Постанова 4808 № 344/18112/24

Справа № 344/18112/24 Провадження № 22-ц/4808/1466/24 Головуючий у 1 інстанції Пастернак І. А. Суддя-доповідач Пнівчук ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 листопада 2024 року м. Івано-Франківськ Івано-Франківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючої Пнівчук О.В. суддів: Баркова В.М., Бойчука І.В. за участю секретаря Петріва Д.Б., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Івано-Франківського міського суду від 09 жовтня 2024 року, в складі судді Пастернак І.А., у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Івано-Франківський міський ТЦК про встановлення факту перебування дитини на утриманні, в с т а н о в и в: У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернувся в суд із заявою, за участю заінтересованих осіб: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Івано-Франківський міський ТЦК про встановлення факту перебування дитини на утриманні. Заява мотивована тим, що 27.07.2013 року по 01.11.2016 року заявник перебував із ОСОБА_2 у шлюбі, від якого мають неповнолітню доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після розірвання шлюбу вони дійшли добровільної згоди, що донька залишається проживати з матір?ю у м. Львів. 15.08.2020 року заявник уклав шлюб із ОСОБА_3 . Від даного шлюбу у них народилося двоє дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Враховуючи те, що його донька ОСОБА_4 проживає не з ним, а разом його колишньою дружиною у м. Львів, він утримує доньку шляхом добровільної сплати аліментів (що колишня дружина може особисто підтвердити), також уклав із колишньою дружиною договір про сплату аліментів. Зазначив, що він не може в інший спосіб, окрім як через суд, одержати документ, який посвідчував би факт утримання дитини та чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення такого юридичного факту. Встановлення даного юридичного факту необхідно скаржнику з метою подальшої можливості та права на подання документів на підтвердження його права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, згідно постанови КМУ України від 16 травня 2024 р. №560 та отримання відповідної довідки від ІНФОРМАЦІЯ_4 . В разі задоволення заяви не виникає спору про право, а тому вважає, що є всі підстави для задоволення заяви у повному обсязі. Заявник просив суд встановити факт перебування ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 на утриманні ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 . Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 09 жовтня 2024 року відмовлено у відкритті провадження у даній справі. Не погоджуючись із вказаною ухвалою, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу. Вважає дану ухвалу незаконною та необґрунтованою, постановленою з порушенням норм процесуального права. Вважає, що відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність публічно-правового спору у даних правовідносинах. Заявник зазначив, що він не може в інший спосіб, окрім як через суд, одержати документ, який посвідчував би факт його утримання дитини та чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення такого юридичного факту. Тим більше, вказана вище постанова КМУ вимагає для оформлення відстрочки від призову на військову службу на час мобілізації саме судове рішення про встановлення відповідного факту згідно вимог ст. 315 ЦПК України. Частиною 4 ст. 315 ЦПК України чітко встановлено підставу для відмови у відкритті провадження у справі, а саме якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право. Якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи залишає заяву без розгляду. Однак, станом на сьогоднішній день жодного спору стосовно отримання ним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації немає та не може виникнути, оскільки він ще не звертався до ІНФОРМАЦІЯ_4 , оскільки позбавлений можливості подати повний перелік документів через відсутність у нього судового рішення про встановлення факту, котре вимагається згідно постанови КМУ України від 16 травня 2024 р. №560. Дана постанова КМУ чітко визначає, що дане рішення має грунтуватися на положеннях саме статті 315 Цивільного процесуального кодексу України, тобто на думку заявника, його вимоги повинні розглядатися саме в порядку цивільного судочинства, після чого, отримавши відповідне судове рішення, він зможе належним чином звернутись до ІНФОРМАЦІЯ_4 з повним пакетом документів, виконавши вимоги закону. Просить скасувати ухвалу Івано-Франківського міського суду від 09 жовтня 2024 року та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Заінтересовані особи: ІНФОРМАЦІЯ_6 та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 правом на подачу відзиву на апеляційну скаргу не скористались. Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду ухвали суду першої інстанції. На адресу апеляційного суду заявник ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 надіслали заяви про розгляд справи без їх участі. Представник заінтересованої особи: ІНФОРМАЦІЯ_6 судове засідання не з`явилися, причини неявки суду не повідомив, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся у встановленому законом порядку. З урахуванням положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів ухвалила про розгляд справи за відсутності заявника та заінтересованих осіб. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з наступних підстав. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина 1 статті 2 ЦПК України). Вимоги до судового рішення викладені у статтях 263, 264 ЦПК України. Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Ухвала суду першої інстанції вказаним вимогам закону повною мірою не відповідає. Як вбачається з матеріалів справи, заявник з 27.07.2013 року по 01.11.2016 року перебував у шлюбі із ОСОБА_2 , від якого у них народилась дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після розірвання шлюбу сторони дійшли добровільної згоди, що донька залишається проживати з матір?ю у м. Львів. 15.08.2020 року заявник уклав шлюб із ОСОБА_3 , у якому у них народилося двоє дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Донька ОСОБА_4 проживає разом з матір`ю, колишньою дружиною заявника у м. Львів. Звертаючись до суду із заявою про встановлення факту перебування дитини ОСОБА_4 на його утриманні, ОСОБА_1 зазначав, що не зважаючи на те, що донька проживає з матір`ю у м. Львів, він утримує їхню спільну дитину шляхом добровільної сплати аліментів, що підтверджується укладеним із колишньою дружиною договором про сплату аліментів. Вказав, що встановлення даного факту необхідне йому для реалізації наміру звернення до МТЦК із заявою про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період у зв`язку з перебуванням на його утриманні трьох неповнолітніх дітей. Суд першої інстанції, відмовляючи у відкритті провадження у справі, виходив із положень пункту 1 частини 1 статті 186 ЦПК України, відповідно до якого суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Зазначив, що заявлені вимоги, враховуючи їх мету, пов`язані з доведенням існування підстав для визнання (підтвердження) за заявником певного соціально-правового статусу, не пов`язаного з будь-якими цивільними правами та обов`язками, їх виникненням, існуванням та припиненням. Відповідно, за своїм предметом та можливими правовими наслідками такі вимоги пов`язані з публічно-правовими відносинами заявника з державою. Однак з таким висновком суду колегія суддів не погоджується з огляду на наступне. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частиною першою статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Частиною сьомою статті 19 ЦПК України передбачено, що окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру (частина перша статті 315 ЦПК України). У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (частина друга статті 315 ЦПК України). Визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів у порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов`язане з наступним вирішенням спору про право цивільне. Під спором про право необхідно розуміти певний стан суб`єктивного права; спором є суть суперечності, конфлікт, протиборство сторін, спір поділяється на матеріальний і процесуальний. Таким чином, виключається під час розгляду справ у порядку окремого провадження існування спору про право, який пов`язаний з порушенням, оспорюванням або невизнанням, а також недоведенням наявності суб`єктивного права за умов, що є певні особи, які перешкоджають у реалізації такого права. Зазначене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 26 травня 2021 року у справі №523/19129/19 (провадження №61-10712св20) та від 17 листопада 2021 року у справі №214/1816/20 (провадження 61-6397св21), ухвалі від 2 травня 2022 року у справі №944/2326/21 (провадження №61-3761ск22). Юридичні факти можуть бути встановлені лише для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі №582/18/21 (провадження №61-20968сво21). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №320/948/18 (провадження №14-567цс18) зазначено, що у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов. А саме, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення; встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах; заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо); чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів. Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 3 лютого 2021 року у справі №644/9753/19 (провадження №61-14667св20), від 16 червня 2021 року у справі №643/6447/19 (провадження №61-14968св20), від 12 січня 2022 року у справі №227/2188/21 (провадження №61-18156св21) та від 26 січня 2022 року у справі №568/310/21 (провадження №61-16757св21). Вирішуючи питання про прийняття заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, окрім перевірки відповідності поданої заяви вимогам закону щодо форми та змісту, зобов`язаний з`ясувати питання про підсудність та юрисдикційність. Оскільки чинним законодавством передбачено позасудове встановлення певних фактів, що мають юридичне значення, то суддя, приймаючи заяву, повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу. Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження, а коли справу вже відкрито - закриває провадження у ній. Такі ж висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №320/948/18 (провадження №14-567цс18), від 18 грудня 2019 року у справі №370/2898/16 (провадження №14-573цс19). З урахуванням наведеного можна дійти висновку, що існує два порядки (способи) встановлення фактів, що мають юридичне значення, - позасудовий і судовий, які за своїм змістом є взаємовиключними. У разі оскарження до суду відмови відповідного органу в установленні юридичного факту, який підлягає встановленню у позасудовому порядку, такий спір слід розглядати в порядку адміністративного судочинства і суди насамперед перевіряють, чи відповідає оскаржуване рішення суб`єкта владних повноважень критеріям, визначеним частиною другою статті 2 КАС України, а відповідач в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень відповідно до частини другої статті 77 КАС України повинен довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18.01.2024 року у справі №560/17953/21 вказала, що справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядаються у позасудовому та судому порядку. Рішення стосовно фактів, що мають юридичне значення, прийняті у позасудовому порядку, можуть бути оскаржені до судів адміністративної юрисдикції. Юридичні факти, які належать встановлювати в судовому порядку, вирішуються судами цивільної юрисдикції за правилами ЦПК України. У справі, яка переглядається, заявник просить встановити факт перебування дитини на його утриманні. Заявлені вимоги пов`язані з доведенням існування підстав для визнання (підтвердження) за ним певного соціально-правового статусу - батька, на утриманні якого троє дітей віком до 18 років. Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (стаття 1 СК України). Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу. Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу. Права та обов`язки батьків щодо виховання дитини передбачені у статтях 150, 151 СК України. За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними. При цьому сімейні відносини як вид суспільних відносин складаються з суб`єктів, об`єктів і змісту (прав та обов`язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є юридичні факти, які поділяються на юридичні дії (настання яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини). Так, у силу положень ЦК України у момент народження фізичної особи в неї виникає цивільна правоздатність (здатність мати цивільні права та обов`язки), яка припиняється у момент її смерті (стаття 25 ЦК України), а з підстав, установлених цим Кодексом, виникає цивільна дієздатність (здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання), яка може бути обмежена виключно у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 30 ЦК України). Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом. У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін. Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися. У батьків дитини зберігається обов`язок утримання своєї дитини з моменту її народження до досягнення нею повноліття, при чому такий обов`язок не залежить від наявності зареєстрованого шлюбу між батьками, факту позбавлення батьківських прав, визнання батьків недієздатними тощо, а припиняється лише фактом смерті батьків. Заявник просить встановити факт перебування на його утриманні дочки від попереднього шлюбу - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . На підтвердження своїх вимог заявник посилається на те, що він утримував дитину шляхом добровільної сплати аліментів, що може підтвердити у судовому засіданні його колишня дружина, а також на нотаріально посвідчений Договір про сплату аліментів на дитину, укладений між ним та ОСОБА_2 04.10.2024 року. Відповідно до змісту договору сторони домовилися, що малолітня ОСОБА_4 залишається проживати з матір`ю - ОСОБА_2 .. ОСОБА_1 ( п.3, 3.1 договору) приймає на себе зобов`язання брати участь в грошову утриманні дочки ОСОБА_4 до досягнення нею повноліття для чого зобов`язується щомісячно сплачувати аліменти на її утримання в розмірі 10000 грн до досягнення дитиною повноліття. Призначення коштів - харчування, покупка одягу, взуття та інших речей, необхідних для утримання дитини, відпочинок. ОСОБА_2 (п.5.1-5,3 договору) зобов`язалася оплачувати комунальні послуги за квартиру, де проживає дитина; турбуватися про здоров`я та виховання дитини; одержувати аліменти та використовувати їх за цільович призначенням, тобто виключно на утримання дочки ОСОБА_4 , а саме забезпечення повноцінного харчування та відпочинку, по необхідності купувати одяг та взуття для дочки та інші речі, необхідні для утримання дитини. Відповідно до положень ч. 1-3 ст.181 СК України способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Батьки, згідно ст. 189 СК України, мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. Умови договору не можуть порушувати права дитини, які встановлені цим Кодексом. Договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується. У разі невиконання одним із батьків свого обов`язку за договором аліменти з нього можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса. Із матеріалів справи встановлено, що нотаріально посвідчений договір про сплату аліментів на дитину між заявником та ОСОБА_2 укладено 04 жовтня 2024 року, а уже 07 жовтня 2024 року ОСОБА_1 звернувся із заявою про встановлення факту перебування на його утриманні дитини ОСОБА_4 . З огляду на зазначене, вбачається, що у справі, яка розглядається, наявний спір про право - зокрема, спір щодо участі батька в утриманні дитини та підлягає розгляду в порядку позовного провадження. Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право. Наведене відповідає висновкам, зробленим у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі №201/5972/22 від 11.09.2024 року. Відповідно до частини четвертої статті 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду. Таким чином, зазначені у заяві ОСОБА_1 обставини щодо утримання ним дитини від попереднього шлюбу можуть доводитися при вирішенні справи в порядку цивільного судочинства, але не окремого, а позовного провадження, що є підставою для відмови у відкритті провадження у справі на підставі частини 4 статті 315 ЦПК України. Тому колегія суддів частково погоджується із доводами апеляційної скарги, а саме - щодо помилковості висновку суду першої інстанції про те, що заявлені вимоги не можуть розглядатися в порядку цивільного судочинства, але відхиляє інші аргументи заявника - щодо розгляду його вимог за правилами окремого провадження. Оскільки при прийнятті оскаржуваної ухвали суд першої інстанції помилково застосував норми матеріального та процесуального права, але зробив правильний остаточний висновок про відмову у відкритті провадження у справі, ухвалу суду відповідно до пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України слід змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови, а апеляційну скаргу - задовольнити частково. Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Івано-Франківського міського суду від 09 жовтня 2024 року змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 12 листопада 2024 року. Головуюча О.В. Пнівчук Судді: В.М. Барков І.В. Бойчук