Постанова 4811 № 466/12252/23

Справа № 466/12252/23 Головуючий у 1 інстанції: Едер П. Т. Провадження № 22-ц/811/3000/24 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 грудня 2024 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Копняк С. М., суддів: Бойко С. М., Ніткевича А. В., секретар судового засідання Марко О. Р., з участю позивача ОСОБА_1 , представника позивача адвоката Ситника С. О., представника відповідача адвоката Баюш Л. В., третьої особи ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_3 , на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 02 вересня 2024 року (повний текст рішення складено 11 вересня 2024 року) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_2 , Львівська міська рада, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Черник Наталія Степанівна про витребування майна з чужого незаконного володіння, ВСТАНОВИВ: у листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 (після уточнення позовних вимог має статус третьої особи), Шевченківської районної адміністрації (далі Шевченківська РА), треті особи: Львівська міська рада (далі ЛМР), приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Черник Наталія Степанівна (далі приватний нотаріус Черник Н. С.), в якому просив витребувати на користь позивача з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1 . В обґрунтування позовних вимог зазначав, що він разом зі своє покійною дружиною ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , були співвласниками спірної квартири, яку набули в порядку приватизації. Після смерті дружини, позивач як єдиний спадкоємець, відомості про його право власності на квартиру до єдиного державного реєстру прав на нерухоме майно не вносив. В лютому 2022 року ОСОБА_1 від працівників поліції стало відомо, що квартиру на АДРЕСА_2 незаконно, на підставі підроблених документів відчужено громадянином ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 . За даним фактом Слідчим управлінням ГУ НП у Львівській області внесено відомості до ЄРДР №12020140040001073 від 17.07.2020. В ході розслідування кримінального провадження повідомлено про підозру ОСОБА_2 , у вчиненні злочинів передбачених статтями 358, 190, 209 КК України, а ОСОБА_1 , визнано потерпілим. З матеріалів досудового розслідування вбачається, що ОСОБА_2 свою вину у вчиненні підробки документів та незаконному заволодіння квартирою ОСОБА_1 , визнав повністю. Обвинувальний акт відносно ОСОБА_2 , на даний час знаходиться на розгляді у Франківському районному суді м. Львова, справа № 465/7625/22. ОСОБА_1 нічого не було відомо про відчуження його квартири шляхом підробки документів, сам він не вчиняв будь-яких дій щодо відчуження квартири на користь третіх осіб, реєстрація права власності на вказану квартиру в єдиному державному реєстрі прав на нерухоме майно була проведена на підставі підроблених документів, квартира з власності ОСОБА_1 вибула не з його волі, внаслідок вчинення злочину по відношенню до нього, а тому вважає, що договір купівлі-продажу його квартири від 21 січня 2021 року є незаконним, відтак наявні підстави для її витребування із чужого незаконного володіння. Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 02 вересня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_2 , Львівська міська рада, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Черник Наталія Степанівна про витребування майна з чужого незаконного володіння відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки ОСОБА_4 є добросовісним набувачем спірного майна, що підтверджується як нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу цього майна, так і рішенням суду у справі № 466/1579/23, а позивач не довів своє право власності на дане майно, відсутні підстави для його витребування. Місцевим судом також враховано, що вирок суду у кримінальному провадженні, чи будь-яке рішення, що набрало законної сили і встановлювало протиправність дій ОСОБА_2 щодо спірної квартири відсутні. Рішення суду оскаржив ОСОБА_1 , подавши в жовтні 2024 року апеляційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_3 , в якій просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 02 вересня 2024 року, постановити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову не врахував, що спірна квартира вибула з власності позивача поза його волею, а саме на підставі підроблених документів. Суд безпідставно не взяв до уваги подані позивачем докази на підтвердження його права власності на спірну квартиру. Враховуючи, що власником спірної квартири є ОСОБА_4 , позивач позбавлений можливості виготовити дублікати документів, які підтверджують набуття ним у власність цієї квартири. Оригінали цих документів були оглянуті в судовому засіданні судом першої інстанції в присутності слідчого, оскільки визнані речовими доказами у кримінальній справі. Відзив на апеляційну скаргу від учасників справи не надходив, що згідно з частиною третьою статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції. Заслухавши суддю - доповідача, пояснення позивача та третьої особи, а також представників сторін, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити. До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого. Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом встановлено такі обставини. Згідно копії витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за №239903537 від 06 січня 2021 року власником квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 . Згідно наявного у матеріалах справи копії договору купівлі-продажу квартири від 21 січня 2021 року ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_4 купила квартиру АДРЕСА_1 . Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Черник Н. С. З повідомлення прокурора Львівської обласної прокуратури, поданого на адресу суду 06 червня 2024 року, вбачається, що матеріали інвентаризаційної справи кв. АДРЕСА_1 включені в перелік доказів у кримінальному провадженні ЄРДР №12022140000000310 від 25.07.2022, що розглядається Галицьким районним судом м. Львова. Тому немає можливості їх залишити при цій цивільній справі. Під час апеляційного розгляду встановлено, що з 8 вересня 1984 року ОСОБА_1 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6 , що стверджується свідоцтвом про одруження, виданим 5 грудня 1985 року. Дружині присвоєно прізвище ОСОБА_5 . Відповідно до ордера БО № 014856 від 23 січня 1986 року ОСОБА_5 надано дозвіл на вселення в порядку обміну в квартиру АДРЕСА_1 разом із ОСОБА_1 . З копії наданого ним паспорта вбачається, що позивач зареєстрований у спірній квартирі. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла, що вбачається із свідоцтва про її смерть серії НОМЕР_1 . ОСОБА_2 зареєстрований у будинку АДРЕСА_3 з 15 січня 2016 року, що стверджується його паспортом. ОСОБА_4 зареєстрована в будинку АДРЕСА_4 . Згідно договору купівлі-продажу квартири від 21 січня 2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського МНО Черник Н. С., ОСОБА_2 (продавець) відчужив квартиру АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_4 (покупця). У договорі зазначено, що квартира належить продавцю на підставі свідоцтва про право власності на квартиру, виданого 20 липня 1995 року виконавчим комітетом Львівської міської ради на підставі розпорядження № 494 від 20 липня 1995 року. Право власності на цю квартиру зареєстровано продавцем в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 06 січня 2021 року. В матеріалах справи міститься копія свідоцтва про право власності ОСОБА_2 на спірну квартиру. ОСОБА_1 зареєстрований і проживає за адресою: АДРЕСА_2 . Також встановлено, що за фактом протиправних дій ОСОБА_2 слідчим управлінням ГУНП у Львівській області внесено відомості до ЄРДР за № 12020140040001073 від 17.07.2020. ОСОБА_2 повідомлено про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених статтями 358, 190, 209 КК України. Розгляд кримінального провадження судом не завершено. Львівською міською адміністрацією 17 грудня 1993 року видано свідоцтво № НОМЕР_2 про право власності на квартиру, яким посвідчено, що квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_5 та ОСОБА_1 . Свідоцтво зареєстроване в органах БТІ. Також в матеріалах справи наявна копія розпорядження міської адміністрації Львівської міської ради народних депутатів від 17 грудня 1993 року № 1482 «Про передачу квартир у власність громадян» та витяг з додатку до цього розпорядження, з яких убачається передача у власність подружжю ОСОБА_7 квартири житлового фонду за адресою: АДРЕСА_2 . Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справа № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)). Відповідно до підпункту 8 пункту «б» статті 30 Закону України «Про місцеве самоврядування» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать такі делеговані повноваження як видача ордерів на заселення жилої площі в будинках державних та комунальних організацій. Виконавчі комітети районних, міських, районних у містах рад здійснюють управління житловим фондом місцевих рад, приймають рішення про надання жилих приміщень у будинках житлового фонду місцевої ради, видають ордери на жиле приміщення (стаття 15 ЖК України). Частиною третьою статті 9 ЖК України передбачено, що громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом. Згідно із частиною першою статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. Приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина. Передача житлових приміщень у гуртожитках у власність мешканців гуртожитків здійснюється відповідно до закону. Підготовку та оформлення документів про передачу у власність громадян квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках може бути покладено на спеціально створювані органи приватизації (агентства, бюро, інші підприємства). Передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у власність громадян з доплатою, безоплатно чи з компенсацією відповідно до статті 5 цього Закону оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), житлове приміщення у гуртожитку, яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення (частини перша, третя, четверта та п`ята статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»). Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України). Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України). Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (див. постанову Верховного Суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19)). Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див. постанову Верховного Суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18)). Можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі №925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19) викладено такі висновки: «Власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна. У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що закон не вимагає встановлення судом таких обставин у іншій судовій справі, зокрема, не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, в яких на підставі цих рішень виникли права, що були надалі відчужені». Подібні за змістом правові висновки містяться й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16 (провадження № 14-2цс21). Аналізуючи викладене, можна дійти висновку, що у межах розгляду справи про витребування майна із чужого незаконного володіння позивач вправі доводити незаконність оформлення права власності за іншими особами, без заявлення вимоги про визнання недійсними документів, якими таке право оформлено, оскільки такі, за умови їх невідповідності закону, не тягнуть правових наслідків, на які вони спрямовані. З огляду на це, у зазначеній категорії справ питання неправомірності вибуття майна з власності позивача є предметом доказування у справі, а тому відповідні доводи підлягають доведенню позивачем та спростуванню стороною, яка їх заперечує, на загальних підставах. У постанові Верховного Суду від 29 березня 2023 року у справі №754/9233/17 (провадження № 61-15429св20) зазначено, що «положення статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. […] Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи, дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо. У справі, що переглядається, суди встановили, що останній набувач спірної квартири ОСОБА_1 набула право власності на підставі оплатного договору купівлі-продажу нерухомого майна від 23 травня 2016 року. Проте суди також встановили, що свідоцтво про право власності на спірну квартиру від 05 липня 2004 року за № НОМЕР_1 на ім`я ОСОБА_7 (первісного набувача квартири) не видавалося, тому спірне нерухоме майно вибуло з володіння територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради з порушенням вимог чинного законодавства та поза його волею. Враховуючи викладене, відповідачка не набула права власності на спірне нерухоме майно у спосіб та порядку, що визначені законом. Встановивши, що спірний об`єкт нерухомості вибув з володіння власника поза його волею, суд апеляційної інстанції дійшов по суті правильного висновку про те, що пред`явлення позову до добросовісного набувача (відповідачки) про витребування цього майна на підставі статті 388 ЦК України відповідає вимогам закону, а тому спірне майно підлягає витребуванню на користь позивача. Верховний Суд не бере до уваги посилання заявниці на постанови Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 2/1522/12319/11, від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 204/198/16-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц, від 26 вересня 2019 року у справі № 2-4352/11, оскільки питання щодо добросовісності набувача вирішується у кожній справі окремо». У постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №761/17142/15-ц (провадження № 61-12309св19) зазначено, що «набувач не може бути визнаний добросовісним, якщо на момент вчинення правочину з набуття майна право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстроване не за відчужувачем або у цьому реєстрі був запис про судовий спір відносно цього майна (обтяження). Водночас запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності відчужувача не є безспірним доказом добросовісності набувача. Відповідач може бути визнаний добросовісним набувачем за умови, що правочин, за яким він набув у володіння спірне майно, відповідає усім ознакам дійсності правочину, за винятком того, що він вчинений при відсутності у продавця права на відчуження. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесеннні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року, справа № 183/1617/16. Суди першої й апеляційної інстанцій не встановили, чи є відповідач ОСОБА_2 добросовісним набувачем спірної квартири». Відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася не раніше 1 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК УРСР), у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом. У разі коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК і строк на її прийняття не закінчився до 1 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом. Предметом доказування в даній справі є, зокрема, встановлення факту прийняття або неприйняття позивачем спадщини після смерті своєї дружини, яка померла в 1996 році, тому відносини в цій частині регулюються положення ЦК УРСР в редакції, чинній на момент смерті спадкодавця (дружини позивача). Згідно із статтею 525 ЦК УРСР часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим - день, зазначений в статті 21 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 548 ЦК УРСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. У частині першій та другій статті 549 ЦК УРСР передбачено, що визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Аналіз змісту статей 548, 549 ЦК УРСР свідчить, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Діями спадкоємця, що свідчать про прийняття ним спадщини є: 1) фактичний вступ в управління або володіння спадковим майном; 2) подача в державну нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини заяви про прийняття спадщини. У постанові Верховного Суду України від 06 лютого 2013 року в справі № 6-167цс12 зроблено висновок, що «відповідно до статей 524, 529 ЦК УРСР, чинного на час відкриття та оформлення спадщини після смерті ОСОБА_3, спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом. Спадкоємцями за законом першої черги є, в рівних частках, діти та дружина померлого. Статтею 548 ЦК УРСР визначено, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій. Згідно з положеннями статей 549, 554 ЦК УРСР визнавалося, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Вищевказані дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. В разі неприйняття спадщини спадкоємцем за законом або за заповітом або позбавлення спадкоємця права спадкування (статті 528 і 534 цього Кодексу) його частка переходить до спадкоємців за законом і розподіляється між ними в рівних частках. Якщо спадкодавець заповідав усе своє майно призначеним ним спадкоємцям, то частка спадщини, яка належала б спадкоємцеві, який відпав, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними в рівних частках. Відповідно до статті 553 ЦК УРСР спадкоємець за законом або за заповітом в праві був відмовитися від спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Вважалося, що відмовився від спадщини той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчить про прийняття спадщини. Отже, прийняття спадщини як за заповітом, так і за законом було правом спадкоємця й залежало виключно від його власного волевиявлення. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій. Неприйняття спадкоємцем спадщини може бути виражено фактично, коли спадкоємець протягом строку, встановленого для прийняття спадщини, не здійснює дій, що свідчать про намір прийняти спадщину, або може бути виражено явно, коли спадкоємець шляхом подачі заяви в нотаріальну контору виражає свою незгоду прийняти спадщину». У своїй постанові від 25 березня 2020 року Верховний Суд за результатами розгляду справи № 305/235/17 дійшов висновку про те, що «під фактичним вступом у володіння або управління спадковим майном, що підтверджує факт прийняття спадщини, маються на увазі різні дії спадкоємця по управлінню, розпорядженню і користуванню цим майном, підтриманню його в належному стані або сплату податків та інших платежів тощо. Фактичний вступ у володіння частиною спадкового майна розглядається як прийняття всієї спадщини, з чого б вона не складалася і де б вона не знаходилась. Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідної місцевої державної адміністрації чи органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним; довідка державної податкової служби або страховика чи іншого органу про те, що спадкоємець після відкриття спадщини сплачував податки або страхові платежі по обов`язковому страхуванню; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який підтверджує, що спадкоємець був постійно прописаний (зареєстрований) у спадковому будинку (квартирі); інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем». Частиною одинадцятою статті 67 Закону України «Про нотаріат» встановлено, що видача свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям, які прийняли спадщину, строком не обмежена. Отримання спадкоємцем, який прийняв спадщину, свідоцтва про право на спадщину відповідно до статті 560 ЦК УРСР є правом, а не обов`язком спадкоємця. Відтак, відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину, якщо вона була прийнята у встановлений законом строк і встановленим законом способом, а лише обмежує його право на розпорядження спадщиною. Подібні за змістом правові висновки містяться у постановах Верховного Суду від 16 квітня 2021 року у справі № 185/10173/16 (провадження № 61-6398св20) та від 27 вересня 2022 року у справі № 199/315/21 (провадження № 61-4453св22 За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Частиною другою статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Встановлено, що позивач за допомогою належних та допустимих доказів довів факт вступу у володіння спадковим майном після смерті його дружини, оскільки хоч і не звертався із заявою про прийняття спадщини до нотаріуса протягом шестимісячного строку після відкриття спадщини, однак мав зареєстроване місце проживання за адресою спірної квартири та постійно проживав там на час смерті спадкодавця, тобто користувався нею як житлом, ніс витрати по його утриманню. Неотримання позивачем свідоцтва про право на спадщину не позбавляє його права власності на неї. Також колегія суддів вважає, що відсутність у позивача оригіналів правовстановлюючих документів, при наявності у справі їх копій, наданих належним органом (органом, який їх видав) не свідчить про те, що позивач не довів свого права власності на таке майно. Відтак, колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що позивач неналежним чином засвідчив копії з документів, доданих ним до позовної заяви, адже у нього відсутні їх оригінали. Невнесення відомостей про право власності на квартиру до єдиного державного реєстру прав на нерухоме майно також не спростовує факту набуття позивачем цього права. При цьому, колегія суддів враховує, що відповідачем не оспорено право власності позивача на спірне майно, набуте ним частково як в порядку приватизації, так і в порядку спадкування. Оскільки матеріали інвентаризаційної справи не є правовстановлюючим документом, такі не можуть підтверджувати або спростовувати обставини, які входять до предмета доказування у справі, що переглядається. Щодо мотивів рішення суду про те, що ОСОБА_4 є добросовісним набувачем права власності на спірну квартиру, котрі підтверджено рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 17 липня 2023 року у справі № 466/1579/23, колегія суддів виходить з такого. Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій справі правовідносини. Суб`єктивними межами є те, що у двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об`єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду. Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законої сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Не потребують доказування обставини, встановлені рішення суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема зазначені у резолютивній частині рішення. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14 (провадження № 12-144гс18) зазначила, що преюдиційне значення у справі надається обставинам, установленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особи, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключено ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи. У цьому зв`язку, колегія суддів не може погодитись з мотивами оскаржуваного рішення щодо преюдиційності рішення у справі №466/1579/23, адже правовідносини, предмет та підстава позову у цій справі, та у справі, що переглядається, не є подібними, а також у згаданих справах не встановлені обставини, які б не були спростовані (підтверджені) позивачем у переглядуваній справі. При цьому, колегія суддів враховує, що в задоволенні позовних вимог у згаданій справі відмовлено з підстав обрання неефективного способу захисту порушених права особи відповідно до положень статті 16 ЦК України. Колегія суддів не може погодитись з мотивами оскаржуваного рішення про те, що оскільки вирок суду у кримінальному провадженні чи будь яке рішення, що набрало законної сили і встановлювало б протиправність дій ОСОБА_2 щодо спірної квартири відсутні, таке не доводить факту вибуття цього майна від позивача, адже недоведеність ознак злочинів, передбачених статтями 358, 190, 209 КК України за вчинення яких ОСОБА_2 повідомлено про підозру лише у кримінальному провадженні, саме по собі не спростовує доводів позивача про вибуття спірної квартири з власності позивача всупереч його волі на підставі підроблених документів. Відповідачем не доведено правомірність набуття ОСОБА_2 права власності на спірну квартиру. В судді апеляційної інстанції ОСОБА_2 пояснив, що ніколи не був власником спірної квартири, адже не набував на неї право власності, а дії по її відчуженню вчинив на прохання зятя відповідачки за відповідну винагороду. Також зазначив, що ніяких коштів за договором від 21 січня 2021 року він від ОСОБА_4 не отримував. В постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц наведено правовий висновок про те, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Таким чином, право на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсним правочину, за яким майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді. Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Близькі за змістом висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункт 98), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 74). Колегія суддів зауважує, що при вирішенні питання про витребування майна з володіння іншої особи потрібно оцінювати наявність або відсутність добросовісності набувача нерухомого майна, на чому неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (постанова від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, постанова від 01 квітня 2020 року у справі №610/1030/18, постанова від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19). Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини втручання держави в право на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання. Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними із втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що ставиться для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому Європейського суду з прав людини у питаннях оцінки пропорційності, як і в питаннях наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах. Тож для розкриття критерію пропорційності вагоме значення має визначення судами добросовісності/недобросовісності набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17, від 01 квітня 2020 року у справі №610/1030/18, від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №521/8368/15, від 18 березня 2020 року у справі 199/7375/16 та від 20 травня 2020 року у №199/8047/16. У цьому аспекті заслуговує на увагу рішення Європейського Суду з прав людини від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» щодо застосування гарантій, визначених у статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема, щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном. У пунктах 70-71 зазначеного рішення наголошено, що на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Потреба державного органу виправити минулу помилку не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Також на цьому наголошував ЄСПЛ у рішенні від 11 січня 2024 року у справі «Шмакова проти України». Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц, розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо. Врахувавши обставини оплатного набуття ОСОБА_4 права власності на спірну квартиру, наявні на момент купівлі спірної квартири у державних реєстрах відомості щодо її попереднього власника, нотаріальну форму правочину щодо відчуження майна, колегія суддів також враховує те, що ОСОБА_2 незаконно набувши у власність спірну квартиру (на підставі підробленого документа), через незначний період часу 15 днів відчужив її ОСОБА_4 , тобто за умов, які мали б викликати сумнів у останньої, і яка, проявивши розумну обачність, ознайомившись зі змістом документів, що підтверджують право власності відчужувача на квартиру (свідоцтво про право власності видане у 1995 році, а реєстрація права власності на його підставі відбулась у 2021 році), і за необхідності отримавши правову допомогу, мала б зважити на такі обставини при укладенні правочину купівлі-продажу цієї квартири. З вилучених у приватного нотаріуса ЛМНО Черник Н. С. органом досудового розслідування документів убачається, зокрема, з довідок про склад сім`ї і прописку у спірній квартирі, що її власником і єдиною прописаною у ній особою є ОСОБА_1 , а не продавець за договором ОСОБА_2 . Також у цих документах вказано, що квартира йому належить на підставі свідоцтва власності № НОМЕР_2 від 17 грудня 1993 року. З цими документами ОСОБА_4 як сторона нотаріальної дії (договору купівлі-продажу) мала можливість ознайомитись під час її вчинення, однак цього нею зроблено не було. При цьому, колегія суддів враховує, що ОСОБА_4 не використовує цю квартиру для свого проживання або проживання членів своєї сім`ї, адже сама по собі реєстрація у ній цього факту не підтверджує. Також колегія суддів звертає увагу, що у довідці, виданій ЛКП «Балатон 409» у 2023 році, зазначено, що в спірній квартирі зареєстровані 4 особи, в тому числі ОСОБА_1 , а в розділі «Родинні стосунки» цієї довідки навпроти прізвища ОСОБА_1 вказано - колишній власник. Вказані вище документи не місять відомостей про те, що колишнім власником цієї квартири був ОСОБА_2 , або про те, що він мав за цією адресою зареєстроване місце свого проживання. За таких обставин колегія суддів вважає, що не має місце порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а витребування спірної квартири не становитиме непропорційне втручання у мирне володіння відповідачкою цим майном, чи покладе на неї надмірний індивідуальний тягар. В аспекті необхідності дотримання принципу пропорційності та справедливого балансу між інтересами сторін, заслуговує на увагу факт розгляду судом кримінального провадження № 12020140040001073, а також можливість відновлення ОСОБА_4 свого становища у зв`язку із витребуванням у неї спірної квартири за рахунок обвинуваченого та при умові доведення під час його розгляду факту проведення оплати за спірну квартиру саме обвинуваченому. При недоведенні цього факту не може йти мова про оплатність набуття нею спірної квартири. Враховуючи наведене, колегія суддів доходить висновку щодо доведеності позивачем факту вибуття з його володіння та поза його волею спірної квартири, відтак і до того, що пред`явлення позову до добросовісного набувача (відповідачки) про витребування цього майна на підставі статті 388 ЦК України відповідає вимогам закону, а тому спірне майно підлягає витребуванню на користь позивача. Отже доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження під час апеляційного розгляду. Відповідно до вимог пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює у відповідній частині нове рішення, або змінює рішення. За приписами частини першої статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення слід скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову. Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Згідно з частиною тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. З урахуванням висновків суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги, з відповідача на користь позивача слід стягнути судовий збір за розгляд справи судами першої та апеляційної інстанції. Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 376, 382 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ: апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_3 , задовольнити. Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 02 вересня 2024 року скасувати, ухвалити нове рішення. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_2 , Львівська міська рада, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Черник Наталія Степанівна про витребування майна з чужого незаконного володіння задовольнити. Витребувати у ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 . Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 5 434 (п`ять тисяч чотириста тридцять чотири) грн. 60 коп. судового збору за розгляд справи судом першої інстанції та 8 151 (вісім тисяч сто п`ятдесят одну) грн 75 коп. за розгляд справи судом апеляційної інстанції. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 10 грудня 2024 року. Головуючий С.М. Копняк Судді: С.М. Бойко А.В. Ніткевич