Постанова 4856 № 240/9193/24

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 240/9193/24 Головуючий суддя 1-ої інстанції - Окис Тетяна Олександрівна Суддя-доповідач - Боровицький О. А. 22 січня 2025 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Боровицького О. А. суддів: Курка О. П. Шидловського В.Б. , розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 26 липня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В : Позивач звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити дії. Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 26 липня 2024 року адміністративний позов задоволено частково. Не погоджуючись з даним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким у задоволені позовних вимог відмовити. Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів. Заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне. Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що позивач проходив службу у В/ч НОМЕР_1 з 26 червня 2020 року по 11 липня 2021 року. З 12 липня 2021 року позивач переведений для подальшого проходження військової служби до Військової частини НОМЕР_2 , що підтверджується витягом із послужного списку. У зв`язку з тим, що розрахунок грошового забезпечення, грошової допомоги для оздоровлення, проведено відповідачем не у повному розмірі, позивач подав заяву про їх перерахунок. Листом від 15 квітня 2024 року відповідач повідомив, що нарахування та виплата проведені згідно з пунктом 4 Постанови №704. Вказав, що оскільки Додатки 1, 12, 13, 14 до постанови №704 затверджені 30 серпня 2017 року, а пункт 4 цієї ж постанови змінено 21 лютого 2018 року на підставі постанови №103, пріоритетними є положення саме пункту 4 Постанови №704. Згідно довідки від 21 травня 2024 року №249/57/868 прожитковий мінімуму для працездатних осіб, який застосовувався при обчислені розміру посадового окладу у 2020-2021 роках становив 1762 грн з тарифним розрядом згідно штатної посади 14 та тарифним коефіцієнтом 2,08, а також прожитковий мінімуму для працездатних осіб, який застосовувався при обчислені розміру окладу за військовим званням теж 1762 з тарифним коефіцієнтом 0,64. Відповідно до карток особового рахунку військовослужбовця за 2020 2021 рік, позивачу було виплачено грошову допомогу для оздоровлення у 2020 році. Позивач уважає, що відповідач протиправно при визначенні розміру посадового окладу, окладу за військовим званням, додаткових видів грошового забезпечення, грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, компенсації за невикористані дні відпустки, одноразової грошової допомоги у зв`язку зі звільненням у період з 26 червня 2020 року по 11 липня 2021 року застосував розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений станом на 01 січня 2018 року, тому звернувся із цим позовом до суду. Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів враховує наступне. Приписами частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Основним нормативно-правовим актом, що відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі є Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ з наступними змінами та доповненнями у редакції, яка була чинна на час виникнення спірних правовідносин (далі Закон України №2011-ХІІ). Згідно статті 9 цього Закону держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону. Відповідно до пункту 2 статті 15 Закону України №2011-ХІІ у разі звільнення з військової служби у зв`язку із закінченням строку контракту одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше. Згідно абзацу 3 пункту 14 статті 101 Закону України №2011-ХІІ у рік звільнення зазначених в абзацах 1 та 2 цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей. Постановою № 704 було підвищено грошове забезпечення відповідних категорій військовослужбовців та закладено механізм щорічного збільшення його розміру у подальшому. Так, відповідно до пункту 4 цієї Постанови у редакції, що була чинною до 24 лютого 2018 року, розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13,

14. З 24 лютого 2018 року набула чинності Постанова № 103, пунктом 6 якої пункт 4 Постанови № 704 викладено в новій редакції, яка передбачає, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 01 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і

14. Отже, з 24 лютого 2018 року змінено розрахункову величину, з якої обчислюються розміри посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями, а саме замість розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року) передбачено використання розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня 2018 року. Тим часом, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі № 826/6453/18 визнано протиправним та нечинним пункт 6 Постанови №

103. Відтак, починаючи з 29 січня 2020 року розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями визначаються, як правило, виходячи із розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня календарного року. Лише у тому разі, якщо розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб є меншим ніж 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, для проведення відповідних розрахунків використовується величина, яка дорівнює 50 відсоткам розміру мінімальної заробітної плати. Суд також ураховує, що згідно з пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06 грудня 2016 року №1774-VIII (далі Закон України №1774-VIII) мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом (01 січня 2017 року) не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року, починаючи з 01 січня 2017 року. Під час розгляду і вирішення цієї справи суд виходить із того, що положення пункту 4 Постанови № 704 та пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України №1774-VIII підлягають солідарному застосуванню. Зазначені норми права у своїй сукупності вказують на те, що з 29 січня 2020 року розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями слід визначати шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 01 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14 до Постанови №

704. Натомість розмір мінімальної заробітної плати, встановлений законом на 01 січня календарного року, на розрахунок посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями не впливає. Відповідач не заперечує, що після 29 січня 2020 року продовжував нараховувати позивачу грошове забезпечення виходячи із розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня 2018 року. Таким чином за період з 29 січня 2020 року і до дня звільнення зі служби 02 липня 2021 року відповідач здійснював нарахування і виплату грошового забезпечення позивачу із застосуванням неправильної розрахункової величини. Як убачається зі змісту прохальної частини позову, позивач оскаржує саме бездіяльність відповідача щодо обчислення та виплати їй в заниженому розмірі грошового забезпечення. Проте, бездіяльність є пасивною формою поведінки. Натомість, відповідачем здійснено нарахування та виплату грошового забезпечення, грошової допомоги для оздоровлення, однак у зменшеному розмірі. Ураховуючи наведене суд уважає, що належним способом захисту прав позивача буде саме визнання протиправними дій відповідача. З огляду на викладене суд приходить до висновку, що дії відповідача щодо обчислення та виплати позивачу у заниженому розмірі з 26 червня 2020 року по 11 липня 2021 року грошового забезпечення, грошової допомоги для оздоровлення за 2020 рік, без урахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року №294-IХ станом на 01 січня 2020 року та Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» від 15 грудня 2020 року №1082-IХ станом на 01 січня 2021 року, є протиправними. З метою відновлення прав, порушення яких установлено за результатами розгляду спору, суд уважає за необхідне зобов`язати відповідача здійснити з 26 червня 2020 року по 11 липня 2021 року перерахунок грошового забезпечення, грошової допомоги для оздоровлення за 2020 рік, з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року №294-IХ станом на 01 січня 2020 року та Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» від 15 грудня 2020 року №1082-IХ станом на 01 січня 2021 року, на відповідний тарифний коефіцієнт, та провести їх виплату з урахуванням раніше виплачених сум. Щодо встановлення судового контролю за виконанням судового рішення, суд уважає за необхідне зазначити таке. Частиною 2 статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Згідно з положеннями частини 1 статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення. Аналіз викладених норм дає змогу дійти висновку, що зобов`язання суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є правом суду та вирішується на його розсуд. Суд акцентує увагу на тому, що інститут судового контролю полягає у здійсненні судом контролюючої функції по відношенню до суб`єкта владних повноважень з дотримання ним принципу обов`язковості судового рішення. У разі наявності обґрунтованих підстав вважати, що органом влади порушується принцип обов`язковості судового рішення, суд може встановити судовий контроль за виконанням судового рішення. Оскільки у суду відсутні обґрунтовані підстави вважати, що відповідач ухилятиметься від виконання судового рішення, а позивач таких підстав не навів, підстав для зобов`язання відповідача подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення немає. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 17 січня 2024 року у справі №580/1015/21. Розглядаючи питання про розподіл судових витрат, суд уважає за необхідне зазначити таке. Пунктом 1 частини 3 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу. Частинами 1 та 2 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Згідно з частиною 3 цієї правової норми для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Відповідно до частини 4 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката, виходячи із положень частини 5 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 7 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України). Частинами 1, 7 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись (частина 9 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України) Аналіз наведених положень законодавства дає підстави для висновку, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень. При визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, суд досліджує на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи. У відповідності до статті 26 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» від 05 липня 2012 року №5076-VI з наступними змінами та доповненнями у редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин (далі Закон України №5076-VI), адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Визначення договору про надання правової допомоги міститься в статті 1 цього Закону, згідно з якою договір про надання правової допомоги домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. За приписами частини 3 статті 27 Закону України №5076-VI до договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Договір про надання правової допомоги за своєю правовою природою є договором про надання послуг, який в свою чергу, врегульовано Главою 63 Цивільного кодексу України. Зокрема, стаття 903 Цивільного кодексу України передбачає, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором. Глава 52 Цивільного кодексу України регулює загальні поняття та принципи будь-якого цивільного договору, включаючи договір про надання послуг. Стаття 632 Цивільного кодексу України регулює поняття ціни договору; за приписами цієї правової норми ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін, зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом, а якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору. Згідно зі статтею 30 Закону України №5076-VI, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Системний аналіз наведених вище норм законодавства дозволяє зробити наступні висновки: (1) Договір про надання правової допомоги є підставою для надання адвокатських послуг та, зазвичай, укладається в письмовій формі (виключення щодо останнього наведені в частині 2 статті 27 Закону України №5076-VI); (2) За своєю правовою природою договір про надання правової допомоги є договором про надання послуг, крім цього, на такий договір поширюються загальні норми та принципи договірного права, включаючи, але не обмежуючись главою 52 Цивільного кодексу України; (3) Як будь-який договір про надання послуг, договір про надання правової допомоги може бути оплатним або безоплатним. Ціна в договорі про надання правової допомоги встановлюється сторонами шляхом зазначення розміру та порядку обчислення адвокатського гонорару; (4) Адвокатський гонорар може існувати в двох формах фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплату гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв; (5) Адвокатський гонорар (ціна договору про надання правової допомоги) зазначається сторонами як одна із умов договору при його укладенні. Зазначене передбачено як приписами цивільного права, так і Законом України №5076-VI; (6) Відсутність в договорі про надання правової допомоги розміру та/або порядку обчислення адвокатського гонорару (як погодинної оплати або фіксованого розміру) не дає як суду, так і іншій стороні спору, можливості пересвідчитись у дійсній домовленості сторін щодо розміру адвокатського гонорару. Тобто, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суд має виходити з встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України №5076-VI. У разі відсутності у тексті договору таких умов (пунктів) щодо порядку обчислення, форми та ціни послуг, що надаються адвокатом, суд, в залежності від конкретних обставин справи, інших доказів, наданих адвокатом, використовуючи свої дискреційні повноваження, має право відмовити у задоволенні заяви про компенсацію судових витрат, задовольнити її повністю або частково. Разом із позовною заявою суду надано копію договору про надання юридичних послуг (адвокатської допомоги) № 08/04-2024 від 08 квітня 2024 року, копію Додатку 1 до Договору про надання юридичних послуг (адвокатської допомоги) № 08/04-2024 від 08 квітня 2024 року (Розрахунок вартості правової допомоги), Акт приймання-передачі наданих послуг № 2 від 10 травня 2024 року. Згідно пунктів 5.1, 5.3 названого договору за надані послуги клієнт сплачує адвокату винагороду згідно формули та тарифів, вказаних у Додатку 1 до договору, розмір якої зазначається в акті приймання-передачі наданих послуг. Вартість наданих послуг, розрахована відповідно до пункту 5.1 даного договору є гонораром адвоката за надання юридичних послуг (адвокатської допомоги) та поверненню не підлягає. Відповідно до Акта приймання-передачі наданих послуг № 2 від 10 травня 2024 року, адвокат надав такі види правової допомоги на загальну суму 16000,00 грн, а саме:

1. Консультація клієнта щодо юридичних перспектив та вірогідності отримання позитивного результат шляхом звернення до суду вартістю 1000,00 грн.

2. Написання та відправка адвокатського запиту вартістю 2000,00 грн.

3. Дослідження та аналіз судової практики в подібних правовідносинах вартістю 6000,00 грн.

4. Написання позовної заяви до суду вартістю 7000,00 грн. Так, надаючи оцінку обґрунтованості визначеному до стягнення витрат на професійну правничу допомогу у сумі 16000,00 грн, суд не вбачає підстав для окремого відшкодування позивачу витрат за роботу адвоката щодо консультації клієнта, написання адвокатського запиту, дослідження та аналіз судової практики, оскільки такі послуги є складовими процесу написання процесуальних документів та не можуть уважатись окремими послугами правового характеру, з огляду на те, що всі вони пов`язані з підготовкою до написання позовної заяви. Суд також ураховує положення частини 7 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, за якими обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Відповідач наполягає на не співмірності розміру витрат, оскільки спір є незначної складності, містить лише один епізод спірних правовідносин, які врегульовані положеннями Закону України №2344-ІІІ, а тому великої кількості законів та підзаконних нормативно-правових актів, які підлягають дослідженню адвокатом і застосуванню, такі відносини не передбачають. Матеріали справи не містять великої кількості документів, на дослідження яких адвокат витратив би значний час. Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд також ураховує, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. Аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі №922/445/19. До того ж, у постановах Верховного Суду від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1795/18 та від 08 квітня 2020 року у справі № 922/2685/19 висловлено правову позицію, відповідно до якої суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. Суд зазначає, що при визначенні суми відшкодування виходить з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява № 19336/04). У рішенні Європейського суду з прав людини від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. З огляду на викладене, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеному рішенні, у зв`язку з чим підстав для його скасування не вбачається. Інші доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. За змістом частини першої статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 26 липня 2024 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Головуючий Боровицький О. А. Судді Курко О. П. Шидловський В.Б.