Постанова Київський апеляційний суд № 370/2293/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Апеляційне провадження 22-ц/824/17397/2024 Справа № 370/2293/23 П О С Т А Н О В А Іменем України 04 грудня 2024 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Кашперської Т.Ц., суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А., за участю секретаря Діденка А.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Макарівського районного суду Київської області від 25 липня 2024 року, ухвалене в складі судді Косенко А.В. у смт. Макарів у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Столярчук Ірина Вікторівна про визнання права власності, заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, в с т а н о в и в : У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, просила визнати земельну ділянку пл. 0,256 га. та жилий будинок з надвірними спорудами на цій земельній ділянці за адресою АДРЕСА_1 , спільною сумісною власністю, нажитою в період шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , визнати за ОСОБА_1 право власності на частину земельної ділянки пл. 0,256 га. та частину жилого будинку з надвірними спорудами на цій земельній ділянці за адресою АДРЕСА_1 . Позов мотивувала тим, що 27 жовтня 1979 року уклала шлюб з ОСОБА_5 , під час якого ними придбано садибу за вказаною адресою. 10 березня 2011 року шлюб розірвано, після розірвання шлюбу будь-яких спорів стосовно спільно нажитого майна під час перебування у шлюбі між ними не виникало, підстави для поділу майна в судовому порядку були відсутні. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, після його смерті відкрилася спадщина на належне йому майно. З метою виключення зі складу спадкового майна належної їй частини садиби вона звернулася до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Столярчук І.В., яка відкрила спадкову справу. Від нотаріуса вона отримала повідомлення, що відповідач ОСОБА_2 , яка перебувала у шлюбі з ОСОБА_5 та є його спадкоємицею, заперечує проти її права власності на частки у нерухомому майні, що унеможливлює здійснення реєстраційних процедур. Такі дії відповідача порушують її права власника, тому вона змушена захищати їх в судовому порядку. Від шлюбу з ОСОБА_5 вона має двох повнолітніх дітей, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , які також є його спадкоємцями. Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 25 липня 2024 року в позові ОСОБА_1 відмовлено. Позивач ОСОБА_1 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, неправильне застосування норм матеріального права, просила скасувати рішення Макарівського районного суду Київської області від 25 липня 2024 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову. В обґрунтування апеляційної скарги посилалася на те, що в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції зазначив, що право позивача було порушено з моменту укладення 17 серпня 2013 року шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , та коли у неї виникли перешкоди у користуванні та володінні цим майном. Зазначаючи це, суд мав би з`ясувати, коли саме, хто і у який спосіб чинить позивачу перешкоди у володінні та користуванні майном. Відповідач ОСОБА_2 у відзиві на позов зазначила, що у позові вірно вказано про те, що спору щодо поділу майна між позивачем і її колишнім чоловіком не було, оскільки колишній чоловік за життя мав чітку домовленість з нею про поділ майна. Таким чином, вона підтвердила доводи ОСОБА_1 про те, що між нею та її колишнім чоловіком за його життя будь-які спори щодо спільного майна були відсутні. Суд мав би з`ясувати, чи не виникало між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 спорів стосовно користування та володіння спільним майном, чи такі спори супроводжувалися якимись перешкодами у користуванні цим майном, якими доказами це підтверджено, чи мали б такі спори бути підставою для поділу спільного майна за життя ОСОБА_5 . Ці обставини судом з`ясовані не були, однак вони мають значення для справ, оскільки саме цим суд мотивував застосування наслідків пропуску строків позовної давності, як підстави для залишення позову без задоволення. Посилалася на правові висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 23 жовтня 2019 року в справі № 917/1307/18 щодо неможливості застосування учасником справи концепції «негативного доказу», зазначала, що розглядаючи справу, суд першої інстанції допустився однобокості в оцінці доказів сторін, на які вони посилалися, як на підставу своїх вимог чи заперечень. Так, суд не надав оцінки доводам в обґрунтування своїх вимог сторони позивача, прийняв доводи сторони відповідача ОСОБА_2 , в тому числі якими вона обгрунтувала необхідність застосування наслідків пропуску строку позовної давності. Суд вважав доведеним наявність у позивача перешкод у користуванні та володінні майном, які, на його думку, виникли з моменту укладення 17 серпня 2013 року шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , однак такий висновок є припущенням, оскільки сам факт укладення нового шлюбу не змінює правового стану об`єктів права власності, що були набуті під час попереднього шлюбу, а по-друге, обставини, які суд вважає встановленими, мають бути підтверджені доказами. Однак будь-яких доказів, які б вказували на те, що після укладення нового шлюбу у ОСОБА_1 виникли перешкоди у володінні та користуванні майном, відповідачем ОСОБА_2 надано не було. Ці обставини судом не з`ясовувалися, а тому не можуть вважатися доведеними. Вказувала, що вирішуючи спір, суд першої інстанції неправильно визначився з предметом позову, хибно вважаючи, що спір стосується поділу майна подружжя. Однак вони з відповідачем ОСОБА_2 не є подружжям в розумінні приписів СК України, вона не наділена правами порушувати питання поділу спільного майна та застосування строків позовної давності, визначеної нормами ч. 2 ст. 71 СК України. Як вбачається зі змісту позову, він стосується виключно захисту її права власності, яке не визнається ОСОБА_2 . Оскільки відповідач не визнає її права власності на частину майна, яке є спільним майном, набутим з покійним ОСОБА_5 під час шлюбу, вона змушена захищати його у спосіб, визначений приписами ст. 16 ЦК України, про що зазначено в позові. Отже, при вирішенні спору суд не мав керуватися приписами ч. 2 ст. 71 СК України, оскільки предметом спору не є поділ спільного майна подружжя, а сторони не є подружжям між собою. Оскільки предметом спору є право власності, в разі його невизнання суд мав би керуватися ст. 261, 257 ЦК України. Ухвалюючи рішення, суд мав би керуватися п. 15 постанови Пленуму ВСУ № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», та висновками, викладеними в постановах Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року в справі № 6-258цс15, постанові Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 584/1319/16-ц, щодо застосування ст. 256-257 та 261 ЦК України. Вказувала, що у ч. 2 ст. 72 СК України, п. 15 постанови Пленуму ВСУ № 11 від 21 грудня 2007 року визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки, яка обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права власності. Неподання позову про поділ майна, в тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року в справі № 6-258цс15). Початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (ст. 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (ст. 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (ч. 2 ст. 72 СК України). Строк позовної давності обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатись про порушення свого права, тобто з моменту виникнення спору між ними. Аналогічні висновки містяться в постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 584/1319/16-ц, від 06 листопада 2019 року в справі № 203/304/17. Пояснювала, що з огляду на те, що їй стало відомо про невизнання відповідачем ОСОБА_2 її права власності від приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Столярчук І.В. 24 серпня 2023 року, час перебігу строку позовної давності має обчислюватися від 24 серпня 2023 року. З позовом до суду вона звернулася у вересні 2023 року, тобто позов був поданий в межах строків позовної давності. Від відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідачі підтримали апеляційну скаргу та просили її задовольнити, вказуючи, що при ухваленні рішення суд першої інстанції припустився неповного з`ясування обставин, визнав встановленими обставини, які не є доведеними, неправильно застосував норми матеріального права, зокрема в частині застосування наслідків пропуску строку позовної давності, як підстави для залишення позову ОСОБА_1 без задоволення. Просили розглянути апеляційну скаргу без їх участі. Від відповідача ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_8 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач просила відмовити в задоволенні апеляційної скарги. Посилалась на те, що з 2013 року позивач знала про порушення свого права, оскільки в будинку, який вона тепер називає своєю власністю, була інша господиня, яка разом з її колишнім чоловіком жили в цьому будинку, вносила в нього зміни, змінювала його вигляд та вигляд земельної ділянки. Померлий чоловік ОСОБА_2 заборонив позивачу приходити до будинку в АДРЕСА_1 , оскільки розрахувався з нею та мав іншу сім`ю. Отже, про порушення свого права позивач дізналася якнайменше після укладення 17 серпня 2013 року шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , коли у неї виникли перешкоди у користуванні та володінні цим майном. Позивач не обґрунтувала та не посилалась на наявність поважних причин пропуску позовної давності. За таких обставин вважала, що у задоволенні позовної вимоги про визнання майна спільним слід відмовити з підстав тривалого (більше ніж 10 років) пропуску позивачем позовної давності і неподання нею клопотання про поновлення цього строку з поважних причин. Самі вимоги позивача не відносяться до тих, на які позовна давність не поширюється. Вважала незаконною вимогу позивача щодо покладення на одного відповідача, ОСОБА_2 , відшкодування понесених позивачем судових витрат. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам закону не відповідає. Судом встановлено, що 27 жовтня 1979 року позивач ОСОБА_1 зареєструвала шлюб із ОСОБА_5 (а. с. 7 т. 1), який розірвано 10 березня 2011 року (а. с. 8 т. 1). За час шлюбу у подружжя народилося двоє дітей, відповідачів у справі ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 100, 111 т. 1). Відповідач ОСОБА_2 зареєструвала шлюб з ОСОБА_5 17 серпня 2013 року та перебувала з ним у шлюбі до його смерті (а. с. 168 т. 1). Місце проживання ОСОБА_1 зареєстроване за адресою АДРЕСА_2 з 28 вересня 1989 року (а. с. 134 т. 1 зворот). 15 квітня 1999 року ОСОБА_9 та ОСОБА_5 уклали договір купівлі-продажу нерухомості, зареєстрований на Київській універсальній біржі за № Н-1988/99, за умовами якого продавець придбав, а покупець купив житловий будинок АДРЕСА_1 (а. с. 12 - 13 т. 1). Житловий будинок зареєстрований в Макарівському бюро технічної інвентаризації та записано в реєстровку книгу № 1 за реєстровим № 01 16 квітня 1999 року (а. с. 14 т. 1). 16 квітня 1999 року ОСОБА_9 та ОСОБА_5 уклали договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Макарівського районного нотаріального округу Дарнопих Т.М., реєстраційний № 293, за умовами якого ОСОБА_5 купив земельну ділянку на території Мотижинської сільської ради народних депутатів Макарівського району Київської області, АДРЕСА_1. Земельна ділянка пл. 0,2650 га. в межах згідно з планом передана для будівництва, обслуговування житлового будинку та господарських споруд - 0,2500 га., для ведення особистого підсобного господарства - 0,0150 га. (а. с. 10 - 11 т. 1). Згідно архівної довідки КП КОР «Київське обласне БТІ» від 25 липня 2023 року, станом на 31 грудня 2012 року право власності на об`єкт нерухомого майна - домоволодіння (житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами) АДРЕСА_1 зареєстровано на праві особистої власності за ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 15 квітня 1999 року Київською універсальною біржею за реєстровим № Н-1998/99, дата реєстрації 16 квітня 1999 року (а. с. 145 т. 1). ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер (а. с. 9 т. 1). 07 грудня 2022 року до майна померлого ОСОБА_5 . приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Столярчук І.В. заведено спадкову справу № 13/2022 за заявою його сина ОСОБА_4 про прийняття спадщини (а. с. 97 т. 1). Крім того, із заявами про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 07 грудня 2022 року звернулися його дружина ОСОБА_2 (а. с. 103 т. 1) та син ОСОБА_3 (а. с. 110 т. 1). 24 серпня 2023 року ОСОБА_1 звернулася до приватного нотаріуса Столярчук І.В. із заявою, в якій просила видати їй, як колишній дружині ОСОБА_5 , свідоцтво про право власності на частку житлового будинку АДРЕСА_1 ) (а. с. 132 т. 1). 24 серпня 2023 року ОСОБА_2 звернулася до приватного нотаріуса Столярчук І.В. із заявою, в якій просила відкласти вчинення нотаріальних дій в межах спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_5 , в тому числі видачу свідоцтв про право власності колишній дружині ОСОБА_1 та свідоцтв про право на спадщину за законом (а. с. 129 - 130 т. 1). Листом від 24 серпня 2023 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Столярчук І.В. повідомлено ОСОБА_1 про відкладення на 1 місяць видачі свідоцтва про право власності на нерухоме майно після смерті колишнього чоловіка ОСОБА_5 в зв`язку з запереченням заінтересованої особи - дружини померлого ОСОБА_5 . ОСОБА_2 (а. с. 141 т. 1). Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами. Крім того, під час розгляду справи в суді першої інстанції було допитано свідка ОСОБА_10 , яка пояснила, що вони є сусідами з ОСОБА_2 , та померлим ОСОБА_5 . Знала померлого ОСОБА_5 , та його колишню дружину ОСОБА_1 . Підтвердила, що до певного моменту бачила як ОСОБА_1 приїздила на дачу, а потім перестала, останній раз побачила її в 2022 році. Відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 бачила постійно, вони приїздили до батька і його дружини ОСОБА_2 . Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно із ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом. Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначитися з предметом й підставами позову. Згідно з пунктами 4, 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини. З викладеного випливає, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, то суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору. Аналіз указаних правових норм дає підстави для висновку про те, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Згідно з пунктом 1 Прикінцевих положень СК України цей Кодекс набирає чинності разом з набранням чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які вже існували на цю дату, норми СК України застосовуються лише в частині тих прав і обов`язків, що виникли після набрання ним чинності. Отже, спірні правовідносини щодо правового статусу житлового будинку та земельної ділянки, придбаних 15 квітня та 16 квітня 1999 року, регулюються нормами КпШС України, оскільки вони виникли до 01 січня 2004 року. Натомість суд першої інстанції безпідставно керувався при вирішенні даного спору положеннями СК України та ЦК України, які не були чинними станом на час виникнення спірних правовідносин, тобто застосував норми матеріального права, які не підлягали застосуванню, і не застосував норми матеріального права, які підлягали застосуванню. Відповідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Крім того, відмовляючи в позові в зв`язку зі спливом позовної давності, суд першої інстанції вважав доведеним наявність у позивача перешкод у користуванні та володінні майном, які, на його думку, виникли з моменту укладення 17 серпня 2013 року шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , оскільки позивачу було відомо, що в спірному будинку проживала інша господиня, яка разом з її колишнім чоловіком жила в цьому будинку, вносила в нього зміни, змінювала його вигляд та вигляд земельної ділянки, і належних і допустимих доказів того, що померлий спадкодавець ОСОБА_5 визнавав право позивача на частку у майні подружжя, позивачем суду не надано. Будь-яких доказів того, що позивач з поважних причин протягом трьох років не зверталася з відповідним позовом про визнання спірного нерухомого майна спільною власністю подружжя та визнання права власності на частку у майні, судом не встановлено. Апеляційний суд не може погодитись з таким висновком, з огляду на те, що факт укладення нового шлюбу не змінює правового стану об`єктів права власності, що були набуті під час попереднього шлюбу. Також даний висновок суперечить встановленим судом обставинам, що після розірвання шлюбу будь-яких спорів стосовно спільно нажитого майна під час перебування у шлюбі між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 не виникало, підстави для поділу майна в судовому порядку були відсутні. Крім того, обставини, які суд вважає встановленими, мають бути підтверджені доказами. Разом із тим, мотивувальна частина рішення не містить посилання на будь-які докази, які б вказували на те, що після укладення нового шлюбу у ОСОБА_1 виникли перешкоди у володінні та користуванні майном, таких доказів відповідачем ОСОБА_2 надано не було. Ці обставини судом не з`ясовувалися, а тому не можуть вважатися доведеними і ґрунтуються на припущеннях. Судом першої інстанції також залишено поза увагою, що у відповіді на відзив на позовну заяву сама відповідач ОСОБА_2 погоджувалася з тим, що спору щодо поділу майна між позивачем та померлим ОСОБА_5 не було. Враховуючи вищевикладене, висновки суду першої інстанції про відмову в позові є передчасними та помилковими, рішення суду ухвалене в результаті неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, з невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, з неправильним застосуванням норм матеріального права, відтак судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, не може залишатися в силі та підлягає скасуванню. Вирішуючи по суті позовні вимоги ОСОБА_1 , апеляційний суд виходить із наступного. Статтею 16 Закону України «Про власність» визначено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і КпШС України. Відповідно до статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. Конструкція статті 22 КпШС України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності подружжя, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Відповідно до ст. 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Таким чином, оскільки спірне майно, а саме земельна ділянка пл. 0,256 га. та жилий будинок з надвірними спорудами, який знаходиться на цій земельній ділянці за адресою АДРЕСА_1 , були придбана за час перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_5 у зареєстрованому шлюбі, отже за відповідною презумпцією це нерухоме майно вважається спільною сумісною власністю подружжя. Заперечуючи проти позову, відповідач ОСОБА_2 вказувала, що ОСОБА_1 та ОСОБА_5 дійшли домовленості про поділ майна, а саме ОСОБА_5 сплатив ОСОБА_1 8000 євро як компенсацію вартості її частки в спільному майні подружжя, разом із тим, будь-яких доказів на підтвердження цієї обставини нею не надано. Доводи відповідача, що ОСОБА_1 не з`являлася до будинку, не несла витрат на утримання будинку, не сплачувала комунальні послуги, не несла обов`язків власника, не підтверджують обставин здійснення подружжям поділу майна під час розірвання шлюбу шляхом сплати компенсації вартості частки в майні подружжя 8000 євро, як стверджує відповідач, оскільки ґрунтуються на припущеннях. Ураховуючи норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини та встановлені фактичні обставини щодо набуття спірного майна і не спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте в період шлюбу, апеляційний суд приходить до висновку про доведеність і обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 про те, що земельна ділянка пл. 0,256 га. та житловий будинок з надвірними спорудами на цій земельній ділянці за адресою АДРЕСА_1 , є спільною сумісною власністю, нажитою в період шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , та про визнання за ОСОБА_1 права власності на частину зазначеного майна. Оскільки право спільної сумісної власності подружжя на майно, придбане в шлюбі, презюмується законом, статус такого майна не потребує окремого визнання його спільним майном колишнього подружжя. У відзиві на позовну заяву відповідачем ОСОБА_2 заявлено про наслідки спливу позовної давності, посилаючись на те, що про порушення свого права позивач дізналася якнайменше після укладення 17 серпня 2013 року шлюбу між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , та коли у неї виникли перешкоди у користуванні та володінні цим майном (а. с. 151 т. 1 зворот). Відповідно до ст. 256, 257, 261 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Відповідно до ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) вказано, що «…можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов». Відповідно до ч. 2 ст. 72 СК України до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що при визначенні початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності. Такий правовий висновок викладено Верховним Судом України у постанові від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15, Верховним Судом у постанові від 29 серпня 2019 року у справі № 489/1499/16-ц (провадження № 61-30907св18). від 30 червня 2021 року у справі № 182/1428/20 (провадження № 61-3275св21), від 19 жовтня 2022 року у справі № 587/1562/21 (провадження № 61-6658св22), від 23 листопада 2022 року у справі № 753/15306/17 (провадження № 61-16263св21). Вирішуючи питання щодо дотримання строку позовної давності позивачем ОСОБА_1 , апеляційний суд враховує, що позивачем у позові зазначено і відповідачем ОСОБА_2 у відзиві на позовну заяву підтверджено, що спору щодо поділу майна між позивачем та її колишнім чоловіком ОСОБА_5 дійсно не було. Доводи ОСОБА_2 , підтверджені показаннями свідка ОСОБА_10 , яка є сусідкою з ОСОБА_2 , та померлим ОСОБА_5 , і яка підтвердила, що ОСОБА_1 перестала приїздити до будинку, що позивач ОСОБА_1 жодного разу не з`явилася до будинку, не підтверджують обставин чинення позивачу ОСОБА_1 перешкод у володінні та користуванні належним їй майном. Апеляційний суд приймає до уваги, що місце проживання ОСОБА_1 зареєстроване за адресою АДРЕСА_2 з 28 вересня 1989 року, отже, житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 не є житлом позивача, а лише її власністю, володіння, користування та розпорядження якою, в тому числі відвідування будинку, є її правом та здійснюється на її розсуд відповідно до вимог ст. 319 ЦК України. Апеляційний суд враховує, що відповідачем ОСОБА_2 на спростування доводів ОСОБА_1 про те, що про порушення своїх прав вона дізналася тільки після відкриття спадщини в зв`язку із запереченням спадкоємцем ОСОБА_2 її права на частку в майні подружжя, не надано будь-яких доказів, в тому числі звернення ОСОБА_1 до правоохоронних органів з приводу наявності у неї перешкод у володінні та користуванні належним їй майном, або звернення до суду з позовами про усунення таких перешкод. Враховуючи вищенаведені правові висновки Верховного Суду України та Верховного Суду, встановивши, що спір між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 щодо поділу майна після розірвання шлюбу був відсутній, докази чинення позивачу перешкод у володінні та користуванні належним їй майном після укладення нового шлюбу ОСОБА_5 із відповідачем ОСОБА_2 в матеріалах справи відсутні, і про порушення своїх прав ОСОБА_1 дізналась лише в 2022 році, після смерті ОСОБА_5 , до суду з позовом звернулася у вересні 2023 року, апеляційний суд приходить до висновку про те, що позивач не пропустила строк позовної давності, про застосування наслідків спливу якого заявляла відповідач, а тому позов підлягає задоволенню. З огляду на викладене апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалене за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права, що відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України є підставами для його скасування, із прийняттям нової постанови про задоволення позову. За подання позовної заяви позивачем ОСОБА_1 сплачено судовий збір в розмірі 9875,63 грн., за подання апеляційної скарги - судовий збір в розмірі 14813,50 грн., всього 24689,13 грн. Відповідно до ст. 141 ЦПК України апеляційний суд здійснює перерозподіл судових витрат, та оскільки за наслідками апеляційного перегляду позов задоволено, стягує з відповідачів на користь позивача понесені нею судові витрати у вигляді судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги в розмірі 2684 грн. Керуючись ст. 367, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд, п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Макарівського районного суду Київської області від 25 липня 2024 року скасувати та прийняти нову постанову. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Столярчук Ірина Вікторівна про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна подружжя задовольнити. Визнати за ОСОБА_1 право власності на частину земельної ділянки пл. 0,256 га. за адресою АДРЕСА_1 . Визнати за ОСОБА_1 право власності на частину жилого будинку з надвірними спорудами АДРЕСА_3 . Стягнути з ОСОБА_2 (місце реєстрації АДРЕСА_4 , фактичне місце проживання АДРЕСА_5 РНОКПП НОМЕР_1 ), ОСОБА_3 ( АДРЕСА_2 РНОКПП НОМЕР_2 ), ОСОБА_4 ( АДРЕСА_2 РНОКПП НОМЕР_3 ) з кожного на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 2684 грн. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повний текст постанови складено 06 грудня 2024 року. Головуючий: Кашперська Т.Ц. Судді: Фінагеєв В.О. Яворський М.А.