Постанова 4824 № 369/3745/24

Унікальний номер справи 369/3745/24 Номер апеляційного провадження 22-ц/824/9237/2026 Головуючий у суді першої інстанції Н. С. Пінкевич Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л. Д. Поливач Постанова Іменем України 01 липня 2026 року місто Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ головуючого Поливач Л. Д. (суддя - доповідач), суддів Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І. секретар судового засідання Комар Л. А. сторони позивач ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_2 розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником Чумаком Романом Васильовичем , на додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 березня 2026 року в частині оскарження та апеляційні скарги ОСОБА_2 на рішення Києво-Святошинського районного суду м. Києва від 09 лютого 2026 рокута на додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 березня 2026 року, ухвалені у складі судді Н. С. Пінкевич в приміщенні Києво-Святошинського районного суду Київської області в с т а н о в и в : У березні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до Києво-Святошинського районного суду Київської області з позовом до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за попереднім договором купівлі-продажу нерухомого майна. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що між позивачем, як покупцем, та відповідачем, як продавцем, було укладено попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна від 05 серпня 2019 року без нотаріального посвідчення. Даним договором вони досягли домовленості укласти і нотаріально посвідчити договір купівлі-продажу житлового приміщення квартири в житловому будинку, який знаходиться на стадії будівництва та споруджується за будівельною адресою: АДРЕСА_1 на земельній ділянці з кадастровим номером 3222487001:01:008:5180. Сторони погодилися, що межі та планування Квартири позначено на викопіюванні з поверхового плану Будинку, що додається до цього Договору, за будівельним № 20 (двадцять) , загальною площею 77,7 кв.м., що знаходиться на третьому проєктному поверсі (надалі «Квартира», площа приміщень, підлягає уточненню за паспортом, виданим бюро технічної інвентаризації, але не повинна відрізнятися більш ніж на 10% (десять відсотків) від площі, зазначеної у цьому пункті). Відповідач також зобов`язувався ввести будинок в експлуатацію в ІІ кварталі 2020 року, а основний договір повинен бути укладений сторонами не пізніше 6 місяців з дня ведення будинку в експлуатацію. У свою чергу вона повинна передати відповідачу забезпечувальний платіж грошові кошти в розмірі 1 030 860 грн., який мав зараховуватись у оплату Ціни Квартири, яка відповідно буде вказана в Основному договорі. На виконання умов договору вона передала відповідачу сума коштів в розмірі 875 660 гривень. 11 червня 2020 року сторони уклали Додаткову угоду до Попереднього договору від 05 серпня 2019 року, за якою продавець зобов`язувався ввести будинок в експлуатацію в ІІІ кварталі 2021 року. Основний договір повинен бути укладений сторонами не пізніше 6 місяців з дня введення Будинку в експлуатацію. Позивач зазначає, що відповідач не дотримався своїх зобов`язань, а саме не ввів в експлуатацію будинок ні в ІІ кварталі 2020 року ні ІІІ кварталі 2021 року. У зв`язку з цим відносно квартири № 20 , яка мала б знаходитися у цьому будинку, позивач та відповідач не уклали основний договір купівлі-продажу. У червні 2023 року позивач отримала від відповідача лист від 22.06.2023, в якому останній повідомив про порушення позивачем п. 4.4. та 4.6. Договору, а саме прострочення оплати платежів. У зв`язку з цим відповідач зазначив про припинення дії Попереднього договору від 05 серпня 2019 року та попросив зв`язатись з ним щодо повернення сплачених за договором коштів. 13 липня 2023 року позивач та відповідач уклали Договір про розірвання попереднього договору від 05 серпня 2019 року, за яким сторони засвідчили, що за взаємною згодою та без будь-якого примусу вони вирішили розірвати Попередній договір від 05 серпня 2019 року, відмовитись від його подальшого виконання з моменту повернення Продавцем останнього платежу згідно з п. 2 цієї Додаткової угоди. За пунктом 2 Договору про розірвання попереднього договору, сторони погодили, що продавець повертає покупцю сплачений забезпечувальний платіж в повному обсязі, в сумі що становить 875 660 грн., який був отриманий продавцем від покупця за Договором щодо кв. 20 та сплачує на користь покупця штраф у розмірі 43 783 грн. Сторони погодили, що загальну суму 919 443 грн відповідач має сплатити на користь покупця до 29 грудня 2023 року (п. 2). Водночас у разі неповернення відповідачем у повному обсязі платежу, зазначеного у п. 2 Договору про розірвання попереднього договору у визначений термін, тягне за собою розірвання Договору про розірвання попереднього договору та повернення сторін у правовідносини, визначені Договором. У свою чергу відповідач не дотримався зобов`язань і за Договором про розірвання попереднього договору від 13 липня 2023 року, а саме не повернув позивачу сплачені за попереднім договором грошові кошти у сумі 875 660 грн. Посилаючись на нікчемність попереднього договору купівлі-продажу, ст. 625, 1212 ЦК України та практику Верховного Суду, позивач просить суд стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачені за нікчемним правочином - попереднім договором від 05 серпня 2019 року грошові кошти у сумі 875 660 гривень, а також 3% річних у сумі 78 953,34 гривень та інфляційні втрати у сумі 389 504,98 гривень. Рішенням Києво-Святошинського районного суду м. Києва від 09 лютого 2026 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 875 660 грн., три відсотки річних у сумі 78 953,34 грн та інфляційні втрати у сумі 389 504,98 грн. 18.02.2026 ОСОБА_1 через свого представника Чумака Р.В. подано до суду заяву про ухвалення додаткового рішення у справі. Просить стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 80 880 грн. Додатковим рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25.03.2026 заяву позивачки задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у розмірі 50 000, 00 грн. В іншій частині заяви відмовлено. Не погоджуючись з додатковим рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25.03.2026 ОСОБА_1 через представника Чумака Р.В. подано до суду апеляційну скаргу. На переконання скаржника, підставою апеляційного оскарження в даній справі є те, що додаткове рішення суду прийняте внаслідок невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи, а також наявне порушення норм процесуального права, а тому додаткове рішення має бути скасоване в частині відмови у стягненні витрат на правничу допомогу та ухвалено нове у відповідній частині. Зазначає, що на виконання Договору, АО «ЮК «АРЕС» позивачці було надано юридичні послуги, передбачені п. 1.1. Договору, про що свідчить акт приймання-передачі послуг від «11» лютого 2026 року за Договором про надання правової допомоги від «20» січня 2024 року. Також сторонами було підписано детальний опис робіт виконаних адвокатом від «11» лютого 2026 року за Договором про надання правової допомоги від «20» січня 2024 року. Згідно квитанції № 7357-54С8-123Н-02Р4 від 24.01.2024, позивачка сплатила перший платіж згідно п. 4.1.1. Договору у розмірі 37600 грн, а згідно платіжної інструкції № MABB-M4K3-3E0X-TXEP від 12.02.2026 - 43 280 грн. Загальна сума витрат позивачки на професійну правничу допомогу складає 80 880 грн. Всього представником позивача було витрачено 22 години на надання правової допомоги в межах даної справи. Як свідчить договір про надання правової допомоги від 20 січня 2024 року сторони погодили вартість послуг у розмірі 1000 доларів США у гривневому еквіваленті, які сплачується Клієнтом у день підписання Договору (37600 грн), та у розмірі 1000 доларів США у гривневому еквіваленті, які сплачується Клієнтом протягом 3 календарних днів після прийняття судом першої інстанції рішення на користь Клієнта (43 280 грн). Таким чином, з огляду на рекомендації Ради адвокатів Харківської області щодо визначення розміру адвокатського гонорару, сторонами було погоджено гонорар у межах допустимих мінімумів - 1 мзп за вивчення документів та пошук релевантної судової практики (8000), 1 мзп за складання позовної заяви (8000 грн), 0,5 мзп за складання відповіді на відзив (4000 грн), 3 мзп за ведення справи (24 000 грн) та 2,5 мзп за участь у суді першої інстанції 5 разів (20 000 грн), що загалом становить 64 000 грн. Час, витрачений на надання послуг, цілком відповідає заявленій сумі витрат. Зауважує, що хоча заявлена до відшкодування сума витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 80 880 грн перевищує орієнтовний мінімальний розмір адвокатського гонорару (64 000 грн), визначений рекомендаціями Ради адвокатів, саме по собі таке перевищення не свідчить про її неспівмірність чи необґрунтованість. Розмір гонорару формується з урахуванням індивідуальних обставин конкретної справи, зокрема складності спору, тривалості його розгляду, обсягу виконаних адвокатом робіт, витраченого часу, а також професійного досвіду та кваліфікації адвоката. Відтак заявлена сума витрат є обґрунтованою, реально понесеною та такою, що відповідає критеріям розумності і співмірності. Відповідач ОСОБА_2 своїм правом на подачу відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25.03.2026 не скористався. Не погоджуючись з рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09.02.2026 ОСОБА_2 через представника Карапетяна А.М. подано до суду апеляційну скаргу. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що підстави та предмет позовних вимог, зазначені стороною Позивача в обґрунтування позовних вимог не відповідають обставинам справи та суперечать нормам матеріального права. Зауважує, що за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. Така позиція відповідає правовому висновку, викладеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) у подібних правовідносинах. Загальним майновим наслідком недійсності правочину є реституція (лат. restitutio - «відновлення») - повернення становища сторін недійсного правочину у початковий стан. Реституція визначає спеціальний наслідок недійсного правочину, а тому її ознаки та особливості застосування безпосередньо пов`язані із природою самого недійсного правочину. Реституція застосовується лише за наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним. У зв`язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину. Отже, на думку апелянта, з наведеного вбачається, що у разі нікчемності правочину настають наслідки у вигляді подвійної реституції. В свою чергу сторона позивача, не просить у позовній заяви застосувати наслідки недійсності правочину (реституцію), а просить стягнути з відповідача безпідставно отримані кошти в наслідок припинення зобов`язань за Попереднім договорами. Звертає увагу апеляційного суду на ту обставину, що висновки суду першої інстанції, що при розгляді даної справи має місце одностороння реституція не відповідає обставинам справи. Як вбачається із матеріалів, Попереднім договором був передбачений обов`язок Позивача сплатити Відповідачу грошові кошти у розмірі 1 030 860 грн., які не були сплачені у повному обсязі. Таким чином, нікчемність Попереднього договору, та застосування реституції призводить не тільки до обов`язку Відповідача повернути грошові кошти, а і до обов`язку Позивача щодо сплати грошових коштів на користь Відповідача (подвійна реституція). Із системного аналізу зазначених норм права вбачається, що правові наслідки визнання правочину недійсним (ст. 215, 216 ЦК України), є відмінними від правових наслідків щодо визнання договору припиненим (ст. 595 ЦК України). В свою чергу стороною Позивача не було заявлено про визнання наслідків недійсності правочину. На думку апелянта, позивачем було неправильно обрано спосіб захисту, що є підставою для відмови у задоволенні позовної заяви. Зауважує, що стороною позивача не надано жодного доказу на підтвердження отримання Відповідачем вимоги, на яку вона посилається, а отже строк перебігу початку ії виконання відповідно до ч. 2 ст. 530 ЦК України на час подачі позову не почався. І як наслідок, на час подачі позовної заяви, у Відповідача був відсутній обов`язок щодо повернення позивачу коштів. Щодо вимоги позивача про стягнення трьох відсотків річних та інфляційних втрат за ст. 625 ЦК України, зазначає, що застосування наслідків недійсності правочину у вигляді відновлення становища, яке існувало до правовідношення (реституції), відноситься до виключної компетенції суду. Відповідно зобов`язання з повернення таких коштів відноситься до тих, що виникають з рішення суду і не виникають з моменту укладення нікчемного правочину, адже Відповідач, як і Позивач, укладаючи даний правочин не знав про його нікчемність та виходив з того, що отримує грошові кошти за дійсним правочином. Виходячи з цього, зобов`язання із повернення набутого за нікчемним Попереднім договором у вигляді повернення до становища, що існувало до виникнення правовідношення, ще не виникло, а отже не могло бути простроченим, з огляду на що вимога про стягнення інфляційних втрат та 3% річних за прострочення грошового зобов`язання є неправомірною. Звертає увагу апеляційного суду також на ту обставину, що сторона позивача, в позовній заяві зазначає, що обов`язок відповідача повернути грошові кошти настав 05 серпня 2019 року, чим фактично підтверджує початок перебігу позовної давності з даного часу. Таким чином, відповідно до чинної судової практики позовна давність при поверненні грошових коштів в разі нікчемності правочину відраховується від дати підписання Попереднього договору від 05 серпня 2019 року, додаткової угоди від 05 серпня 2019 року. Таким чином, встановлений законодавством трирічний строк позовної давності сплинув 05 серпня 2022 року. ОСОБА_1 через представника Чумака Р.В. подано до суду відзив на апеляційну скаргу відповідача на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09.02.2026. Зазначає, що лише позивачем було вчинено реальні дії з виконання нікчемного правочину - попереднього договору від 05 серпня 2019 року, а саме сплачено на користь відповідача грошові кошти у розмірі 875 660 гривень. Враховуючи норми чинного законодавства, для повернення виконаного за недійсним правочином у разі, коли тільки одна із сторін здійснила його виконання, правила ст. 216 ЦК України не застосовуються, а повернення виконаного здійснюється на підставі положень глави 83 «Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави» ЦК України. Звертає увагу апеляційного суду на ту обставину, що відповідач вказує, що на його думку, в випадку даного спору має застосовуватися реституція. Однак, у постанові від 12.12.2018 у справі № 644/7422/16-ц Велика Палата Верховного Суду виснувала, що застосування реституції засвідчує факт повернення сторін у первісний стан. Отже, відповідач вказуючи на необхідність застосування реституції, однак, не бажаючи повертати позивачу отримане від нього за нікчемним правочином майно (грошові кошти), а тому його доводи в цій частині є неспроможними. На думку позивача, оскільки відповідач набув від позивача майно (грошові кошти) за нікчемним правочином, у нього виник обов`язок повернути позивачу таке майно з дати його отримання, незалежно від того, чи вживали сторони заходів досудового врегулювання спору (надсилання вимог, претензій тощо). Зауважує, що оскільки позивач передавав грошові кошти відповідачу згідно нікчемного правочину, останній безпідставно користувався ними ще з дати укладення договору - 05 серпня 2019 року. З огляду на це, відповідач був зобов`язаний їх одразу повернути позивачу, чого не зробив по сьогодні. Водночас оскільки на такі вимоги поширюється позовна давність у 3 роки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2019 у справі № 127/15672/16-ц), позивач просить стягнути ці суми починаючи з 28 лютого 2021 року. Станом на 28 лютого 2021 року відповідач безпідставно користувався грошовими коштами у розмірі 875 660 гривень, які сплатила йому позивач. Отже, розрахунок 3% річних та інфляційних втрат здійснюється з 28 лютого 2021 року та виходячи з суми у розмірі 875 660 гривень. Щодо позовної давності зазначає, що оскільки позивач передавав грошові кошти відповідачу згідно нікчемного правочину, останній безпідставно користувався ними ще з дати укладення договору - 05 серпня 2019 року. З огляду на це, відповідач був зобов`язаний їх одразу повернути позивачу, чого не зробив по сьогодні. Водночас оскільки на такі вимоги поширюється позовна давність у 3 роки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2019 у справі № 127/15672/16-ц), позивач просить стягнути ці суми починаючи з 28 лютого 2021 року. Станом на 28 лютого 2021 року відповідач безпідставно користувався грошовими коштами у розмірі 875 660 гривень, які сплатив йому позивач. Отже, розрахунок 3% річних та інфляційних втрат здійснюється з 28 лютого 2021 року та виходячи з суми у розмірі 875 660 гривень. Не погоджуючись з додатковим рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25.03.2026 ОСОБА_2 через представника Карапетяна А.М. подано до суду апеляційну скаргу. Зазначає, що всупереч вимогам чинного законодавства, позивачем не надано жодного підтвердження отримання нею правничої допомоги та понесених у зв`язку з цим витрат, тому вимоги про їх відшкодування є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню. Звертає увагу колегії суддів також на ту обставину, що позивачем заявлено вимогу про стягнення гонорару успіху у розмірі 1 000 доларів США. Однак, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.05.2020 у справі №904/4507/18 зауважила, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату «гонорару успіху», у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. При цьому стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються, і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу (правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 24.01.2022 у справі №911/2737/17). Отже, з огляду на те, що позивачем не було доведено необхідність наявності такого гонорару успіху, а його сума є необґрунтованою, відсутні підстави для покладення на Відповідача відшкодування «гонорару успіху», який сплачує заявник на користь адвоката в межах їх домовленості за умовами договору. ОСОБА_1 через представника Чумака Р.В. подано до суду відзив на апеляційну скаргу відповідача на додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25.03.2026. Зазначає, що твердження відповідача, що позивачем не надано жодного підтвердження отримання нею правничої допомоги та понесених у зв`язку з цим витрат, є безпідставними та такими, що не відповідають дійсності. Так, між Адвокатським об`єднанням «АРЕС» та ОСОБА_1 20 січня 2024 року було укладено договір про надання правової допомоги (далі - Договір). Відповідно до п. 1.1.1. Договору, Клієнт доручає, а Адвокатське об`єднання приймає на себе зобов`язання надавати Клієнту наступну правову допомогу: супроводження судової справи по стягненню сплачених грошових коштів за попереднім договором від 05 серпня 2019 року, що укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , а також 3% річних та інфляційних втрат. Відповідно до п. 4.1.1., 4.1.2. Договору, сторони домовились про наступну вартість правової допомоги та порядок її оплати: 1000 доларів США у гривневому еквіваленті сплачується Клієнтом у день підписання Договору. 1000 доларів США у гривневому еквіваленті сплачується Клієнтом протягом 3 календарних днів після прийняття судом першої інстанції рішення на користь Клієнта. Згідно квитанції № 7357-54С8-123Н-02Р4 від 24.01.2024, позивач сплатив перший платіж згідно п. 4.1.1. Договору у розмірі 37600 грн, а згідно платіжної інструкції № MABB-M4K3-3E0X-TXEP від 12.02.2026 - 43 280 грн. Загальна сума витрат на професійну правничу допомогу складає 80 880 грн. Отже, позивачем було подано вичерпну кількість документів, які свідчать як про надання професійної правничої допомоги, так і про витрати позивача на дану допомогу. Зауважує, що твердження відповідача про незаконність стягнення «гонорару успіху» є юридично необґрунтованим, оскільки закон не забороняє таку форму гонорару. Крім того, у даному випадку він фактично є частиною загального гонорару. У судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Зайцев В.В. підтримав апеляційну скаргу позивача на додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25.03.2026, просить її задовольнити з викладених підстав, проти доводів апеляційних скарг ОСОБА_2 заперечив, рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 лютого 2026 року та додаткове рішення в частині стягнення витрат на правничу допомогу просив залишити без змін як законне та обґрунтоване. Представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Карапетян А.Р. у судовому засіданні, апеляційні скарги ОСОБА_2 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 лютого 2026 року та на додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25.03.2026 підтримав, просив задовольнити з викладених у них підстав, проти доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 на додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25.03.2026 заперечив. Позивач ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 у судове засідання апеляційної інстанції не з`явилися, про час і місце розгляду справи повідомлялися належними чином, від представника ОСОБА_1 - адвоката Чумака Р.В. надійшла до суду заява, в якій представник просить розгляд справи проводити за відсутності позивачки. Суд апеляційної інстанції вважав за можливе розглянути справу за відсутності позивача та відповідача, та за участі їх представників, з урахуванням вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України, оскільки неявка сторін в судове засідання не унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та не перешкоджає її розгляду. Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 - адвоката Зайцева В.В., пояснення представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Карапетяна А.Р., перевіривши доводи апеляційних скарг, законність та обґрунтованість судових рішень в межах їх апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду м. Києва від 25.03.2026 та апеляційна скарга ОСОБА_2 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09.02.2026 задоволенню не підлягають з наступних підстав. Так, відповідно до ч.ч. 2, 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог. Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Судом встановлено, що 05 серпня 2019 року між позивачем, як покупцем, та відповідачем, як продавцем, було укладено попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна в письмовій формі без нотаріального посвідчення. Згідно п. 1.1. Договору, сторони зобов`язуються в майбутньому, на умовах і в порядку визначених цим Договором, укласти і належним чином нотаріально посвідчити договір купівлі-продажу (надалі «Основний договір») житлового приміщення квартири (надалі «Квартира») в житловому будинку (надалі «Будинок»), який знаходиться на стадії будівництва та споруджується за будівельною адресою: АДРЕСА_1 на земельній ділянці з кадастровим номером 3222487001:01:008:5180. Сторони погодилися, що межі та планування Квартири позначено на викопіюванні з поверхового плану Будинку, що додається до цього Договору, за будівельним АДРЕСА_3 , площа приміщень, підлягає уточненню за паспортом, виданим бюро технічної інвентаризації, але не повинна відрізнятися більш ніж на 10% (десять відсотків) від площі, зазначеної у цьому пункті). Згідно п. 1.2. Договору, продавець зобов'язується ввести будинок в експлуатацію в ІІ кварталі 2020 року. Основний договір повинен бути укладений сторонами не пізніше 6 місяців з дня ведення будинку в експлуатацію. Відповідно до п. 2.1. Договору, ціна Квартири становить 1 030 860 грн (один мільйон тридцять тисяч вісімсот шістдесят гривень) при площі Квартири 77,7 кв.м. За п. 4.1.-4.4. Договору, до укладення Основного договору та на підтвердження наміру придбання Квартири, Покупець повинен передати Продавцю забезпечувальний платіж - грошові кошти в розмірі 1 030 860 грн (один мільйон тридцять тисяч вісімсот шістдесят гривень). Сторони погоджуються, що у майбутньому при укладенні Основного договору вищевказаний забезпечувальний платіж буде зарахований Сторонами у оплату Ціни Квартири, яка відповідно буде вказана в Основному договорі. На виконання Договору, позивач передала відповідачу 830 660 грн, що підтверджується п. 4.3. Договору, а також здійснила два платежі: 12.12.2019 - 15 000 грн, що підтверджується квитанцією до прибуткового касового ордера від 12 грудня 2019 року; 11.06.2020 - 30 000 грн, що підтверджується квитанцією до прибуткового касового ордеру № 440 від 11 червня 2020 року. 11 червня 2020 року сторони уклали Додаткову угоду до Попереднього договору від 05 серпня 2019 року (далі - Додаткова угода), за якою погодили внести зміни до п. 1.2. Попереднього договору від 05.08.2019 року, виклавши його в наступній редакції: «Продавець зобов`язується ввести будинок в експлуатацію в ІІІ кварталі 2021 року. Основний договір повинен бути укладений сторонами не пізніше 6 місяців з дня введення Будинку в експлуатацію». Крім того, сторони внесли зміни до п. 4.4. Договору, а саме збільшили період сплати решти забезпечувального платежу (з 05.09.2019 по 05.08.2021) та відповідно зменшили щомісячну суму до 8 341,66 грн та 8 341,62 грн (останній платіж). Відповідач не дотримався своїх зобов`язань, а саме не ввів в експлуатацію будинок ні в ІІ кварталі 2020 року ні ІІІ кварталі 2021 року. Позивач та відповідач не уклали основний договір купівлі-продажу. У червні 2023 року позивач отримав від відповідача лист від 22.06.2023, в якому останній повідомив про порушення позивачем п. 4.4. та 4.6. Договору, а саме прострочення оплати платежів. У зв`язку з цим відповідач зазначив про припинення дії Попереднього договору від 05 серпня 2019 року та попросив зв`язатись з ним щодо повернення сплачених за договором коштів. 13 липня 2023 року позивач та відповідач уклали Договір про розірвання попереднього договору від 05 серпня 2019 року, за яким сторони засвідчили, що за взаємною згодою та без будь-якого примусу вони вирішили розірвати Попередній договір від 05 серпня 2019 року, відмовитись від його подальшого виконання з моменту повернення Продавцем останнього платежу згідно з п. 2 цієї Додаткової угоди. За п. 2 Договору про розірвання попереднього договору, сторони погодили, що продавець повертає покупцю сплачений забезпечувальний платіж в повному обсязі, в сумі що становить 875 660 грн, який був отриманий продавцем від покупця за Договором щодо кв. 20 та сплачує на користь покупця штраф у розмірі 43 783 грн. Сторони погодили, що загальну суму 919 443 грн відповідач має сплатити на користь покупця до 29 грудня 2023 року (п. 2). Водночас у разі неповернення відповідачем у повному обсязі платежу, зазначеного у п. 2 Договору про розірвання попереднього договору у визначений термін, тягне за собою розірвання Договору про розірвання попереднього договору та повернення сторін у правовідносини, визначені Попереднім договором. У свою чергу відповідач не дотримався зобов`язань за Договором про розірвання попереднього договору від 13 липня 2023 року, а саме не повернув позивачу сплачені за попереднім договором грошові кошти у сумі 875 660 грн. Станом на день подачі позову відповідач не виходять на зв`язок та продовжує ухилятися від повернення грошових коштів. 02 лютого 2024 року позивач направив відповідачу вимогу з проханням повернути сплачені грошові кошти за Попереднім договором від 05 серпня 2019 року у зв`язку з його нікчемністю. Проте поштовий лист повернувся до відправника у зв`язку із закінченням терміну зберігання. Вирішуючи спір у даній справі, суд погодився з доводами позивача, що правовідносини, які склалися між сторонами з приводу стягнення безпідставно отриманих коштів за нікчемним правочином, за своєю правовою природою є грошовим зобов`язанням, на яке поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України, як спеціального виду цивільно-правової відповідальності. Судом взято до уваги ту обставину, що позивач сплатив відповідачу грошові кошти у розмірі 875 660 гривень з дати укладення попереднього договору 05 серпня 2019 року. Отже, враховуючи нікчемність такого правочину, відповідач був зобов`язаний повернути позивачу такі грошові кошти, однак не зробив цього. Таким чином, позивач має право на стягнення з відповідача 3% річних та інфляційних втрат. Окрім того, суд не вбачав пропущення позивачем позовної давності для звернення до суду з позовом, з огляду на те, що будинок мав бути введений в експлуатацію відповідачем у проміжку часу з 01 липня 2021 року по 30 вересня 2021 року. У свою чергу, договір купівлі-продажу мав бути укладений не пізніше 31 березня 2022 року (6 місяців з останнього можливого дня введення будинку в експлуатацію). Отже, позивач могла довідатися про порушення своїх прав 01 квітня 2022 року, а оскільки відповідач визнав, що він має повернути позивачу грошові кошти у сумі 875 660 грн, строк давності перервався і почався заново. Таким чином, суд дійшов висновку, що позовна давність мала б закінчитися 13 липня 2026 року, а отже, позивач звернувшись до суду у березні 2024 року, тому позовну давність ним не пропущено. Перевіряючи таке твердження суду, колегія суддів зазначає наступне. Стаття 627 ЦК України визначає що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до статті 635 ЦК України попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, у письмовій формі. Так, як вбачається з попереднього договору від 05.08.2019 року, укладеного між позивачем та відповідачем, сторони зобов`язалися не пізніше 6 місяців з дня ведення будинку в експлуатацію, в якому мала б перебувати квартира, укласти договір купівлі-продажу нерухомого майна - квартири АДРЕСА_4 . Також сторони погодили вартість квартири - 1 030 860 грн (один мільйон тридцять тисяч вісімсот шістдесят гривень) при площі 77,7 кв.м. Основним договором у правовідносинах сторін мав стати договір купівлі-продажу квартири. Отже, слід дійти висновку, що попередній договір за своїм змістом та істотними умовами відповідає вимогам ст. 635 ЦК України, а тому є попереднім договором купівлі-продажу нерухомого майна. Стаття 657 ЦК України передбачає що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації (частини третя та четверта статті 334 ЦК). У свою чергу, статтею 182 ЦК передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Згідно п. 13 Постанови пленуму Верховного суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 № 9, з підстав недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину нікчемними є тільки правочини, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню. Відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України встановлено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Нікчемним є правочин, недійсність якого встановлена законом, і визнання такого договору недійсним судом не вимагається (абз. 1 ч. 2 ст. 215 ЦК України). Враховуючи вищенаведені положення цивільного законодавства в їх сукупності та взаємному зв`язку слід дійти висновку, що попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна підлягав нотаріальному посвідченню, а у разі недотримання цієї вимоги закону, є нікчемним. Отже, оскільки попередній договір не був посвідчений нотаріально, згідно ч. 2 ст. 215, ч. 1 ст. 220 та ст. 657 ЦК України він є нікчемним, оскільки його недійсність встановлена законом. Стосовно застосування наслідків недійсного (нікчемного) правочину, слід зазначити наступне. Відповідно до ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16-ц (провадження № 61-5800зпв18) зроблено висновок, що «нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) вказано, що: «такий спосіб захисту, як встановлення нікчемності правочину, також не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом…»; «…за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину». У пунктах 69-73 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц зазначено, що кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (статті 15, 16 ЦК України). Цивільне право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України). Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. Як зазначено позивачем та підтверджено належними доказами, ОСОБА_1 на виконання умов нікчемного правочину - попереднього договору від 05 серпня 2019 року, сплатила на користь відповідача грошові кошти у розмірі 875 660 гривень. Відповідач у погоджений строк не ввів житловий будинок, стосовно якого мав бути укладений договір купівлі-продажу, в експлуатацію. Отже, враховуючи те, що попередній договір є нікчемним, відповідач має повернути позивачу сплачені ним 875 660 гривень. Апеляційний суд зауважує, що для повернення виконаного за недійсним правочином у разі, коли тільки одна із сторін здійснила його виконання, правила статті 216 ЦК України не застосовуються, а повернення виконаного здійснюється на підставі положень глави 83 «Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави» ЦК України. Частинами 1, 2 статті 1212 ЦК України визначено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 1212 ЦК України положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином. Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок іншої особи, в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України). Об`єктивними умовами виникнення зобов`язань із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або не збільшення майна у іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна на стороні набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб. Зазначені висновки викладено у постанові Верховного Суду від 28.11.2022 у справі № 127/13491/21-ц. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17 та від 13.02.2019 у справі № 320/5877/17 зроблено висновок, що предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України. Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред`явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов`язаний договірними правовідносинами щодо речі. У особи виникає зобов`язання повернути отримане майно, зокрема, грошові кошти, згідно зі статтею 1212 ЦПК України, як безпідставно набуте, якщо особа отримала їх без правової підстави, за відсутності договірних правовідносин щодо цього майна. Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 26.04.2023 року у справі № 439/1683/18. Доказів того, що між сторонами існують договірні правовідносини, оформленні у нотаріально завіреній формі, матеріали справи не містять. За таких обставин до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення статті 1212 ЦК України і сплачені кошти мають бути повернуті позивачеві, як безпідставно набуті відповідачем. Тому, існують усі підстави задля стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів у розмірі 875 660 гривень. Отже, апеляційним судом не приймаються до уваги доводи відповідача, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту порушеного права, зокрема що має застосовуватися реституція згідно ст. 216 ЦК України, а не повернення безпідставно одержаного майна за ст. 1212 ЦК України. Так, Верховний Суд вже неодноразово висновував (постанови від 27.11.2019 у справі № 396/29/17, від 12.06.2020 у справі № 906/775/17, від 13.05.2021 у справі № 910/6360/20), що системне тлумачення абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України та пункту 1 частини третьої статті 1212 ЦК України свідчить, що: а) законодавець не передбачив можливість здійснення односторонньої реституції; б) правила абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України застосовуються тоді, коли відбувається саме двостороння реституція; в) в тому разі, коли тільки одна із сторін недійсного правочину здійснила його виконання, для повернення виконаного підлягають застосуванню положення глави 83 ЦК України. Щодо посилання апелянта на ту обставину, що ним не отримано від позивача вимогу щодо повернення коштів, а отже відсутні підстави для задоволення позову є неспроможними, оскільки обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов`язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист. Положення ч. 2 ст. 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Отже, позивач, як і будь яка інша особа, має право звертатися до суду для захисту своїх прав і стягнення з відповідача, незалежно від того, чи вживала позивач заходи досудового врегулювання. Крім того, колегія суддів звертає увагу на ту обставину, що позивач в порядку досудового врегулювання спору 02.02.2024 зверталася до відповідача з вимогою, яку засобами поштового зв`язку направила на його адресу (т. 1 а.с. 30-31). Згодом 27.02.2024 лист з вимогою було повернуто позивачу через закінчення термінів зберігання. Окрім того, слід зауважити, що факт направлення та вручення такої вимоги не має значення в контексті розгляду даної справи, оскільки відповідач набув від позивача грошові кошти за нікчемним правочином, а отже в силу законодавчих норм (ст. 1212 ЦК України), у нього виник обов`язок повернути позивачу таке майно з дати його отримання, незалежно від того, чи вживали сторони заходів досудового врегулювання спору (надсилання вимог, претензій тощо). Щодо стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат слід зазначити наступне. Частинами 1, 2 ст. 1212 ЦК України визначено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 1212 ЦК України положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином. Аналіз приписів ст. 1212 ЦК України дозволяє встановити, що вказана норма встановлює обов`язок повернути безпідставно набуте майно негайно, не пов`язуючи час виникнення такого обов`язку з певною подією (отримання претензії тощо). Оскільки позивач передала грошові кошти відповідачу згідно нікчемного правочину, останній безпідставно користувався ними ще з дати укладення договору - 05 серпня 2019 року. З огляду на це, відповідач був зобов`язаний їх одразу повернути позивачу. Водночас оскільки на такі вимоги поширюється позовна давність у 3 роки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2019 у справі № 127/15672/16-ц), позивач вірно просить стягнути ці суми починаючи з 28 лютого 2021 року. Станом на 28 лютого 2021 року відповідач безпідставно користувався грошовими коштами у розмірі 875 660 гривень, які сплатив йому позивач. Отже, розрахунок 3% річних та інфляційних втрат здійснюється з 28 лютого 2021 року та виходячи з суми у розмірі 875 660 гривень. Слід зауважити, що передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 06 червня 2012 року у справі № 6-49цс12, постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц. Тобто, нарахування інфляційних втрат та 3% річних на суму боргу входять до складу грошового зобов`язання та є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання як спосіб захисту грошового інтересу і полягає у відшкодуванні грошових втрат кредитора від знецінення грошових коштів у наслідок інфляції та отримані компенсації за неналежне виконання зобов`язань (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 703/2718/16). Щодо тверджень апелянта про пропуск ОСОБА_1 строку звернення до суду з даним позовом, слід зазначити наступне. Відповідно до ст. 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Згідно з ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. У ст. 264 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Як свідчать обставини справи, між позивачем ОСОБА_1 як покупцем та ОСОБА_2 як продавцем було укладено попередній договір від 05 серпня 2019 року без нотаріального посвідчення. Згодом, 11 червня 2020 року сторони уклали Додаткову угоду до Попереднього договору від 05 серпня 2019 року, за якою погодили внести зміни до п. 1.2. Попереднього договору від 05.08.2019 року, виклавши його в наступній редакції: «Продавець зобов`язується ввести будинок в експлуатацію в ІІІ кварталі 2021 року. Основний договір повинен бути укладений сторонами не пізніше 6 місяців з дня введення Будинку в експлуатацію». Таким чином, позивач очікувала на укладення основного договору (купівлі-продажу) не пізніше 31 березня 2022 року (останній день ІІІ кварталу 2021 року + 6 місяців), а тому дізналася про порушення своїх прав 1 квітня 2022 року, а отже позовну давність було продовжено до 1 квітня 2025 року. Крім того, у червні 2023 року позивач отримав від відповідача лист від 22.06.2023, в якому останній повідомив про порушення позивачем п. 4.4. та 4.6. Договору, а саме прострочення оплати платежів. У зв`язку з цим відповідач зазначив про припинення дії Попереднього договору від 05 серпня 2019 року та попросив зв`язатись з ним щодо повернення сплачених за договором коштів. 13 липня 2023 року позивач та відповідач уклали Договір про розірвання попереднього договору від 05 серпня 2019 року, за яким сторони засвідчили, що за взаємною згодою та без будь-якого примусу вони вирішили розірвати Попередній договір від 05 серпня 2019 року, відмовитись від його подальшого виконання з моменту повернення Продавцем останнього платежу згідно з п. 2 цієї Додаткової угоди. За п. 2 Договору про розірвання попереднього договору, сторони погодили, що продавець повертає покупцю сплачений забезпечувальний платіж в повному обсязі, в сумі що становить 875 660 грн, який був отриманий продавцем від покупця за Договором та сплачує на користь покупця штраф у розмірі 43 783 грн. Отже, строк давності перервався і його було продовжено до 13 липня 2026 року. Крім того, Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 р. № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» установлено з 12 березня 2020 р. на всій території України карантин. Постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 р. № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» скасовано з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 р. на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 30 березня 2020 року № 540-IX) було визначено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID- 19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 Цивільним Кодексом України та строки визначені Господарським кодексом України, а саме ст. 232, 269, 322, 324 продовжуються на строк дії такого карантину. Отже колегія суддів дійшла висновку, що у період з 11 березня 2020 року по 27 червня 2023 року строки позовної давності були продовжені, а тому позивачем не допущено пропуску такого строку. Слід зауважити, що відповідачем неодноразово вчинялися дії, які свідчать про визнання ним свого боргу, і, як наслідок - переривання позовної давності. Так, відповідачем були укладені, додаткові угоди, договір про розірвання договору, у яких відповідач визнавав наявність боргу перед позивачем. Остання із дій, що свідчать про визнання боргу, була вчинена відповідачем 13 липня 2023 року. Позивач звернулася до суду у березні 2024 року, до спливу трирічного строку позовної давності. Крім того, у період з 11 березня 2020 року по 27 червня 2023 року строки позовної давності були продовжені. Таким чином, позивач звернулася до суду у межах позовної давності, а тому до її позовних вимог не можуть бути застосовані наслідки, передбачені ст. 267 ЦК України. Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09.02.2026 відповідає вимогам матеріального та процесуального закону. Підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія не знаходить. Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції від 09.02.2026 залишає без змін, а апеляційну скаргу відповідача без задоволення. Щодо апеляційних скарг сторін на додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25.03.2026 колегія суддів зазначає наступне. Так, однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України). Частиною першою статті 15 ЦПК України встановлено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Відповідно до частин першої, третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. У частинах першій-третій статті 134 ЦПК України визначено, що разом з першою заявою щодо суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи. Згідно з частиною другою статті 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина третя статті 137 ЦПК України). Відповідно до частин четвертої-шостої статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. За правилами частин першої, другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися (частина третя статті 141 ЦПК України). Згідно з частиною восьмою статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_1 через представника Чумака Р.В. через підсистему «Електронний суд» була подана до суду першої інстанції заява від 11.02.2026 про відшкодування витрат на правничу допомогу, копія якої разом із доданими документами була направлена представнику відповідача (а.с. 199). Таким чином, відповідач ОСОБА_2 був обізнаний про ту обставину, що суд першої інстанції розглядатиме заяву про ухвалення додаткового рішення щодо стягнення з відповідача судових витрат. Відповідно до висновку Європейського суду з прав людини «Хоча загальна концепція справедливого судового розгляду та фундаментальний принцип змагальності провадження вимагають належного вручення судових документів стороні, стаття 6 Конвенції не заходить так далеко, що зобов`язує національні органи влади забезпечити ідеально функціонуючу поштову систему. Іншими словами, органи влади несуть відповідальність лише за ненадсилання заявнику відповідних документів. Той факт, що заявниця не отримала кореспонденцію, надіслану їй Вищим спеціалізованим судом, сам по собі не є достатнім для того, щоб закласти аргументовану основу для заяви про те, що права заявниці за статтею 6 § 1 Конвенції були порушені. У цьому відношенні Суд вважає вражаючим, що, знаючи про труднощі з доставкою кореспонденції в минулому або принаймні, про твердження органів влади щодо цього, заявниця залишалася досить пасивною і не вжила жодних заходів, спрямованих на те, щоб надіслана їй кореспонденція дійшла до неї. Вона також не зверталася до судів із жодним запитом щодо стану провадження, хоча була велика ймовірність того, що інша сторона оскаржить рішення, ухвалене на користь заявниці. У зв`язку з цим Суд нагадує, що зацікавлена сторона зобов`язана проявити особливу старанність у захисті своїх інтересів і вжити необхідні заходи для ознайомленні з рухом провадження і справі». (Svdorenko v. Ukraine (dec.), по/ 73193/12, 18 February 2021). Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Як вбачається з матеріалів справи 20 січня 2024 року між ОСОБА_1 та АО «Юридична компанія «АРЕС» було укладено договір про надання правової допомоги. Відповідно до п. 1.1.1. Договору, клієнт доручає, а адвокатське об`єднання приймає на себе зобов`язання надавати Клієнту наступну правову допомогу: супроводження судової справи по стягненню сплачених грошових коштів за попереднім договором від 05 серпня 2019 року, що укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , а також 3% річних та інфляційних втрат. Відповідно до п. 4.1.1., 4.1.2. Договору, сторони домовились про наступну вартість правової допомоги та порядок її оплати: - 1000 доларів США у гривневому еквіваленті сплачується Клієнтом у день підписання договору. - 1000 доларів США у гривневому еквіваленті сплачується Клієнтом протягом 3 календарних днів після прийняття судом першої інстанції рішення на користь Клієнта. Звертаючись до суду з заявою про ухвалення додаткового рішення представником позивача на підтвердження наданих витрат на правову допомогу було надано договір про надання правової допомоги від 20 січня 2024 року, квитанцію на суму 37 600 грн., акт приймання-передачі послуг від 11 лютого 2026 року за договором про надання правової допомоги від 20 січня 2024 року, детальний опис робіт виконаних адвокатом від 11 лютого 2026 року за договором про надання правової допомоги від 20 січня 2024 року, квитанцію на суму 43 280 грн. Згідно детального опису виконаних адвокатом робіт за договором про надання правової допомоги від 11 лютого 2026 року, зазначено послуги, а саме: Опрацювання законодавчої бази, що регулює спірні правовідносини, аналіз фактичних обставин та документів - 2 години; Аналіз та пошук релевантної судової практики - 1 година; Написання та подача позовної заяви про стягнення з ОСОБА_2 грошових коштів за нікчемним правочином - попереднім договором від 05 серпня 2019 року - 6 годин; Написання та подача відповіді на відзив у судовій справі № 369/3745/24 - 3 години; Участь у судовому засіданні 28.05.2024 у судовій справі № 369/3745/24 (з урахуванням часу, витраченого на дорогу до суду та часу очікування судової справи) - 2 години. Участь у судовому засіданні 09.10.2024 у судовій справі № 369/3745/24 (з урахуванням часу, витраченого на дорогу до суду та часу очікування судової справи) - 2 години; Участь у судовому засіданні 04.02.2025 у судовій справі № 369/3745/24 (з урахуванням часу, витраченого на дорогу до суду та часу очікування судової справи) - 2 години; Участь у судовому засіданні 08.07.2025 у судовій справі № 369/3745/24 (з урахуванням часу, витраченого на дорогу до суду та часу очікування судової справи) - 2 години; Участь у судовому засіданні 01.10.2025 у судовій справі № 369/3745/24 (з урахуванням часу, витраченого на дорогу до суду та часу очікування судової справи) - 2 години. Всього представником позивача було витрачено 22 години на надання правової допомоги в межах даної справи. Отже, позивачем було подано вичерпну кількість документів, які свідчать як про надання професійної правничої допомоги, так і про витрати позивача на дану допомогу. Стосовно гонорару успіху, колегія суддів зазначає наступне. У постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 Велика Палата Верховного Суду вирішила виключну правову проблему щодо можливості віднесення до судових витрат «гонорару успіху» адвоката і чітко встановила законність існування гонорару успіху адвоката та наголосила на необхідності визначення сторонами розумних меж такого гонорару. На думку колегії суддів, слід звернути увагу на наступні пункти даної постанови: «5.43. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що за наявності угод, які передбачають «гонорар успіху», ЄСПЛ керується саме наведеними вище критеріями при присудженні судових та інших витрат, зокрема, у рішенні від 22 лютого 2005 року у справі «Пакдемірлі проти Туреччини» (Pakdemirli v. Turkey, заява № 35839/97) суд також, незважаючи на укладену між сторонами угоду, яка передбачала «гонорар успіху» у сумі 6 672,9 євро, однак, на думку суду, визначала зобов`язання лише між заявником та його адвокатом, присудив 3 000 євро як компенсацію не лише судових, але й інших витрат (§ 70-72). З урахуванням наведеного вище не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату «гонорару успіху», у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність». Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 чітко зазначено, що: чинне законодавство не містить заборони на встановлення сторонами договору про надання правової допомоги так званого «гонорару успіху»;такий гонорар є складовою частиною адвокатського гонорару; водночас при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд повинен оцінювати фактичність понесення витрат, їх необхідність, розумність та співмірність. Отже, твердження відповідача щодо тієї обставини, що «гонорар успіху» не підлягає відшкодуванню, колегія суддів відхиляє, оскільки закон не забороняє таку форму гонорару. Ураховуючи викладене, та встановлені обставини по справі, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції ухвалене по суті правильне додаткове рішення. При цьому колегія суддів враховує, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, усі заявлені нею до стягнення витрати на правову допомогу, якщо керуючись принципом справедливості, пропорційності та верховенством права встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час. Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25.03.2026 залишає без змін, а апеляційні скарги позивача та відповідача без задоволення. Таким чином, під час розгляду справи суд першої інстанції дотримався вимог закону, повно та всебічно з`ясував обставин справи, надав правову оцінку доводам і запереченням сторін та зібраним у справі доказам, вірно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, з огляду на що, рішення суду першої інстанції та додаткове рішення суду першої інстанції є законними та обґрунтованими. Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції та додаткове рішення суду першої інстанції відповідають вимогам матеріального та процесуального закону. Підстав для їх скасування з мотивів, викладених в апеляційних скаргах, колегія не знаходить. Справу було розглянуто судом першої інстанції на підставі встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та належних доказів. Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції та додаткове рішення суду першої інстанції залишає без змін, а апеляційні скарги позивача та відповідача без задоволення. Питання щодо розподілу судових витрат, пов`язаних із розглядом справи у суді апеляційної інстанції, суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України. Судові витрати відповідача по сплаті судового збору за подачу апеляційної скарги на рішення суду не підлягають відшкодуванню, оскільки суд залишає апеляційну скаргу ОСОБА_2 без задоволення, а рішення суду без змін. Керуючись ст. ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником Чумаком Романом Васильовичем , на додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 березня 2026 рокув частині оскарження залишити без задоволення. Апеляційні скарги ОСОБА_2 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 лютого 2026 року та на додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 березня 2026 року залишити без задоволення. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 лютого 2026 року та додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 березня 2026 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повна постанова складена 10 липня 2026 року. Судді Л. Д. Поливач А. М. Стрижеус О. І. Шкоріна