Постанова 4824 № 758/4060/24

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД № справи: 758/4060/24 № апеляційного провадження: 22-ц/824/16566/2024 Головуючий у суді першої інстанції: Якимець О.І. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Немировська О.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 03 грудня 2024 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючого - Немировської О.В. суддів - Стрижеуса А.М., Мазурик О.Ф., секретар - Черняк Д.Ю. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: орган опіки і піклування Служба у справах дітей Борщагівської сільської ради Бучанського району Київської області про позбавлення батьківських прав, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Подільського районного суду міста Києва від 02 серпня 2024 року, встановив: у квітні 2024 року позивач звернувся до суду із позовом, у якому просив позбавити відповідачку батьківських прав відносно її малолітньої доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , посилаючись на те, що вона ухиляється від виконання батьківських обов`язків по вихованню та утриманню дитини. Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 02 серпня 2024 року у задоволені позову було відмовлено. Не погоджуючись з рішенням, представник позивача подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просила апеляційну скаргу задовольнити, рішення першої інстанції скасувати та позов задовольнити в повному обсязі. Заслухавши доповідь судді Немировської О.В., пояснення представника позивача - ОСОБА_3 , дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилався на те, що вони з відповідачкою перебували у зареєстрованому шлюбі з 10 лютого 2016 року. Рішенням Подільського районного суду м.Києва від 01 квітня 2021 року шлюб було розірвано. ІНФОРМАЦІЯ_2 народилась ОСОБА_4 , батьками якої є позивач та відповідачка. 29 січня 2021 року між сторонами було укладено Договір між батьками про визначення місця проживання дитини та участь у вихованні дитини, відповідно до умов якого сторони погодили місце проживання дитини - ОСОБА_4 за місцем проживання батька. Також сторонами було погоджено порядок здійснення батьківських прав та розподіл витрат на дитину. Позивач зазначав, що з 29 січня 2021 року, тобто з дня укладення договору між батьками, відповідачка не займається вихованням дитини, не піклується про її фізичний та духовний розвиток, не спілкується з донькою ні особисто, ні засобами телефонного зв`язку, не сплачує аліменти на утримання дитини. Також позивач вказував, що відповідачка відмовилась від виховання та утримання дитини, у зв`язку з чим не заперечує проти позбавлення її батьківських прав. Вказані обставини за твердженням позивача в сукупності свідчать про ухилення відповідачки від виконання своїх батьківських обов`язків, що є підставою для задоволення позовних вимог. Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 02 серпня 2024 року у задоволені позову було відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних та достатніх доказів на підтвердження доцільності позбавлення відповідачки батьківських прав. Такий висновок суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, відповідає встановленим у справі обставинам. У своїй апеляційній скарзі позивач посилається на те, що судом першої інстанції не було в повному обсязі досліджено надані до суду докази та не надано їм належної правової оцінки, внаслідок чого зроблено помилковий висновок про відсутність підстав для позбавлення відповідачки батьківських прав. Однак, такі доводи апеляційної скарги є необґрунтованими та не можуть бути підставою для скасування рішення суду. Згідно з частиною третьою статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Частиною першою статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України «Про охорону дитинства»). Частиною сьомою статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Відповідно до пунктів 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом. Статтею 9 Конвенції про права дитини визначено, що держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Згідно з частинами першою-четвертою статті 150 СК України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину. Відповідно до частини першої статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Частиною першою статті 164 СК України передбачено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини. Згідно зі статтею 166 СК України позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини. При зверненні до суду з позовом на підтвердження своїх позовних вимог позивачем було надано копію заяви відповідачки ОСОБА_2 від 26 січня 2024 року, засвідченої спеціалістом з консульських та адміністративних питань Посольства України в Королівстві Таїланд, наступного змісту «Я, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , відмовляюсь від виховання та утримання моєї малолітньої доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та в зв`язку з цим не заперечую проти позбавлення мене батьківських прав та її майбутнього усиновлення». Також позивачем разом із поданням позовної заяви було надано до суду копії Договору між батьками про визначення місця проживання дитини та участь у вихованні дитини від 09 січня 2021 року, рішення Подільського районного суду м.Києва про розірвання шлюбу за спільною заявою подружжя, довідки про перебування дитини на обліку у медичному закладі та декларації про вибір лікаря, довідки про відвідування дитиною дошкільного закладу, акту обстеження умов проживання, акту та висновку оцінки потреб сім`ї. Рішенням Виконавчого комітету Борщагівської сільської ради Бучанського району Київської області від 16 травня 2024 року було затверджено висновок про доцільність позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Зі змісту вказаного висновку вбачається, що мати дитини перебуває за кордоном та усвідомлює, що вона рідко спілкується з донькою, мало приділяє уваги вихованню дитини та не заперечує проти позбавлення її батьківських прав. Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування необхідно вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. Особи можуть бути позбавлені батьківських прав лише щодо дитини, яка не досягла вісімнадцяти років, і тільки з підстав, передбачених статтею 164 СК України. Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо і лише при наявності вини у діях батьків. Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. ЄСПЛ у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також міг свідчити про його інтерес до дитини. Відповідно до частини шостої статті 19 СК України суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. При вирішенні такої категорії спорів судам необхідно мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку. Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків. Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину вже несе в собі негативний вплив на свідомість дитини, та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини. Таким чином, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Аналогічний правовий висновок викладений Верховним Судом у постановах: від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18 (провадження № 61-4014св20), від 13 квітня 2020 року у справі № 760/468/18 (провадження № 61-8883св19), від 11 березня 2020 року у справі № 638/16622/17 (провадження № 61-13752св19), від 23 грудня 2020 року у справі № 522/21914/14 (провадження № 61-8179св19). Права батьків і дітей, які засновані на спорідненості, становлять основоположну складову сімейного життя, а заходи національних органів, спрямовані перешкодити реалізації цих прав, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції. Між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. У рішенні по справі «Мамчур проти України» від 16 липня 2015 року (заява № 10383/09) ЄСПЛ зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. Розірвання сімейних зв`язків означає позбавлення дитини її коріння, позбавлення батька спорідненості з дитиною, а це буде вважатись виправданим лише за виняткових обставин (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України»). Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідачки від виконання батьківських обов`язків, які можуть бути підставою позбавлення останньої батьківських прав, покладено на позивача. В даному випадку суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що підстави, передбачені частиною першою статті 164 СК України для позбавлення відповідачки батьківських прав, відсутні. Апеляційний суд звертає увагу на те, що висновок органу опіки та піклування є таким, що має рекомендаційний характер, який повинен містити відомості щодо наявності виключних обставин, підтверджених відповідними доказами, які б свідчили про свідоме нехтування батьком/матір`ю своїми обов`язками і були законною підставою для застосування такого крайнього заходу впливу, як позбавлення батьківських прав, що найкраще відповідатиме інтересам дітей (постанова Верховного Суду від 15 квітня 2021 року (справа № 243/13192/19-ц). В даному випадку висновок органу опіки та піклування про доцільність позбавлення відповідачки батьківських прав є недостатньо обґрунтованим та має рекомендаційний характер, не містить посилань на виключні обставини, які могли б бути підставою для позбавлення батьківських прав. Доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права щодо розгляду його клопотання про виклик та допит свідків не знайшли свого підтвердження в ході апеляційного перегляду. Позивач не вказував про те, на підтвердження яких виключних обставин, які можуть бути підставою для позбавлення батьківських прав, можуть бути надані свідчення зазначеними ним особами. До суду апеляційної інстанції клопотання про виклик та допит свідків позивач не заявляв. Позивач при зверненні до суду першої та апеляційної інстанції зазначав, що відповідачка тривалий час ухилялась від виконання батьківських обов`язків з виховання дитини, однак доказів на підтвердження вказаних обставин не надавав. Матеріли справи свідчать про те, що сторонами було досягнуто згоди щодо розірвання шлюбу, місця проживання дитини, порядку її виховання та утримання. Посилання позивача на те, що відповідачка не спілкується з дитиною та не бачиться з нею не є підставою для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, оскільки позбавлення батьківських прав, тобто природніх прав, наданих батькам щодо дитини на її виховання, захист її інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дитиною, є крайнім заходом впливу, необхідність застосування якого позивач не довів. Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 17 червня 2021 року (справа № 466/9380/17). Не може бути підставою для позбавлення відповідачки батьківських прав і доводи позивача про те, що вона належним чином не утримує дитину, має заборгованість зі сплати аліментів. Наявність заборгованості щодо сплати аліментів сама по собі не є підставою для позбавлення батька/матері дитини батьківських прав. Факт стягнення з одного з батьків на користь іншого аліментів на утримання дитини не може свідчити про свідоме ухилення від виконання батьківських обов`язків щодо її утримання, оскільки таке стягнення є одним із способів захисту прав дитини на належне матеріальне забезпечення та свідчить про спонукання батька/матері до надання їй належного утримання (постанова Верховного Суду від 23 квітня 2020 року (справа 420/1075/17). Також не можуть бути підставою для задоволення позовних вимог доводи позивача про те, що відповідачка відмовилась від виховання та утримання дитини, про що написала заяву, яку було засвідчено у Посольстві України в Королівстві Таїланд, оскільки чинним законодавством не передбачено право одного з батьків відмовитись від виконання своїх батьківських прав чи обов`язків. Сам по собі факт відсутності заперечень відповідачки проти позбавлення її батьківських прав не може бути підставою для задоволення позовних вимог, оскільки доказів про те, що це буде відповідати інтересам малолітньої дитини сторін до суду не надано. При зверненні до суду першої та апеляційної інстанції позивачем не було наведено обставин, які свідчили б про доцільність позбавлення відповідачки батьківських прав, яке відповідало б інтересам дитини. Матеріали справи не містять доказів як про перебування позивача у зареєстрованому шлюбі, так і про існування намірів іншої особи щодо усиновлення його дитини. Пояснення представника позивача, надані у судовому засіданні у суді апеляційної інстанції про мотиви ОСОБА_1 , які стали підставою для звернення до суду з даним позовом, колегія суддів вважає неспроможними. Так, представник позивача вказував, що дитина сторін займається танцями та гімнастикою та бажає брати участь у міжнародних змаганнях, однак позивач, як військовозобов`язана особа, у зв`язку з введенням воєнного стану не може супроводжувати доньку в поїздках за межі України. Така позиція позивача, з урахуванням наявності підстав вважати, що між сторонами досягнуто згоди щодо їх сімейних відносин, в тому числі щодо вихання дитини, свідчить про те, що подання позову про позбавлення відповідачки батьківських прав обумовлене не ухиленням матері від виконання її батьківських обов`язків, як про те стверджує позивач. На переконання апеляційного суду позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно її малолітньої доньки ОСОБА_4 лише з метою забезпечення можливості її батька супроводжувати її за межі України для відвідування спортивних чи інших змагань, не відповідатиме інтересам дитини та суперечитиме самій меті інституту позбавлення батьків їх природніх прав щодо їх дитини. Згідно з частинами першою-третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Суд на перше місце ставить «якнайкращі інтереси дитини», оцінка яких включає знаходження балансу між усіма елементами, необхідними для прийняття рішення. Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, правові наслідки позбавлення батьківських прав визначено статтею 166 СК України. Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращий бік неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків. Пунктом 1 статті 9 Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону та процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо та необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним. Таких висновків дійшов Верховний Суд в постанові від 29 вересня 2021 року (справа №459/3411/18). В даному випадку судом першої інстанції, як і судом апеляційної інстанції, не встановлено виключних обставин, які свідчили б про наявність підстав для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно її доньки ОСОБА_4 . У ч. 4 статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладено на суд обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити суду, та відмінності, які існують у державах-учасницях з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд обов`язок щодо обґрунтування, який випливає зі статті 6 Конвенції, може бути вирішене тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява № 63566/00, § 23). Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи, перевірено докази, зроблені висновки відповідають обставинам справи, правильно застосовано норми матеріального права при дотриманні норм процесуального права, доводи, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому рішення слід залишити без змін. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382 ЦПК України, суд постановив: апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення Подільського районного суду міста Києва від 02 серпня 2024 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду в касаційному порядку протягом тридцяти днів. Повний текст постанови виготовлено 11 грудня 2024 року. Головуючий Судді