Постанова 4824 № 754/4265/23-ц

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 28 листопада 2024 року місто Київ справа № 754/4265/23-ц провадження № 22-ц/824/12473/2024 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Шкоріної О.І., суддів - Поливач Л.Д., Стрижеуса А.М., за участю секретаря судового засідання - Височанської Н. В. сторони: позивач: ОСОБА_1 відповідач: АТ КБ «Приватбанк» розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Жуковим Дмитром Олександровичем, на рішення Печерського районного суду м. Києва від 14 травня 2024 року, ухвалене у складі судді Хайнацького Є. С., В С Т А Н О В И В: У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») про захист прав споживачів. Свої вимоги обґрунтовував тим, що позивач є споживачем банківських послуг АТ КБ «ПриватБанк» та власником карткового рахунку № НОМЕР_1 . 31 травня 2022 року він ініціював повернення коштів на картковий рахунок, відкритий у відповідача, з банківських рахунків, відкритих ним у Польщі у ING Bank та компанії OANDA (Великобританія), за результатами чого на його ім`я надійшов переказ 800,00 дол. США. Однак переказ цих коштів був заблокований АТ КБ «ПриватБанк». Із червня 2022 року він неодноразово звертався до відповідача з проханням пояснити підставу блокування коштів та завершити процедуру їх переказу, на що отримав відповідь, що вказана операція визнана сумнівною. Також банк відмовився повернути ці кошти відправнику. Зазначав, що АТ КБ «ПриватБанк» не повідомив ні причини відмови у зарахуванні коштів, ні норми законодавства, які дозволяють вчиняти такі дії. Відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського вкладу сум вказує на невиконання банком своїх зобов`язань та має наслідком настання відповідальності у вигляді сплати пені у розмірі трьох відсотків від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про виплату коштів до дня фактичної видачі на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а тому вважав, що з відповідача на його користь підлягає стягненню пеня за період із 29 березня 2023 року до 31 травня 2022 року, тобто за 303 дні, розмір якої становить 7 272 дол., що еквівалентно 265 926,86 грн, та 3 % річних за цей період, розмір яких становить 19,92 дол. США. Позивач зазначав також, що протиправними діями відповідача йому завдано моральної шкоди, яка полягає у переживаннях та душевних стражданнях. Виходячи з характеру спричиненої моральної шкоди, розмір такої оцінив у 6 700,00 грн. Посилаючись на вказані обставини, позивач просив суд: стягнути з AT КБ «Приватбанк» на свою користь основний борг у розмірі 800,00 доларів США, 3 % річних у розмірі 19,07 доларів США, пеню за порушення прав споживача у розмірі 265 926,86 грн, компенсацію моральної шкоди в розмірі 6 700,00 грн; стягнути з AT КБ «ПриватБанк» на свою користь пеню за порушення прав споживача у розмірі 3 % - 877,65 грн за кожен день, починаючи з 30 березня 2023 року до моменту сплати АТ КБ «ПриватБанк» основного боргу у розмірі 800,00 дол. США; стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» витрати на професійну правову допомогу в розмірі 30 900,00 грн. Рішенням від 14 травня 2024 року Печерський районний суд м. Києва відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову до АТ КБ «ПриватБанк» про захист прав споживачів. Не погоджуючись із таким вирішенням спору, представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Жуков Д. О. звернувся з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити у справі нове рішення про задоволення позову в повному обсязі. Підтримавши доводи позову, заявник вказує на хибність висновків суду першої інстанції та неправильну оцінку наявним у справі доказам. Зазначає, що суд першої інстанції не вірно встановив фактичні обставини справи та зміст спірних правовідносин. Окрім того, посилається на те, що суд застосував Закон України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», який на час виникнення спірних правовідносин (31 травня 2022 року) втратив чинність. При цьому, не застосував Закон України «Про платіжні послуги», який набрав чинності з 30 червня 2021 року, не застосував Закон України «Про захист прав споживачів» та приписи частини другої статті 625 ЦК України, якою передбачено відповідальність банку за порушення грошового зобов`язання. У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача заперечує проти доводів апеляційної скарги, посилаючись на відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції, яке ухвалене судом із додержанням норм матеріального та процесуального права. Представник позивача адвокат Жуков Д.О. у судовому засіданні апеляційну скаргу підтримав, просив її задовольнити. Представник відповідача адвокат Яндульський Д.В. у судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечував, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, як законне та обґрунтоване. Заслухавши доповідь судді Шкоріної О.І., перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого у справі рішення суду, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з такого. Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 є споживачем банківських послуг АТ КБ «ПриватБанк», зокрема, є власником відкритого в банку карткового рахунку № НОМЕР_1 . 31 травня 2022 року на рахунок ОСОБА_1 в АТ КБ «ПриватБанк» було здійснено свіфт-переказ на суму 800,00 дол. США. Вказаний переказ коштів був заблокований АТ КБ «ПриватБанк» і не зарахований на рахунок клієнта. На звернення ОСОБА_1 від 08 червня 2022 року № 15670070072 щодо зарахування SWIFT-переказу від 31 травня 2022 року в сумі 800,00 дол. США листом від 08 червня 2022 року АТ КБ «ПриватБанк» вказало, що під час додаткового аналізу банк надіслав запит на отримання додаткових документів. У зв`язку з тим, що ОСОБА_1 на запит банку не надано документи (інформація) на підтвердження, що роботодавець має поточне місце проживання і роботи на підконтрольній частині України, правові підстави для зарахування переказу відсутні. Іншим листом від 09 червня 2022 року № 20.1.0.0.0/7-220608/3744 АТ КБ «ПриватБанк», на звернення ОСОБА_1 від 08 червня 2022 року, із посиланням на пункт 16 Положення про порядок здійснення уповноваженими установами аналізу та перевірки документів (інформації) про валютні операції № 8, повідомило, що під час аналізу наданих ним документів (інформації), пов`язаної зі свіфт-переказом від 31 травня 2022 у сумі 800,00 дол. США, встановлено, що валютна операція має ознаки сумнівної. У зв`язку з цим, правові підстави для зарахування переказу відсутні. Додатково повідомлено, що банк не здійснює проведення арбітражних операцій на умовах маржинальної торгівлі від імені та за дорученням клієнтів. На звернення представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 від 23 лютого 2023 року № 206/1 АТ КБ «ПриватБанк» у листі від 01 березня 2023 року № 20.1.0.0.0/7-20223/38962 повідомив, що перелік виключень не дає дозволу на проведення повернення валютної операції, яка має ознаки сумнівної, й для повернення коштів за SWIFT-платіж від 31 травня 2022 року відправнику переказу необхідно звернутись до банку-кореспондента, який, у свою чергу, повинен надіслати до банку запит на повернення. Звернуто також увагу на те, що клієнт був проінформований про порядок повернення переказу. Згідно з наданими суду АТ КБ «ПриватБанк» копіями виписок по рахунку позивача № НОМЕР_1 за період із 01 травня 2022 року до 31 жовтня 2022 року кошти не були зараховані. Також під час розгляду справи суд установив, що SWIFT-переказ у розмірі 800,00 дол. США банк зарахував на рахунок позивача 27 лютого 2024 року. Обґрунтовуючи підстави позову, позивач посилався на протиправність дій АТ КБ «ПриватБанк» щодо блокування його карткового рахунку, на який надійшов SWIFT-переказ у розмірі 800,00 дол. США, у зв`язку з чим просив стягнути ці кошти на свою користь, а також три відсотки від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про виплату коштів до дня фактичної видачі на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за 303 дні, 3 % річних за цей період та відшкодувати завдану йому моральну шкоду. Суд першої інстанції, встановивши, що банк у добровільному порядку повернув позивачеві заявлені у позові кошти, дійшов висновку про відсутність підстав для повторного їх стягнення у судовому порядку, у зв`язку з чим відмовив у задоволенні цих вимог. Відмовляючи у задоволенні вимог про стягнення 3 % річних та пені, суд першої інстанції виходив із того, що до спірних правовідносин не застосовуються положення статті 625 ЦК України та норми частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Встановивши, що позивач не довів завдання йому моральної шкоди відповідачем у розумінні вимог Закону України «Про захист прав споживачів», суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для її відшкодування. Апеляційний суд погоджується з такими висновками суду першої інстанції, так як вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)). Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)). Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)). Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України). Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків (див. постанову Верховного Суду від 22 лютого 2023 року в справі № 465/5980/17 (провадження № 61-1178св20)). Статтями 526, 530, 598, 599 ЦК України встановлено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, установлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції встановив, що АТ КБ «ПриватБанк» у добровільному порядку повернуло ОСОБА_1 заявлені у позові кошти у розмірі 800,00 дол., що не заперечував і сам позивач. З урахуванням наведеного, правильним є висновок місцевого суду про відсутність підстав для повторного стягнення у судовому порядку цих коштів, з огляду на виконане банком зобов`язання. Звертаючись із цим позовом, позивач, серед іншого, також просив стягнути з банку на свою користь три відсотки від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про виплату коштів до дня фактичної видачі на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за 303 дні та 3 % річних за цей період на підставі статті 625 ЦК України. Статтею 625 ЦК України передбачено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у вигляді трьох процентів річних не є санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора та отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника. Оскільки стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України, то вона поширює свою дію на всі зобов`язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань. Згідно з частиною першою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами НБУ та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» (тут і далі в редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин), платіжною карткою є електронний платіжний засіб у вигляді емітованої в установленому законодавством порядку пластикової чи іншого виду картки, що використовується для ініціювання переказу коштів з рахунка платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування коштів зі своїх рахунків на рахунки інших осіб, отримання коштів у готівковій формі в касах банків через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором. Держателем такого платіжного засобу є фізична особа, яка на законних підставах використовує спеціальний платіжний засіб для ініціювання переказу коштів з відповідного рахунку в банку або здійснює інші операції із застосуванням зазначеного спеціального платіжного засобу. Частиною першою статті 1068 ЦК України передбачено, що банк зобов`язаний вчиняти для клієнта операції, які передбачені для рахунків даного виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка. Відповідно до статті 1073 ЦК України у разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунку клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом. Встановивши, що положення статті 625 ЦК України не застосовуються до зазначених відносин, оскільки зобов`язання із перерахування грошових коштів не може вважатися грошовим, адже воно полягає не в сплаті грошових коштів, а в наданні банком послуг щодо їх переказу, що врегульовано Законом України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні»», суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні вимог про стягненні 3 % річних. Доводи апеляційної скарги про те, що зобов`язання АТ КБ «ПриватБанк», які виникли у зв`язку із зарахуванням заявнику грошових коштів, є грошовими та на них поширюється дія статті 625 ЦК України, колегія суддів відхиляє з огляду на таке. У постановах від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15 (провадження № 14-591цс18), від 09 листопада 2021 року в справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. У постановах Верховного Суд 07 квітня 2021 року у справа № 569/8539/17, від 27 квітня 2022 року у справі № 569/11463/15-ц вказано, що «у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондується обов`язок боржника з такої сплати. Зобов`язання із перерахування грошових коштів не може вважатись грошовим, адже воно полягає не в сплаті грошових коштів, а в наданні банком послуг щодо їх переказу, що врегульовано Законом України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні». Разом із тим не є грошовими зобов`язання, в яких грошові знаки використовуються не як засіб погашення грошового боргу, а виконують роль товару: зобов`язання передачі грошей, що випливають з угод обміну валюти, опціону, купівлі-продажу монет і банкнот, зобов`язання повернути грошові знаки, які перебували на зберіганні, передати перевізником банкноти за договором перевезення та ін. З огляду на це положення статті 625 ЦК України не застосовуються до зазначених відносин. Отже, зобов`язання із перерахування грошових коштів не може вважатися грошовим, адже воно полягає не в сплаті грошових коштів, а в наданні Банком послуг щодо їх переказу, що врегульовано Законом України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні». Оскільки питання відповідальності банку за невиконання розпорядження клієнта про переказ коштів у правовідносинах за договором банківського рахунку врегульовано Законом України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», який є спеціальним у таких правовідносинах, суд дійшов також правильного висновку про відмову у задоволенні вимог про стягнення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Колегія суддів апеляційного суду не приймає до уваги доводи позивача про те, що суд першої інстанції застосував Закон України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», який на час виникнення спірних правовідносин (переказ позивачу здійснено 31 травня 2022 року) втратив чинність та не застосував положення Закону України «Про платіжні послуги», виходячи з такого. Так, пунктом 1 Розділу VIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону «Про платіжні послуги», який був ухвалений 30 червня 2021 року, визначений термін введення в дію Закону «Про платіжні послуги» - через 12 місяців з дня набрання ним чинності. Отже, з урахуванням дати набрання чинності Закону «Про платіжні послуги» з 01 серпня 2021 року, датою введення його в дію є 01 серпня 2022 року. Пунктом 2 Розділу VIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про платіжні послуги» був визнаний таким, що втратив чинність з дня введення в дію Закону «Про платіжні послуги» Закон України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні». 27 липня 2022 року Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо особливостей діяльності фінансового сектору у зв`язку із введенням воєнного стану в Україні» № 2463-ІХ (далі - Закон № 2463), який передбачав перенесення дати введення в дію Закону «Про платіжні послуги» з 01 серпня 2022 року на 01 грудня 2022 року. Проте, Закон № 2463-ІХ набрав чинності лише 17 серпня 2022 року, в той час як Закон України «Про платіжні послуги» вже був введений в дію з 01 серпня 2022 року, а Закон України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» втратив чинність. Таким чином, ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню. Колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відсутності підстав для відшкодування моральної шкоди. Так, статтею 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Відповідно до частини першої статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичний або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Верховний Суд у складі Касаційного господарського суду у постановах від 20 березня 2019 року у справі № 918/203/18, від 28 жовтня 2020 року у справі № 904/3667/19 дійшов висновку про те, що у справах про відшкодування шкоди доведення обґрунтованості вимог покладається на позивача, який має надати суду докази наявності шкоди, протиправності поведінки того, хто завдав шкоду, а також причинно-наслідковий зв`язок такої поведінки із завданою шкодою. Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відмовляючи у задоволенні указаних позовних вимог, суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що ОСОБА_1 не довів належними та допустимими доказами факт заподіяння йому моральних страждань діями банку. Згідно статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин, колегія суддів вважає, що підстави для скасування рішення суду першої інстанції з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, відсутні, а отже, необхідно відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Оскільки Київський апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуваного судового рішення без змін, розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України апеляційним судом не здійснюється. Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Жуковим Дмитром Олександровичем, залишити без задоволення. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 14 травня 2024 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Постанова складена 23 грудня 2024 року. Суддя - доповідач: О. І. Шкоріна Судді: Л. Д. Поливач А. М. Стрижеус