Постанова Київський апеляційний суд № 761/32538/24

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Апеляційне провадження № 22-ц/824/17261/2024 Справа № 761/32538/24 П О С Т А Н О В А Іменем України 11 грудня 2024 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Кашперської Т.Ц., суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А., за участю секретаря Діденка А.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва, постановлену у складі судді Анохіна А.М. в м. Київ 09 вересня 2024 року за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи ОСОБА_3 , Служба у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної у місті Києві державної адміністрації про встановлення факту, що має юридичне значення, заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, в с т а н о в и в : У вересні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із даною заявою, просив встановити факт самостійного виховання та утримання батьком, ОСОБА_1 , його неповнолітніх дочок ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Посилався на те, що перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , під час якого народжено двоє дітей, наразі шлюб розірвано рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2023 року. З квітня 2022 року ОСОБА_3 проживає у Норвегії. З 2022 року діти проживають з батьком, місце проживання дітей також було визначено рішенням суду від 30 жовтня 2023 року. З січня 2023 року, тобто більш ніж 15 місяців, ОСОБА_3 дочок не відвідувала, не підтримувала з ними спілкування, не виявила бажання до участі у вихованні дітей та спілкуванні з ними, надання матеріальної допомоги, всі питання щодо виховання та нагляду за дітьми вирішуються заявником самостійно. Стороною заявника було подано до суду заяву про видачу судового наказу про стягнення з ОСОБА_3 аліментів на утримання дітей, і даний документ пред`явлено до виконання. Щодо мети звернення до суду, пояснював, що оскільки діти знаходяться на повному утриманні батька, і мати самоусунулась від виконання батьківського обов`язку та виховання дітей, а заявник самостійно виховує дочок, встановлення факту самостійного виховання батьком дітей ОСОБА_1 необхідно для отримання соціальних гарантій і пільг, оформлення дітям нового місця реєстрації, самостійного вибору дітям місця навчання, переміщення дітей та як останнього засобу впливу на поведінку матері без позбавлення її батьківських прав. Також встановлення даного факту заявнику необхідно для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації з метою недопущення залишення малолітніх дітей без батьківського піклування, а встановити даний факт у позасудовому порядку неможливо. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 09 вересня 2024 року у відкритті окремого провадження за заявою ОСОБА_1 відмовлено. Заявник ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 , не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених в ухвалі, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 09 вересня 2024 року та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказував, що суд першої інстанції вмотивував відмову у відкритті провадження тим, що зі змісту заяви вбачається спір про право, однак при цьому жодним чином не роз`яснив, щодо якого саме права та між якими особами цей спір вбачається, а також не навів доказів, які свідчили б про реальність такого спору. Наводив зміст ч. 1 ст. 293, ч. 1, 2, 4 ст. 315 ЦПК України, вказував, що визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів у порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов`язане з наступним вирішенням спору про право цивільне. Під спором про право необхідно розуміти певний стан суб`єктивного права; спір є суть суперечності, конфлікт, протиборство сторін; спір поділяється на матеріальний і процесуальний. Таким чином, виключається під час розгляду справ у порядку окремого провадження існування спору про право, який пов`язаний з порушенням, оспорюванням або невизнанням, або недоведенням наявності суб`єктивного права за умов, що є певні особи, які перешкоджають у реалізації такого права. У порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення факту, зокрема, якщо згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав осіб; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право. Існування спору має бути реальним, а не гіпотетичним, і аналогічні за змістом висновки щодо встановлення факту викладені в постановах Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 336/709/18-ц, від 15 квітня 2020 року в справі № 309/991/19, від 27 серпня 2020 року в справі № 201/1935/20, від 14 квітня 2021 року в справі № 205/2102/19, від 28 квітня 2021 року в справі № 520/19532/19, від 29 червня 2022 року в справі № 205/6338/21. Вказував, що юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право (постанова Верховного Суду від 28 квітня 2021 року в справі № 520/19532/19). Таким чином, вважав, що посилання суду на наявність у справі спору про право, як на підставу для відмови у відкритті провадження, є помилковими. Натомість, вимоги про встановлення факту мають для ОСОБА_1 юридичне значення, оскільки від вирішення по суті його заяви залежить захист прав та інтересів дітей, а також прав та обов`язків заявника як батька, що займається самостійним вихованням та утриманням дітей, для оформлення соціальної допомоги та відповідних пільг, вирішення інших питань, пов`язаних з вихованням дітей, в тому числі, але не виключно, з їх навчанням, лікуванням, відпочинком; вимоги носять безспірний характер (відсутність спору про право як на даний час, так і відсутність підстав для його виникнення в майбутньому); чинним законодавством не передбачений інший порядок встановлення даного юридичного факту, він не пов`язаний з вирішенням спору про право та встановлення його іншим шляхом неможливо; іншого позасудового порядку встановлення даного факту, передбаченого законом, немає. Крім того, зазначена судом наявність спору передбачає існування порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Проте в даному випадку такі порушення, невизнання або оспорювання відсутні, як і доказами такого порушення, невизнання, оспорювання. Відзивів на апеляційну скаргу не надійшло. В судове засідання 11 грудня 2024 року учасники справи не з`явились, про дату, час і місце розгляду справи належним чином повідомлялись шляхом направлення судових повісток-повідомлень до електронних кабінетів, причин неявки суду не повідомили, клопотань про відкладення судового засідання не направляли. Від заявника ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 та Служби у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної у м. Києві державної адміністрації надійшло клопотання про розгляд справи у відсутності їх представника. Відповідно до статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд дійшов висновку про можливість розгляду справи у відсутності учасників справи, які належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав. Судом встановлено, що при зверненні з даною заявою ОСОБА_1 посилався на те, що згідно свідоцтва про одруження ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зареєстрували шлюб в 2007 році, від шлюбу мають неповнолітніх дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Пояснював, що у вересні 2023 року звернувся до суду з позовом про розірвання шлюбу через погіршення шлюбних відносин. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2023 року в справі № 756/11604/23 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано. З квітня 2022 року ОСОБА_3 проживає у Норвегії, що підтверджується Інформацією Державної прикордонної служби України, з якої вбачається виїзд ОСОБА_3 через пункт пропуску Шенгіні і неповернення її в Україну. З 2022 року діти проживають з батьком і мати їх не відвідує, не піклується про них та викреслила із свого життя. Діти проживають разом з батьком за адресою АДРЕСА_1 . 06 вересня 2023 року Службою у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної у м. Києві державної адміністрації було проведено перевірку та складено Акт обстеження умов проживання від 06 вересня 2023 року, в якому зазначено, що діти проживають з батьком за адресою АДРЕСА_1 , який в односторонньому порядку займається вихованням та утриманням дітей. Зазначав, що згідно висновку органу опіки та піклування Шевченківської районної у м. Києві державної адміністрації від 19 жовтня 2023 року, дітям доцільно проживати з батьком, який забезпечить їх найкращі інтереси. Крім того, місце проживання дітей визначено рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 30 жовтня 2023 року в справі № 756/9611/23. Повідомляв, що у відповідності до довідок від 23 жовтня 2023 року, виданих санаторною школою І-ІІ ступенів № 20 Шевченківського району м. Києва, ОСОБА_5 навчається в 6 класі даної школи. Згідно виданої школою характеристики, мати дитини ОСОБА_3 впродовж 2 семестру 2022-2023 років по теперішній час успіхами доньки не цікавилась, батьківські збори не відвідувала, вихованням доньки займається батько, який цікавиться успіхами та відвідує батьківські збори. Така сама інформація підтверджується у характеристиці на ученицю 6-а класу ОСОБА_5 у відповідь на адвокатський запит, з якого вбачається, що ОСОБА_3 цікавилась навчанням доньки протягом 1-4 класів та І семестру 5 класу, проте останнім часом навчанням дитини продовжує цікавитись та займатись лише батько. Вказував, що з листа (відповіді на запит) КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 3» Шевченківського району м. Києва від 25 січня 2024 року вбачається, що питанням здоров`я дитини ОСОБА_5 займається батько, який проводить запис на прийом до лікаря. приводить дитину до Центру. З моменту укладення декларації з лікарем педіатром мати дитини за інформацією про стан здоров`я доньки до Центру не зверталася, станом здоров`я дитини не цікавилася. Згідно листів (відповідей на адвокатський запит) Вищого навчального закладу «Університет економіки та права «КРОК» від 23 жовтня 2023 року, 31 січня 2024 року, 16 липня 2024 року, ОСОБА_4 навчається у Фаховому коледжі Університету, успіхами в навчанні ОСОБА_4 цікавиться її батько, який також брав участь в якості законного представника при укладенні договору про надання освітніх послуг з ОСОБА_4 , визначений замовником платної освітньої послуги в договорі про надання платної освітньої послуги; зобов`язання по оплаті виконуються регулярно згідно з вказаним договором, відповідно до наданих платіжних документів оплату за навчання здійснював ОСОБА_1 . Відомостями про матір ОСОБА_4 Університет «КРОК» не володіє. З листа (відповіді на запит) КНП «ЦПМСД № 3» Шевченківського району м. Києва від 25 січня 2021 року вбачається, що питанням здоров`я дитини ОСОБА_4 займається батько, який проводить запис на прийом до лікаря, приводить дитину до Центру в разі необхідності. З моменту укладення декларації з лікарем мати дитини за інформацією про стан здоров`я доньки до Центру не зверталася. Крім того, зазначив, що ним було подано до Оболонського районного суду м. Києва (справа № 756/5697/24) заяву про видачу судового наказу про стягнення з ОСОБА_3 аліментів на утримання дітей, і даний документ пред`явлений до виконання. Також вказував, що спір про право відсутній. Наведене підтверджується матеріалами справи. За частиною першою статті 16 ЦК України, частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. За частиною першою статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Частинами першою, другою статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) викладено висновок, за яким «у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: - факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них має залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення; - встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах; - заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо); - чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів». З таких самих критеріїв виходила Велика Палата Верховного Суду у постановах від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18), від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 (провадження № 11-150апп23). Оскільки чинним законодавством передбачено позасудове встановлення певних фактів, що мають юридичне значення, то суддя, приймаючи заяву, повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу. Такі ж висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18), від 18 грудня 2019 року у справі № 370/2898/16 (провадження № 14-573цс19). З урахуванням наведеного можна констатувати, що існує два порядки (способи) встановлення фактів, що мають юридичне значення: позасудовий і судовий, які за своїм змістом є взаємовиключними. У справі, яка є предметом перегляду, заявник просить встановити факт самостійного виховання дітей. Заявлені вимоги, пов`язані з доведенням існування підстав для визнання (підтвердження) за ним певного правового статусу - батька, який самостійно виховує дітей. Як зазначив заявник, внаслідок встановлення факту самостійного виховання ним дітей, він зможе отримувати соціальні гарантії і пільги, оформляти дітям нове місце реєстрації, самостійно обирати їм місце навчання, переміщення дітей. Також встановлення даного факту заявнику необхідно для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації з метою недопущення залишення малолітніх дітей без батьківського піклування. Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 Сімейного кодексу України (далі - СК України) передбачено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини. Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу. Статтею 141 СК України встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»). За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Зазначена норма свідчить про те, що предметом договору є порядок здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Отже, навіть якщо один з батьків проживає окремо від дитини, на підставі цього договору він має здійснювати батьківські права та виконувати обов`язки, що очевидно полягає у вчиненні визначених договором певних дій, необхідних для виховання дитини, а не у повній відмові від них. Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом. У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін. Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України). Таким чином з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються відповідними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або у певному обсязі припинятися. Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один з батьків самостійно їх виконує (пункти 73-74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23)). СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить про неможливість повної відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. У цій справі заявник просить встановити факт самостійного виховання ним дитини, проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини, потребує дослідження й врахування інтересів дітей. У статті 165 СК України визначено перелік осіб, які мають право звернутися з позовом до суду про позбавлення батьківських прав. За частиною першою цієї статті право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають не лише один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, у якому вона перебуває, а й орган опіки та піклування або прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років. З огляду на викладене ця справа пов`язана з вирішенням спору про право, зокрема, спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухилення від виконання батьківських обов`язків, який підлягає розгляду у порядку позовного провадження з врахуванням інтересів дітей. Доведення факту самостійного виховання дитини батьком пов`язане із встановленням обставин щодо невиконання матір`ю батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним з батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. Такий факт одноосібного (самостійного) виховання дитини одним з батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки у такому випадку завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини. Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним з батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини. Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право (пункти 87-88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, провадження № 14-132цс23). Отже, за встановлених у цій справі обставин існує спір про право щодо участі одного з батьків у вихованні дітей. З урахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов`язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов`язків виховання дитини, вимоги, заявлені заявником у цій справі в порядку окремого провадження, не можуть з`ясовуватися безвідносно до дій другого з батьків та можуть вирішуватися у межах відповідного спору про право між батьками дитини у позовному провадженні (постанови Верховного Суду від 04 жовтня 2024 року у справі № 752/5665/23, провадження № 61-13064св23, від 09 жовтня 2024 року у справі № 363/4834/23, провадження № 61-7565св24, від 10 жовтня 2024 року у справі № 930/2899/23, провадження № 61-9988св24, від 17 жовтня 2024 року у справі № 756/2845/24, провадження № 61-10458св24). Відповідно до частини четвертої статті 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду. За встановлених у цій справі обставин факт самостійного виховання дитини батьком не може бути встановлений за правилами окремого провадження, у зв`язку з чим суд першої інстанції, з висновком якого погоджується апеляційний суд, обґрунтовано відмовив у відкритті провадження у справі в порядку окремого провадження з підстав, передбачених частиною четвертою статті 315 ЦПК України. Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 04 жовтня 2024 року у справі № 752/5665/23 (провадження № 61-13064св23). Апеляційний суд також враховує, що жодних обставин існування перешкод у вирішенні ним питання щодо виховання, лікування чи навчання дітей без встановлення цього факту - заявником суду не зазначено і доказів такого до заяви не додано. При цьому слід звернути увагу, що приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)). За встановлених у цій справі обставин та мети подання заяви про встановлення факту самостійного виховання заявником дітей, заявлені ОСОБА_1 вимоги не є вимогами, які пов`язані із здійсненням особистих немайнових чи майнових прав, а тому не підлягають розгляду судом у порядку окремого провадження на підставі статей 293, 315 ЦПК України. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції правильно відмовив у відкритті окремого провадження за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення. Водночас апеляційний суд визнає помилковими висновки суду першої інстанції про те, що оскільки заявник просив встановити факт самостійного виховання та утримання дитини з метою отримання відстрочки від мобілізації, то за предметом і можливими правовими наслідками цей спір може стосуватися прав та обов`язків територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Правильним в оцінці спірних правовідносин є висновок про те, що критерієм наявності спору про право у справах окремого провадження є сама можливість виникнення, зміни або припинення прав та обов`язків у конкретно визначених осіб внаслідок встановлення певного факту, однак у цій справі суд першої інстанції не зазначив, з яким конкретним органом військового управління у заявника виник спір та в чому він полягає, тоді як існування спору про право повинно бути реальним, а не гіпотетичним. За встановлених у цій справі обставин вбачається існування спору про право саме між батьками дітей, тобто ОСОБА_1 та ОСОБА_3 щодо участі останньої у вихованні й утриманні неповнолітніх дітей. Проте, враховуючи, що окремі недоліки ухвали суду першої інстанції не вплинули на правильність правового результату вирішення справи, апеляційний суд застосувавши правило ч. 1 ст. 367 ЦПК України, вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржувану ухвалу - без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на вирішення справи та відповідний правовий результат не впливають. Доводи заявника про застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 336/709/18-ц, від 15 квітня 2020 року в справі № 309/991/19, від 27 серпня 2020 року в справі № 201/1935/20, від 14 квітня 2021 року в справі № 205/2102/19, від 28 квітня 2021 року в справі № 520/19532/19, від 29 червня 2022 року в справі № 205/6338/21, від 28 квітня 2021 року в справі № 520/19532/19 апеляційний суд відхиляє з таких підстав. Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. Посилання на загальні висновки у постановах Верховного Суду щодо застосування норм права не підтверджують доводів апеляційної скарги про те, що суд неправильно застосував норми матеріального права чи порушив норми процесуального права під час постановлення оскаржуваної ухвали, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що встановлені судом у розглядуваній справі. Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року в справі № 154/3029/14 (провадження № 14-43цс22)). На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19). Обставини у наведених постановах Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається в апеляційному порядку, тому немає підстав вважати, що суд першої інстанції постановив ухвалу без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У кожній із наведених справ суди керувалися конкретними обставинами справи та фактично-доказовою базою з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Крім того, висновки, зроблені Верховним Судом у вказаних справах, не суперечать висновкам, зробленим судом першої інстанції під час розгляду цієї справи. Отже, не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду та відхиляються апеляційним судом доводи апеляційної скарги про помилковість висновків суду першої інстанції про неможливість розгляду заяви в порядку окремого провадження та про необхідність відмови в зв`язку з цим у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1 . Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про порушення судом першої інстанції положень частини четвертої статті 315 ЦПК України. Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, зводяться до незгоди з ухвалою та не можуть бути підставою для скасування ухвали суду. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що ухвала суду першої інстанції постановлена із додержанням вимог закону і не може бути скасована з підстав, що викладені в апеляційній скарзі. Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382, 389 ЦПК України, суд, п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення. Ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 09 вересня 2024 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий: Кашперська Т.Ц. Судді: Фінагеєв В.О. Яворський М.А.