Постанова Одеський апеляційний суд № 523/5804/23

Номер провадження: 22-ц/813/2981/24 Справа № 523/5804/23 Головуючий у першій інстанції Кисельов В.К. Доповідач Комлева О. С. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15.10.2024 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: головуючого-судді Комлевої О.С., суддів: Вадовської Л.М., Сєвєрової Є.С., з участю секретаря Волкової Ю.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Пошали Катерини Сергіївни, представника ОСОБА_1 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 03 жовтня 2023 року, постановленого під головуванням судді Кисельова В.К., повний текст рішення складений 09 жовтня 2023 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: товариство з обмеженою відповідальністю «Алькор Інвест» про витребування майна з чужого незаконного володіння, - в с т а н о в и в: У квітні 2023 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа: товариство з обмеженою відповідальністю «ФК «Алькор Інвест» (далі ТОВ «ФК «Алькор Інвест») про витребування майна з чужого незаконного володіння, в якому просила витребувати квартиру АДРЕСА_1 з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 , а також стягнути з ОСОБА_1 судові витрати. В обґрунтування свої позовних вимог зазначила, що 10.04.2007 року між ОСОБА_2 та ТОВ Банк «Фінанси та кредит» було укладено кредитний договір №10к-265. В забезпечення виконання кредитного зобов`язання між сторонами було укладено іпотечний договір, за яким передано в іпотеку нерухоме майно, а саме квартиру за адресою: АДРЕСА_2 . Згодом, позивачу стало відомо, що право вимоги за даним кредитним та іпотечним договорами було відступлене ТОВ «ФК «Алькор Інвест». 12.07.2019 року, на підставі звернення стягнення на предмет іпотеки державним реєстратором комунального підприємств «Агенція реєстраційних послуг» Манютою С.В. до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно було внесено запис №32430991 на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №47820554 від 17.07.2019 року про право власності ТОВ «ФК «Алькор Інвест» на вказану квартиру, внаслідок чого позивачка була позбавлена права володіння своїм майном. Наразі власником майна, яка є предметом спору, є ОСОБА_1 . Позивачка вважає, що звернення стягнення на предмет іпотеки було проведено з порушенням закону, а тому ТОВ «ФК «Алькор Інвест» незаконно набув у власність предмет спору, внаслідок чого подальше відчуження також є незаконним. Позивачка зазначила, що вона не отримала від ТОВ «ФК «Алькор Інвест» лист-вимогу про звернення стягнення та не мала можливості усунути порушення, викладені в цій вимогі, тобто ТОВ «ФК «Алькор Інвест» не повідомив її про оцінку майна та не погодив із нею вартість предмету іпотеки. Також позивачка зазначила, що звернення стягнення на предмет іпотеки відбулось в період дії мораторію, тобто ТОВ «ФК «Алькор Інвест» примусово звернув стягнення у порушення заборони, встановленої Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», що є незаконним. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 26 вересня 2023 року позов ОСОБА_2 задоволений частково. Витребувано майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна №1874136651101) з володіння ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати у розмірі 4388 грн. 23 коп. Не погодившись з рішенням суду, адвокат Пошали К.С., представника ОСОБА_1 звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати, позовні вимоги залишити без задоволення, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права. У обґрунтуванні своєї апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд невірно встановив фактичні обставини справи, дав неналежну оцінку зібраним доказам, застосував невідповідні норми матеріального права та дійшов неправильного висновку про часткове задоволення позову. У відзиві на апеляційну скаргу, адвокат Переходов М.В., представник ОСОБА_2 просить у задоволені апеляційної скарги відмовити, рішення залишити без змін, посилаючись на хибність та необґрунтованість доводів апеляційної скарги, які не можуть бути підставами для скасування рішення суду, яке постановлене з дотриманням норм матеріального та процесуального права. В судове засідання, призначене на 15 жовтня 2024 року представник ТОВ «ФК «Алькор Інвест» не з`явився, був сповіщений належним чином (а.с. 38 т. 2). Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду. Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі №348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а не можливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи. Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, усвідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників, які не з`явилися в судове засідання. Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність сторін, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи, явка яких не визнавалась апеляційним судом обов`язковою. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення адвоката Пошали К.С., представника ОСОБА_1 , адвоката Переходова М.В., представника ОСОБА_2 , перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. У відповідності до ст. 367ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ст. 375ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що 10.04.2007 року між ОСОБА_2 та ТОВ Банк «Фінанси та Кредит» був укладений кредитний договір №10к-265. В забезпечення виконання кредитного зобов`язання 10.04.2007 року між сторонами був укладений іпотечний договір, за яким передано в іпотеку нерухоме майно, а саме квартиру за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 14-18 т. 1). 23.04.2019 року між ТОВ «ФК «Алькор Інвест» та ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» були укладені договори про відступлення прав вимоги за кредитним договором № 10к-265 від 10.04.2007 року та договором іпотеки. 17.07.2019 року рішенням державного реєстратора комунального підприємства «Агенція реєстраційних послуг» Манютою С.В. за №47820554 була проведена державна реєстрація права власності за ТОВ «ФК «Алькор Інвест» на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 87 т. 1). В матеріалах реєстраційної справи перебувають наступні документи: 1) Лист-вимога, серія та номер: 27/04/2019, виданий 27.04.2019р. (а.с. 104 т. 1); 2) докази повідомлення, серія та номер: б/н, видавник: Укрпошта (а.с. 85 т. 1); 3) висновок про вартість майна, серія та номер: 986/07/19, виданий 04.07.2019р., видавник: ПП «Габ`яно» (а.с. 103 т. 1). Пунктом 8.4.8 іпотечного договору від 10.04.2007р. передбачено право дострокового звернення на предметі іпотеки у разі неналежного виконання Іпотекодавцем будь-яких умов осново зобов`язання. Відповідно до п. 10 іпотечного договору від 10.04.2007р. звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюються на розсуд Іпотекодержателя: або за рішенням суду, або за виконавчим написом нотаріуса, або Іпотекодержателем самостійно на умовах цього договору. Пунктом 11.3.1 іпотечного договору від 10.04.2007р. передбачено, що задоволення вимог здійснюється шляхом передання Іпотекодержателю право власності на предмет Іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку». Судом встановлено, що за кредитним договором 10к-265 від 10.04.2007р. дійсно існувала заборгованість, яка не була погашена, що було визнано сторонами, отже, відповідно п. 8.4.8 іпотечного договору від 10.04.2007р. у Іпотекодержателя виникло право на звернення стягнення на предмет іпотеки. Задовольняючи частково позов ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив знаступного. Відповідно до ч. 1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» від 05.06.2003р. №898-IV, у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Згідно ч. 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» від 05.06.2003р. №898-IV, звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно ч. 1 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» від 05.06.2003р. №898-IV сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно ч. 2 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» від 05.06.2003р. №898-IV договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Частиною 3 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» від 05.06.2003р. №898-IV Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону. Згідно ч. 1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» від 05.06.2003р. №898-IV іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Відповідно до ч. 2 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» від 05.06.2003р. №898-IV Договір про задоволення вимог іпотекодержателя чи іпотечний договір, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, є документами, що підтверджують перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя та є підставою для внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Згідно ч. 5 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» від 05.06.2003р. №898-IV Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов`язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004р. №1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Пунктами 1 та 2 частини 3 статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що державний реєстратор: 1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації; 2) перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення. «Порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 р. № 1127 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 23 серпня 2016 р. № 553). (далі «Порядок»). Відповідно до п. 61 «Порядку» (редакція від 01.07.2019 року) для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови у державній реєстрації права власності за іпотекодержателем. Судом встановлено, що в матеріалах реєстраційної справи наявна копія листа-вимоги, серія та номер: 27/04/2019, виданий 27.04.2019р., який був направлений на ім`я ОСОБА_2 в якому повідомлялось про наявність заборгованості за кредитним договором та повідомлення про можливе звернення стягнення на майно (а.с. 104 т. 1). Згідно з копії рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, яке було направлено на ім`я ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 , серія та номер: б/н, видавник: Укрпошта, вбачається, що поштове відправлення отримано 02.05.2019р. (а.с. 85 т.). Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що зворотні повідомлення про вручення вимоги на ім`я ОСОБА_2 має позначку вручено особисто, але при цьому не містить прізвище особи, яка його отримала, у зв`язку з чим неможливо вважати, що даний лист отримала позивачка у відповідності до «Правил надання послуг поштового в`язку», затверджених Постановою КМУ від 05 березня 2009 р. №

270. З урахуванням викладеного висновки суду про те, що у державного реєстратора на час вчинення реєстраційної дії було відсутнє підтвердження про отримання письмової вимоги про усунення порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцю та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця, так як у повідомленнях був відсутній запис прізвища особи, яка їх прийняла, а також відсутнє письмове погодження Іпотекодавця щодо звернення стягнення на предмет іпотеки відповідають обставинам справи. 07 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», підпунктом 1 пункту 1 якого було передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: - таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; - загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. Згідно з пунктом 23 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, що діяла на момент укладення кредитного договору та договору іпотеки, споживчий кредит це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції. Пунктом 4 Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону України «Про іпотеку»). Отже, Закон України «Про іпотеку» прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним із шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки. Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому способі) не залежало від наявності згоди іпотекодавця, а залежало від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодателя без згоди останнього на таке відчуження. Судом вірно встановлено, що спірна квартира за адресою: АДРЕСА_2 має житлову площу 17,3 кв.м., загальну 34,3 кв.м. передана в іпотеку для забезпечення повернення кредиту виданого в іноземній валюті, і на час звернення стягнення на майно, використовувалась позивачем як місце постійного проживання, а тому на спірні правовідносини поширюється дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» та державний реєстратор повинен був відмовити у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за ТОВ «ФК «Алькор-Інвест». Згідно зі статтею 37 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на момент звернення стягнення на предмет іпотеки, визначено, що іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов`язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя. Судом вірно зазначено, що матеріали справи не містять доказів проведення оцінки майна та про її результат, а також про наявність висновку про вартість майна, серія та номер: 986/07/19, виданий 04.07.2019р., видавник: ПП «Габ`яно», який міститься в матеріалах справи З урахуванням викладеного, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що рішення державного реєстратора Комунального підприємств «Агенція реєстраційних послуг» Манютою С.В. №47820554 від 17.07.2019р., яким було проведено державну реєстрацію права власності за ТОВ «ФК «Алькор Інвест» на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 є неправомірним. Також судом встановлено, що 24.03.2023 року за договором купівлі-продажу укладеним між ТОВ «ФК «Алькор Інвест» та ОСОБА_1 , ОСОБА_1 набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 109-110). Відповідно до ч. 1 ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. За змістом частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Судом вірно встановлено, що на час укладення договору купівлі-продажу квартири не існувало будь-яких обмежень щодо продажу квартири, доказів того, що ОСОБА_1 перебував у злочинній домовленості з представниками ТОВ «ФК «Алькор-Інвест» позивачем не надано та матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_1 незаконно, без відповідної правової підстави заволодів майном. Висновки суду про те, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем відповідають вимогам закону. Відповідно до ч. 1 ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. З урахуванням того, що оскільки квартира вибула з володіння власника поза його волею, суд дійшов до вірного висновку про необхідність витребування майна, а саме квартири АДРЕСА_1 з володіння ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 . У відповідності до ст.41 Конституції України, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно з ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способам захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Згідно ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. В силу ч.1 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. У відповідності до ч.1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюгу договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є необхідним (постанова ВП ВС від 01.01.2019 року у справі № 911/2034/16). Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції). Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatismutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/WestAllianceLimited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/WestAllianceLimited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168). Критеріями пропорційності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право. Втручання держави у право власності повинне мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними. Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів. Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач - внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява №29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)). Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (п. 58 постанови ВП ВС від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20)). Суд дійшов вірного висновку, що в даному випадку втручання у мирне володіння майно є пропорційним та допустимим, а також не може бути вважатись надмірним тягарем для відповідача, оскільки він має можливість отримувати компенсацію своїх витрат від ТОВ «ФК «Алькор Інвест». На підставі вищевикладеного, суд встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, оцінивши докази у справі, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному їх дослідженні, прийшов до обґрунтованого висновку про витребування з володіння ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 . Також суд дійшов до вірного висновку про те, що позивач звернувся до суду у межах строку позовної давності. Висновки суду відповідають вимогам закону, на які посилався суд під час розгляду справи і фактичним обставинам по справі, а також підтверджується зібраними по справі доказами. З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційної інстанції. При цьому, суд першої інстанції при застосуванні норм права до вказаних правовідносин вірно врахував висновки щодо застосування норм матеріального права, викладених у постановах Верховного Суду. Доводи апеляційної скарги адвоката Пошали К.С., представника ОСОБА_1 про те, що суд невірно встановив фактичні обставини справи, дав неналежну оцінку зібраним доказам, застосував невідповідні норми матеріального права та дійшов неправильного висновку про часткове задоволення позову, колегія суддів залишає без задоволення, оскільки витребування квартири в порядку ст. 388 ЦК України є ефективним і достатнім способом захисту порушеного права, який забезпечує повністю відновлення порушеного права власника, у якого вибуло майно із володіння поза його волею, а отже відповідає завданням цивільного судочинства - ефективному захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів особи. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем, однак квартира вибула з володіння власника поза його волею, у зв`язку з чим у відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України квартиру необхідно витребувати з володіння ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 , що відповідає вимогам чинного законодавства за встановленими обставинами та наявними в матеріалах справи доказами. При цьому, колегія суддів звертає увагу, що ОСОБА_1 було повідомлено, що він має можливість отримати компенсацію понесених витрат від ТОВ ФК «Алькор Інвест». Також колегія суддів вважає, що вказані доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, ці доводи були предметом перевірки суду першої інстанції, який дав їм повну, всебічну та об`єктивну оцінку у своєму рішенні, проте повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03). Крім того, зазначені доводи не вказують на порушення судом норм матеріального та процесуального права та на незаконність судового рішення, і не є визначальними при ухваленні рішення. Інші доводи апеляційної скарги також не є суттєвими, та такими, що не підлягають задоволенню. Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Відповідно до ч.2 ст.43 ЦПК України обов`язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі. За вимогами ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Одночасно, апеляційний суд звертає увагу на те, що за положеннями ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України). Належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій. Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом. Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Нових доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції надано не було. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32). Пункт 1ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41). Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги на момент винесення судового рішення, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, доводи апеляційної скарги є безпідставними, всі доводи були розглянуті судом першої інстанції при розгляді справи, та їм була надана відповідна правові оцінка, а тому суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для ухвалення нового рішення - не має. Судова колегія, розглянувши справу прийшла до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв`язку з чим апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу і залишає рішення без змін. Керуючись ст.ст. 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу адвоката Пошали Катерини Сергіївни, представника ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 03 жовтня 2023 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст судового рішення складений 21 жовтня 2024 року. Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева Судді ______________________________________ Л.М. Вадовська ______________________________________ Є.С. Сєвєрова