Постанова 4824 № 752/7314/22

справа № 752/7314/24 головуючий у суді І інстанції Плахотнюк К.Г. провадження № 22-ц/824/14777/2024 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 листопада 2024 року м. Київ Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого судді - Березовенко Р.В., суддів: Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І., з участю секретаря Щавлінського С.Р. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 поданою адвокатом - Деркачем Сергієм Степановичем на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 17 червня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Державна акціонерна компанія «Автомобільні дороги України» про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,- В С Т А Н О В И В: У липні 2022 року представник ОСОБА_1 - адвокат Воронько Олексій Олексійович звернувся до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до АТ «Державна акціонерна компанія «Автомобільні дороги України» про визнання протиправним та скасування наказу т.в.о. голови правління АТ ДАК «Автомобільні дороги України» від 31 травня 2022 року №56-ВК про звільнення з посади члена правління - заступника голови правління у зв`язку з закінченням строку дії Контракту на підставі п. 2 ст. 36 КЗпП України, поновлення на роботі на посаді члена правління - заступника голови правління АТ «ДАК «Автомобільні дороги України», стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. В обґрунтування заявлених позовних вимог послався на те, що 01 червня 2021 року між сторонами було укладено контракт №1, яким позивача призначено на посаду та покладено виконання обов`язків члена правління АТ «ДАК «Автомобільні дороги України». У зв`язку з введенням з 24 лютого 2022 року на всій території України воєнного стану та оголошення загальної мобілізації в Україні, з огляду на повномасштабну агресію рф проти України, позивач ОСОБА_1 був мобілізований до Збройних сил України, що підтверджується довідкою від 17 березня 2022 року №739д командира військової частини НОМЕР_1 , про перебування ОСОБА_1 на військовій службі у вказаній військовій частині Збройних сил України у військовому званні солдата. Наказом АТ «ДАК «Автомобільні дороги України» від 18 березня 2022 року №32-ВК члена правління - заступника голови правління ОСОБА_1 з 21 березня 2022 року було увільнено від роботи зі збереженням місця роботи та середньої заробітної плати. 28 квітня 2022 року за допомогою засобів електронного зв`язку ОСОБА_1 звернувся з заявою до відповідача про продовження дії контракту, надав довідку від 16 квітня 2022 року №2688д за підписом командира військової частини НОМЕР_1 на підтвердження факту його перебування на військовій службі. Проте, 31 травня 2022 року відповідачем було видано наказ №56-ВК про звільнення ОСОБА_1 з посади члена правління - заступника голови правління у зв`язку з закінченням строку дії контракту від 01 червня 2021 року, що є порушенням положень статті 119 КЗпП України. Провадження у справі було відкрито 26 липня 2022 року з призначенням до розгляду за правилами загального позовного провадження. Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 17 травня 2023 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду. Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 17 червня 2024 року провадження у справі закрито у зв`язку з тим, що заявлений спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Роз`яснено позивачу, що заявлений спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Не погодившись із вказаною ухвалою суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Деркач Сергій Степанович, 18 липня 2024 року засобами поштового зв`язку подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неправильне встановлення обставин справи, які мають значення, просив скасувати ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 17 червня 2024 року та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Апелянт вважає, що постановляючи оскаржувану ухвалу суд першої інстанції залишив поза увагою, що у даній справі сутнісний критерій розмежування цивільних та господарських правовідносин дає підстави стверджувати, що спір стосується не правомочностей власника корпоративних прав АТ «ДАК «Автомобільні дороги України», який не виявляє жодного інтересу до даного спору, а стосується виключно трудових прав та гарантій ОСОБА_1 за ст. 119 КЗпП України, а отже є трудовим. Крім того, суд не врахував релевантну та сталу практику Верховного Суду в даній категорії справ і не навів мотивів її відхилення. Додатково звернув увагу, з урахуванням тривалості перебування справи на розгляді в порядку цивільного судочинства та непослідовність позицій суду у питанні юрисдикції, свідчить про порушення права позивача на доступ до правосуддя. Ухвалою Київського апеляційного суду від 07 серпня 2024 року поновлено ОСОБА_1 строк на апеляційне оскарження та відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 поданою адвокатом - Деркачем Сергієм Степановичем на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 17 червня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Державна акціонерна компанія «Автомобільні дороги України» про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, надано учасникам справи строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу. 06 вересня 2024 року представник акціонерного товариства «Державна акціонерна компанія «Автомобільні дороги України» - Рикова Неля Володимирівна подала відзив, у якому заперечила проти доводів апеляційної скарги, вважаючи ухвалу суду першої інстанції законною та обгрунтованою. Ухвалою Київського апеляційного суду від 26 вересня 2024 року призначено справу до розгляду з повідомленням учасників справи. У судовому засіданні представник ОСОБА_1 - адвокат Деркач Сергій Степанович, вимоги апеляційної скарги підтримав та просив її задовольнити. У судовому засіданні представник акціонерного товариства «Державна акціонерна компанія «Автомобільні дороги України» - Рикова Неля Володимирівна заперечила проти задоволення вимог апеляційної скарги з підстав, наведених у відзиві на апеляційну скаргу. Заслухавши думку учасників справи, які прибули в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. На переконання колегії суддів, оскаржувана ухвала означеним вище вимогам не відповідає, виходячи з наступного. Постановляючи оскаржувану ухвалу суд першої інстанції виходив з того, що спірні правовідносини пов`язані з діяльністю підприємства й управлінням ним. Наслідки його вирішення можуть впливати на трудові правовідносини з позивачем, що не змінює корпоративного характеру такого спору. Тому, врахувавши правову позицію Великої Палати Верховного Суду в постанові від 14 червня 2023 року в справі №448/362/22 такий спір пов`язаний із управлінням юридичною особою та належить до юрисдикції господарського суду. Колегія суддів не може повною мірою погодитися з таким висновком суду першої інстанції, з нижченаведених мотивів. Статтею 124 Конституції України передбачено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це означає, що право особи на звернення до суду не може бути обмеженим. Тобто, юрисдикція виникає там, де є спір про право. Предметом юрисдикції є суспільні відносини, які виникають у зв`язку з вирішенням спору. Поняття юрисдикції безпосередньо пов`язано з процесуальним законодавством. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб`єктний склад, а також пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції. Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, ЦПК України, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частини перша та третя статті 3 ЦПК України). Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Звідси можна дійти висновку, що загальні (цивільні) суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства. Відповідно до частини другої статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Вирішуючи питання про те, чи можна вважати правовідносини та відповідний спір господарськими, слід керуватися ознаками, наведеними у статті 3 ГК України, щодо віднесення до господарських правовідносин, зокрема правовідносин, які виникають з некомерційної діяльності, спрямованої на забезпечення матеріально-технічних умов функціонування таких суб`єктів. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі №910/8729/18 визначено ознаки спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду: наявність між сторонами господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, та спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі №646/6644/17 зроблено висновок, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду подібних справ визначальним є характер правовідносин, з яких виник спір. Суб`єктний склад спірних правовідносин є формальним критерієм, який має бути оцінений належним судом. Статтею 20 ГПК України визначено коло справ, які підлягають розгляду в господарському суді, зокрема й справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів. Відповідно до частин першої, третьої статті 167 ГК України корпоративними правами є права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. Спір, пов`язаний з управлінням юридичною особою її найвищим керівним органом та реалізацією особами, які є або вважають себе учасниками юридичної особи їх повноважень, є корпоративним спором і підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що спори, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи, є корпоративними в розумінні пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України, незалежно від того, чи є позивач акціонером (учасником) юридичної особи, і мають розглядатися за правилами ГПК України (постанови від 10 вересня 2019 року у справі №921/36/18, від 01 квітня 2020 року у справі №813/1056/18, від 15 квітня 2020 року у справі №804/14471/15. У постанові від 10 квітня 2019 року у справі №510/456/17, на яку посилався суд, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що припинення повноважень члена виконавчого органу товариства за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від звільнення працівника з роботи (розірвання з ним трудового договору) на підставі положень КЗпП України. Саме тому можливість уповноваженого органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу міститься не в приписах КЗпП України, а у статті 99 ЦК України, тобто не є предметом регулювання трудового права. За обставинами цієї справи позивач перебував у трудових відносинах з АТ «ДАК «Автомобільні дороги України» на підставі контракту №1 від 01 червня 2021 року, яким позивача призначено на посаду та покладено виконання обов`язків члена правління товариства. Відповідно до п.п. 1 контракту, він є особливою формою трудового договору, що регулює особливості трудових відносин між компанією та членом правління компанії. На підставі контракту регулюються трудові відносини між членом правління та компанією. Підпункт 5.3 контракту, визначає, що підставами для його припинення є, у тому числі, ст. 36 КЗпП України, а відповідно до п.п. 5.5 достроково розірвано його може бути, у тому числі, за наявності інших підстав, визначених ст. ст. 40 та 41 КЗпП України. Корпоративні права учасників товариства є об`єктом такого захисту, зокрема у спосіб, передбачений частиною третьою статті 99 ЦК України, згідно з якою повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень. Припинення повноважень члена виконавчого органу товариства за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від звільнення працівника з роботи (тобто розірвання з ним трудового договору) на підставі положень КЗпП України. Саме тому можливість уповноваженого органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу міститься не в приписах КЗпП України, а у статті 99 ЦК України, тобто не є предметом регулювання трудового права. Реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, звільнення, відкликання членів виконавчого органу стосується також наділення їх повноваженнями на управління товариством або позбавлення таких повноважень на управління товариством. Хоч такі рішення уповноваженого на це органу можуть мати наслідки і в межах трудових правовідносин, але визначальними за таких обставин є корпоративні правовідносини. У зв`язку із цим, припинення повноважень члена виконавчого органу товариства, відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України, є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснення членом його виконавчого органу управлінської діяльності. Необхідність такої норми зумовлена специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління. За природою корпоративних відносин учасникам товариства має бути надано можливість у будь-який час оперативно відреагувати на дії особи, яка здійснює представницькі функції зі шкодою (чи можливою шкодою) для інтересів товариства, шляхом позбавлення її відповідних повноважень. Зміст положень частини третьої статті 99 ЦК України, надає право компетентному (уповноваженому) органу товариства припинити на свій розсуд повноваження члена виконавчого органу у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав. Така форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права, про що правильно зазначив суд першої інстанції. Разом з тим, норма пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод гарантує «право на суд», одним з елементів якого є право на доступ до суду, тобто право ініціювати судовий розгляд цивільної справи (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 21 лютого 1975 року у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), заява №4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутності цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 17 січня 2012 року у справі «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria), заява №36760/06, § 230). Відповідно до статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинено особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 09 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України», (заяви № 7714/06 та № 23654/08); крім того, ЄСПЛ указував, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції. Ураховуючи зазначене, з метою недопущення порушення гарантованого Конвенцією права на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту, колегія суддів з врахуванням правових позицій Верховного Суду при вирішенні юрисдикційних конфліктів, вважає, що позивачу має бути забезпечений доступ до правосуддя, що включає і розгляд скарги по суті, навіть в іншому, ніж це передбачено законом судочинстві, оскільки перешкоди до розгляду у належному господарському судочинстві виникли у зв`язку з процесуальною діяльністю суду. А саме, правові позиції щодо належності спорів у подібних правовідносинах до корпоративних та їх розгляд у порядку господарського судочинства, Верховний Суд почав формувати ще з 2018 року і на час звернення позивача до суду (липень 2022 року) практика вищих судів була усталеною, попри це суд першої інстанції прийняв справу до розгляду, відкрив провадження у справі за правилами цивільного судочинства, закінчив підготовче провадження (завданням якого є у тому числі остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин), а більш ніж через рік після призначення справи до розгляду по суті, постановив оскаржувану ухвалу, що не свідчить про належне виконання судом вимог закону про сприяння учасникам судового процесу в реалізації ними процесуальних прав. За встановлених обставин, апеляційний суд враховуючи тривалість судового провадження у даній справі вважає, що постановляючи оскаржувану ухвалу про закриття провадження у справі у зв`язку з віднесенням її розгляду до господарського судочинства, місцевий суд, будучи непослідовним у своїх діях, поставив під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту. Враховуючи сталий підхід Верховного Суду, згідно з яким суди не можуть сприяти створенню ситуацій, за яких позивач змушений для вирішення одного спору декілька разів звертатися до суду, зокрема до судів різної юрисдикції, апеляційний суд дійшов висновку, що розгляд цього спору має завершитися за правилами цивільного судочинства. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що оскаржувана ухвала постановлена без додержання норм процесуального права. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Згідно із вимогами статті 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є, зокрема, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали. За таких обставин, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги заслуговують на увагу, тому відповідно до положень статті 379 ЦПК України оскаржувана ухвала суду першої інстанції підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 374, 379, 382 ЦПК України, Київський апеляційний суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом - Деркачем Сергієм Степановичем - задовольнити. Ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 17 червня 2024 року скасувати, направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України. Повний текст постанови складено 14 листопада 2024 року. Головуючий: Р.В. Березовенко Судді: О.Ф. Лапчевська Г.І. Мостова