Постанова 4803 № 202/2948/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/1905/24 Справа № 202/2948/23 Суддя у 1-й інстанції - Марченко Н.Ю Доповідач - Макаров М. О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 березня 2024 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого судді Макарова М.О. суддів Барильської А.П., Демченко Е.Л., при секретарі Керімовій-Бандюковій Л.К. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою Дніпропетровської обласної прокуратури на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 31 жовтня 2023 року по справі за позовом заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Бондар Максим Олексійовича, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Агеєнко Вікторія Олександрівна, про витребування майна з чужого незаконного володіння, - В С Т А Н О В И Л А : У лютому 2023 року заступник керівника Дніпропетровської обласної прокуратури Олександр Савенко звернувся в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради з позовом до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння. Позовні вимоги мотивовані тим, що згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 04 серпня 2020 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондарем М.О. на підставі свідоцтва про право власності на житло від 23 березня 2000 року, виданого Управлінням житлового господарства Дніпропетровської міської ради згідно з розпорядженням № 5/930-00 від 23 березня 2000 року, за ОСОБА_2 було зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 45,7 кв.м. (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2140219912101). Відповідно до наявної в Реєстрі інформації право власності на вказане нерухоме майно на теперішній час зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 28 грудня 2000 року, укладеного з ОСОБА_4 . Позивач вказує, що дійсним власником цього житла є територіальна громада в особі Дніпровської міської ради. Незважаючи на те, що нерухоме майно вибуло з власності територіальної громади поза її волею, Дніпровською міською радою не вжито заходів, направлених на повернення квартири до комунальної власності. Згідно з листом Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради від 17 січня 2022 року № 3/12-238 вищевказана квартира у приватну власність шляхом приватизації не передавалась і розпорядження від 23 березня 2000 №5/930-00 органом приватизації не видавалося. Позивач зазначає, що житловий будинок, розташований на АДРЕСА_2 , у складі якого перебуває спірне нерухоме майно, зареєстрований за місцевою радою та є комунальною власністю. Набуття права власності на об`єкт житлового фонду комунальної власності, його використання без належних на те правових підстав позбавляє у законний спосіб реалізувати конституційні функції органів місцевого самоврядування, призводить до порушення інтересів територіальної громади міста, у зв`язку із тим, що жителі міста, які потребують поліпшення житлових умов, незабезпечені житлом, позбавлені можливості забезпечити достатній життєвий рівень у законний спосіб шляхом звернення до органу місцевого самоврядування в порядку, визначеному Житловим кодексом. З огляду на те, що Дніпровською міською радою як власником спірного майна та органом, уповноваженим здійснювати функції держави у даних спірних правовідносинах, не вжито заходів для відновлення власних майнових прав, що порушує визначені Конституцією та законодавством України права та інтереси територіальної громади, у спільній власності якої перебуває спірне майно, даний позов пред`явлено прокуратурою в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради. Враховуючи викладене, позивач просив витребувати у ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради квартиру АДРЕСА_1 . Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 31 жовтня 2023 року відмовлено у задоволенні позовних вимог. Рішення суду мотивоване тим, що відповідач як добросовісний набувач не повинен відповідати за порушення інших осіб, що пов`язані з шахрайськими діями з нерухомим майном. При цьому, суд зазначив, що міська рада протягом тривалого часу не вчинила дій для державної реєстрації свого права комунальної власності у встановленому порядку, тим самим не вжила належних заходів для запобігання шахрайським діям інших осіб із цим майном. Крім того, суд зазначив, що з урахуванням критеріїв пропорційності та справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави та територіальної громади, з одного боку, та інтересами відповідача та його родини, з другого боку, позбавлення Дніпровської міської ради комунального майна у вигляді спірної квартири становитиме менший ступінь втручання у її права, аніж позбавлення житла відповідача та його родини, які і так зазнали шкоди внаслідок збройної агресії російської федерації. В апеляційній скарзі Дніпропетровська обласна прокуратура посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просила рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що спірна квартира є власністю територіальної громади і органом приватизації житлового фонду у приватну власність не передавалась. Апелянт вказує, що незаконне позбавлення права власності на нерухоме майно, що належить до комунальної власності, завдає значної шкоди останній, підриває матеріальну основу місцевого самоврядування, порушує інтереси держави та унеможливлює виконання гарантованих ст. 47 Конституції України житлових прав громадян, які потребують соціального захисту. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, з наступних підстав. Так, матеріалами справи та судом першої інстанції встановлено, що на підставі рішення виконкому Індустріального району від 19 вересня 1989 року № 512 житловий будинок літ. А-9 по АДРЕСА_3 , в який увійшла спірна квартира АДРЕСА_4 , був зареєстрований за місцевою радою. Реєстрація права власності на вказану квартиру за будь-якою особою не проводилася. Зазначене підтверджується листом Комунального підприємства «Дніпропетровське міське бюро технічної інвентаризації». Відповідно до листа Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради за архівними даними приватизаційних справ відсутня інформація про передачу у власність громадян шляхом приватизації квартири АДРЕСА_1 . Встановлено, що 04 серпня 2020 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 було зареєстроване за ОСОБА_2 . Підставою проведення державної реєстрації права власності зазначено свідоцтво про право власності від 23 березня 2020 року, видане Управлінням житлового господарства Дніпропетровської міської ради. 11 серпня 2020 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 було зареєстроване за ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 11 серпня 2020 року. 28 грудня 2020 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 було зареєстроване за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з ОСОБА_4 .. Прокурор у своєму позові та представник Дніпровської міської ради наполягали на тому, що спірна квартира вибула з власності територіальної громади поза її волею без законних на те підстав, а тому підлягає витребуванню у ОСОБА_1 на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач як добросовісний набувач не повинен відповідати за порушення інших осіб, що пов`язані з шахрайськими діями з нерухомим майном. З урахуванням критеріїв пропорційності та справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави та територіальної громади, з одного боку, та інтересами відповідача та його родини, з другого боку, суд вважав, що позбавлення Дніпровської міської ради комунального майна у вигляді спірної квартири становитиме менший ступінь втручання у її права, аніж позбавлення житла відповідача та його родини, які і так зазнали шкоди внаслідок збройної агресії російської федерації. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне. Згідно частини 1 статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом. Згідно з частиною 1 статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд; власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (ч. 1, 2 ст. 319 ЦК України). Тобто саме власник наділений правом на відчуження та розпорядження своїм майном. Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Згідно з частиною 1 статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. За статтею 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення. Отже, цивільним законодавством передбачено такий спосіб захисту порушених прав як витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого не власника (віндикація), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Водночас статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право. Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення Європейського суду з прав людини у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року, «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року). Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування. У пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20) зроблено висновок, що, розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21) також зазначено, що предметом регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/WestAllianceLimited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним, чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес, чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям. Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними із втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що ставиться для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки пропорційності, як і в питаннях наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах. Тож для розкриття критерію пропорційності вагоме значення має визначення судами добросовісності/недобросовісності набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (провадження № 14-192цс19), пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19)). Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що має важливе значення як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду згідно зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України. Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів статті 388 ЦК України, слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Отже, можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність, насамперед, від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна. Встановлено, що 28 грудня 2020 року - на момент укладення договору купівлі-продажу спірної квартири між відповідачем і ОСОБА_4 . Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, в тому числі попередній до нього Реєстр прав власності на нерухоме майно, не містили відомостей про право комунальної власності територіальної громади на це майно. Право власності на спірну квартиру в установленому порядку було зареєстроване за ОСОБА_4 . Вказане свідчить про те, що відповідач, проявляючи обачність, об`єктивно не міг виявити належність майна до комунальної власності. Таким чином обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що укладаючи правочин, відповідач правомірно покладався на відомості, наявні у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, і підстав не довіряти цим відомостям у відповідача не було. Вказане свідчить про те, що відповідач є добросовісним набувачем нерухомого майна, придбав спірну квартиру за відплатним договором вартістю 365 944,00 грн., що на той час за офіційним курсом НБУ складало 12 906 доларів США. Суд вірно вважав, що така вартість можливо і є нижче середньої на цей вид майна на час укладення договору, однак це пов`язано з тим, що квартира невелика - загальна площа 45,7 кв.м., житлова 27,7 кв.м., розташована на «лівому березі» м. Дніпра, у промисловому районі, на останньому дев`ятому поверсі панельного будинку старого житлового фонду, не мала оздоблення, придатного для проживання, та потребувала капітального ремонту. Встановлено, що відповідачем був проведений повний ремонт квартири (виконані всі будівельно-ремонтні роботи, замінено комунікації, зроблене нове оздоблення). Тобто, відповідач поніс значні матеріальні затрати для приведення цього житла у задовільний для проживання стан. Крім того, судом встановлено, що відповідач та його родина наразі іншого житла, крім спірної квартири, не мають Так, у листопаді 2022 року слідчім відділом УСБУ в Запорізькій області за заявою ОСОБА_1 було розпочате досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12022041660000749 за фактом того, що 07.11.2022 року в результаті ракетного обстрілу було зруйновано його житло за адресою: АДРЕСА_5 , що знаходиться на території, захопленій російсько-окупаційними військами, чим спричинено матеріальну шкоду. Спірна квартира використовується відповідачем для постійного проживання родиною, в тому числі осіб, переміщених з тимчасово окупованої території. Встановивши вказані обставини справи, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те що спірна квартира не може бути витребувана у відповідача на підставі статей 387, 388 ЦК України, оскільки витребуванням цього майна на нього та його родину буде покладено індивідуальний та надмірний тягар, що не лише не відповідає приписам статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а й порушує право на житло, яке витікає зі змісту статті 8 цієї ж Конвенції, яка гарантує кожному право на повагу до свого житла. Поняття «майно» у статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання в право на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції. Суд першої інстанції вірно вказав, що з урахуванням критеріїв пропорційності та справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави та територіальної громади, з одного боку, та інтересами відповідача та його родини, з другого боку, позбавлення Дніпровської міської ради комунального майна у вигляді спірної квартири становитиме менший ступінь втручання у її права, аніж позбавлення житла відповідача та його родини, які і так зазнали шкоди внаслідок збройної агресії російської федерації. При цьому, суд вірно взяв до уваги, що заволодінням та відчуженням третіми особами спірної квартири Дніпровській міській раді, в інтересах якої звернувся до суду прокурор, хоча й завдано майнову шкоду, в той же нас на неї не буде покладено значний індивідуальний тягар, так як вона має у комунальній власності житловий фонд, у тому числі є розпорядником місцевого бюджету та державних субвенцій, які можуть використовуватися для будівництва доступного житла для осіб, які потребують поліпшення житлових умов. Крім того, на відміну від відповідача, який у разі витребування в нього спірного майна буде змушений шукати способи компенсації своїх втрат, у тому числі може бути позбавлений з родиною єдиного житла, прокурор та Дніпровська міська рада мають більше правових ресурсів для відшкодування завданої територіальній громаді шкоди. Тим більше, сама міська рада протягом тривалого часу не вчинила дій для державної реєстрації свого права комунальної власності у встановленому порядку, тим самим не вжила належних заходів для запобігання шахрайським діям інших осіб із цим майном. Встановивши вказані обставини справи, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради про витребування майна. Доводи апелянта в скарзі про те, що спірна квартира є власністю територіальної громади і органом приватизації житлового фонду у приватну власність не передавалась, а також те, що незаконне позбавлення права власності на нерухоме майно, що належить до комунальної власності, завдає значної шкоди останній, підриває матеріальну основу місцевого самоврядування, порушує інтереси держави та унеможливлює виконання гарантованих ст. 47 Конституції України житлових прав громадян, які потребують соціального захисту, колегія суддів вважає безпідставними, з огляду на те, що вони зводяться до незгоди з висновками суду стосовно встановлених обставин справи та спрямовані на переоцінку доказів у справі. 11 січня 2024 року Європейським судом з прав людини було ухвалене остаточне рішення у справі Шмакова проти України, де наголошено на тому, що позбавлення заявниці права власності на її земельну ділянку без надання будь-якої форми компенсації чи відшкодування не забезпечило справедливий баланс між вимогами суспільного інтересу, якщо такі були, з одного боку, і правом заявниці на мирне володіння своїм майном, з іншого. Інші твердження колегією суддів перевірені та визнані такими, що не впливають на законність оскаржуваного рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року). Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що вирішуючи даний спір, суд першої інстанції повно, всебічно та об`єктивно з`ясувавши обставини справи, оцінивши надані сторонами докази, дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. Рішення як таке, що відповідає нормам матеріального та процесуального права повинне бути залишене без змін, а апеляційна скарга без задоволення. В зв`язку із залишенням апеляційної скарги без задоволення, відповідно до ст. 141 ЦПК України, сплачений апелянтом судовий збір за подання апеляційної скарги поверненню не підлягає. Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу Дніпропетровської обласної прокуратури залишити без задоволення. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 31 жовтня 2023 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий суддя М.О. Макаров Судді А.П. Барильська Е.Л. Демченко