Постанова 4852 № 280/277/24

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А і м е н е м У к р а ї н и 21 січня 2025 року м. Дніпросправа № 280/277/24 Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Ясенової Т.І. (доповідач), суддів: Головко О.В., Суховарова А.В., розглянувши в письмовому провадженні в м. Дніпрі адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної установи «Центр пробації» на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 13 березня 2024 року (суддя Татаринов Д.В.) в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Центр пробації» про визнання протиправної бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії,- ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до суду із адміністративним позовом до Державної установи «Центр пробації», в якому позивач просить суд: визнати протиправною бездіяльність Державної установи «Центр пробації» щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01 березня 2023 року по 31 серпня 2023 року; стягнути з Державної установи «Центр пробації» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01 березня 2023 року по 31 серпня 2023 року, в сумі 43585,08 грн., а також понесені ним судові витрати. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач проходив службу в Державній кримінально-виконавчій службі України, в тому числі в управлінні Державного департаменту України з питань виконання покарання у Запорізькій області, в управлінні Державної пенітенціарної служби України в Запорізькій області, в Південно-Східному міжрегіональному управлінні з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції, в Державній установі «Центр пробації», а з 28 лютого 2023 року позивача звільнено зі служби. Зазначає, що під час звільнення зі служби позивачу не була нарахована та виплачена грошова компенсація за недоотримане речове майно, виплата здійснена лише у жовтні 2023 року на виконання судового рішення в адміністративній справі № 280/1864/23, що свідчить про протиправну затримку всіх належних до виплати коштів під час звільнення. Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 13 березня 2024 року адміністративний позов задоволено частково. Відповідачем на вказане рішення суду подана апеляційна скарга, в якій зазначено на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, та просить скасувати рішення суду та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції не надано належної оцінки обставинам справи, та доводам відповідача про те, що відповідно до Порядку грошова компенсація вартості за неотримане речове майно не є складовою грошового забезпечення, яка повинна бути виплачена Позивачу в день звільнення зі служби. Крім того, грошова компенсація замість предметів речового майна особистого користування, що підлягають видачі особам рядового і начальницького складу, не є щомісячним чи одноразовим додатковим видом грошового забезпечення. Тому, застосування статті 116, 117 Кодексу законів про працю України у спірній справі є безпідставними. Зазначене узгоджується з правовою позицією, висловленою у постанові Верховного Суду від 04.07.2019 у справі № 821/2/18, в якій акцентовано увагу на тому, що за змістом ст. 1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у зв`язку із особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, в якості гарантій соціального і правового захисту військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації. До таких гарантій належить і продовольче, речове га інше забезпечення військовослужбовців, визначене статтею 9і вищевказаного Закону, в тому числі і речове забезпечення військовослужбовців або грошова компенсація вартості за неотримане речове майно. Дана компенсація не входить до складу грошового забезпечення та до виплат, які б належали позивачу при звільненні, та носить одноразовий характер. Відповідно до вимог статті 311 КАС України справа розглянута в порядку письмового провадження. Перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла таких висновків. Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 проходив в службу в Державній кримінально-виконавчій службі України. Відповідно до наказу директора Державної установи «Центр пробації» «Про особовий склад2 від 21 лютого 2023 року № 184/к ОСОБА_1 звільнено з 28 лютого 2023 року з посади старшого інспектора Пологівського районного сектору № 1 філії Державної установи «Центр пробації» в Запорізькій області на підставі пункту 5 статті 23 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» та пункту 4 частини 1 статті 77 Закону України 2Про національну поліцію» у зв`язку із скороченням штатів або проведення організаційних заходів. Позивач звернувся із рапортом від 28 грудня 2022 року Центру пробації про нарахування та виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна. Однак, при звільненні грошова компенсація за не отримане речове майно ОСОБА_1 виплачена не була, у зв`язку із чим позивач звернувся до Запорізького окружного адміністративного суду із позовом в адміністративній справі № 280/1864/23. Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 30 травня 2023 року у справі № 280/1864/23, яке набрало законної сили 12 жовтня 2023 року, визнано протиправною бездіяльність Державної установи «Центр пробації» щодо не невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації замість належного до видачі позивачу речового майна, а також зобов`язано Державну установу «Центр пробації» виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за речове майно особистого користування, яке не було ним отримано під час проходження служби, в розмірі 24 202,48 грн. Грошова компенсація за належні до отримання предмети речового майна позивачу виплачена лише 19 жовтня 2023 року. Вважаючи подібну затримку протиправною позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом. Надаючи оцінку спірним відносинам, суд апеляційної інстанції зазначає таке. Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Водночас, такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України). Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними відповідно до законодавства всіх виплат у день звільнення та водночас стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку з працівником. Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про можливість застосування норм статей 116 та 117 КЗпП України, як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби. Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 28 січня 2021 року (справа № 240/11214/19), від 21 квітня 2021 року (справа №120/3857/19-а), від 14 липня 2022 року (справа № 620/3095/20). Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Статтею 117 КЗпП України (у редакції, чинній на момент проведення з позивачем остаточного розрахунку при звільненні) передбачено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Так, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті. Вказаними нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником. За змістом частини 1 статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності. Відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Як встановлено з матеріалів справи, позивача відповідно до наказу директора Державної установи «Центр пробації» «Про особовий склад» від 21 лютого 2023 року № 184/к ОСОБА_1 звільнено з 28 лютого 2023 року з посади старшого інспектора Пологівського районного сектору № 1 філії Державної установи «Центр пробації» в Запорізькій області на підставі пункту 5 статті 23 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» та пункту 4 частини 1 статті 77 Закону України «Про національну поліцію» у зв`язку із скороченням штатів або проведення організаційних заходів. Однак, при звільненні позивача зі служби (21 лютого 2023 року) відповідачем не виплачено всі суми, що підлягали виплаті, остаточний розрахунок при звільненні позивачу здійснено відповідачем із затриманням, а саме 19 жовтня 2023 року шляхом виплати грошових коштів у загальному розмірі 24 202,48 грн. (квитанції №№ 3182, 3183 від 18 жовтня 2023 року, копії яких містяться в матеріалах справи). При обчисленні середнього заробітку позивача й розрахунку розміру суми відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, суд першої інстанції правильно врахував, що 19.07.2022 набрав чинності Закон України від 01.07.2022 № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», яким викладено в новій редакції норму статті 117 Кодексу законів про працю України, а саме, встановлено обмеження, згідно з яким виплата працівникові його середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку здійснюється не більш як за шість місяців. Позивач у зв`язку з порушенням відповідачем його права на своєчасне отримання компенсації за речове майно особистого користування у належному розмірі просить стягнути на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01 березня 2023 року по 31 серпня 2023 року. Зі змісту позову вбачається, що вказаний період позивачем обрано з урахуванням встановленого статтею 117 КЗпП України шестимісячного строку, за який здійснюється виплата середнього заробітку при звільнені за весь час затримки по день фактичного розрахунку (в редакції статті з 19 липня 2022 року). Відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок №100) у спірному випадку середня заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Згідно пункту 3 Порядку №100 при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку. Відповідно до пункту 5 Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період (пункт 8 Порядку №100). Аналіз вищенаведених норм свідчить про те, що нарахування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні проводиться шляхом множення середньоденного заробітку на число робочих/календарних днів, які мають бути оплачені за середньомісячною заробітною платою. Велика Палата Верховного Суду також неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (Постанова від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц). Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (

позиція Верховного Суду України, висловлена у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16). Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи із середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц). Наведена правова позиція також викладена у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19. Як зазначено в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 14 липня 2022 року у справі №620/3095/20 та від 27 жовтня 2022 року у справі №1.380.2019.006549, при прийнятті рішення у справах даної категорії слід дотримуватися принципу співмірності та розумності заявлених позивачем вимог щодо стягнення на його користь середнього заробітку за час затримки з ним розрахунку при звільненні, з`ясувати, яку частку від суми, що підлягала до виплати позивачу на час його звільнення, становила сума несвоєчасно виплачених коштів. Відповідно до довідки про доходи позивача, копія якої міститься в матеріалах справи, середньоденне грошове забезпечення позивача, розраховане відповідно до Порядку №100, становить 316,94 грн. (10 464,19 грн. за грудень 2022 року + 9 185,96 грн. за січень 2023 року = 19650,15: 62 дні). Час затримки розрахунку при звільненні (з урахуванням дати початку перебігу періоду, визначеної позивачем у позовній заяві) за період з 01 серпня 2023 року по 31 серпня 2023 року складає 184 календарні дні, 132 робочі дні. Так, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, обчислена з урахуванням Порядку №100, становить 316,94 грн х 132 = 41836,08 грн. Разом із тим, вирішуючи питання щодо співмірності належних до виплати працівникові сум середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні із сумами, несвоєчасно виплаченими працівникові, суд першої інстанції правомірно врахував, що розмір середнього заробітку за час розрахунку при звільнення, обчислений відповідно до Порядку №100 в сумі 41836,08 грн. є неспівмірним з сумою невиплаченої позивачу грошової компенсації за речове майно особистого користування (24202,48 грн.), виплаченої позивачу 19 жовтня 2023 року. Отже, істотність частки компенсації у порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку при звільненні складає: 24202,48 грн. (несвоєчасна виплачена компенсація): 41836,08 грн. (сума середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по день фактичної виплати) = 57,85%. Відтак, з огляду на дату проведення остаточного розрахунку з позивачем (28.02.2023) суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма статті 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону України від 01.07.2022 №2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», і з врахуванням того, що в порівнянні із визначеною сумою недоплаченої суми індексації грошового забезпечення, вищевказані розрахункові суми не можна вважати співмірними, тому, виходячи з принципів розумності та справедливості, пропорційності, враховуючи співмірність, справедливий та розумний баланс інтересів між інтересами працівника і роботодавця, розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати, те, що відповідач є державним органом, відсутність спору на день звільнення, тривалість періоду з моменту порушення прав позивача і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що з відповідача слід стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку у розмірі 24202,48 грн. Враховуючи наведене вище, колегія суддів суддів погоджується з судом першої інстанції про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог. При обгрунтуванні цієї постанови суд апеляційної інстанції також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «РуїсТоріха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи та надано їм належну юридичну оцінку, судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення. Керуючись статтями 241-245, 250, 311, 315, 316, 321, 322, 328, 329 КАС України, суд,-

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Державної установи «Центр пробації» залишити без задоволення. Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 13 березня 2024 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови у випадках, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України. Головуючий - суддя Т.І. Ясенова суддя О.В. Головко суддя А.В. Суховаров