Постанова Івано-Франківський апеляційний суд № 344/22745/23

Справа № 344/22745/23 Провадження № 22-ц/4808/1246/24 Головуючий у 1 інстанції Кіндратишин Л. Р. Суддя-доповідач Фединяк ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 листопада 2024 року м. Івано-Франківськ Івано-Франківський апеляційний суд в складі колегії суддів: головуючого Фединяка В.Д. (суддя-доповідач) суддів: Томин О.О., Луганської В.М., секретаря Петріва Д.Б. з участю представника ОСОБА_1 адвоката Семенціва В.Д., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 адвоката Синишина Павла Євгеновича на рішення Івано-Франківського міського суду від 03 липня 2024 року, ухвалене в складі судді Кіндратишин Л.Р. в м. Івано-Франківськ, у справі за позовом ОСОБА_2 до Івано-Франківської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсним та скасування рішення Івано-Франківської міської ради, державного акту на право власності на землю, договору купівлі-продажу земельної ділянки та договору дарування, ВСТАНОВИВ: У листопаді 2023 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовною заявою до Івано-Франківської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсним та скасування рішення Івано-Франківської міської ради, державного акту на право власності на землю, договору купівлі-продажу земельної ділянки та договору дарування. Позов обґрунтовує тим, що ОСОБА_2 та членам її сім`ї ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 в рівних долях на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 . Власником іншої квартири, а саме АДРЕСА_2 на момент виділення земельної ділянки була ОСОБА_4 . На обслуговування вказаного будинку виділена земельна ділянка площею 0,746 га, що підтверджується копіями схематичних планів, наданими ОБТІ. Івано-Франківська міська рада 12 вересня 2006 року на 8 сесії п`ятого демократичного скликання прийняла рішення, яким затверджено п.4 протоколу узгоджувальної комісії міськвиконкому по розгляду спорів з приводу суміжного землекористування від 17.02.2006 за №66, затверджено матеріали земельно-кадастрової інвентаризації та передано у власність земельну ділянку площею 0,0446 га, що АДРЕСА_3 , ОСОБА_4 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд. Після чого, ОСОБА_4 продала вказану земельну ділянку ОСОБА_8 , що підтверджується написом нотаріуса Угрин Л.П. на зворотній сторінці Державного акту ОСОБА_4 . З такого вбачається, що 25.08.2011 був посвідчений договір купівлі-продажу за реєстровим №2626. ОСОБА_8 знаючи, що право власності на земельну ділянку сумнівне, відчужила її шляхом укладення договору дарування. Як вбачається з інформаційної довідки з ДРРП від 23.11.2023, ОСОБА_8 у 2012 подарувала земельну ділянку ОСОБА_3 (договір дарування, посвідчений ОСОБА_9 , приватним нотаріусом Івано-Франківського МНО з р. №1377). Вважає, що рішення Івано-Франківської міської ради від 12.09.2006, державний акт на право власності на земельну ділянку, а також технічна документація, яка передувала таким, виготовлені та надані відповідачами в порушення Закону України «Про планування і забудову територій» від 20.04.2000 та п.3.2.2. Положення про земельно-кадастрову інвентаризацію населених пунктів від 26.08.1997 (які діяли на той час), оскільки не враховано того, чи претендують співвласники обох квартир на землі спільного користування, які призначені для вказаного будинку. Вважає, що земельна ділянка надається для обслуговування житлового будинку (цілого) незалежно від кількості співвласників такого будинку. Разом з тим, якщо будинок розділено на окремі домоволодіння, приватизація земельної ділянки, здійснюється вже окремо для кожного. При цьому, вважає, що окреме домоволодіння повинно мати окрему адресу, наприклад: АДРЕСА_4 . Однак, якщо одна адреса АДРЕСА_3 , а поділ йде лише на квартири АДРЕСА_5 та АДРЕСА_6 , земельна ділянка передається у спільну сумісну або спільну часткову власність. Окремо приватизувати частину земельної ділянки власником квартири неможливо. Вважає, що ОСОБА_4 порушила право щодо користування земельною ділянкою, яка має бути у спільній сумісній власності. Така поведінка власника посприяла триваючому порушенню її прав наступними власниками: ОСОБА_8 та ОСОБА_3 . Просить визнати недійсним та скасувати рішення VІІІ сесії п`ятого демократичного скликання Івано-Франківської міської ради від 12.09.2006, яким затверджено п.4 протоколу узгоджувальної комісії міськвиконкому по розгляду спорів із приводу суміжного землекористування від 17.2.2006 за №66; визнати недійсним та скасувати державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0446 га на АДРЕСА_3 , ОСОБА_4 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд; визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 25.08.2011, посвідчений ОСОБА_10 приватним нотаріусом Івано-Франківського МНО за реєстровим №2626 та договір дарування земельної ділянки від 27.06.2012, посвідчений ОСОБА_9 , приватним нотаріусом Івано-Франківського МНО за реєстровим номером №1377. Рішенням Івано-Франківського міського суду від 03 липня 2024 року у позові ОСОБА_2 до Івано-Франківської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсним та скасування рішення Івано-Франківської міської ради, державного акту на право власності на землю, договору купівлі-продажу земельної ділянки та договору дарування відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду представник ОСОБА_2 адвокат Синишин П.Є. подав апеляційну скаргу, в якій ставиться питання про скасування оскаржуваного рішення з ухваленням нового про задоволення позову, посилаючись на те, що рішення суду є незаконним та необгрунтованим, ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, що є підставою для його скасування. Вказує, що видаючи рішення від 12.09.2006 року Івано-Франківська міська рада надала дозвіл на оформлення права власності на більшу площу земельної ділянки без врахування принципу рівності часток та єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованій на ній частини будинку. Окрім того, вказане рішення прийняте з порушенням Закону України «Про планування і забудову територій» від 20.04.2000 року та п.3.2.2 пунктів Положення про земельно-кадастрову інвентаризацію земель населених пунктів від 26.08.1997 року, який діяв на той час, оскільки не враховано те чи претендують співвласники обидвох квартир на землі спільного користування, які призначені для обслуговування вказаного будинку. Щодо посилання Івано-Франківського міського суду на норми Закону України «Про особливості здійсненя права власності у багатоквартирному будинку» в частині визначення поняття «багатоквартирний будинок», то даний закон розпочав свою дію з 14.05.2015 року, тобто після прийняття незаконного рішення Івано-Франківською міською радою, відтак його застосування до даних цивільних правовідносин є неможливим. Окрім того, станом на день прийняття рішення органом місцевого місцевого самоврядування не було чіткого визначення багатоквартирного будинку, тощо. Щодо висновку суду, що ОСОБА_2 не надано документів, які підтверджують право власності на земельну ділянку, то ОСОБА_2 не може оформити своє право власності на частину земельної ділянки через те, що первинний власник, оформлюючи своє право власності на земельну ділянку, захопила частину, яка юридично повинна належати їй ( ОСОБА_2 ) та яка необхідна для обслуговування її частини будинку. З чого випливає, що надати правовстановлюючі документи на частину земельної ділянки, яка знаходиться під частиною будинку позивач не може. Щодо позиції суду про обраний спосіб захисту, то у спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватись як зазначені рішення, угоди, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними тільки державних актів на право власності може мати місце в разі їх видання з порушенням вимог закону, усупереч рішенням чи угодам. У цьому разі таке порушення є належним та самостійним способом поновлення порушених прав у судовому порядку. У липні 2024 року представник Івано-Франківської міської ради подав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає, що вимоги апеляційної скарги є безпідставними та такими, що не підлягають до задоволення. Вказує, що будь-яких порушень чинного законодавства при передачі у власність земельної ділянки відповідачу допущено не було, право власності на земельну ділянку виникло на законних підставах, а тому відсутні підстави для скасування оспорюваного рішення міської ради від 12.09.2006 року, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та договору купівлі-продажу земельної ділянки. Звертаючись до суду з позовом позивачем не надано обгрунтування в чому полягає незаконність прийняття оскаржуваних рішень, не наведено підстав для скасування рішення, не надано жодних належних та допустимих доказів приналежності земельної ділянки позивачу та обгрунтування заявлених позовних вимог та яким чином прийняття рішень порушує їхні права, свободи та законні інтереси як землекористувачів суміжної земельної ділянки. Оспорюване рішення міської ради є законним, оскільки прийняте в межах повноважень органу місцевого самоврядування в сфері земельних відносин, у спосіб, передбачений Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні». У судовому засіданні представник ОСОБА_1 адвокат Семенціва В.Д. заперечив доводи апеляційної скарги, вважає їх безпідставними, оскаржуване рішення законними та обґрунтованим. Представник Івано-Франківської міської ради, ОСОБА_2 та її представникк адвокат Синишина П. Є., ОСОБА_3 , ОСОБА_4 у встановленому законом порядку повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, однак не з`явились в судове засідання, що відповідно ч.2 ст.372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи у їх відсутності. Розгляд справи за відсутності сторін та учасників справи, щодо яких наявні відомості про вручення повістки про явку в суд не є порушенням статті 129 Конституції України та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод про доступ до правосуддя. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ОСОБА_1 адвоката Семенціва В.Д., дослідивши матеріали справи та перевіривши відповідно до ст. 367 ЦПК України наведені у скарзі доводи, апеляційний суд дійшов наступного висновку. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що за будинком по АДРЕСА_3 станом на 1947 рік було закріплено земельну ділянку загальною площею - 724 кв.м. Будинок на час набуття права власності на такий відповідачем ОСОБА_4 (попереднім власником ( ОСОБА_11 ), позивачем ОСОБА_2 був поділений на дві квартири та не є багатоквартирним, земельна ділянка, яка передана у власність ОСОБА_4 , до межі земельної ділянки ОСОБА_2 , станом на момент передачі, узгодження меж проходила по лінії металевої огорожі, межі ОСОБА_2 . Будь-яких договорів чи підтвердження домовленості щодо користування порядку спірною земельною ділянкою суду не надано. Відтак, земельна ділянка передана ОСОБА_4 у власність Івано-Франківською міською радою після переходу права власності на квартиру АДРЕСА_2 на вже виділену частку будинку, тобто з урахуванням норми ст. 120 ЗК України. Поряд з цим, пунктом 55, оскаржуваного рішення визнано за необхідне встановлення земельного сервітуту на використання земельних ділянок чим враховано також інтереси позивача. Відсутні докази того, що при прийнятті органом місцевого самоврядування рішень про передачу земельної ділянки у власність було порушено вимоги закону, доводи позивача щодо протиправності оскаржуваного рішення за наведених нею підстав порушення прав не знайшли свого підтвердження. Оскільки суд дійшов висновку про відмову у задоволені позовних вимог щодо визнання недійсним та скасування рішення Івано-Франківської міської ради 12.09.2006, підстави для скасування оспорюваного державного акту відсутні. Щодо заяви представника відповідача про застосування строку позовної давності, то оскільки суд дійшов висновку про безпідставність позовних вимог, строк позовної давності до позовних вимог не може бути застосовано. Ухвалене судом першої інстанції рішення відповідає вимогам закону та матеріалам справи. Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 20.11.2002, виданого госпрозрахунковою групою з приватизації державного житлового фонду, квартира по АДРЕСА_7 , належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 та членам її сім`ї: ОСОБА_5 , ОСОБА_12 та ОСОБА_7 , загальна площа квартири становить 28,92 кв.м. ( а.с. 228-229,том.1). ОСОБА_4 прийняла в дар від ОСОБА_11 квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 27,4 кв.м., що підтверджується договором дарування квартири, посвідченим 28 грудня 2005 року ОСОБА_13 , державним нотаріусом Першої Івано-Франківської державної нотаріальної контори (а.с.58,том.1). Відповідно до розрахунку ідеальних часток в загальній власності будинковолодіння по АДРЕСА_3 по власниках від 26.08.2003, квартира АДРЕСА_5 , складає 49/100, а квартира АДРЕСА_8 ( а.с. 62, том.1). Відповідно до технічної документації по проведенню земельно-кадастрової інвентаризації земельної ділянки та оформленню документа, що посвідчує право приватної власності на земельну ділянку, ОСОБА_4 12 січня 2006 року звернулася до міського голови із заявою, в якій просила передати їй безоплатно у власність земельну ділянку на АДРЕСА_3 площею 0,0436 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) (а.с.18-25,том.1). Івано-Франківське міське управління земельних ресурсів погодило передачу ОСОБА_4 земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) площею 0,0446 га на АДРЕСА_9 , що підтверджується відповідним висновком від 23 березня 2006 року № 1-24/663 (а.с.21, том.1). Згідно з архівним витягом з рішення VІІІ серії п`ятого демократичного скликання Івано-Франківської міської ради від 29.08.2006, за п. 23 затверджено п.4 протоколу узгоджувальної комісії міськвиконкому по розгляду спорів з приводу суміжного землекористування від 17.02.2006 №66, затверджено матеріали земельно-кадастрової інвентаризації та передано у власність земельну ділянку площею 0,0446 на АДРЕСА_9 , ОСОБА_4 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (а.с.13,том.1). На підставі вказаного вище рішення сесії Івано-Франківської міської ради, ОСОБА_4 31 жовтня 2006 року видано державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0446 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 , кадастровий номер земельної ділянки: 2610100000030060070, цільове призначення: для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) (а.с.17,том.1). Відповідно до витягу з протоколу №66 від 17.02.2006 проводилось засідання узгоджувальної комісії міськвиконкому спорів з приводу суміжного землекористування. За п. 4 розглядалось звернення ОСОБА_4 , яка виступила замовником по оформленню документів для передачі земельної ділянки на АДРЕСА_9 , у власність. Межа земельної ділянки не погоджена суміжним землекористувачем та співвласником будинку ОСОБА_14 , яка просить врахувати її інтереси при приватизації земельної ділянки. Комісія вирішила рекомендувати міськвиконкому затвердити матеріали земельно-кадастрової інвентаризації, представлені ОСОБА_4 та передати їй земельну ділянку площею 0,0446 га по АДРЕСА_9 , у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, без погодження суміжного землекористувача ОСОБА_14 (а.с. 55,том.1). З акту встановлення та виносу меж земельної ділянки ОСОБА_15 вбачається, що межі земельної ділянки, зокрема від В до Г ОСОБА_14 проходять по металевій сітці та стіні будинку. Підпис ОСОБА_14 у такому акті відсутній ( а.с. 54- зворот, том.1). У той же час, згідно плану земельної ділянки за датою 19.07.1947, яка закріплена за будинком по АДРЕСА_3 , загальна її площа становить 724 кв.м.( а.с. 56, том.1). Згідно плану земельної ділянки по АДРЕСА_9 станом на лютий 2004, вбачається що загальна площа земельної ділянки ОСОБА_16 для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд, виділена на частину будинку по АДРЕСА_3 , яка перебуває у власності ОСОБА_16 , кв.1., - 0,0446 га та схематично відображена саме таким чином, що крайніми точками ( межею) є земельна ділянка ОСОБА_14 , а саме від Г до В (а.с. 34, том.1). Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Так, позивач звертаючись із позовом вказує, що будинок АДРЕСА_3 є багатоквартирним, відтак земельна ділянка повинна бути передана у спільну сумісну чи часткову власність. Будинок по АДРЕСА_3 поділено на дві квартири. Жодних доказів, щодо оформлення права власності на земельну ділянку по АДРЕСА_3 , так і по АДРЕСА_7 , та належності за ОСОБА_2 , суду не надано. Згідно з договором купівлі-продажу, що посвідчений 25.08.2011 приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Угрин Л.А., ОСОБА_4 продала спірну земельну ділянку ОСОБА_8 (а.с. 180-181, том.1), де зокрема, у описі меж, зокрема зазначено, про межі такої від В до Г ОСОБА_17 . 27.06.2012 ОСОБА_8 за договором дарування, посвідченим 27.06.2020 приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Князевою Л.Р., передала спірну земельну ділянку ОСОБА_3 ( а.с. 183,том.1). Усі суб`єкти права власності є рівними перед законом (частина друга статті 318 ЦК України). Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України). Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно (частини перша та четверта статті 355 ЦК України). Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статті 356 ЦК України). Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. Така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності (частини перша та четверта статті 357 ЦК України). Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації (частини перша-третя статті 358 ЦК України). Майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється (частини перша та друга статті 367 ЦК України). Тлумачення положень статей 183, 358, 364, 379, 380, 382 ЦК України дає підстави для висновку про те, що поділ будинку, що перебуває в спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом (квартиру) або в разі, коли є технічна можливість переобладнання будинку в ізольовані квартири, які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилася. Отже, визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників. До особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача) (частина перша статті 377 ЦК України). Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них (стаття 379 ЦК України). Житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання (стаття 380 ЦК України). У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення (частина перша статті 120 ЗК України). У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди (частина четверта статті 120 ЗК України). Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (стаття 125 ЗК України). У частинах другій, третій статті 152 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема: відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; застосування інших, передбачених законом, способів. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України). Отже, вимоги про визнання незаконними та скасування рішення органу місцевого самоврядування щодо земельної ділянки можуть бути заявлені особою, права якої порушено, за умови доведеності факту порушення прав цієї особи. Спірні правовідносини регулються, зокрема нормами Земельного Кодексу України в редакції, що була чинна на час постановлення оскаржуваного рішення, тобто від 31.03.2006. Земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд ( ч.ч. 1, 3 ст. 79 ЗК України). Відповідно до п.1 ст. 81 ЗК України, громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). Юридичними характеристиками кожної конкретної земельної ділянки є наявність меж, зафіксованість місця розташування та визначеність права на земельну ділянку. Підстави набуття права на землю шляхом передачі ділянок у власність встановлюються нормами ЗК України. Згідно із частиною першою статті 3 ЗК України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Відповідно до частини другої статті 4 ЗК України завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель. Статтями 116, 118 ЗК України визначено підстави й порядок набуття громадянами і юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності. Громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки (ч.1,2 ст. 118 ЗК України) Розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється відповідно до статей 26, 27, 55 Закону України «Про землеустрій» . Згідно із частиною другою та четвертою статті 120 ЗК України, при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди. При переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди. Громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), та граничну площу визначено у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара ( п. «г» ч.1 ст. 121 З України). Відтак, посилання сторони позивача у позовній заяві про приватизацію земельної ділянки площею по 0,15 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, який розташований у місці, не відповідає наведеній нормі. Право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації (ч. 1 ст. 125 ЗК України). Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України ( ч.1 ст. 126 ЗК України). За змістом статті 198 ЗК Українипогодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами необхідне при кадастровій зйомці як комплексу робіт, виконуваних для визначення та відновлення меж земельних ділянок. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 545/1149/17 (провадження № 14-730цс19) вказано, що «стадія погодження меж земельної ділянки при виготовленні землевпорядної документації є допоміжною. При цьому стаття 198 ЗК України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами. Із цього не слідує, що у випадку відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документа - акта погодження меж слід вважати, що погодження меж не відбулося. Погодження меж полягає у тому, щоб суміжнику було запропоновано підписати відповідний акт. Якщо він відмовляється це робити, орган, уповноважений вирішувати питання про приватизацію ділянки по суті, повинен виходити не із самого факту відмови від підписання акта, а з мотивів відмови. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Аналогічні правові висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справах № 350/67/15-ц (провадження № 14-652цс18) та № 514/1571/14-ц (провадження № 14-552цс18)». Так, земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність) ( ч.1 с. 86 ЗК України). Право спільної власності на землю посвідчується державним актом на право власності на землю ( ч.4). Відповідно до ст. 39 ЗК України, право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає: а) при добровільному об`єднанні власниками належних їм земельних ділянок; б) при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами; в) при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами; г) за рішенням суду. Відповідно до ст. 89 ЗК України, у спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки: а) подружжя; б) членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними; в) співвласників жилого будинку. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюються за договором або законом. Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки. Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом. Жодних доказів, перебування земельної ділянки, як площею - 0,0446 га, так й іншою площею по АДРЕСА_3 у спільній частковій чи спільній сумісній власності, користуванні сторін, чи попередніх власників, на що посилається сторона позивача, не надано, як і доказів того, на яку саме площу земельної ділянки претендує ОСОБА_2 .. За будинком по АДРЕСА_3 станом на 1947 рік було закріплено земельну ділянку загальною площею -724 кв.м. ( а.с. 24- зворот, 56,том.1). Будинок на час набуття права власності на такий відповідачем ОСОБА_4 ( попереднім власником ( ОСОБА_11 ), позивачем ОСОБА_2 , був поділений на дві квартири, та не є багатоквартирним, земельна ділянка, яка передана у власність ОСОБА_4 , до межі земельної ділянки ОСОБА_2 , станом на момент передачі, узгодження меж проходила по лінії металевої огорожі, межі ОСОБА_2 . Будь-яких договорів чи підтвердження домовленості щодо користування порядку спірною земельною ділянкою суду не надано. Відтак, суд вірно дійшов висновку про те, що земельна ділянка була передана ОСОБА_4 у власність Івано-Франківською міською радою після переходу права власності на квартиру АДРЕСА_2 на вже виділену частку будинку, тобто з урахуванням норми ст. 120 ЗК України. Зазначені судом норми закріплюють загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований, відповідно до якого визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року в справі №689/26/17 дійшла висновку, що при відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об`єкт нерухомості, необхідно враховувати те, що норма статті 120 ЗК Українизакріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства». Застосування норм передачі земельної ділянки у спільну сумісну власність для багатоповерхового будинку, на який посилається сторона позивача є безпідставним, оскільки даний будинок не відноситься до такої категорії будинків. Інших підстав для передачі земельної ділянки у спільну сумісну чи спільну часткову власність, стороною позивача не наведено, а судом відповідно до чинного законодавства не встановлено, так як будинок АДРЕСА_3 до набуття сторонами права власності вже був поділений на ізольовані квартири, які мають окремі входи та виходи. Позивач жодним чином не обумовлює факту порушення її прав щодо передачі такої земельної ділянки з підстав позбавлення права на користування земельною ділянкою, що необхідно для будівництва та обслуговування квартири АДРЕСА_6 . При цьому, пунктом 55, оскаржуваного рішення, визнано за необхідне встановлення земельного сервітуту на використання земельних ділянок і зобов`язано власників земельних ділянок землекористувачів (п.п 1-55) забезпечити цілодобовий доступ до існуючих на території ділянок, інженерних мереж для їх ремонту, обслуговування, дотримуватись правил використання земель в охоронній зоні мереж, згідно вимог інженерних служб міста і не чинити перешкод при будівництві нових, враховувати право проходу та проїзду транспортних засобів, встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів та інші земельні сервітути, запропоновано землекористувачам та власникам земельних ділянок в термін укласти договір сервітуту (а.с. 48, том.1). Тобто, таким пунктом оскаржуваного рішення, враховано також інтереси позивача. Матеріали справи не містять доказів того, що при прийнятті органом місцевого самоврядування рішень про передачу земельної ділянки у власність було порушено вимоги закону, доводи позивача щодо протиправності оскаржуваного рішення за наведених нею підстав порушення прав не знайшли свого підтвердження. Відтак, позовні вимоги про визнання недійсним рішення визнати недійсним та скасування рішення VІІІ сесії п`ятого демократичного скликання Івано-Франківської міської ради від 12.09.2006, яким затверджено п.4 протоколу узгоджувальної комісії міськвиконкому по розгляду спорів із приводу суміжного землекористування від 17.2.2006 №66, до задоволення не підлягає через безпідставність, відсутність порушеного права позивача. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, ефективним та окремим способом захисту та поновлення порушених прав у судовому порядку (Аналогічне значиться у постановах від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2824цс15 та у постанові від 01 липня 2015 року у справі № 6-319цс15»). Відтак, оскільки суд дійшов висновку про відмову у задоволені позовних вимог щодо визнання недійсним та скасування рішення Івано-Франківської міської ради 12.09.2006, підстави для скасування такого державного акту відсутні. Що стосується заяви представника відповідача про застосування строку позовної давності, то така не підлягала до задоволення, оскільки суд дійшов висновку про безпідставність позовних вимог, то строк позовної давності до позовних вимог не може бути застосовано. Щодо вимог про визнання недійсними договору купівлі-продажу земельної ділянки та дарування, то заявляючи вимогу про визнання таких договорів недійсними, позивач жодним належним чином не обґрунтовав в чому полягає така недійсність, а лише зазначив про незаконність відчуження земельної ділянки з огляду сумнівність права власності ОСОБА_4 . Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними. Як вже зазначено, судом не встановлено порушеного права позивача, відтак застосування будь-якого способу захисту не є доцільним. У випадку наявності оспорюваного інтересу власник з дотриманням положень статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі № 463/3724/18 (провадження № 61-4970св21), від 24 листопада 2021 року у справі № 761/11593/13-ц (провадження № 61-13689св20). Відтак, позовні вимоги про визнання наступних правочинів відчуження земельної ділянки: договору купівлі-продажу, що посвідчений 25.08.2011 приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Угрин Л.А., та договором дарування, посвідченого 27.06.2020 приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Князевою Л.Р., до задоволення не підлягали через безпідставність. Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Частиною 1 статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року). Інші доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. За змістом статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскаржуване рішення відповідає вимогам закону, ґрунтується на засадах верховенства права, принципах справедливості, добросовісності та розумності, підстави для його скасування відсутні. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки апеляційний суд не змінює судове рішення та не ухвалює нове, то в такому разі розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись ст. 374, 375, 382-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 адвоката Синишина Павла Євгеновича залишити без задоволення. Рішення Івано-Франківського міського суду від 03 липня 2024 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 11 листопада 2024 року. Судді: В.Д. Фединяк О.О.Томин В.М.Луганська