Постанова Чернівецький апеляційний суд № 715/2274/24

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 14 січня 2025 року м. Чернівці Справа № 715/2274/24 Провадження №22-ц/822/27/25 Чернівецький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого - Литвинюк І. М., суддів: Височанської Н.К., Лисака І.Н., секретар - Собчук І.Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_3 , на рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 14 жовтня 2024 року, головуючий у І-й інстанції - Маковійчук Ю.В., ВСТАНОВИВ: У червні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу. В обґрунтування позовних вимог зазначала, що 03 березня 2021 року у виконавчому комітеті Чагорської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області між нею та відповідачем зареєстровано шлюб, актовий запис №

4. До реєстрації шлюбу в них народилося семеро дітей, четверо з яких не досягли повноліття: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Зазначала, що сімейне життя у них не склалося через те, що у них з чоловіком різні погляди на життя, вони не розуміють одне одного, між ними виникають суперечки та непорозуміння, що закінчуються взаємними образами. Сім`я розпалася остаточно, шлюб носить формальний характер, а примирення між ними неможливе. Просила розірвати шлюб між нею та відповідачем, що був зареєстрований виконавчим комітетом Чагорської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області, актовий запис №

4. Рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 14 жовтня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено. Розірвано шлюб між ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , який зареєстрований виконавчим комітетом Чагорської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області від 03 березня 2021 року, актовий запис №

4. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка наполягала на розірванні шлюбу, бажання і надалі проживати однією сім`єю із відповідачем вона не має, а тому подальше збереження шлюбу суперечить вимогам закону про право позивача на добровільність шлюбу, а примушування до збереження шлюбу є порушенням права дружини. На зазначене рішення суду представник відповідача ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. Посилається на те, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, визнав встановленими обставини, які є недоведеними, та порушив норми процесуального права. Зазначає, що позивачкою не надано та у матеріалах даної справи відсутні будь-які докази, на підставі яких суд міг дійти висновку, що сторони тривалий час проживали окремо. Висновок суду про те, що причиною розірвання шлюбу стали різні погляди сторін на життя, шлюб та сім`ю, є необґрунтованим та таким, що не узгоджується з раціональним розумінням життєвих обставин сторін. Тривале спільне проживання понад 20 років, народження та виховання семи спільних дітей, а також прийняття рішення про офіційну реєстрацію шлюбу три роки тому свідчать про наявність у подружжя спільних цінностей, життєвих пріоритетів та бачення майбутнього, що суперечить припущенню про кардинальні розбіжності у поглядах на основоположні питання сім`ї та шлюбу. Об`єктивний аналіз обставин має виключати можливість таких висновків, які не відповідають фактичному змісту подружніх відносин і не узгоджуються з життєвою логікою тривалих стосунків, що будувалися на основі спільних цінностей та відповідальності. Відповідач не втратив почуття любові до позивачки, виявив бажання зберегти сім`ю та шлюб, виступив проти розірвання шлюбу та просив суд надати сторонам строк на примирення. Натомість суд не врахував вищевказаного, формально поставився до питання можливості застосування заходів для примирення сторін та ухвалою від 14 жовтня 2024 року відмовив у задоволенні заяви відповідача про надання строку на примирення, що є порушенням норм процесуального права. Відзив на апеляційну скаргу не надходив. Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового розгляду, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви, доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, виходячи з наступного. Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин 1, 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції відповідає повністю, виходячи з наступного. Матеріалами справи та судом першої інстанції встановлено, що 03 березня 2021 року у виконавчому комітеті Чагорської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області між ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , та ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , зареєстровано шлюб, актовий запис № 4, прізвище дружина після реєстрації шлюбу змінила на « ОСОБА_2 ». У сторін народилося семеро дітей, четверо з яких не досягли повноліття: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . 03 жовтня 2024 року постановою Глибоцького районного суду Чернівецької області відповідач ОСОБА_2 був притягнутий до адміністративної відповідальності за с. 1 ст. 173-2 КУпАП за вчинення домашнього насильства відносно позивачки. Статтею 51 Конституції України визначено, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен з подружжя має рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї. Відповідно до статті 24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Частиною першою статті 8 Конвенції про захист прав та основоположних свобод визначено право особи на повагу до свого приватного та сімейного життя. Відповідно до частини першої статті 104 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання. Шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду (частина третя статті 105 СК України). Головним завданням сімейного законодавства є зміцнення сім`ї. Проте завдання СК України щодо подальшого зміцнення сім`ї не виключає існування права на розлучення. Держава заінтересована у збереженні лише такої сім`ї, яка б відповідала принципам моралі і вимогам закону. Відсутність почуттів любові і поваги, неможливість подолання непорозумінь, неприязні, ворожнечі - все це негативно відбивається на особистому житті кожного із подружжя. Основою сімейних відносин є добровільний шлюб жінки та чоловіка, що ґрунтується на вільних від матеріальних розрахунків почуттях взаємної любові, дружби та поваги всіх членів сім`ї. Відповідно до вимог статті 109 СК України шлюб розривається судом, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їх права, а також права їх дітей. Згідно з пунктом 10 постанови Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року, шлюб може бути розірвано в судовому порядку лише за умови, якщо встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечитиме інтересам одного з них чи інтересам їх дітей. Із цією метою суди повинні уникати формалізму при вирішенні позовів про розірвання шлюбу, повно та всебічно з`ясовувати фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, враховувати наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя, забезпечувати участь у судовому засіданні, як правило, обох сторін, вживати заходів до примирення подружжя. За приписами статті 112 СК України суд з`ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення. Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Шлюб припиняється внаслідок його розірвання. Розірвання шлюбу засвідчує стійкий розлад подружніх стосунків. У відповідності із частиною 1 статті 110 СК України позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя. Шлюб - це добровільний союз чоловіка та жінки, і суду не надано будь-яких заперечень щодо розірвання шлюбу, не заявлено клопотань для надання строку на примирення подружжя з метою збереження сім`ї, як і не спростовано доводи позивача про фактичне припинення шлюбних відносин та ведення спільного господарства. Отже, зважаючи на принципи рівноправності жінки і чоловіка, закон вимагає, щоб згода на одруження була взаємною. Принцип добровільності шлюбу є чинним не лише на стадії його реєстрації, а і під час знаходження в шлюбі, що зумовлює можливість добровільного розірвання шлюбу. Згідно з частинами третьою та четвертою статті 56 СК України кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, в тому числі примушування до статевого зв`язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом. Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з дотриманням вимог статей 89, 263, 264 ЦПК України, встановивши, що сторони разом не проживають, сімейні стосунки не підтримують, шлюб існує формально, збереження шлюбу суперечитиме інтересам позивачки, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про розірвання шлюбу. Висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону. Відповідачем належними та допустимими доказами зазначену обставину не спростовано. Судом першої інстанції встановлено, що позивачка не має наміру продовжувати подальші шлюбні відносини, наполягала на розірванні шлюбу, а тому, враховуючи конституційне право особи на шлюб за вільною згодою (стаття 51 Конституції України), відмова у розірванні шлюбу буде примушенням до шлюбу та шлюбним відносинам, що є неприпустимим. Варто вказати, що провадження у справі було відкрито 10 липня 2024 року, проте до дня ухвалення оскаржуваного рішення судом першої інстанції (14 жовтня 2024 року) сімейні відносини сторони так і не відновили, позивачка наполягала на розірванні шлюбу, що свідчить про її зважене рішення розірвати шлюб. З урахуванням встановленого, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що шлюб між сторонами необхідно припинити шляхом його розірвання, оскільки це відповідатиме волі позивачки і після розірвання шлюбу не будуть порушені особисті та майнові права подружжя. Апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги, які фактично зводяться до того, що відповідач не погоджується з розірванням шлюбу та має на меті зберегти шлюбні відносини, однак незгода відповідача з розірванням шлюбу не є підставою для відмови у позові, оскільки кожен із подружжя має право припинити шлюбні відносини і не може бути примушений до їх збереження. Отож, судом першої інстанції достовірно з`ясовані фактичні взаємини та обставини сумісного життя подружжя, наявність в них неповнолітніх та малолітніх дітей, час припинення між ними шлюбних відносин, мотиви розірвання шлюбу та дійсні причини позову, які у своїй сукупності свідчать про те, що подальше спільне життя подружжя, збереження шлюбу і сім`ї є неможливим та суперечить їх інтересам. Враховуючи небажання та неспроможність сторін відновити сімейні відносити, а також відсутність наявних перешкод, передбачених статтею 110 Сімейного кодексу України, приймаючи до уваги, що сім`я повинна будуватись на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки, які втрачені сторонами, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про наявність підстав для розірвання шлюбу. Необґрунтованими є доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції не вжито заходів для примирення, а саме не надано строк для примирення. За статтею 111 СК України суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства. Закон не визначає, які саме заходи можуть застосовуватися судом для примирення подружжя. Відповідно до частини 7 статті 240 ЦПК України у справі про розірвання шлюбу суд може зупинити розгляд справи і призначити подружжю строк для примирення, який не може перевищувати шести місяців. У пункті 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» №11 від 21.12.2007 року надано роз`яснення, що проголошена Конституцією України охорона сім`ї державою полягає, зокрема, в тому, що шлюб може бути розірвано в судовому порядку лише за умови, якщо встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечитиме інтересам одного з них чи інтересам їх дітей. Із цією метою суди повинні уникати формалізму при вирішенні позовів про розірвання шлюбу, повно та всебічно з`ясувати фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, враховувати наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя, забезпечувати участь у судовому засіданні, як правило обох сторін, вживати заходів до примирення подружжя. Передбачене частиною 1 статті 111 СК вжиття судом заходів щодо примирення подружжя застосовується у випадку відсутності згоди одного з них на розірвання шлюбу за ініціативою однієї зі сторін або суду у формі відкладення розгляду справи слуханням та надання сторонам строку на примирення. Судам слід використовувати надану законом можливість відкласти розгляд справи для примирення подружжя, особливо за наявності неповнолітніх дітей. Тобто надання строку для примирення є виключно правом суду, а не його обов`язком. Позивачка ОСОБА_1 у заяві від 30 липня 2024 року та від 11 вересня 2024 року, адресованих Глибоцькому районному суду Чернівецької області, зазначила про неможливість примирення та відновлення сімейних стосунків, оскільки досить тривалий час вони є сторонніми один до одного людьми, відповідач формально є чоловіком, однак спільного господарства, побуту та спілкування вони не ведуть. 18 вересня 2024 року відповідач ОСОБА_2 подав до суду першої інстанції заяву про надання сторонам по справі шестимісячного терміну на примирення та збереження сім`ї. Ухвалою Глибоцького районного суду Чернівецької області від 14 жовтня 2024 року у задоволенні клопотання відповідача про надання сторонам строку на примирення відмовлено з мотивів, що це буде суперечити інтересам позивачки та моральним засадам суспільства, оскільки збереження шлюбу можливе тільки на паритетних засадах, на почуттях взаємної поваги та любові, однак під час розгляду справи в судовому засіданні не було встановлено, що між сторонами є взаємні почуття, необхідні для збереження сім`ї. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що надання строку для примирення подружжя та визначення перебігу такого строку є правом суду, а не його обов`язком, а також те, що надання строку для примирення буде суперечити інтересам позивачки та моральним засадам суспільства. Крім того, слід зазначити, що надання подружжю строку на примирення у даному випадку, з урахуванням тривалості перебування справи в провадженні суду першої інстанції, відсутність в матеріалах справи належних та допустимих доказів того, що відповідачем вживаються будь-які заходи для примирення з позивачем, є недоцільним та суперечитиме моральним засадам суспільства. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.) Пункт 1 статті 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], §

41. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, на підставі повного і всебічного дослідження матеріалів справи та надання належної правової оцінки доводам сторін і зібраним у справі доказам, які існували на момент розгляду справи, дійшов правильного висновку щодо наявності законних підстав для задоволення позову. Твердження апелянта про те, що судом першої інстанції порушено норми процесуального закону, належними та допустимими доказами не підтверджені, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Інші доводи, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду не спростовують та на їх правильність не впливають. За наведених обставин, апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, ухваленим з дотриманням норм матеріального та процесуального права, у зв`язку з чим не підлягає до скасування, а апеляційна скарга не підлягає до задоволення, оскільки наведені в ній доводи правильність висновків суду, які існували на момент його ухвалення, не спростовують. Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив це рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду - без змін. Керуючись статтями 367, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_3 , залишити без задоволення. Рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 14 жовтня 2024 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повне рішення складено 14 січня 2025 року. Головуючий І.М. Литвинюк Судді: Н.К. Височанська І.Н. Лисак