Постанова 4811 № 466/8655/20

Справа № 466/8655/20 Головуючий у 1 інстанції: Ковальчук О.І. Провадження № 22-ц/811/2142/24 Доповідач в 2-й інстанції: Мікуш Ю. Р. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 листопада 2024 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючої судді: Мікуш Ю.Р., суддів: Приколоти Т.І.,Савуляка Р.В., секретар Іванова О.О. з участю: представника позивача-адвоката Савки Т.В., представника відповідачів-адвоката Гур`єва О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу №466/8655/20 за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 -адвоката Савки Тараса Володимировича на рішення Шевченківського районного суду м.Львова від 17 червня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,- в с т а н о в и в : 05 листопада 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням. Просить суд ухвалити рішення, яким визнати ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 . В обґрунтування позовних вимог позивач покликається на те, що він є основним квартиронаймачем квартири АДРЕСА_1 , яка складається з трьох кімнат житловою площею 44, 8 кв. м. (загальна площа 74,0 кв. м.), та розташована на другому поверсі 5-ти поверхового будинку, що перебуває на балансі ВСП - Львівський коледж «Інфокомунікації» НУ «Львівська політехніка». Вище вказана квартира є неприватизованою та перебуває у законному користуванні позивача на підставі ордера на житлове приміщення № 0004004 від 19 серпня 2010 року, який видано Виконавчим комітетом Львівської міської ради на підставі рішення Виконавчого комітету Львівської міської ради від 06.08.2010 року №1032. Позивач зазначає, що другий поверх будинку АДРЕСА_2 перебуває на балансі ВСП - Львівський коледж «Інфокомунікації» НУ «Львівська політехніка», хоча ухвалою Львівської міської ради від 17.05.2018 року № 3416 «Про прийняття у власність територіальної громади м. Львова від Львівської філії ПАТ «Укртелеком» приміщень четвертого поверху у гуртожитку на АДРЕСА_3 » було прийнято у власність територіальної громади м Львова від філії ПАТ «Укртелеком» приміщення четвертого поверху у гуртожитку на АДРЕСА_4 загальною площею 1017, 4 кв.м., що підтверджується листом Львівської міської ради №2901 від 23.10.2020 року, який приєднано до даного позову. Як вбачається з ордера № 0004004 від 19 серпня 2010 року, зазначений ордер видано ОСОБА_6 , та його на той час сім`ї, яка складалася ще з трьох осіб - ОСОБА_2 (колишня дружина), ОСОБА_5 (дочка колишньої дружини), ОСОБА_4 (син колишньої дружини). Після видачі ордера на вище вказану квартиру, позивач зареєстрував своє місце проживання та місце проживання членів своєї на той час сім`ї у вказаній квартирі. Проте, незважаючи на факт реєстрації ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 (далі - відповідачі) у спірній квартирі останні не проживали жодного дня, оскільки проживали в іншому наявному житлі. Рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 26 травня 2017 року у справі №466/597/17, шлюб між позивачем та ОСОБА_2 було розірвано, оскільки ще до моменту ухвалення даного рішення, шлюбні відносини між ними були давно припинені, вони проживали окремо та не вели спільного господарства. Незважаючи на факт припинення шлюбних відносин та офіційного розірвання шлюбу, ОСОБА_8 , та її діти не знялися з реєстраційного обліку в квартирі АДРЕСА_1 , в якій позивач постійно проживає та є основними квартиронаймачем. У вказаній квартирі також проживає його нова дружина ОСОБА_9 зі своїм сином, з якою 26 жовтня 2019 року позивач зареєстрував офіційний шлюб, та матір ОСОБА_10 . Відповідно до актів складених комісією у складі працівників ВСП - Львівський коледж «Інфокомунікації» НУ «Львівська політехніка» та мешканців (сусідів) будинку АДРЕСА_2 , а саме акту від 14.03.2020 року, та акту від 21.10.2020 року, у квартирі АДРЕСА_1 , окрім позивача зареєстровані ОСОБА_2 (колишня дружина), ОСОБА_5 (дочка колишньої дружини), ОСОБА_4 (син колишньої дружини), проте, останні у вказаній квартирі не проживають, на даний час в квартирі проживає ОСОБА_1 разом зі своєю дружиною ОСОБА_9 , її сином ОСОБА_11 , а також матір ОСОБА_1 - ОСОБА_10 . Дружина ОСОБА_9 , її син ОСОБА_11 , а також матір ОСОБА_1 - ОСОБА_10 проживають у вказаній квартирі без реєстрації. Із вище наведених актів вбачається те, що відповідачі не проживають у спірній квартирі понад шість місяців, що можуть підтвердити сусіди. Оскаржуваним рішенням Шевченківського районного суду м.Львова від 17 червня 2024 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду оскаржив представник позивача-адвокат Савка Т.В. В апеляційній скарзі зазначає, що позивач не погоджується з рішенням, вважає його незаконним та необгрунтованим. Судом не враховано ключовий факт, який було встановлено в ході розгляду справи, зокрема те, що відповідачі жодного дня фактично не проживали у квартирі без поважних причин. Відповідачі не вживали жодних заходів для вселення у квартиру, не зверталися до державних органів з приводу наявності у них перешкод у користуванні спірним житловим приміщенням. Судом не надано жодної оцінки показам свідків , які надали послідовні, логічні та несуперечливі покази про те, що відповідачі взагалі не проживали у спірній квартирі з дня видачі ордеру. Судом безпідставно взято до уваги в якості доказів копії закордонних паспортів ОСОБА_2 та ОСОБА_4 з візами та договори про тимчасову роботу, оскільки зазначені документи підтверджують лише певний проміжок часу перебування відповідачів у трудових відносинах за межами України починаючи з 2020 року. Будь-які докази поважності причин непроживання відповідачів до 2020 року у матеріалах справи відсутні. Що стосується ОСОБА_12 , то такою не надано жоднимх доказів поважності непроживання у спірному житлі. Будь-яких конфліктів чи перешкод у проживанні між позивачем та відповідачем не було , відповідачі не мали інтересу до спірної квартири, тому суд безпідставно вімовив у позові. Просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким позов задовольнити в повному обсязі. 13 листопада 2024 року на адресу Львівського апеляційного суду від представника відповідачів-адвоката Гур`єва О.В. надійшов відзив на апеляційну скаргу. Не погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що відповідачі не проживали жодного дня без поважних причин у спірній квартирі, що свідчить про відсутність в них інтересу, оскільки таке твердження не відповідає матеріалам справи. Звертає увагу, що спірне приміщення відповідачі залишили у зв`язку з тимчасовим виїздом за кордон в метою працевлаштування, що є поважною причиною їх тривалої відсутності в спірній квартирі. Заслухавши пояснення представника позивача-адвоката Савки Т.В. на підтримання доводів апеляційної скарги, пояснення представника відповідачів-адвоката Гур`єва О.В. на заперечення доводів апеляційної скарги, вивчивши матеріали цивільної справи, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав. Судом та матеріалами справи встановлено, що відповідно до Рішення Виконавчого комітету Львівської міської ради №1032 від 06 серпня 2010 року «Про надання квартир черговикам за місцем проживання за контрольним списком Міжрегіонального вищого професійного училища зв`язку м. Львова», ОСОБА_1 сину черговика Міжрегіонального вищого професійного училища зв`язку м. Львова ОСОБА_10 , затверджено рішення та оформлено ордер на квартиру АДРЕСА_1 на сім`ю з 4-х осіб (він, дружина ОСОБА_2 , донька ОСОБА_5 , син ОСОБА_4 (а.с.14). На підставі вищевказаного Рішення Виконавчого комітету Львівської міської ради №1032 від 06 серпня 2010 року, 19 серпня 2010 року ОСОБА_1 видано ордер на житлове приміщення №0004004 на вселення в квартиру АДРЕСА_1 , де ОСОБА_1 основний квартиронаймач, ОСОБА_2 - дружина, ОСОБА_5 - донька, ОСОБА_4 син (а.с.13). У відповідності до довідки з місця проживання про склад сім`ї і прописки №17, виданої 20 лютого 2020 року Львівським коледжем «Інфокомунікації» НУ «Львівська політехніка», в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані позивач ОСОБА_1 основний квартиронаймач, відповідачі ОСОБА_2 - дружина, ОСОБА_5 - донька, ОСОБА_4 син (а.с.15). Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 26 травня 2017 року, розірвано шлюб між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 (а.с.18). Згідно свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 від 26 жовтня 2019, позивач ОСОБА_1 та ОСОБА_9 зареєстрували шлюб 26 жовтня 2019 року (а.с.19). З Актів Львівського коледжу «Інфокомунікації» НУ «Львівська політехніка» від 14 березня 2020 року, 21 жовтня 2020 року, 01 жовтня 2021 вбачається, що відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 зареєстровані в квартирі АДРЕСА_1 , однак не проживають за вищевказаною адресою (а.с.16-17,174). Постановляючи оскаржуване рішення, суд виходив з тих підстав, що позивач не надав суду належних та переконливих доказів на підтвердження своїх позовних вимог щодо визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщення, які б достеменно підтверджували непроживання відповідачів у квартирі без поважних причин та причини їх відсутності. Тимчасовий виїзд відповідачів з постійного місця проживання за умовами і характером роботи, у тому числі за кордоном, є поважною причиною не проживання особи у житловому приміщенні. При цьому, суд зауважив, що перебування на заробітках закордоном (тимчасовий підробіток) є поширеним загальновідомим фактом в Україні. Тривале перебування відповідачів за кордоном з іншою метою, не доведено позивачем та не встановлено судом. Крім того, матеріали справи не містять також відомостей щодо наявності у відповідачів іншого житла. З такими висновками колегія суддів погоджується з наступних підстав. За загальними правилами статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до ч. 4 ст. 9 ЖК Україниніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. За змістом статті 47 Конституції Україникожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до частини 4 статті 9 ЖК, ніхто не може бут виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим примушенням інакше, як з підстав і порядку передбачених законом. Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція), ратифікованої Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997, закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Це право охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року). Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. У §§ 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зав`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла(див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, § 50). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, § 47). Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, § 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, § 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, § 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, § 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», § 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, § 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, § 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96, §. 110). Особливим інститутом житлового права є збереження житла за тимчасово відсутніми. Порядок збереження житла за тимчасово відсутніми членами сім`ї наймача житла державного, комунального житлового фонду визначено статтею 71 ЖК, а їхні права та обов`язки - статтею 78 ЖК, які встановлюють випадки збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадинами. У частині третій статті 71 ЖК наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців. Частина третя ст.71 ЖК містить перелік випадків, коли жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців. Зазначений перелік не є вичерпним, а тому у кожній конкретній справі суд зобов`язаний дати оцінку обставинам та причинам не проживання особи за місцем реєстрації. Згідно із ст.72 ЖК визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться у судовому порядку. Вичерпного переліку поважності причин непроживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи. Колегія суддів виходить з того, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності. Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК України строки. При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого жилого приміщення. Відповідний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 454/2025/15-ц. У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк. Під час розгляду справи було встановлено, що відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_4 з 2020 року перебували за межами України, а саме в Республіці Польща, де були працевлаштовані, що підтверджується копіями їх закордонних паспортів з візами та договорами про тимчасову роботу (а.с.121-147). Тимчасова відсутність відповідачів у належному позивачу житловому приміщенні, спричинена працевлаштуванням останніх за межами України. З врахуванням викладеного не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції доводи апеляційної скарги про те, що відповідачі не проживають у спірній квартирі тривалий час без поважних причин. Окрім цього, в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази того, що відповідачі остаточно втратили інтерес до спірного житлового приміщення, та докази того, що вони забезпечені іншим житлом. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що відповідачі були відсутні за місцем реєстрації понад шість місяців з поважних причин виїзду на роботу за межі України та не втратили інтересу до спірного житла. Окрім того, колегія суддів звертає увагу, що ордер на житлове приміщення №0004004 на вселення в квартиру АДРЕСА_1 , було видано ОСОБА_1 основний квартиронаймач, ОСОБА_2 - дружина, ОСОБА_5 - донька, ОСОБА_4 син (а.с.13), що підтверджує той факт, що відповідачі були вселені до спірної квартири на законних підставах. Разом з тим, колегія суддів не бере до уваги доводи апеляційної скарги, що відповідачі жодного дня без поважних причин не проживали в квартирі, оскільки такі не знайшли свого підтвердження належними та допустимими доказами, а тому не можуть бути підставою для задоволення позовних вимог позивача. Встановивши, що відповідачі були вселені до спірної квартири на законних підставах, не проживали у квартирі з поважних причин, зокрема у зв`язку з тимчасовим працевлаштуванням за межами України, суд першої інстанції, з яким погоджується апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову, адже позивач не довів, що відповідачі втратила інтерес до спірної квартири. Враховуючи викладене, висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову є законним та обґрунтованим, оскільки позбавлення відповідачів житла буде неспіврозмірним втручанням в їх особисте життя і не відповідатиме переслідуваній легітимній меті та суспільній необхідності. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, тому підстав для скасування законного та обґрунтованого рішення, колегія суддів апеляційного суду не вбачає. Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 374 ч.1 п. 1; 375; 383; 384; 389-391 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,- п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Савки Тараса Володимировича залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м.Львова від 17 червня 2024 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови в порядку, визначеному ст. ст. 389-391 ЦПК України. Повний текст постанови складений 05 грудня 2024 року. Головуюча суддя Ю.Р. Мікуш Судді: Т.І. Приколота Р.В. Савуляк