Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 320/8448/24

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 320/8448/24 Головуючий у 1-й інстанції: Марич Є.В. Суддя-доповідач: Василенко Я.М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 листопада 2024 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Василенка Я.М., суддів Ганечко О.М., Кузьменка В.В., за участю секретаря Шляги А.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Державної податкової служби України та Головного управління Державної податкової служби у м. Києві на рішення Київського окружного адміністративного суду від 16.08.2024 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної податкової служби України, Головного управління Державної податкової служби у м. Києві про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, - В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 звернулась до суду першої інстанції з позовом, в якому просила: - визнати протиправним та скасувати наказ Державної податкової служби України від 19 січня 2024 року №73-о «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 »; - скасувати наказ Головного управління ДПС у м. Києві від 26 січня 2024 року №28-о «Про оголошення наказу ДПС від 19.01.2024 №73-о «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 »; - зобов`язати Державну податкову службу України поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Головного управління ДПС у м. Києві; - допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Головного управління ДПС у м. Києві; - стягнути з Головного управління ДПС у місті Києві 04116, м. Київ, вул. Шолуденка, 33/19, код ЄДРПОУ: 44116011) на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за період вимушеного прогулу; - стягнути за рахунок бюджетних асигнувань з Державної податкової служби України (04053, м. Київ, площа Львівська, 8, код ЄДРПОУ: 43005393) та з Головного управління ДПС у м. Києві (04116, м. Київ, вул. Шолуденка, 33/19, код ЄДРПОУ: 44116011) на користь ОСОБА_1 , судові витрати, що включають в себе судовий збір в розмірі 5 450 (п`ять тисяч чотириста п`ятдесят) гривень 40 копійок; - стягнути з Державної податкової служби України (04053, м. Київ, площа Львівська, 8, код ЄДРПОУ: 43005393) на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 50 000,00 гривень. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 16.08.2024 позов задоволено частково: - визнано протиправним та скасовано наказ Державної податкової служби України (04053, м. Київ, Львівська площа, 8, код ЄДРПОУ 43005393) від 19.01.2024 №73-о «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 »; - визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління ДПС у м. Києві (04116, м. Київ, вул. Шоуденка, 33/19, код ЄДРПОУ ВП 44116011) від 26.01.2024 №28-о «Про оголошення наказу ДПС від 19.01.2024 №73-о «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 »; - поновлено ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на державній службі та на посаді заступника начальника Головного управління ДПС у м. Києві з 25.01.2024; - стягнуто з Головного управління ДПС у м. Києві на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 314 196,33 грн. (триста чотирнадцять тисяч сто дев`яносто шість гривень, тридцять три копійки); - допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення на посаді ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) і стягнення середнього заробітку у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 45 953,80 грн. (сорок п`ять тисяч дев`ятсот п`ятдесят три гривні, вісімдесят копійок); - стягнуто на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) сплачений судовий збір у розмірі 1211,20 грн. (одна тисяча двісті одинадцять гривень, двадцять копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Державної податкової служби України (04053, м. Київ, Львівська площа, 8, код ЄДРПОУ 43005393); - стягнуто на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) сплачений судовий збір у розмірі 1211,20 грн. (одна тисяча двісті одинадцять гривень, двадцять копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у м. Києві (04116, м. Київ, вул. Шолуденка, 33/19, код ЄДРПОУ ВП 44116011); - у задоволенні решти позовних вимог - відмовлено. Не погоджуючись з зазначеним вище судовим рішенням Державна податкова служба України та Головне управління Державної податкової служби у м. Києві звернулись із апеляційними скаргами, в яких вони просять скасувати оскаржуване рішення в частині задоволення позовних вимог та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав. З матеріалів справи вбачається, що наказом Державної податкової служби України від 13 березня 2023 року № 268-о ОСОБА_1 призначено на посаду заступника начальника Головного управління ДПС у м. Києві. Наказом Державної податкової служби України від 14 березня 2023 року №269-о «Про покладення виконання обов`язків на ОСОБА_1 » на позивача покладено виконання обов`язків начальника Головного управління ДПС у м. Києві. Наказом Державної податкової служби України від 04 січня 2024 року №22-о «Про втрату чинності наказу ДПС» визнано таким що втратив чинність наказ Державної податкової служби України від 14 березня 2023 року №269-о «Про покладення виконання обов`язків на ОСОБА_1 » з 09 січня 2024 року. Наказом Державної податкової служби України від 19 січня 2024 року №73-о «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 » припинено державну службу та звільнено ОСОБА_1 , заступника начальника Головного управління ДПС у місті Києві, 24 січня 2024 року за власним бажанням, згідно з частиною першою статті 86 Закону України «Про державну службу». Підстава: заява ОСОБА_1 . На підставі наказу Державної податкової служби України від 19.01.2024 №73-о «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 » Головним управлінням ДПС у м. Києві видано наказ від 26 січня 2024 року №28 «Про оголошення наказу ДПС від 19.01.2024 №73-о «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 ». Не погоджуючись із вищезазначеними наказами №73-о та №28, вважаючи їх протиправними та такими, що винесені з порушенням вимог чинного законодавства, а звільнення своє з посади незаконним, позивач звернулась з даним позовом до суду. Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що позовні вимоги є частково обґрунтованими. Відповідачі у своїх скаргах зазначають, що оскаржуване рішення в частині задоволення позовних вимог прийнято судом першої інстанції з ненаданням належної оцінки нормам чинного законодавства, що призвело до прийняття невірного рішення, судом порушено правильність застосування норм матеріального та процесуального права. Їх доводи є аналогічними тим, що були викладені у відзивах на позовну заяву. Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції та вважає доводи апелянтів безпідставними, враховуючи наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Зазначене узгоджується з позицією, викладеною в п.13.1 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про судове рішення в адміністративній справі» від 20.05.2013 № 7, відповідно до якого у разі часткового оскарження судового рішення суд апеляційної інстанції в описовій частині свого рішення повинен зазначити, в якій частині рішення суду першої інстанції не оскаржується, і при цьому не має права робити правові висновки щодо неоскарженої частини судового рішення. Отже, оскільки апелянти у своїх апеляційних скаргах оскаржують судове рішення в частині задоволення позовних вимог, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що саме в цій частині перевіряється законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Згідно з положеннями частини першої та шостої статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби регулюються Законом України «Про державну службу» від 10.12.2015 № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII, в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Згідно з частинами 2, 3 статті 5 Закону №889-VIII відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом. Пунктом третім частини першої статті 83 Закону №889-VIII визначено, що державна служба припиняється: за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону). За приписами частин першої - третьої статті 86 Закону №889-VIII передбачено, що державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб`єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення. Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб`єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов`язків державним органом. Суб`єкт призначення зобов`язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю. З огляду на викладене, Законом №889-VIII визначено як дві окремі підстави припинення державної служби, а саме припинення її з ініціативи державного службовця звільнення за власним бажанням та за угодою сторін. Відповідно до частини першої статті 1 та частини третьої статті 3 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), цим Кодексом регулюються трудові відносини всіх працівників, а статтею 4 Кодексу передбачено, що законодавство про працю складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. Отже, до спірних правовідносин, що виникли у цій справі, крім Закону № 889-VIII, підлягають застосуванню також положення КЗпП України. Статтями 2, 5-1 КЗпП України закріплено право громадян України на працю і гарантії держави в правовому захисті працездатним громадянам від незаконного звільнення. Пунктом 6 частини першої статті 5-1 КЗпП України визначено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Загальні підстави припинення трудового договору передбачені статтею 36 КЗпП України. Так, пунктом 4 частини першої цієї статті передбачено, що однією з підстав припинення трудового договору є: розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39). Частиною першою статті 38 КЗпП України передбачено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, роботодавець не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору. У постанові від 03.12.2020 у справі № 140/3179/19 Верховний Суд, аналізуючи положення Закону України «Про державну службу», якими врегульовано питання щодо припинення державної служби за ініціативою державного службовця, вказав, що при вирішенні питання щодо правомірності звільнення державного службовця за його власним бажанням суди повинні з`ясувати чи було волевиявлення державного службовця на звільнення; чи закінчився двотижневий строк попередження або чи була взаємна домовленість сторін про звільнення до закінчення строку попередження. У цій же постанові Верховний Суд наголосив, що основними умовами припинення державної служби за частиною першою статті 86 Закону України «Про державну службу» є наявність заяви працівника на звільнення саме із зазначенням бажаної дати звільнення, що є істотною умовою для припинення державної служби за власним бажанням. Визначення дати звільнення є обов`язковою умовою досягнення взаємної домовленості з суб`єктом призначення, оскільки при наявності лише заяви про звільнення за власним бажанням та у випадку недосягнення взаємної домовленості щодо дати звільнення, державний службовець підлягає звільненню на підставі частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу», оскільки частина друга вказаної статті передбачає умови звільнення державного службовця до закінчення двотижневого строку встановленого частиною першою статті 86 Закону України «Про державну службу». При цьому, основними умовами для припинення державної служби за частиною першою статті 86 Закону України «Про державну службу» є строк, з якого припиняється державна служба, оскільки державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб`єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення. Водночас, аналізуючи положення статті 38 КЗпП України, Верховний Суд у справі № 140/3179/19 вказав, що цією правовою нормою надано працівникові безумовне право на відмову від раніше поданої ним заяви про звільнення за власним бажанням протягом двотижневого строку і власник або уповноважений ним орган немає права звільняти таку особу до закінчення строку попередження. Також, у постанові від 18.11.2019 у справі № 813/3857/15 Верховний Суд, аналізуючи норми КЗпП України, якими урегульовано питання щодо розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи працівника, виснував, що оскільки звільнення у порядку, передбаченому статтею 38 Кодексу законів про працю України, є одностороннім волевиявленням працівника, який подав заяву про звільнення за власним бажанням, то він у будь-який момент до закінчення двотижневого строку з моменту подачі заяви може її відкликати і звільнення у такому випадку не проводиться. Вказана правова позиція неодноразово висловлювалась Верховним Судом у постановах від 03 грудня 2020 року у справі № 140/3179/19, від 07 березня 2018 року у справі № 810/2728/16, від 10 березня 2020 року у справі № 803/959/17, від 03 грудня 2020 року у справі № 140/3179/19, від 09 березня 2023 року у справі № 640/30382/21. Отже, розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення державної служби та звільнення з посади за власним бажанням суди повинні з`ясувати: чи було волевиявлення державного службовця на звільнення; чи закінчився двотижневий строк попередження; чи була взаємна домовленість сторін про звільнення до закінчення строку попередження. Як вірно було встановлено судом першої інстанції, 10.01.2024 ОСОБА_1 подано заяву про звільнення із займаної посади за власним бажанням. Позивач пояснила це тим, що у зв`язку з виникненням ситуації із затриманням 02.01.2024 одного із працівників Головного управління ДПС у м. Києві під час отримання ним неправомірної вигоди, засобами масової інформації, телеграм каналами із десятками тисяч підписників почала ширитися інформація щодо позиції керівництва ДПС та представників профільного комітету Верховної Ради України, яка полягає в необхідності нести політичну відповідальність (у вигляді звільнення з посади) всьому керівництву органу в якому таке правопорушення відбулося. 10 січня 2024 року позивача викликано до керівництва ДПС України (за адресою м. Київ, Львівська площа 8) та під психологічним тиском змушено її написати заяву про звільнення за власним бажанням. Аргументацією для примушування ОСОБА_1 до написання заяви про звільнення за власним бажанням були «негласні» правила, згідно з якими, у разі настання в територіальному органі корупційного скандалу звільненню підлягає вся керівна вертикаль територіального органу. Як свідчать матеріали справи, вказане, зокрема, підтверджується тим, що наказом Державної податкової служби України від 04.01.2024 №22-о визнано таким, що втратив чинність з 09.01.2024 наказ Державної податкової служби України від 14.03.2023 №269-о, яким було покладено на ОСОБА_1 виконання обов`язків начальника Головного управління ДПС у м. Києві. Водночас, посилання позивача, як у позовній заяві, так і у відзиві на апеляційні скарги, на те, що заява про звільнення за власним бажанням була написана під тиском керівництва ДПС, колегія суддів оцінює критично, оскільки вона не надала належних доказів таких дій роботодавця. При цьому, доказів звернення позивача з цього приводу до правоохоронних органів також не надано. Законом № 889-VIIІ передбачений механізм реагування державних службовців на спроби вплинути на їх діяльність, у зв`язку з чим звільнення під тиском не може обґрунтовуватися загальним посиланням на некоректну чи незаконну поведінку керівництва. Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, внаслідок виникнення вищезгаданої ситуації 02.01.2024, негативних новин у засобах масової інформації та телеграм-каналах, зняття позивача з виконання обов`язків начальника Головного управління ДПС у м. Києві, через погіршення психологічного стану та самопочуття, ОСОБА_1 не змогла виконувати свої функціональні обов`язки. Відповідно до листків непрацездатності № 10402472-2019519416-1, № 10521885-2019731683-1, ОСОБА_1 перебувала на лікарняному з 08.01.2024 по 12.01.2024 та з 15.01.2024 по 19.01.2024 включно. Саме під час тимчасової непрацездатності 10.01.2024 позивача викликано до керівництва ДПС України та остання написала заяву про звільнення з посади за власним бажанням, тобто вказане свідчить про те, що написання заяви відбулось під час емоційно-психологічного та хворобливого стану здоров`я позивача. Не дивлячись на це, на підставі заяви ОСОБА_1 від 10.01.2024 Державною податковою службою України видано наказ 19.01.2024 за №73-о, яким наказано припинити державну службу та звільнити ОСОБА_1 із займаної посади - заступника начальника Головного управління ДПС у місті Києві 24 січня 2024 року за власним бажанням згідно з частиною першою статті 86 Закону України «Про державну службу». Як уже зазначалось вище, основними умовами припинення державної служби за частиною першою статті 86 Закону України «Про державну службу» є наявність заяви працівника на звільнення саме із зазначенням бажаної дати звільнення, що є істотною умовою для припинення державної служби за власним бажанням, а також строк, з якого припиняється державна служба. Оскільки державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб`єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення. Таке правило зумовлене тим, що після закінчення зазначеного терміну працівник може залишитися на роботі й не вимагати розірвання трудового договору. Як вірно було зауважено судом першої інстанції, оскільки звільнення у порядку, передбаченому статтею 38 КЗпП України, є одностороннім волевиявленням працівника, який подав заяву про звільнення за власним бажанням, то він у будь-який момент до закінчення двотижневого строку з моменту подачі заяви може її відкликати і звільнення у такому випадку не проводиться. Також, працівник не підлягає звільненню у випадку, коли цей строк закінчився, а він не залишив місце роботи і не вимагає припинення трудових відносин. Роботодавець не має права приймати рішення про звільнення такого працівника до закінчення вказаного двотижневого строку. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 07 березня 2018 року у справі №810/2728/16. В той час, колегія суддів звертає увагу, що наказ про звільнення позивача із займаної посади Державною податковою службою України видано 19.01.2024, тобто до закінчення двотижневого строку попередження з дня подання заяви про звільнення. Як свідчать матеріали справи, у заяві про звільнення з посади за власним бажанням від 10.01.2024 позивачем не було зазначено дату, з якої необхідно звільнити (відсутнє волевиявлення), домовленостей між позивачем та відповідачами про звільнення у конкретну дату також не було, 14 календарних днів з моменту написання заяви до моменту видачі наказу про звільнення не пройшло. З огляду на це працівник не може бути звільнений за пунктом 1 статті 36 КЗпП, якщо одна зі сторін не дає згоди на припинення трудового договору або не було досягнуто домовленості про дату звільнення. Щодо поданих позивачем заяви від 23.01.2024 про залишення без розгляду заяви про звільнення з посади за власним бажанням від 10.01.2024 та заяви від 24.01.2024 про залишення без розгляду заяви від 23.01.2024 (якою позивачем було відкликано заяву про звільнення від 10.01.2024), то колегія суддів їх не бере до уваги, як на доказ надання оцінки протиправності чи правомірності спірного наказу від 19.01.2024 №73-о «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 », оскільки на момент їх подачі заява про звільнення з посади за власним бажанням від 10.01.2024 вже була реалізована (розглянута) та на її підставі прийнято відповідний наказ, однак з порушенням законодавства. Таким чином, з урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про протиправність видачі спірного наказу Державної податкової служби України від 19 січня 2024 року №73-о «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 », у зв`язку із чим він підлягає скасуванню. При цьому, зважаючи на протиправність наказу ДПС України від 19.01.2024 за №73-о, який став підставою для видачі наказу Головного управління ДПС у м. Києві від 26.01.2024 №28-о «Про оголошення наказу ДПС від 19.01.2024 №73-о «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 », колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про наявність підстав для визнання протиправним та скасування і наказу від 26.01.2024 №28-о. Суд враховує частину першу статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно якої суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Згідно зі статтею 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Отже, з викладених норм Конституції України вбачається, що одним із принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України. Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.01.2013 року у справі «Волков проти України», звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді, як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані у цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту у національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав. Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині 1 статті 235 та статті 240-1 КЗпП України, тому встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, єдиним можливим рішенням суду є поновлення такого працівника на посаді. Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Зазначена норма права вказує на те, що суд, встановивши факт звільнення без законної на те підстави, зобов`язаний поновити працівника на раніше займаній посаді. Виходячи з викладеного та беручи до уваги те, що Державна податкова служба України звільнила позивача з порушенням порядку, установленого законом, а тому відповідно до положень статті 235 КЗпП України позивач підлягає поновленню на тій посаді та у тому органі, з якого його було звільнено, а саме - на посаді заступника начальника Головного управління ДПС у м. Києві з 25 січня 2024 року. Щодо стягнення з Головного управління Державної податкової служби у м. Києві на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу по день ухвалення судового рішення, колегія суддів зазначає наступне. Статтею 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Середній заробіток працівника відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року №108/95-ВР визначається за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок №100). Відповідно до пункту 2 Порядку №100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Згідно з пунктом 5 Порядку №100 основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника. Пунктом 8 Порядку №100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. З довідки Головного управління ДПС у м. Києві від 17.05.2024 №10-221 вбачається, що загальна сума заробітної плати за останні два місяці роботи позивача становить 91 907,60 грн, у тому числі за листопад 2023 року - 46 704,00 грн., за грудень 2023 року - 45 203,60 грн. Середньоденна заробітна плата позивача становить 2 137,39 грн. Час вимушеного прогулу позивача у період з 25.01.2024 по 16.08.2024 становить 147 робочих днів, а тому стягненню на його користь підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 314 196, 33 грн. (2 137, 39 грн. х 147), з яких відповідач повинен відрахувати загальнообов`язкові податки та збори. Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби. Таким чином, суд правильно зауважив, що спірне рішення підлягає негайному виконанню в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць, що складає 45 953,80 грн. Підсумовуючи викладене, за результатами розгляду апеляційних скарг, колегія суддів дійшла до висновку, що суд першої інстанції прийняв правильне рішення про часткове задоволення позову. При цьому, проаналізувавши вказані вище та всі інші доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що вони не спростовують правильності висновків суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для задоволення позову та вважає, що судом першої інстанції повно встановлено фактичні обставини справи, правильно визначено норми матеріального і процесуального права, які підлягають застосуванню. Також, аналізуючи всі доводи учасників справи, судова колегія приймає до уваги висновки ЄСПЛ, викладені в рішенні по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, в якому Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід. Відповідно до ст. 6 КАС України та ст. 17 Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» висновки ЄСПЛ є джерелом права. Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийняв законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Апелянти не надали до суду належних доказів, що б підтверджували факт незаконності та необґрунтованості рішення суду першої інстанції. Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 316 КАС України залишити апеляційні скарги без задоволення, а рішення суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Керуючись ст.ст. 242-244, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційні скарги Державної податкової служби України та Головного управління Державної податкової служби у м. Києві залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 16.08.2024 - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328-331 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий: Василенко Я.М. Судді: Ганечко О.М. Кузьменко В.В. Повний текст постанови виготовлений 29.11.2024.