформлене суддею-доповідачем 23.01.2025 згідно ч.3 ст.321 КАС України.