Постанова 4824 № 361/5159/22

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Головуючий у суді першої інстанції: Радзівіл А.Г. Єдиний унікальний номер справи № 361/5159/22 Апеляційне провадження № 22-ц/824/11989/2024 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 04 листопада 2024 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Мережко М.В., суддів - Поліщук Н.В.,Соколової В.В. секретар - Олешко Л.Ю., Розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області 12 березня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про припинення права на частку у спільному майні, визнання права власності на квартиру та стягнення компенсації частки у спільному майні. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, дослідившиматеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, - в с т а н о в и в: У жовтні 2022 року позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаним позовом. В обґрунтування позову зазначала, що позивачкає власницею 1/2 частки квартири за адресою: АДРЕСА_1 , власником іншої 1/2 частки квартири за адресою: АДРЕСА_1 є відповідач по справі - ОСОБА_2 , право власності за яким зареєстроване на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого Броварською міською державною нотаріальною конторою 01 листопада 2013 року, реєстровий № 1- 4837, після смерті бабусі відповідача - ОСОБА_3 . З 2004 року місце проживання позивачкизареєстроване за адресою: АДРЕСА_2 , де вона фактично проживає й сьогодні. Позивачка зазначала, що вона жодного дня у спірній квартирі в м. Бровари не проживала та й не проживає, але змушена здійснювати оплату усіх комунальних платежів. Зважаючи на те, що відповідач ОСОБА_2 проживає у спірній квартирі та в супереч вимогам ст. 322 ЦК України своє майно не утримує, не проводить поточні ремонти для збереження жилого стану квартири, комунальні послуги не сплачує, позивачкою було прийнято рішення звернутися до відповідача з пропозицією продати спільну квартиру та розділити грошові кошти, або ж здійснити викуп частки одним співвласником у іншого співвласника спірної квартири. Порядок користування між співвласниками не встановлювався ні за домовленістю між сторонами, ні судовим рішенням. Спільне користування спірною квартирою є неможливим, так як позивачка фізично знаходиться в місті Ковелі Волинської області, де працює та має сім`ю, а відповідач, навпаки, мешкає саме у спірній квартирі самостійно. Позивачка просила просила суд припинити її право власності на 1/2 частку квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , а також просила виділити в особисту приватну власність відповідачу ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_3 , житловою площею 30,6 кв.м., загальною площею 51,0 кв.м., стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за 1/2 частку вартості вказаної квартири в сумі 642922,29 грн., а також 6429,22 грн. сплаченого судового збору та 30000 грн. витрати на правову допомогу. Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області 12 березня 2024 року у задоволенні позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду, позивачка подала апеляційну скаргу, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення Броварського міськрайонного суду Київської області 12 березня 2024 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. В апеляційній скарзі вказує, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що оскільки співвласники вказаної квартири мають рівні частки у спільній власності, спільне володіння і користування майном є можливим, то припинення частки позивача та визнання за відповідачем права на чоку вим то припинення частки позиваче та визнання за істотної шкоди інтересам співвласника, а саме ОСОБА_2 , оскільки його майновий стан не дозволяє у заявленому розмірі сплатити таку компенсацію і введе його у боргові зобов?язання. Вказує, що суд першої інстанції допустив очевидну помилку в частині застосування норм матеріального права до спірних правовідносин, вказавши зокрема, що статтею 365 ЦК України регламентується питання про припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників, про що просить позивач у цій справі. Звертає увагу суду на те, що стягнення з відповідача на користь позивачки компенсації вартості частки у спільному майні не призведе до порушення права відповідача на мирне володіння його майном (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції). Відповідач є співвласником існуючого об?єкта нерухомого майна, а тому не є примусовим набуттям права приватної власності стягнення з одного співвласника такого майна компенсації на користь іншого співвласника, який відмовляється від своєї частки у праві спільної власності на неподільну річ, щоби врегулювати конфлікт щодо користування та розпорядження нею. Більше того, суд не позбавляє відповідача його частки у праві на це спільне майно, а через рішення про стягнення з останнього відповідної компенсації збалансовує інтереси двох співвласників, які не дійшли згоди щодо долі неподільної речі. Згода відповідача на виплату грошової компенсації позивачеві, право власності якого на частку у праві спільної власності припиняється, не е обов?язковою. Сторони правом на подання відзиву не скористалися. Відповідно до ст. 44 ЦПК України, особи, які беруть участь у справі зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки. Відповідно до ст.ст. 128-131 ЦПК України сторони були своєчасно повідомлені про день та час розгляду справи на 31 жовтня 2024 року за адресами, які були зазначені в матеріалах справи. В судове засідання 04 листопада 2024 року до Київського апеляційного суду з'явилися: позивачка ОСОБА_1 , її представник - адвокат Карпюк А.В., відповідач ОСОБА_2 та його представник - адвокат Бойко Л.В. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків. Апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , є власниками по 1/2 частки квартири за адресою: АДРЕСА_1 кожний, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна за № 299188487 від 11 лютого 2022 року, свідоцтвом про смерть ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , виданого Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Броварського міськрайонного управління юстиції у Київській області, актовий запис №165, свідоцтвом про право на спадщину за законом, виданого Броварською міською державною нотаріальною конторою 01 листопада 2013 року, реєстровий № 1- 4837, після смерті бабусі відповідача - ОСОБА_3 , Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №12090055 від 01 листопада 2013 року. З 16 лютого 2004 року місце проживання позивачки зареєстроване за адресою: АДРЕСА_2 , підтверджується копією паспорта серії НОМЕР_1 , виданого Ковельським РВ УДМС України у Волинській області виданого 22 липня 2003 року. Рішенням Броварського міськрайонного суду у цивільній справі № 1007/3435/2012 від 17 квітня 2012 року за позовом органу опіки та піклування виконавчого комітету Броварської міської ради Київської області до ОСОБА_4 про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів, мама відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_4 , була позбавлена батьківських прав. Відомості про батька в актовий запис про народження ОСОБА_2 внесені зі слів матері, відповідно до ч. 1 ст. 135 СК України. Рішенням виконавчого комітету Броварської міської ради Київської області № 222 від 08 травня 2012 року, відповідачу було надано статус дитини, позбавленої батьківського піклування, у зв`язку з позбавленням матері дитини ОСОБА_4 рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 17 квітня 2012 року, батьківських прав. Рішенням виконавчого комітету Броварської міської ради Київської області № 287 від 21 червня 2012 року, ОСОБА_5 було призначено опікуном ОСОБА_2 , у зв`язку з позбавленням матері дитини ОСОБА_4 рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 17 квітня 2012 року, батьківських прав, призначено ОСОБА_5 відповідальною за збереження права користування житлом, яке належить малолітньому ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що за адресою: АДРЕСА_1 та відповідальною за збереження майна, яке належить малолітньому ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , відповідно до акту опису майна дитини-сироти, дитини, позбавленої батьківського піклування від 07 травня 2012 року, складеного службою у справах дітей Броварської міської ради. Рішенням виконавчого комітету Броварської міської ради Київської області № 621 від 10 грудня 2013 року, ОСОБА_5 було призначено опікуном над 1/2 часткою квартири АДРЕСА_4 , що належить її підопічному ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Згідно витягу з реєстру територіальної громади № 2023/004808715 від 28 червня 2023 року ОСОБА_2 з 04 квітня 2012 року значиться зареєстрованим за адресою: АДРЕСА_1 . З квитанцій, доданих до заперечення а.с. 80- 127 том 1 вбачається, що ОСОБА_5 оплачує комунальні послуги за вищезазначену квартиру. Відповідно ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є буд-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обстав справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1)письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів, 3) показаннями свідків. Відповідно ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Відповідно ч.1, 5, 6, 7 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Суд неможе збирати докази, що стосуються предмету спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконання обов"язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. За імперативними приписами ч.3 ст.47 Конституції України, ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. У відповідності до ст.319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власність зобов`язує. Норма ст.321 ЦК України встановлює, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. У статті 330 ЦК України закріплюється презумпція правомірності набуття права власності на певне майно. Право власності на конкретно майно вважається набутим правомірно, якщо інше не буде встановлено в судовому порядку, або незаконність права власності не випливатиме із закону. Таким чином, власник не зобов`язаний у кожному випадку доводити іншим особам правомірність набуття права власності на належне йому майно. Водночас окремими нормативно-правовими актами передбачаються різноманітні правовстановлюючі чи інші документи, якими має підтверджуватися права власності. Перелік право встановлювальних документів на об`єкти нерухомого майна наведено у ст..19 Закону України ?Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень?. Відповідно до ч.1 зазначеної статті, підставою для державної реєстрації прав, що посвідчують виникнення, перехід, припинення речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав, є: свідоцтво про право на спадщину. Відповідно до абзацу 3 частини 2 статті 331 ЦК України, якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Згідно до ст.355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Відповідно до ч.1 ст.356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Згідно ст.358 ЦК України, право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Ч.1 ст.358 ЦК України містить загальне правило, відповідно до якого право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їх згодою. Співвласники володіють та користуються майном спільно, не порушуючи взаємні права, та можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною власністю. Вони можуть володіти майном з урахуванням часток, які належать їм у праві власності на майно або незалежно від цього. Співвласники зобов`язані коригувати свої дії стосовно утримання майна, що є їхньою спільною власністю. Кожен із співвласників зобов`язаний, відповідно до своєї частки у праві спільної власності, брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов`язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов`язаннями, пов`язаними зі спільним майном. Вказані положення визначені ст.360 ЦК України. Отже, законодавство України встановлює обов`язки власника щодо дбайливого ставлення до належного йому майна. Необхідність правового регулювання даних відносин пов`язана із необхідністю забезпечення обов`язків, встановлених законодавством для співвласника майна, зокрема, обов`язку брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна. Статтею 365 ЦК України регламентується питання про припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників, про що просить позивач у цій справі. Згідно ч.1 ст.365 ЦК України, право особи на частку у спільному майні може бути припинено за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї. Вказана норма закону регулює правовідносини щодо припинення права особи на частку у спільному майні, яке належить особам на праві спільної часткової власності. Таким чином, аналіз положень ст.365 ЦК України дає підстави для висновку, що право власності співвласника на частку в спільному майні може бути припинено за наявності будь-якої з передбачених пунктами 1-4 ч.1 цієї статті підстав, які є самостійними, але за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї. Саме ця обставина є визначальною при вирішенні спорів про припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників. Вказане узгоджується з правовими висновками, викладеними в постановах ВС від 25 вересня 2019 року у справі № 523/3337/18; ВП ВС від 18 грудня 2018 у справі № 908/1754/17, КЦС ВС у справі № 311/2586/18 від 03.06.2023 року . Висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику та членам його сім`ї, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та особливостей об`єкта, який є спільним майном. Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, сформульованої у постанові від 02 липня 2014 року в справі № 6-68цс14 визначальною обставиною при вирішенні позову про припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників є те, чи буде істотною шкода завдана внаслідок такого припинення. Згідно положень п.6 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 04.10.1991 року ?Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок?, при неможливості виділу частки будинку внатурі або встановлення порядку користування ним, власнику, що виділяється, за його згодою присуджується грошова компенсація. Розмір грошової компенсації визначається за угодою сторін, а при відсутності такої угоди - судом по дійсній вартості будинку на час розгляду справи. Під дійсною вартістю будинку розуміється грошова сума, за яку він може бути проданий в даному населеному пункті чи місцевості. Для її визначення при необхідності призначається експертиза. В окремих випадках суд може, враховуючи конкретні обставини справи, і при відсутності згоди власника, що виділяється, зобов`язати решту учасників спільної власності сплатити грошову компенсацію за належну частку з обов`язковим наведенням відповідних мотивів. Зокрема, це може мати місце, якщо частка у спільній власності на будинок є незначною й не може бути виділена в натурі, чи за особливими обставинами сумісне користування ним неможливе, а власник в будинку не проживає і забезпечений іншою жилою площею. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі № 908/1754/17 (провадження № 12-180гс18) зроблено висновок, що ?відсутність конструкції (?за наявності одночасно?) в статті 365 ЦК України свідчить про можливість припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі позову інших співвласників за наявності хоча б однієї з перелічених законодавцем у частині першій цієї статті обставин (зокрема, в пунктах 1-3). Водночас необхідно зважати, що правова норма, закріплена пунктом 4 частини першої статті 365 ЦК України, не може вважатися самостійною обставиною для припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду, оскільки фактично встановлює неприпустимість такого припинення (таке припинення є неможливим у разі, якщо воно завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї). Припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі положень цієї статті можливе за наявності хоча б однієї з обставин, передбачених пунктами 1-3 частини першої статті 365 ЦК України, за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника, та попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду, а не за наявності всіх обставин, передбачених цією статтею, в їх сукупності?. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2018 року у справі № 760/8958/15-ц (провадження № 61-4860св18) вказано, що: ?висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику та членам його сім`ї, вирішується в кожному окремому випадку з урахуванням обставин справи та особливостей об`єкта, який є спільним майном?. Поняття ?незначна частка? є оціночним, тому при вирішенні спору в судовому порядку суд враховує співвідношення вартості всього майна, часток кожного, тощо. Відповідно до приписів ч.1 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Частиною 4 вищенаведеної статті констатовано, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. За таких обставин тягар доказування про те, що частка відповідача є незначною і вона не може бути виділена в натурі, а також те, що спільне володіння та користування майном є неможливим, несе позивачка. Припинення права власності власника на відповідну частку майна допускається лише за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам, тобто завдана внаслідок припинення права шкода не буде істотною (постанова Верховного Суду від 12 вересня 2019 року по справі № 756/10260/16-ц). Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до ч.2 ст.364 ЦК України якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки співвласники вказаної квартири мають рівні частки у спільній власності, спільне володіння і користування майном є можливим, а припинення частки позивачки та визнання за відповідачем права на частку позивачки із виплатою такої компенсації завдасть істотної шкоди інтересам співвласника, а саме ОСОБА_2 , оскільки його майновий стан не дозволяє у заявленому розмірі сплатити таку компенсацію і введе його у боргові зобов`язання, а компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Доводи апеляційної скарги позивачки не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, та фактично зводяться до незгоди позивачки з висновками суду. При цьому, докази та обставини, на які посилається позивачка у апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права. Судом першої інстанції правильно визначено характер спірних правовідносин, встановлено обсяг прав та обов`язків сторін, застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, що склались між сторонами, надано повну, всебічну та об`єктивну оцінку наявним у справі доказам. Суд також враховує, що у Висновку № 11 (2008) Консультативної ради Європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого, звертається увага на те, що виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту. Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що п. 1 статті 6 Європейської Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі - Конвенція), зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.). Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], §

41. За таких обставин, апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а рішення Броварського міськрайонного суду Київської області 12 березня 2024 рокузалишенню без змін. Відповідно ст.141 ЦПК України суд апеляційної інстанції, залишаючи рішення суду без змін, не змінює розподіл судових витрат. З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що вказане рішення є законним та обґрунтованим, ухваленим на підставі норм матеріального та процесуального права, тому підстави для його скасування відсутні. Керуючись ст.ст. 365, 367, 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області 12 березня 2024 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а в разі проголошення вступної та резолютивної частини судового рішення з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повний текст судового рішення виготовлений 12 листопада 2024 року. Головуючий: М.В. Мережко Судді: Н.В. Поліщук В.В. Соколова