Постанова 4857 № 380/1768/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 січня 2025 рокуЛьвівСправа № 380/1768/24 пров. № А/857/22900/24 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів: головуючого судді Шавеля Р.М., суддів Бруновської Н.В. та Хобор Р.Б., розглянувши в порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 13.06.2024р. в адміністративній справі за позовом представника адвоката Величка Івана Івановича, діючого на підставі ордеру на надання правничої (правової) допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , до Військової частини НОМЕР_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби (суддя суду І інстанції: Потабенко В.А., час та місце ухвалення рішення суду І інстанції: 13.06.2024р., м.Львів; дата складання повного тексту рішення суду І інстанції: 13.06.2024р.),- В С Т А Н О В И В: 23.01.2024р. (згідно з відомостями реєстраційної позначки суду першої інстанції - 24.01.2024р.) за допомогою системи «Електронний суд» представник адвокат Величко І.І., діючий на підставі ордеру на надання правничої (правової) допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив стягнути з відповідача Військової частини НОМЕР_1 на користь позивача середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплату індексації грошового забезпечення) в розмірі 32574 грн. 13 коп.; стягнути на користь ОСОБА_1 понесені судові витрат (а.с.1-4). Розгляд цієї справи, що віднесена процесуальним законом до справ незначної складності, проведено судом першої інстанції за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними матеріалами (а.с.17 і на звороті). Згідно ухвали суду від 13.06.2024р. заяву представника позивача про збільшення позовних вимог повернуто без розгляду в порядку ч.2 ст.167 КАС України (а.с.25 і на звороті). Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 13.06.2024р. заявлений позов задоволено; стягнуто з відповідача Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби в сумі 32574 грн. 13 коп.; вирішено питання про розподіл судових витрат (а.с.28-32). Не погодившись із винесеним судовим рішенням, його оскаржив відповідач Військова частина НОМЕР_1 , який в поданій апеляційній скарзі, покликаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що в своїй сукупності призвело до помилкового вирішення спору, просить суд апеляційної інстанції прийняти постанову, якою скасувати рішення суду першої інстанції (а.с.35-40). Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що зауважень та заперечень стосовно належних виплат з боку позивача на момент звільнення з військової служби не було, а отже такий погодився з відповідними виплатами. Окрім цього, на день звільнення позивача відповідач провів необхідні розрахунки в повному обсязі, через що не допускав протиправної бездіяльності. Окрім цього, підстави для застосування до спірних правовідносин положень ст.117 КЗпП України є відсутніми. Спеціальним законодавством встановлено особливий порядок захисту прав військовослужбовців при їх виключенні зі списків військової частини, через що заявлена позовна вимога не відповідає передбаченому способу захисту. Із прийняттям судових рішень, якими присуджено на користь позивача суми коштів, норми ст.ст.116, 117 КЗпП України не застосовуються, а зобов`язання роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов`язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Інший учасник справи не подав до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом строку, визначеного в ухвалі про відкриття апеляційного провадження, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи. Розгляд справи в апеляційному порядку здійснено в порядку письмового провадження за правилами ст.311 КАС України без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами. Заслухавши суддю-доповідача по справі, перевіривши матеріали справи та апеляційну скаргу в межах наведених у ній доводів, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, з наступних підстав. Як встановлено під час судового розгляду, позивач ОСОБА_1 проходив військову службу в Збройних Силах України за контрактом. Згідно із витягом з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 № 61 (по стройовій частині) від 28.02.2020р. капітана ОСОБА_1 , заступника командира механізованого батальйону Військової частини НОМЕР_1 , звільненого наказом Командувача військ оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_1 » № 346 (по особовому складу) від 13.12.2019р. у запас відповідно до пп.«а» (у зв`язку із закінченням строку контракту) п.2 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», виключено з 28.02.2020р. зі списків особового складу та всіх видів забезпечення і направлено для зарахування на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.7). Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 16.03.2023р. у справі № 320/5986/21 визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період 01.01.2016р. по 28.02.2020р.; зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016р. по 28.02.2018р. включно із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базового місяця) - січень 2008 року, за період 01.03.2018р. по 28.02.2020р. включно, із застосуванням базового місяця - березень 2018 року (а.с.7-10). Згідно ухвали Шостого апеляційного адміністративного суду від 02.10.2023р. відмовлено в задоволенні клопотання Військової частини НОМЕР_1 про поновлення строку; відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 16.03.2022р. в справі 320/5986/21 (11-12). На виконання вказаного судового рішення відповідач 27.12.2023р. шляхом зарахування на картковий рахунок позивача виплатив грошові кошти у загальній сумі 40535 грн. 70 коп. (зворот а.с.12). Позивач вважає, що оскільки виплата індексації грошового забезпечення відповідачем у день його звільнення не проведена, тому відповідно до ст.117 КЗпП України він має право на виплату середнього заробітку за час затримки такого розрахунку із урахуванням істотності частки виплаченої індексації грошового забезпечення. Вказані обставини зумовили звернення останнього до суду із розглядуваним позовом. Приймаючи рішення та задовольняючи заявлений позов, суд першої інстанції виходив з того, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд першої інстанції дійшов висновку про можливість застосування положень ст.ст.116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби. Оскільки суми, що належали позивачу не виплачені в день його звільнення, відповідно до вимог ст.117 КЗпП України позивач має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку, але не більш як за шість місяців. Таким чином, в межах заявлених позовних вимог середній заробіток, який підлягає виплаті позивачу у зв`язку з затримкою розрахунку при звільненні становить 32574 грн. 13 коп. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до правильних та обґрунтованих висновків про наявність підстав для задоволення позову із визначеним способом захисту позивача, з огляду на наступне. Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі визначає Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Відповідно до ст.1 цього Закону соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Як встановлено зазначеними судовими рішеннями, на час звільнення позивача з військової служби відповідачем не проведено повного розрахунку з ним. Після звільнення позивача з військової служби (28.02.2020р.) на виконання судових рішень відповідач частинами виплачував позивачу заборгованість по виплаті індексації грошового забезпечення, при цьому перший платіж ним проведений 27.12.2023р. в розмірі 40535 грн. 70 коп., а другий платіж 02.05.2024р. в розмірі 41835 грн. 14 коп. (а.с.23). Водночас, заявлені вимоги щодо стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплати індексації грошового забезпечення) стосуються платежу від 27.12.2023р. в розмірі 40535 грн. 70 коп. З аналізу чинного законодавства слідує, що відносини публічної служби є предметом конституційного та адміністративного права. Підстави виникнення, проходження і припинення служби визначені не трудовим, а спеціальним законодавством, за приписами якого повинні розглядатися спори з участю публічних службовців. У разі відсутності відповідних положень у конституційному або адміністративному законодавстві суд може додатково застосувати трудове законодавство, якщо така можливість передбачена у спеціальному законі. У разі, коли така можливість застосування трудового права у спеціальному законі не передбачена, то за правилами ч.6 ст.7 КАС України суд застосовує закон, який регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), навівши у рішенні відповідні доводи. Оскільки спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм ст.ст.116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення зі служби в Збройних Силах України. Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 01.03.2018р. у справі № 806/1899/17 та від 31.05.2018р. у справі № 823/1023/16. Відповідно до ст.47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Приписами ст.116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму. Відповідно до ст.117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті. Крім того, у постанові від 15.09.2015р. по справі № 21-1765а15 Верховний Суд України прийшов до висновку, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені ст.116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто, виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку. Разом з цим, Конституційний Суд України в Рішенні № 4-рп/2012 від 22.02.2012р. щодо офіційного тлумачення положень ст.233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями ст.ст.117, 237 КЗпП України роз`яснив, що згідно зі ст.47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. З вказаного слідує, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто, виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Із змісту роз`яснень, наведених у п.20 постанові Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999р. «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», слідує, що установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст.117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе, що в цьому немає його вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності. У разі непроведення розрахунку у зв`язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум, вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи. Як було встановлено під час судового розгляду, заборгованість з індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016р. по 28.02.2020р. в розмірі 40535 грн. 70 коп. не виплачено у день виключення позивача із списків частини, тобто, при звільненні відповідач не провів повного розрахунку, тому відповідно до приписів ст.117 КЗпП України позивач має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку. При цьому, право позивача на вказані виплату заперечувалося відповідачем, у зв`язку з чим ОСОБА_1 змушений був звернутися до суду з відповідним позовом. Закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена ст.117 КЗпП України відповідальність. Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальним правилом, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст.117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 13.05.2020р., справа № 810/451/17). Звідси, правила ст.117 КЗпП України розповсюджується і на правовідносини, що виникають після винесення судового рішення про присудження виплат, що належать виплаті при звільненні з військової служби. Водночас, встановлений ст.117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку. Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відповідно до ст.117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. З урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. При вирішенні цього питання колегія суддів враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, дії відповідача щодо її виплати. Вказаний підхід застосований Касаційним адміністративним судом під час вирішення справи № 806/2473/18 і наведений в постанові від 30.10.2019р. Відповідно до п.2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затв. постановою КМ України № 100 від 08.02.1995р., середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком (п.8 зазначеного Порядку). Через призму розглядуваної справи обчислення спірної суми середнього заробітку проведено наступним чином: розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 за два місяця служби, що передували місяцю звільнення становив 72285 грн. 42 коп. (39749 грн. 42 коп. у грудні 2019 року та 32536 грн. у січні 2020 року); кількість календарних днів служби позивача у грудні 2019 року січні 2020 року становила 62 дні; виходячи з вказаних показників, розмір середньоденного грошового забезпечення позивача становить 1165 грн. 89 коп. (39749,42 + 32536)/62 дні. за період з 29.02.2020р. по 18.07.2022р. (тривалістю 870 календарних днів) сума обрахованого середнього грошового забезпечення склала 1014324 грн. 30 коп.; із урахуванням істотності частки невиплаченої суми (4 відсотки) останній зменшується до 40572 грн. 97 коп.; за період з 19.07.2022р. по 19.01.2023р. (в межах шестимісячного строку тривалістю 184 календарних дні) сума обрахованого середнього грошового забезпечення склала 214523 грн. 76 коп. Із врахуванням принципу справедливості та співмірності, а також враховуючи межі заявлених позовних вимог, суд дійшов правильного висновку про те, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений позивачу в розмірі 32574 грн. 13 коп. Обираючи правильний спосіб захисту порушених прав позивача колегія суддів виходить з того, що резолютивна частина рішення не повинна містити приписів, що прогнозують можливі порушення з боку відповідача та зобов`язання його до вчинення чи утримання від вчинення дій на майбутнє. При цьому, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. Відповідно до правової позиції Верховного Суду, яка викладена, зокрема, у постанові від 30.04.2020р. у справі № 140/2006/19, ст.117 КЗпП України покладено обов`язок щодо визначення розміру відшкодування за час затримки на орган, який виносить рішення по суті спору. Таким чином, у справі, яка розглядається суд, встановивши право позивача на виплату середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, зобов`язаний визначити суму такого відшкодування, а не зобов`язувати відповідача провести її нарахування та виплату. Такої ж правової позиції дотримується Верховний Суд в постановах від 31.03.2021р. у справі № 120/2617/20-а, від 20.05.2021р. у справі № 380/3007/20 та від 29.10.2021р. у справі № 380/5499/20. Отже, суд першої інстанції обґрунтовано виснував про те, що ефективним способом відновлення порушених відповідачем прав позивача буде стягнення з відповідача середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплату в повному обсязі індексації грошового забезпечення) в розмірі 32574 грн. 13 коп. Будь-яких заперечень щодо неправильності викладених обрахунків відповідач не навів. Стосовно застосування принципу співмірності стягнутої суми колегія суддів враховує, що застосування формули обчислення середнього заробітку, визначеної усталеною судовою практикою, із урахуванням останньої практики застосування приписів ст.117 КЗпП України (в редакції Закону України № 2352-IX від 01.07.2022р. та попередньої редакції цієї статті) призвело б до обчислення значно більшої суми середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку із позивачем. Водночас, враховуючи межі доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд позбавлений можливості вийти за межі доводів позовної заяви та вирішити питання про збільшення суми середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку із позивачем. Оцінюючи в сукупності наведені обставини справи, виходячи з вищевказаних положень нормативно-правових актів, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про підставність заявленого позову та наявність підстав для його задоволення, із вищевказаних мотивів, обравши при цьому правильний спосіб правового захисту порушеного права позивача. З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно та повно встановив обставини справи, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків судового рішення, а тому підстав для скасування рішення суду колегія суддів не вбачає і вважає, що апеляційну скаргу на нього слід залишити без задоволення. За правилами ст.139 КАС України понесені судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги належить покласти на апелянта Військову частину НОМЕР_1 . Окрім цього, ухвалу Восьмого апеляційного адміністративного суду від 23.09.2024р. в частині зупинення дії рішення Львівського окружного адміністративного суду від 13.06.2024р. в адміністративній справі № 380/1768/24 належить визнати такою, що втратила чинність (а.с.80-82). Керуючись ст.139, ч.4 ст.229, ст.311, п.1 ч.1 ст.315, ст.316, ч.1 ст.321, ст.ст.322, 325, 329 КАС України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 13.06.2024р. в адміністративній справі № 380/1768/24 залишити без задоволення, а вказане рішення суду без змін. Понесені судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на апелянта Військову частину НОМЕР_1 . Визнати ухвалу Восьмого апеляційного адміністративного суду від 23.09.2024р. в частині зупинення дії рішення Львівського окружного адміністративного суду від 13.06.2024р. в адміністративній справі № 380/1768/24 такою, що втратила чинність. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, та може бути оскаржена у касаційному порядку у випадках, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя Р. М. Шавель судді Н. В. Бруновська Р. Б. Хобор Дата складання повного тексту судового рішення: 10.01.2025р.