Постанова 4803 № 205/2032/24

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/1816/25 Справа № 205/2032/24 Суддя у 1-й інстанції - Басова Н. В. Суддя у 2-й інстанції - Никифоряк Л. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 січня 2025 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд колегією суддів у складі: судді-доповідача Никифоряка Л.П., суддів Гапонова А.В., Новікової Г.В., за участі секретаря судового засідання Драгомерецької А.О., розглянувши відкрито в залі судових засідань Дніпровського апеляційного суду в місті Дніпро справу, що виникла з цивільних правовідносин за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про скасування відомостей адресного номеру будинку, в якій подана апеляційна скарга ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 30 вересня 2024року, В С Т А Н О В И В: У лютому 2024року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_2 в якому виклала вимоги про скасування відомостей адресного номеру будинку. Свої позовні вимоги заявниця обґрунтовувала тим, що вона є власником домоволодіння АДРЕСА_1 . За вказаною адресою вона зареєстрована. 13 липня 2023року під час перевірки відомостей в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було встановлено відсутність реєстрації права власності на вказаний будинок за нею. Того ж дня вона дізналась, що за цією адресою є відомості про іншого власника ОСОБА_2 . Позивачка зазначала, що не змінювала адресності свого будинку, не змінювала реєстрації своєї адреси, не було розподілу та виділу часток, будь-яких процедур стосовно майна позивача. Тому вважала, що відповідач у незаконний спосіб використала адресність її майна на свою користь, одночасно позбавивши її права власності на вказаний будинок. Ураховуючи викладене, уточнивши позовні вимоги, позивачка виклала вимогу про скасування відомостей адресного номеру житлового будинку АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_2 , в домоволодінні, розташованому на земельній ділянці площею 400 кв.м. та складається із: А-1 житлового будинку шлакобетон житловою площею 55,0 кв.м., Б вбиральня дощата, Г вбиральня дощата, 1-5 огорожі, споруди, І мостіння. Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 30 вересня 2024року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, виклала вимогу про скасування рішення та ухвалення нового судового рішення про задоволення позовних вимог. Апеляційна скарга обґрунтовувалась тим, що суд неповно з`ясував усі фактичні обставини справи та не дослідив і не надав належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам. Позивачка вказувала, що вона зареєстрована за вищевказаною адресою з 1967року, її право власності на вказане домоволодіння підтверджується технічним паспортом. Вона не змінювала адресності свого будинку, не змінювала реєстрації своєї адреси, не було розподілу та виділу часток, будь-яких процедур стосовно майна позивачки. Відповідач своїм правом, передбаченим статтею 360 ЦПК України, не скористалася та відзиву на апеляційну скаргу не подавала. Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом сторони у справі повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень, довідками про доставку електронного листа і смс-повідомлення та отримання документів в електронному суді. Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача щодо змісту рішення, яке оскаржено, доводів апеляційної скарги та меж, в яких повинна здійснюватися перевірка рішення, встановлюватися обставини і досліджуватися докази, дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом першої інстанції встановлено, що згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 25 жовтня 2023року право власності на домоволодіння, що розташовано за адресою: АДРЕСА_1 , на праві спільної часткової власності зареєстровано: - 1/3 частина за ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 10 січня 2023року, реєстр. № 5-11; - 1/3 частина за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 25 квітня 2013року; - 1/3 частина за ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на підставі договору дарування від 01 липня 2003року, реєстр. № 3294 (а.с.64-66). Позивачка ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , з 11 червня 1967року, що підтверджується копією її паспорту (а.с.20-21). Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачкою не доведено порушення її права чи інтересу, що є самостійною підставою для відмови в позові. Також, суд врахував, що позивачкою не залучено до участі у справі в якості співвідповідачів інших співвласників домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , що також є підставою для відмови в задоволенні позову. Апеляційний суд погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного. Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною першою статті 317 ЦК України визначено, що власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. За приписами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно з правилами частин третьої та четвертої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України). Відповідно до частин першої та другої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша, друга статті 77 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 80 ЦПК України). Відповідно до частин першої та шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу свої вимог та заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Встановивши, що позивачкою не доведено порушення її права чи інтересу, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову. За змістом частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Таким чином, правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12 червня 2018року у справі № 826/4406/16 і підстави для відступлення від неї відсутні. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що відповідач у незаконний спосіб використала адресу її майна на свою користь, ти самим, позбавивши її права власності на спірний будинок, суд апеляційної інстанції не приймає до уваги як безпідставні. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021року у справі № 925/642/19 зазначено, що порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Способи захисту цивільного права чи інтересу це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5)). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14)). Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)). Отже, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Тому суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про захист цього права від цієї особи. А ухвалене судове рішення буде підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 07 листопада 2018року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18), від 12 березня 2019року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18). У постанові Верховного Суду від 25 січня 2023року у справі № 570/2631/17 (провадження № 61-8615св22) зазначено, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. У справі, яка переглядається, позивачка вказувала, що її право, як власника спірного домоволодіння, порушено відповідачем шляхом зміни адреси будинку, а тому вважала, що належним способом захисту її порушеного права є скасування відомостей адресного номеру житлового будинку. Водночас у спорах про захист права власності визначальним є наявність таких порушень, які б могли вплинути на повноваження власника і призвести до порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює. Доведення такого порушення прав покладається на власника та позивач не довела що вона оформила належним чином право власності на належне їй майно, за адресою домоволодіння АДРЕСА_1 , та її право власності обмежується чи порушено з боку відповідачки. Заразом, обрані ОСОБА_1 позовні вимоги є неефективним способом захисту прав позивачки, як власника домоволодіння, оскільки не дозволяє реалізувати свої права щодо такого нерухомого майна. Фактично доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з наданою судом оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності їх переоцінки. Згідно статті 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Ніщо не вказує на те, що судом не дотримано принципу рівності що витікає із змісту частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом. Разом з тим, заявником апеляційної скарги не підтверджено жодних порушень норм процесуального права, через які він не зміг повною мірою реалізувати свої процесуальні права чи які би призвели до ухвалення незаконного рішення, оскільки судом першої інстанції створені умови для того, щоб відповідач надав пояснення та докази щодо обставин, на які він посилався як на підставу своїх заперечень. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Саме з такого розуміння вищезазначених обставин та норм матеріального права виходить суд апеляційної інстанції, та вважає що суд першої інстанції виконав вимоги закону про законність рішення суду, що дає підстави суду апеляційної інстанції відповідно до статті 375 ЦПК України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін. На підставі статті 141 ЦПК України, судові витрати понесені сторонами в зв`язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення. Керуючись статтями 259,268,374,375,381-384 ЦПК України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 30 вересня 2024року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення. Повне судове рішення складено 14 січня 2025року. Судді: