Постанова Тернопільський апеляційний суд № 607/21441/23

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 607/21441/23Головуючий у 1-й інстанції Вийванко О.М. Провадження № 22-ц/817/893/24 Доповідач - Костів О.З. Категорія - П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 12 грудня 2024 року м. Тернопіль Тернопільський апеляційний суд в складі: головуючого - Костів О.З. суддів - Гірський Б. О., Хома М. В., за участю секретаря Дідух М.Є., позивачки ОСОБА_1 , відповідача ОСОБА_2 , представника відповідача адвоката Янчишина В.Й., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Тернополі цивільну справу №607/21441/23 за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 29 квітня 2024 року, ухвалене суддею Вийванком О.М., повний текст якого складено 08 травня 2024 року, у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання договору недійсним та стягнення коштів,- В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_6 про визнання договору недійсним та стягнення коштів. В обґрунтування заявлених вимог позивачка покликалася на те, що нею спільно із її колишнім чоловіком, відповідачем - ОСОБА_2 та іншими членами сім`ї було приватизовано квартиру АДРЕСА_1 . Право власності на квартиру було зареєстровано 25 травня 2018 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності під №26395515. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 19 жовтня 2018 року шлюб між ними було розірвано. Ніяких майнових спорів чи конфліктів між ними не було та вони самостійно домовилися про розподіл майна згідно мирової угоди, яка затверджена ухвалою Тернопільського міськрайонного суду від 03 жовтня 2018 року, справа №607/14899/16. Згідно умов даної мирової угоди за ОСОБА_2 визнано право власності на автомобіль марки «Mitsubishi Pagero Sport», 2013 року випуску, типу легковий універсал-В, а натомість ОСОБА_2 мав зобов`язання до 03 липня 2019 року добровільно компенсувати їй її частку вартості вказаного автомобіля, сплативши 8628 доларів США. Проте ОСОБА_2 умови мирової угоди та взяті зобов`язання не виконав і нічого їй не сплатив, у зв`язку з чим вона подала цю ухвалу до Тернопільського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Тернопільській області. Вказаний виконавчий документ знаходився на виконанні. В ході примусового виконання позивачка придбала належну відповідачу частину квартири АДРЕСА_1 та сплатила 218998.75 грн на рахунок Тернопільського МВ ДВС Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ). Вважає, що для уникнення виконання рішення суду та з метою позбавлення її майна, яке належало їй на праві власності, ОСОБА_2 звернувся до суду з позовною заявою про скасування приватизації наведеної вище квартири. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 01 грудня 2021 року у справі №607/81/20 позов ОСОБА_2 задоволено та визнано недійсними електронні торги, припинено речове право спільної часткової власності відповідачів на квартиру АДРЕСА_1 . Зазначає, що у зв`язку з наведеним, вона звернулася до ДВС із заявою про скасування постанови про закінчення виконавчого провадження і стягнення коштів із ОСОБА_2 . Проте, виконавча служба відмовилася скасувати постанову про закінчення виконавчого провадження і стягнути борг з ОСОБА_2 в її користь. Стверджує, що на даний час ОСОБА_2 не виконав умови мирової угоди та не сплатив їй жодної копійки. Єдине майно, яке належить ОСОБА_2 та на яке можна звернути стягнення, є його автомобіль марки «Mitsubishi Pagero Sport», 2013 року випуску, однак восени 2023 року вона дізналася про те, що 16 квітня 2019 року ОСОБА_2 уклав зі своїм рідним братом ОСОБА_6 фіктивний договір купівлі-продажу, предметом якого був вказаний автомобіль. Вважає, що вказаний договір купівлі-продажу укладений з метою перешкоджання виконанню рішення суду та уникнення звернення стягнення органів ДВС на автомобіль, для запобігання його опису, арешту і продажу для погашення заборгованості ОСОБА_2 перед нею. Стверджує, що відповідачі перебувають в родинних стосунках та є рідними братами. Після фіктивного продажу автомобіля ОСОБА_6 жодного разу ним не користувався. ОСОБА_2 і надалі продовжує постійно його використовувати, приїжджає на ньому до суду, що вона неодноразово бачила, зафіксувавши цей факт на телефон. Доказами у справі також є штрафи патрульної поліції за порушення правил дорожнього руху ОСОБА_2 під час керування вказаним автомобілем. У зв`язку з недосягненням згоди щодо досудового врегулювання спору з підстав, викладених у позові, позивачка просила позов задовольнити та визнати договір купівлі-продажу транспортного засобу №6143/2019/1416992 від 16 квітня 2019 року, а саме автомобіля марки «Mitsubishi Pagero Sport», 2013 року випуску, типу легковий універсал-В, укладений між відповідачами недійсним та стягнути з ОСОБА_2 8628 доларів США, що еквівалентно 313764.98 грн за офіційним курсом НБУ станом на 31 жовтня 2023 року. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 29 квітня 2024 року в задоволенні позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 подала на нього апеляційну скаргу, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, порушення судом норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що судом неповно встановлено фактичні обставини справи та дано невірну оцінку доказам. Мотивуючи доводи апеляційної скарги апелянт посилається на те, що мирова угода між сторонами укладена 03 жовтня 2018 року та строк її дії спливав 03 липня 2019 року. У вказаній мировій угоді зазначено, що в порядку грошової компенсації різниці у вартості часток виділеного майна ОСОБА_2 зобов`язується добровільно сплатити позивачці кошти в сумі 8631 доларів США. Вказує, що твердження суду про те, що на день укладення договору купівлі-продажу автомобіля не було відкрито виконавчих проваджень є необґрунтованим та безпідставним, оскільки пред`явити до виконання ухвалу про затвердження мирової угоди було неможливо до закінчення строку на її добровільне виконання, тобто до 04 липня 2019 року, в той час як спірний автомобіль відповідачем ОСОБА_2 був проданий у квітня 2019 року. Зазначає, що відповідач ОСОБА_2 не набув одноосібного права власності на вказаний в ухвалі суду автомобіль, а тому не міг його продавати. Вважає, що відповідач добре розумів наслідки своїх дій, які привели до уникнення сплати позивачці 8628 доларів, а також те, що вона обов`язково пред`явить мирову угоду до виконання в органи Державної виконавчої служби. Також вважає, що твердження суду про те, що в мировій угоді не було зазначено про порядок погашення заборгованості або заборону відчуження автомобіля не відповідають дійсності. Крім того вказує, що суд першої інстанції безпідставно зазначив, що сума боргу була стягнута з відповідача, хоча з нього не було стягнуто жодної копійки і жодного доказу сплати боргу відповідач суду не надав. Просить скасувати оскаржуване рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити її позовні вимоги. У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Янчишин В.Й. просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а оскаржуване рішення суду залишити без змін, оскільки вважає його законним та обґрунтованим. Вказує, що суд першої інстанції належним чином дослідив усі обставини справи та надав вірну оцінку доказам. Зокрема зазначає, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено мирову угоду про поділ набутого в шлюбі майна, яка затверджена ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03 жовтня 2018 року у справі №607/14899/18. Згідно затвердженої мирової угоди за ОСОБА_2 визнано право власності на автомобіль марки «Mitsubishi Pagero Sport», 2013 року випуску, типу легковий універсал-В, а натомість відповідач мав зобов`язання добровільно компенсувати позивачці частку спільної сумісної власності, а саме до 03 липня 2019 року добровільно сплатити 8628 доларів США. Договір купівлі-продажу транспортного засобу укладено 16 квітня 2019 року, після затвердження мирової угоди, що свідчить про те, що в момент укладення автомобіль належав на праві особистої власності відповідачу ОСОБА_2 та на укладення даного правочину не була потрібна згода позивачки ОСОБА_1 . Вказує, що договір купівлі-продажу від 16 квітня 2019 року був спрямований на реальне настання правових наслідків, про що свідчить державна реєстрація права власності за ОСОБА_6 . Також зазначає, що згідно з постановою про закінчення виконавчого провадження, ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03 жовтня 2018 року у справі №607/14899/18 виконано, заборгованість у розмірі 8628 доларів США погашено шляхом реалізації 1/4 частки квартири, яка у порядку приватизації належала ОСОБА_2 . В порядку виконання мирової угоди було реалізовано частку квартири, яка належала ОСОБА_2 , і дана частка належить ОСОБА_1 , що підтверджується інформаційною довідкою №359347248 від 21 грудня 2023 року, доданою до відзиву на позовну заяву. Тому вважає вірною позицію суду першої інстанції про те, що на момент розгляду даної справи виконавче провадження завершено і у ОСОБА_2 немає заборгованості перед ОСОБА_1 , так як 1/4 частка квартири боржника ОСОБА_2 належить стягувачу ОСОБА_1 . Крім того, ОСОБА_2 у своєму відзиві заявив клопотання про застосування позовної давності щодо позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу, оскільки такий був укладений 16 квітня 2019 року, в той час як позивачка звернулася до суду з позовом 02 листопада 2023 року, тобто з пропуском трирічного строку. В судовому засіданні апелянт ОСОБА_1 просила задовольнити апеляційну скаргу з підстав, викладених у ній. Відповідач ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_7 проти апеляційної скарги заперечили та просили у її задоволенні відмовити. Також ОСОБА_2 пояснив, що умови мирової угоди ним не виконано, оскільки в нього немає коштів. Він пропонував позивачці передати свою пенсійну карточку, щоб вона знімала його пенсію, на що остання відмовилася. Заслухавши доповідача, сторін по справі, перевіривши матеріали справи, доводи, зазначені в апеляційній скарзі, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення, виходячи із наступного. За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом. В судовому засіданні встановлено наступні обставини. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 19 жовтня 2018 року. Відповідно до свідоцтва про право власності НОМЕР_1 від 21 травня 2018 року власниками квартири АДРЕСА_1 були ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_8 та ОСОБА_9 по частині кожен. За час перебування у шлюбі сторони придбали автомобіль марки «Mitsubishi Pagero Sport», 2013 року випуску, типу легковий універсал-В, об`єм двигуна 2477 см.3, колір чорний, д.н.з. - НОМЕР_2 . Згідно мирової угоди, затвердженої ухвалою Тернопільського міськрайонного суду від 03 жовтня 2018 року, сторони здійснили поділ майна подружжя, згідно якої спірний автомобіль марки «Mitsubishi Pagero Sport», 2013 року випуску, типу легковий універсал-В, перейшов у особисту власність ОСОБА_2 , а в порядку грошової компенсація різниці у вартості часток виділеного майна ОСОБА_2 зобов`язався до 03 липня 2019 року добровільно сплатити ОСОБА_1 8628 доларів США, що становило 244000 грн. У визначений мировою угодою строк ОСОБА_2 вказані кошти не сплатив. 10 липня 2019 року державним виконавцем Тернопільського міського відділу ДВС Савчук А.О. відкрито виконавче провадження №59499183 з примусового виконання ухвали Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області №607/14898/18 від 03 жовтня 2018 року про затвердження мирової угоди, якою постановлено, що в порядку грошової компенсації різниці у вартості часток виділеного майна ОСОБА_2 зобов`язується до 03 липня 2019 року добровільно сплатити ОСОБА_1 кошти у сумі 8628 доларів США в гривневому еквіваленті за офіційним обмінним курсом НБУ на момент оплати, що становило 244000 грн. Підтвердженням виконання ОСОБА_2 свого зобов`язання про виплату ОСОБА_1 грошової компенсації різниці у вартості виділеного майна є виключно письмові документи (письмові розписки, нотаріально посвідчені заяви, акти за підписом обох сторін, документи про переказ грошових коштів і т.п.). В ході примусового виконання ухвали від 03 жовтня 2018 року державним виконавцем встановлено, що боржнику ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності належала 1/4 частка квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна № 173269277 від 10 липня 2019 року та свідоцтвом про право власності на житло від 21 травня 2018 року. Згідно з протоколом проведення електронних торгів № 454113 від 17 грудня 2019 року ДП «Сетам» проведено електронні торги, а саме здійснено реалізацію лоту № 392289 1/4 частки квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 . Переможцем торгів визнано ОСОБА_1 . Ціна продажу реалізованого арештованого майна становить 230525 грн. Сума сплаченого гарантійного внеску становить 11526.25 грн, а сума, яку необхідно перерахувати на рахунок продавця 218998.75 грн. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта №336368246 від 21 червня 2023 року (а.с.124-126) ОСОБА_1 набула право власності на 1/4 частку квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , яка раніше належала ОСОБА_2 . Постановою державного виконавця Тернопільського міського відділу ДВС Савчук А.О. від 22 січня 2021 року виконавче провадження №59499183 закінчено у зв`язку зі стягненням з боржника заборгованості у повному обсязі. Поряд з цим судом встановлено, що рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 01 грудня 2021 у справі №607/81/20 задоволено позов ОСОБА_2 до ТОВ «Міське бюро технічної інвентаризації», Тернопільської міської ради, відділу державної виконавчої служби у місті Тернополі Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Івано-Франківськ), державного підприємства «Сетам», ТОВ «Коменерго Тернопіль 3», ОСОБА_1 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 про скасування розпорядження про приватизацію, визнання недійсним свідоцтва про право власності, визнання торгів недійсними, припинення речових прав. Визнано недійсним розпорядження органу приватизації за №47542 від 21 травня 2018 року, видане міським бюро технічної інвентаризації Тернопільської міської ради, а також свідоцтво про право власності на житло, видане 21 травня 2018 року Тернопільським міським бюро технічної інвентаризації про право спільної часткової власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 . Визнано недійсними електронні торги з реалізації арештованого нерухомого майна 1/4 частки трикімнатної квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , результати яких оформлено протоколом проведення електронних торгів № 454113 від 17 грудня 2019 року, реєстраційний номер лота 392289. Припинено речове право спільної часткової власності ОСОБА_1 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_2 на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 . Постановою Тернопільського апеляційного суду від 15 квітня 2022 року у справі № 607/81/20 рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 01 грудня 2021 року залишено без змін. Вказана постанова набрала законної сили 15 квітня 2022 року. Відповідно до договору купівлі-продажу №6143/2019/1416992 транспортного засобу від 16 квітня 2019 року ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_6 купив за 540000.00 грн автомобіль типу легковий універсал-В, марки «Mitsubishi Pagero Sport», 2013 року випуску, об`єм двигуна 2477 см.3, колір чорний, д.н.з. - НОМЕР_2 , шасі № НОМЕР_3 . Згідно інформації від Управління патрульної поліції в Тернопільській області №1485/41/33/03-2024 від 16 лютого 2024 року на ОСОБА_2 під час керування автомобілем марки «Mitsubishi Pagero Sport», 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 , адміністративні стягнення не накладалися. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з їх недоведеності. При цьому суд зазначив, що сума боргу в розмірі 8628 доларів США була стягнута на підставі мирової угоди і виконавче провадження закінчено, інших підстав, які б вказували на існування боргу в ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 позивачем не зазначено. З таким рішенням колегія суддів апеляційного суду не погоджується. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, апеляційний суд виходить з наступного. Відповідно до ст.11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі N 369/11268/16-ц вказує, що "цивільно-правовий договір (в тому числі, й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його сини (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)". Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК, Верховний Суд у постанові від 24 липня 2019 року у справі N 405/1820/17 урахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. Правочин, вчинений боржником у період виникнення у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину як такого, що вчинений боржником на шкоду кредиторам. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц не вбачає підстав для відступу від цих висновків. Також, Велика Палата Верховного Суду враховує, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, ухвалою Тернопільського міськрайонного суду від 03 жовтня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 затверджено мирову угоду, згідно умов якої між сторонами поділено майно подружжя, а за ОСОБА_2 визнано право приватної власності на автомобіль «Mitsubishi Pagero Sport», 2013 року випуску. Також, ОСОБА_2 зобов`язався добровільно до 03 липня 2019 року сплатити ОСОБА_1 кошти в сумі 8628 дол. США в порядку грошової компенсації різниці у вартості часток виділеного майна. Судом також встановлено, що відповідачі у справі є рідними братами, чого не оспорюється сторонами. Таким чином, ОСОБА_2 , відчужуючи 16 квітня 2019 року своєму брату ОСОБА_6 за договором купівлі-продажу належний йому за мировою угодою автомобіль «Mitsubishi Pagero Sport», 2013 року випуску, усвідомлював, що вчиняє вказаний правочин під час дії мирової угоди, при тому, що ні на момент укладення договору купівлі-продажу, ні станом на 03 липня 2019 року, тобто день закінчення строку виконання мирової угоди, ні на час розгляду справи ОСОБА_2 не сплачено грошової компенсації різниці у вартості часток виділеного майна в сумі 8628 дол. США. Разом з тим, з долучених до матеріалів справи доказів вбачається, що відповідач ОСОБА_2 продовжував користуватись вказаним автомобілем, що підтверджується наявними в матеріалах справи фотографіями. При цьому сам ОСОБА_2 даного факту не заперечував. Крім того, в матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б свідчили про користування вказаним автомобілем покупцем ОСОБА_6 . Також заслуговують на увагу і доводи позивачки щодо того, що покупець автомобіля ОСОБА_6 не мав достатнього доходу для купівлі спірного автомобіля за 540000 грн, оскільки згідно з витребуваних судом відомостей з органів Державної податкової служби України про доходи останнього від 16 лютого 2024 року, протягом 2018 року він доходів не мав, а за весь 2017 рік отримано доходів лише 38788.10 грн. Також ОСОБА_6 не заявляв будь-яких письмових заперечень та не подавав відзиву на позовну заяву, тобто не проявляв інтересу щодо рухомого майна, власником якого він став, сплативши більш як пів мільйона гривень. З огляду на зазначені вище обставини справи колегія суддів вважає, що при укладенні відповідачами договору купівлі-продажу автомобіля воля сторін не відповідала її зовнішньому прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, їх дії, спрямовані на перехід права власності на транспортний засіб з метою приховання майна від виконання в майбутньому мирової угоди, згідно з якою ОСОБА_2 повинен сплатити ОСОБА_1 кошти в сумі 8628 дол. США. Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 16 липня 2024 року у справі №607/4488/24 позов Тернопільського відділу державної виконавчої служби Тернопільської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самосійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів, задоволено. Стягнуто із ОСОБА_1 в користь Тернопільського відділу державної виконавчої служби Тернопільської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції грошові кошти у сумі 201235 (двісті одна тисяча двісті тридцять п`ять) гривень 14 (чотирнадцять) копійок. Зазначене рішення місцевого суду мотивоване тим, що оскільки рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 01 грудня 2021 року у справі № 607/81/20, яке залишено без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 15 квітня 2022 року, електронні торги з реалізації арештованого майна 1/4 частки квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , визнано недійсними, то отримані ОСОБА_1 , як стягувачем у виконавчому провадженні, кошти від реалізації такого майна в розмірі 201235.14 грн підлягають поверненню позивачу на підставі статті 1212 ЦК України, адже підстава, на якій вони були отримані, відпала. Тобто, внаслідок визнання недійсними електронних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна 1/4 частки трикімнатної квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , яка належала ОСОБА_2 , результати яких оформлено протоколом проведення електронних торгів № 454113 від 17 грудня 2019 року, реєстраційний номер лота 392289, а також припинення речового права спільної часткової власності ОСОБА_1 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_2 на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 за рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 01 грудня 2021 року у справі №607/81/20, колегія суддів вважає, що хоча виконавче провадження у справі про стягнення з ОСОБА_2 8628 дол. США на користь ОСОБА_1 на даний час не поновлено, однак фактично його зобов`язання перед ОСОБА_1 щодо сплати їй цих коштів не виконі. При цьому колегія суддів враховує те, що окрім реалізованої на електронних торгах (які визнані не дійсними) частки квартири, яка належала ОСОБА_2 , що було підставою для закінчення виконавчого провадження відносно нього, останнім не надано будь-яких доказів виконання ним мирової угоди. У відповідності до ст.ст.12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини на які посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно ч.2 ст.89 ЦПК України жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. На думку колегії суддів, наведені вище обставини справи, а також належні та допустимі докази, які долучені позивачкою до матеріалів справи у своїй сукупності свідчать про обґрунтованість позовних вимог в частині визнання договору купівлі-продажу недійсним, а суд першої інстанції, хоча і врахував їх, однак надав не вірну оцінку, що призвело до ухвалення помилкового рішення. У відповідності до ч.1 ст.216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину. Що стосується позовних вимог про стягнення з відповідача ОСОБА_2 коштів в сумі 8628 дол. США, то колегія суддів вважає їх безпідставними, оскільки вже існує ухвала суду про затвердження мирової угоди між сторонами, зокрема щодо обов`язку ОСОБА_2 сплатити ці кошти позивачці ОСОБА_1 , який не виконаний. Ухвалення ще одного судового рішення про стягнення з ОСОБА_2 зазначених коштів призведе до подвійного стягнення, що є неприпустимим. Щодо клопотання ОСОБА_2 про застосування строків позовної давності щодо позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу, оскільки такий був укладений 16 квітня 2019 року, в той час як позивачка звернулася до суду з позовом 02 листопада 2023 року, тобто з пропуском трирічного строку, то колегія суддів зазначає наступне. Згідно зі ст.257 ЦК України загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ст.261 ЦК України). Як встановлено вище, спірний договір купівлі-продажу автомобіля укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 16 квітня 2019 року. У своєму позові позивачка ОСОБА_1 вказувала, що про існування спірного договору вона дізналася восени 2023 року, а з позовом до суду звернулася 02 листопада 2023 року. Підстав вважати, що остання про існування спірного правочину довідалася раніше у колегії суддів немає, оскільки в матеріалах справи такі відомості відсутні і відповідачем ОСОБА_2 будь-яких доказів на підтвердження зазначеного не надано. Крім того, слід зазначити, що постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» установлено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 30 березня 2020 року № 540-IX) було визначено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 Цивільного Кодексу України та строки, визначені Господарським кодексом України, а саме ст.ст.232, 269, 322, 324 продовжуються на строк дії такого карантину. Постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» скасовано з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. Указом Президента України №64/2022 від 24 лютого 2022 року введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. Воєнний стан неодноразово було продовжено та діє по даний час. 30 січня 2024 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» №3450-IX, який визначає, що на строк дії воєнного стану в Україні зупиняється перебіг позовної давності, визначений Цивільним кодексом. Відповідно до змін, які набули чинності 30 січня 2024 року, пункт 19 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу викладено у наступній редакції: «У період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану». У чинній до цього редакції від 15 березня 2022 року відповідний пункт 19 передбачав, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 Цивільного кодексу, продовжуються на строк його дії. Таким чином, з огляду на введений в Україні карантин, а в подальшому і воєнний стан, передбачені ЦК України строки позовної давності не є порушеними навіть виходячи з дати укладення договору 16 квітня 2019 року, а тому клопотання про застосування строків позовної давності до задоволення не підлягає. Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд апеляційної інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини у рішенні від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. Відповідно до п.2 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до ст.376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. За вказаних обставин апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а судове рішення частковому скасуванню з ухваленням нового рішення в цій частині. У зв`язку із частковим задоволенням апеляційної скарги, відповідно до приписів ст.141 ЦПК України судові витрати підлягають новому розподілу. Як вбачається з матеріалів справи, звертаючись до місцевого суду з позовом, позивачка сплатила судовий збір в сумі 3137.64 грн за майнову вимогу та 1073.60 грн за немайнову, що становить 4247.24 грн. Оскільки апеляційним судом частково задоволено апеляційну скаргу в частині задоволення немайнової вимоги, тому з ОСОБА_2 та ОСОБА_6 в користь ОСОБА_1 слід стягнути судовий збір за розгляд справи в суді першої інстанції в сумі 1073.60 грн та апеляційної інстанцій в сумі 1610.40 грн, а разом 2684 грн по 1342 грн з кожного (2684 грн / 2). Керуючись ст.ст.367, 374, 376, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 29 квітня 2024 року в частині відмови в задоволенні позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля скасувати. Ухвалити в даній частині нове судове рішення, яким вказані позовні вимоги ОСОБА_3 задовільнити. Визнати недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу №6143/2019/1416992 від 16 квітня 2019 року: автомобіль типу легковий універсал-В, марки «Mitsubishi Pagero Sport», 2013 року випуску, об`єм двигуна 2477 см.3, колір чорний, д.н.з. - НОМЕР_2 , шасі № НОМЕР_3 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 . Зобов`язати ОСОБА_6 повернути вказаний транспортний засіб ОСОБА_2 , а ОСОБА_2 сплатити ОСОБА_6 540 000.00 грн., отриманих згідно договору від 16 квітня 2019 року. В решті рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 29 квітня 2024 року залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_6 в користь ОСОБА_1 судові витрати, понесені зі сплати судового збору в розмірі 1073,60 грн. за подання позову та 536, 80 грн. - за подання апеляційної скарги, а разом 1610,40 грн, по 805,20 грн. з кожного. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повний текст постанови складено 23 грудня 2024 року. Головуючий Судді