Постанова 4801 № 137/579/24

Справа № 137/579/24 Провадження № 22-ц/801/2345/2024 Категорія: 42 Головуючий у суді 1-ї інстанції Гопкін П. В. Доповідач:Матківська М. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 листопада 2024 рокуСправа № 137/579/24м. Вінниця Вінницький апеляційний суд у складі: Головуючого: Матківської М. В. Суддів: Оніщука В. В., Сопруна В. В. розглянувши в порядку письмового провадження у м. Вінниці цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Літинського районного суду Вінницької області від 01 жовтня 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором про надання фінансового кредиту, Рішення ухвалив суддя Гопкін П. В. Рішення ухвалено об11:07 год у селищі Літин Вінницької області Дата складення повного тексту рішення 04 жовтня 2024 року, Встановив: У травні 2024 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором про надання фінансового кредиту, мотивуючи свої вимоги тим, що 05 листопада 2019 року між ТОВ «ВЕНДОР-ФІНАНС» та ОСОБА_1 було укладено договір про надання фінансового кредиту № ВН23-00959, за умовами договору ТОВ «ВЕНДОР-ФІНАНС» надав ОСОБА_1 кредит у розмірі 9500,00 грн., зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 18,3 % за кожні 30 днів. На виконання умов договору ТОВ «ВЕНДОР-ФІНАНС» виконало свої зобов`язання у повному обсязі. 05 вересня 2022 року між ТОВ «ВЕНДОР-ФІНАНС» та ТОВ «КРЕДИТИ ГОТІВКОЮ» було укладено договір факторингу № 1-09Ф. Відповідно до умов даного договору факторингу право вимоги за договором про надання фінансового кредиту № ВН23-00959 від 05 листопада 2019 року, укладеним між ТОВ «ВЕНДОР-ФІНАНС» та ОСОБА_1 , було відступлено до ТОВ «КРЕДИТИ ГОТІВКОЮ». 12 грудня 2023 року між ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ» та ТОВ «КРЕДИТИ ГОТІВКОЮ» було укладено договір про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги № 12122023. Відповідно до умов даного договору право вимоги за договором про надання фінансового кредиту № ВН23-00959 від 05 листопада 2019 року, укладеним між ТОВ «ВЕНДОР-ФІНАНС» та ОСОБА_1 , було відступлено до ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ». 13 грудня 2023 року між ОСОБА_2 та ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ» було укладено договір про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги №13122023/1. Відповідно до умов даного договору факторингу право вимоги за договором про надання фінансового кредиту № ВН23-00959 від 05 листопада 2019 року, укладеним між ТОВ «ВЕНДОР-ФІНАНС» та ОСОБА_1 , було відступлено до ОСОБА_2 . Оскільки у порушення умов договору відповідач зобов`язання за вказаним договором належним чином не виконала, внаслідок цього ОСОБА_2 просив стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за договором про надання фінансового кредиту у розмірі 93 475,62 грн. 27 вересня 2024 року позивачем ОСОБА_2 подано заяву про зменшення позовних вимог, відповідно до яких він просив стягнути з відповідача заборгованість за договором про надання фінансового кредиту в розмірі 87 230,95 грн. Рішенням Літинського районного суду Вінницької області від 01 жовтня 2024 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість в розмірі 87 230,95 грн. по договору про надання фінансового кредиту № ВН23-00959 від 05 листопада 2019 року. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави Україна 1211,20 грн. судового збору. В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі. Зазначила що рішення суду ухвалено з порушенням норм процесуального права. Доводи апеляційної скарги полягають у тому, що судом першої інстанції не враховано, що у судовій практиці релевантною залишається позиція, що якщо попередній кредитор (банк) не перебуває у процедурі ліквідації, фізична особа не може бути стороною договору переуступку права вимоги за кредитним договором. Укладений між ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ» та позивачем договір про відступлення права вимоги за договором кредиту, незважаючи на його назву, за своєю правовою природою є договором факторингу, а тому фізична особа ОСОБА_2 не може бути новим кредитором у спірних правовідносинах. Позивач ОСОБА_2 у встановлений судом строк відзив на апеляційну скаргу не надав. Відповідно до ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, без призначення судового засідання та без повідомлення учасників справи. Суд апеляційної інстанції, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали цивільної справи, прийшов до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення за таких підстав. Судом встановлено, що між ТОВ «ВЕНДОР-ФІНАНС» та ОСОБА_1 05 листопада 2019 року було укладено договір про надання фінансового кредиту № ВН23-00959 (а. с. 3). Згідно з умовами договору кредитор зобов`язувався надати позичальнику, а позичальник зобов`язувався повернути до 08 липня 2022 року наданий йому кредит у розмірі 9500,00 грн. та сплачувати проценти за користування кредитом у розмірі 18,3 % за кожні 30 днів. Відповідач шляхом підписання договору погодився в наступній черговості погашення своїх грошових зобов`язань, які виникають за договором та яка зараховується кредитором у наступному порядку: у першу чергу сплачується прострочена до повернення сума кредиту та прострочені проценти за користування, у другу чергу сплачується сума кредиту та проценти за користування кредитом, у третю чергу сплачуються штрафні санкції (п.2.5 договору) (а. с. 3). Окрім того, пунктом 2.7 договору встановлено, що у разі неповернення кредиту (повністю або частково) після закінчення строку користування кредитом, кредитор має право продовжити нарахування процентів за користування коштами у розмірі, встановленому п.1.6 договору, аж до моменту повного фактичного погашення кредиту. На виконання умов договору ТОВ «ВЕНДОР-ФІНАНС» свої зобов`язання щодо видачі кредитних коштів виконало належним чином, що підтверджується видатковим касовим ордером від 05 листопада 2019 року (а. с. 8). 05 вересня 2022 року між ТОВ «ВЕНДОР-ФІНАНС» та ТОВ «КРЕДИТ ГОТІВКОЮ» було укладено договір факторингу № 1-09Ф. Відповідно до умов даного договору факторингу право вимоги за договором про надання фінансового кредиту № ВН23-00959 від 05 листопада 2019 року, укладеним між ТОВ «ВЕНДОР-ФІНАНС» та ОСОБА_1 , було відступлено до ТОВ «КРЕДИТИ ГОТІВКОЮ» (а. с. 12-16). 12 грудня 2023 року між ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ» та ТОВ «КРЕДИТИ ГОТІВКОЮ» було укладено договір про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги № 12122023. Відповідно до умов даного договору право вимоги за договором про надання фінансового кредиту № ВН23-00959 від 05 листопада 2019 року, укладеним між ТОВ «ВЕНДОР-ФІНАНС» та ОСОБА_1 , було відступлено до ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ», що підтверджується витягом з додатку №1 до договору відступлення права вимоги № 12122023/1 від 12 грудня 2023 року (а. с. 21-23). 13 грудня 2023 року між ОСОБА_2 та ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ» було укладено договір про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги № 13122023/1. Відповідно до умов даного договору факторингу право вимоги за договором про надання фінансового кредиту № ВН23-00959 від 05 листопада 2019 року, укладеним між ТОВ «ВЕНДОР-ФІНАНС» та ОСОБА_1 , було відступлено до ОСОБА_2 , що підтверджується витягом з додатку № 1 до договору відступлення права вимоги № 13122023/1 від 13 грудня 2023 року (а. с. 27-29). Згідно розрахунку заборгованості, вбачається, що заборгованість ОСОБА_1 за договором про надання фінансового кредиту станом на грудень 2023 року становить 88 309,58 грн., з них заборгованість за тілом кредиту 9306,30 грн. та відсотки за користування кредитом 79 003,28 грн. (а. с. 11). Задовольняючи позовні вимоги у повному обсязі, суд першої інстанції виходив з того, що договір про відступлення права вимоги від 13 грудня 2023 року не є договором факторингу, а є правочином з відступлення права вимоги, у зв`язку з чим посилання представника відповідача на те, що був фактично укладений договір факторингу не відповідає дійсності. Окрім того, стороною відповідача не заперечується та обставина, що відповідач отримувала фінансовий кредит чи вчасно погасила заборгованість. Їх заперечення спрямовані на уникнення від виконання свого зобов`язання. Тому, дослідивши матеріали справи, суд вважав необхідним позов задовольнити повністю і стягнути з відповідача ОСОБА_1 на користь позивача ОСОБА_2 87 230,95 грн., оскільки остання не виконала своїх зобов`язань згідно договору надання фінансового кредиту щодо повернення кредитних коштів. Апеляційний суд вважає такі висновки суду першої інстанції, помилковими, з урахуванням наступного. Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Між сторонами виник спір з приводу повернення грошових коштів, отриманих в кредит, та відповідальності за неналежне виконання зобов`язань позичальником. Зобов`язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема з договорів. Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Сторонами в зобов`язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України). Законодавство також передбачає порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) в зобов`язанні. Відповідно до пункту першого частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором. За загальним правилом, наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов`язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до частини першої статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. При цьому слід ураховувати, що у зв`язку з заміною кредитора в зобов`язанні саме зобов`язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб`єктний склад у частині кредитора. Статтею 1054 ЦК України визначено перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями в кредитних правовідносинах. Такими є банк або інша фінансова установа. Цей перелік є вичерпним. У пункті 1 частини першої статті 1 Закону України № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 року указано, що фінансова установа - це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов`язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, інші послуги (операції), пов`язані з наданням фінансових послуг. З наведених норм права слідує, що фізична особа, у будь-якому статусі, не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Указаний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), підстав для відступу від якого Велика Палата Верховного Суду не вбачала і в постанові від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 відступила від означеного загального висновку, сформульованого у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), лише конкретизувавши цей висновок так, що: «відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації». Отже, якщо попередній кредитор (банк) не перебуває у процедурі ліквідації, фізична особа не може бути стороною договору про переуступку права вимоги за кредитним договором. Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду. Встановлено, що 05 вересня 2022 року між ТОВ «ВЕНДОР-ФІНАНС» та ТОВ «КРЕДИТИ ГОТІВКОЮ» укладено договір факторингу № 1-09Ф, за умовами якого право вимоги за договором про надання фінансового кредиту № №ВН23-00959 від 05 листопада 2019 року, укладеним з ОСОБА_1 , перейшло до ТОВ «КРЕДИТИ ГОТІВКОЮ». 12 грудня 2023 року вимога за указаним кредитним договором була відступлена ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ» на підставі договору відступлення права вимоги № 12122023/1. 13 грудня 2023 року ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ» на підставі договору відступлення права вимоги № 13122023/1 відступило фізичній особі ОСОБА_2 право вимоги за договором про надання фінансового кредиту №ВН23-00959 від 05 листопада 2019 року. Доказів того, що попередній кредитор ТОВ «ФК «ГЕФЕСТ» був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації матеріали справи не містять та судом таких обставин не встановлено. Встановивши, що ОСОБА_2 уклав договір відступлення права вимоги як фізична особа, не маюча статусу суб`єкта підприємницької діяльності, ліцензій та дозволів на здійснення банківської діяльності, суд першої інстанції повинен був дійти висновку про відсутність правових підстав для задоволення його позову. Такого ж висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 12 квітня 2022 року у справі № 214/932/16 (провадження № 61-10336св19) та від 03 травня 2022 року у справі № 213/1198/15-ц (провадження № 61-867св22). Разом з тим, на зазначене вище суд першої інстанції уваги не звернув, чим допустим неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи та як наслідок неправильне застосування норм матеріального права, що є підставою для скасування оскаржуваного рішення суду першої. При цьому варто враховувати, що у даній справі, відступлення права вимоги за кредитним договором від фінансової установи до фізичної особи не допускається, оскільки таке відступлення порушує вимоги законодавства, які регулюють фінансові правовідносини. Зокрема, договір відступлення права вимоги в такій ситуації не може бути кваліфікований як договір цесії, в розумінні статей 512-516 Цивільного кодексу України, як помилко вважав суд першої інстанції. Це пов`язано з тим, що предметом відступлення є право вимоги за фінансовим зобов`язанням, яке має спеціальний правовий режим і регулюється окремими нормами фінансового права, а не загальне право грошової вимоги. Таким чином, передача таких прав вимоги фізичній особі суперечить сутності та природі фінансових зобов`язань, що виникають у сфері діяльності фінансових установ. Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягав застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина 2 статті 376 ЦПК України). На підставі викладеного апеляційний суд дійшов висновку, що рішення суду підлягає скасуванню, з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Частиною 1, 13 ст. 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Враховуючи те, що позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п. 9 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», з урахуванням положень ч. 6 ст. 141 ЦПК України, судові витрати відповідача зі сплати судового збору за апеляційний перегляд рішення суду першої інстанції підлягають компенсації їй за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. При цьому, судовий збір за подання позовної заяви, з урахуванням відмови в задоволенні позову, стягненню не підлягає. Отже, судові витрати відповідача ОСОБА_1 зі сплати судового збору у сумі 1453,44 грн. підлягають компенсації за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Відповідно до положень пункту 2 частини 6 статті 19 ЦПК України ця справа є малозначною, а тому рішення у ній не підлягає касаційному оскарженню (пункт 2 частини 3 статті 389 ЦПК України). На підставі викладеного і керуючись ст. 367, 374, 376, 381-382 ЦПК України, суд Постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовільнити. Рішення Літинського районного суду Вінницької області від 01 жовтня 2024 року скасувати та ухвалити нове рішення. В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором про надання фінансового кредиту відмовити. Судові витрати зі сплати судового збору у сумі 1453,44 грн. компенсувати ОСОБА_1 за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає. ГоловуючийМ. В. Матківська СуддіВ. В. Оніщук В. В. Сопрун