Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 460/3187/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 січня 2025 рокуЛьвівСправа № 460/3187/24 пров. № А/857/16130/24 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: судді-доповідача: Гінди О.М., суддів: Матковської З.М., Ніколіна В.В., розглянувши в письмовому провадженні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 22 травня 2024 року (головуючий суддя: Борискін С.А., місце ухвалення - м. Рівне) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Центр пробації» Міністерства юстиції України про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинення певних дій,- встановив: ОСОБА_1 , 25.03.2024, звернувся до суду з позовом, в якому просив: - визнати протиправною бездіяльність Державної установи «Центр пробації» щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.02.2023 по 01.03.2024 включно; - зобов`язати Державну установу «Центр пробації» нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.02.2023 по 01.03.2024 у розмірі грошового забезпечення за шість місяців. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що при звільненні зі служби відповідач несвоєчасно виплатив на користь позивача компенсацію за речове майно, відтак для відповідача настає відповідальність, передбачена ст.117 Кодексу законів про працю України, у вигляді стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 22 травня 2024 року у задоволенні позову відмовлено. З цим рішенням суду першої інстанції не погодився позивач та оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що таке прийняте з порушенням норм матеріального права, а тому просить його скасувати та постановити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Обґрунтовуючи апеляційні вимоги апелянт покликається на аналогічні підстави викладені в позовній заяві. Відповідач, 30.09.2024 подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив апеляційну скаргу відхилити. Згідно п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Враховуючи те, що апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких мотивів. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 у період з 01.06.2018 по 31.01.2023 проходив службу в Дубенському районному відділі філії Державної установи 2Центр пробації» у Рівненській області. Наказом директора Державної установи «Центр пробації» від 12.01.2023 № 31/к позивача 31.01.2023 звільнено зі служби за п. 5 ст. 23 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» та п. 4 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» (у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів). Листом від 29.02.2024 № 68/О-63/8/Ян-24, надісланим у відповідь на заяву позивача від 27.02.2024, Державною установою «Центр пробації» повідомлено про розмір грошового забезпечення позивача на день звільнення. Згідно з випискою по рахунку 01.03.2024 на банківський рахунок ОСОБА_1 відповідачем перераховано 16329,86 грн грошової компенсації за предмети речового майна. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що компенсація за речове майно не є складовою заробітної плати та не належить до сум, що мають бути виплачені у день звільнення, а виплачується за заявою і лише після надходження відповідних коштів на рахунки в межах бюджетних призначень на закупівлю речового майна на відповідний рік. З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити наступне. Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352-ІХ) текст статті 117 КЗпП України викладено в такій редакції: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті». Закон № 2352-ІХ та відповідно і нова редакція статті 117 КЗпП України набрали чинності з 19 липня 2022 року. Судом апеляційної інстанції встановлено, що у цій справі спірним є питання виплати позивачу середнього заробітку за весь час затримки виплат грошової компенсації за не отримане речове майно за період служби у Державній установі «Центр пробації» Міністерства юстиції України. Так, відповідно до ч. 1 ст. 23 Закону України від 23.06.2005 № 2713-IV «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» (далі - Закон № 2713-IV) держава забезпечує соціальний захист персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України відповідно до Конституції України, цього Закону та інших законів України. При цьому, умови грошового і матеріального забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплата праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються законодавством і мають забезпечувати належні матеріальні умови для комплектування Державної кримінально-виконавчої служби України висококваліфікованим персоналом, диференційовано враховувати характер і умови служби чи роботи, стимулювати досягнення високих результатів у службовій та професійній діяльності і компенсувати персоналу фізичні та інтелектуальні затрати (ч. 2 ст. 23 Закон № 2713-IV). Відповідно до ч. 5 ст. 23 Закону № 2713-IV на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України «Про Національну поліцію», а також порядок і умови проходження служби та грошового забезпечення, передбачені для поліцейських. На працівників кримінально-виконавчої служби поширюються умови оплати праці, передбачені для працівників Національної поліції, які не мають спеціальних звань, а також Кодекс законів про працю України в тій частині, коли спеціальними нормами не врегульовані відносини спеціальними нормативно-правовими актами. Порядок та умови виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України визначено Порядком виплати грошового забезпечення та компенсаційних виплат особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 28.03.2018 № 925/5 (далі - Порядок № 925), яким не передбачена відповідальність щодо виплати середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні. Разом з тим, механізм речового забезпечення персоналу Державної кримінально-виконавчої служби - осіб рядового і начальницького складу, спеціалістів, які не мають спеціальних звань, та працівників, які працюють за трудовими договорами визначено Порядком забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 578 від 14.08.2013 (далі Порядок). Пунктом 2 цього Порядку визначено, що речовим забезпеченням є задоволення потреб персоналу у формі одягу, взутті, натільній білизні, теплих і постільних речах, спорядженні, тканинах для пошиття форми одягу, нарукавних знаках і знаках розрізнення, спеціальному одязі та взутті, санітарно-господарському майні, постовому одязі, ремонтних матеріалах, що дає змогу створити необхідні умови для виконання персоналом службових завдань. Відповідно до пункту 5 Порядку речове майно особистого користування є власністю осіб, яким воно видано, з моменту його отримання, крім осіб рядового і молодшого начальницького складу, що навчаються у закладах освіти (далі - курсанти). Згідно з вимогами пункту 23 Порядку грошова компенсація замість предметів речового майна особистого користування, що підлягають видачі особам рядового і начальницького складу, виплачується згідно з пунктом 60 цього Порядку на підставі заяви. Вартість предметів речового майна особистого користування визначається Мін`юстом за пропозицією державної установи «Генеральна дирекція Державної кримінально-виконавчої служби України» відповідно до їх закупівельної вартості. Пунктом 27 Порядку установлено, що під час звільнення із служби особам рядового і начальницького складу за їх бажанням може видаватися речове майно особистого користування, яке не було ними отримано на день звільнення, або виплачуватися грошова компенсація за нього, розрахована із закупівельної вартості, яка діяла на 1 січня року виникнення права на отримання такого майна. Розмір грошової компенсації за неотримане речове майно визначається пропорційно часу, що минув з моменту виникнення права на отримання речового майна, до дати звільнення із служби (не враховуючи місяць звільнення). Згідно п. 60 Порядку, для виплати персоналу грошової компенсації за належні до отримання предмети речового майна особистого користування оформляється довідка про виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна за формою згідно з додатком 7 у двох примірниках, перший з яких подається бухгалтерії органу чи установи, підприємства для виплати компенсації, другий додається до арматурної картки. Аналіз наведених вище правових норм надає суду апеляційної інстанції підстави для висновку, що працівники кримінально-виконавчої служби мають певну свободу вибору у забезпечені належним їм речовим майном у разі звільнення, зокрема: отримати речове майно особистого користування, яке не видане на день звільнення або отримати грошову компенсацію за таке майно. Суд апеляційної інстанції при вирішенні цієї справи вважає за необхідне зазначити, що у постанові від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19 Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду, зауважив, що речове забезпечення не має характеру винагороди за виконану працю, а спрямоване насамперед на задоволення потреб військовослужбовців під час несення ними військової служби. Суд касаційної інстанції зазначив, що речове майно може бути різноманітним майном особистого користування (предмети військової форми одягу, взуття та спорядження, які видаються у власне користування військовослужбовців) та інвентарним майном, яке є власністю військової частини та використовується особовим складом тимчасово під час проведення спеціальних робіт, несення бойового чергування, варти тощо, і лише перший вид майна, у разі його неотримання, підлягає грошовій компенсації. Також, дійшов висновку про те, що речове майно не можна ототожнювати із заробітною платою (грошовим забезпеченням) військовослужбовця. Судова палата вважала, що компенсацію за неотримане речове майно слід розглядати як особливий, окремий вид належних військовослужбовцю сум. Констатувала, що умовою для виникнення обов`язку виплатити військовослужбовцю, який звільняється зі служби, грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно на день виключення зі списків особового складу військової частини, є подання військовослужбовцем відповідного рапорту під час проходження служби. Тобто, якщо військовослужбовець під час проходження служби звертався до військової частини з рапортом про виплату грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, і така компенсація не виплачена йому під час проходження служби або у день виключення особи зі списків особового складу військової частини, то у цьому разі компенсація вважатиметься частиною «сум, що належать працівнику та підлягають виплаті у день звільнення». І, відповідно, невиплата такої компенсації у день виключення зі списків особового складу матиме наслідком застосування до відповідача санкції за невиплату відповідної суми при звільненні, передбачену статтею 117 КЗпП України. Судом апеляційної інстанції встановлено, що позивачем не надано доказів звернення до відповідача із заявою про виплату саме грошової компенсації замість предметів речового майна на день звільнення. Разом з тим, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що лише після подання позивачем заяви про виплату грошової компенсації замість предметів речового майна, у відповідача виникає обов`язок щодо її опрацювання, а саме формування довідки про виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна за формою згідно з додатком 7 Порядку № 578, яка складається у двох примірниках, перший з яких подається бухгалтерії органу чи установи, підприємства для виплати компенсації, другий додається до арматурної картки. Отже, за встановлених обставин, у контексті наведених вимог законодавства, яким врегульовані спірні правовідносини, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскільки матеріалами справи не підтверджено подання позивачем заяви про виплату саме грошової компенсації замість предметів речового майна на день звільнення, а тому відсутні правові підстави для виплати середнього заробітку (грошового забезпечення) за несвоєчасну виплату грошової компенсації замість предметів речового майна та немає підстав для застосування, у спірних правовідносинах, відповідальності до відповідача передбаченої ст. 117 Кодексу законів про працю України. Аналогічні висновки у подібних спірних правовідносинах також викладено у постанові Верховного Суду від 10 жовтня 2024 року у справі № 420/1717/22. Таким чином, апеляційна скарга ОСОБА_1 не спростовує правильність доводів, яким мотивовано судове рішення, зводиться по суті до переоцінки проаналізованих судом доказів та не дає підстав вважати висновки суду першої інстанції помилковими. З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального права, тому відповідно до ст. 316 КАС України, апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, рішення суду без змін. Згідно приписів ст. 139 КАС України підстав для стягнення судових витрат не має. Керуючись ст. ст. 311, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд постановив: апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 22 травня 2024 року у справі № 460/3187/24 без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України. Головуючий суддя О. М. Гінда судді З. М. Матковська В. В. Ніколін