Постанова Івано-Франківський апеляційний суд № 348/665/24

Справа № 348/665/24 Провадження № 22-ц/4808/1235/24 Головуючий у 1 інстанції Солодовніков Р. С. Суддя-доповідач Мальцева Є.Є. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 жовтня 2024 року м. Івано-Франківськ Івано-Франківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Мальцевої Є.Є. суддів: Баркова В.М., Луганської В.М., секретар Шемрай Н.Б., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Думич Оксани Іванівни на рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 23 липня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, встановлення факту не проживання спадкоємців, в с т а н о в и в: ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, встановлення факту не проживання спадкоємців. Позовні вимоги мотивував тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його мати ОСОБА_4 .. Після її смерті відкрилася спадщина, що складається з 1/5 частки квартири АДРЕСА_1 . На час смерті ОСОБА_4 була зареєстрована АДРЕСА_2 . Разом з померлою на день смерті були зареєстровані: невістка - ОСОБА_5 ; внук ОСОБА_2 ; внучка - ОСОБА_3 .. Батько відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , який є сином померлої ОСОБА_4 та братом позивача - ОСОБА_6 ,1966 року народження, помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Отже, внуки померлої ОСОБА_4 відповідачі по справі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є спадкоємцями ОСОБА_4 першої черги за правом представлення після смерті їх батька ОСОБА_6 .. 08.03.2024 року позивач звернувся до приватного нотаріуса Надвірнянського районного нотаріального округу Кулініч Н.Р. з заявою про прийняття спадщини. Згідно з повідомленням приватного нотаріуса від 08.03.2024 р., спадкова справа після смерті ОСОБА_4 не заведена, інформація щодо заповітів відсутня. Рекомендовано ОСОБА_7 звернутись до суду для вирішення питання про визначення додаткового строку на прийняття спадщини у зв`язку з пропуском 6-місячного строку для прийняття спадщини. 06.03.2022 року законодавцем було повністю зупинено на час воєнного стану перебіг строку на прийняття спадщини. 29.06.2022 року ним було внесено зміни до вказаного положення та закріплено, що зупинення зазначеного строку може відбуватись не більше ніж на чотири місяці. 09.05.2023 року ним було повністю виключено вищевказане положення. Скасування зазначеного пункту постанови після смерті ОСОБА_4 не мало б створювати негативних наслідків для спадкоємця, адже для нього мав би діяти строк 10 (десять) місяців для прийняття спадщини, який спливав 03.03.2024 року. Позивач вважав, що це поважна причина пропуску строків на прийняття спадщини. Також позивач зазначив, що він доглядав за матір`ю, а тому прийме спадщину автоматично. Він є єдиним спадкоємцем позивачки, який проживав на час її смерті в Україні. Він займався її доглядом, лікуванням, забезпечував продуктами харчування. Тому вважав, що є особою, яка проживала з спадкодавицею на час смерті та автоматично прийняла спадщину. Позивач здійснює підприємницьку діяльність та часто перебуває за межами міста та області для виконання робіт. Враховуючи шкоду, завдану об`єктам енергетики України протягом осені 2022 року зими 2023 року внаслідок збройної агресії росії, наслідки зазначеного усуваються спеціалістами до цього часу. До зазначених робіт на території України залучався і позивач, внаслідок чого часто перебуває у відрядженнях. Просив врахувати незначний часовий проміжок та визначити йому додатковий строк для прийняття спадщини після смерті матері ОСОБА_4 терміном три місяці. Також для забезпечення можливості позивачу успадкувати майно після смерті своєї матері просив встановити факт, що має юридичне значення, а саме, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не проживали на момент смерті (час відкриття спадщини) із спадкодавицею ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , та не прийняли спадщину, що відкрилась після смерті спадкодавиці. Рішенням Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 23 липня 2024 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, встановлення факту не проживання спадкоємців задоволено частково. Визначено ОСОБА_1 додатковий строк три місяці з часу набрання рішенням законної сили для подання нотаріусу заяви про прийняття спадщини за законом після смерті ОСОБА_4 .. В решті позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись з таким рішенням в частині відмовлених позовних вимог, представник позивача ОСОБА_1 адвокат Думич О.І. подала апеляційну скаргу. Апеляційна скарга мотивована тим, що, відмовляючи у задоволенні вимог позивача у частині, яка стосується встановлення факту не проживання спадкоємців з померлою на час відкриття спадщини, суд виходив з того, що вимоги позивача щодо встановлення факту не проживання зі спадкодавцем відповідачів та не прийняття ними спадщини, не є належним способом судового захисту позивача у розумінні статті 16 ЦК України. З такою позицією суду сторона позивача не погоджується, оскільки суд підмінив вимоги окремого та позовного провадження, не врахував, що встановлення цього факту неможливе іншим чином, окрім як судовим рішенням, а тому в цій частині рішення суду є незаконним та підлягає скасуванню. Позовні вимоги у частині визначення строку для прийняття спадщини були задоволені, в цій частині рішення суду не оскаржується. Отже, спадкоємці за правом представлення ОСОБА_3 та ОСОБА_2 вважаються такими, що прийняли спадщину фактом реєстрації разом з померлою на час смерті і для нотаріуса не існує законодавчо передбаченого обов`язку встановлювати чи фактично проживали ці особи з померлою на час відкриття спадщини, чи ні. Таким чином, з метою встановлення факту, що має юридичне значення для визначення кола спадкоємців першої черги, було заявлено вимогу, яка по суті є вимогою окремого провадження, до якої не застосовуються норми ст. 16 ЦК України (способи захисту порушеного права), оскільки вимоги про встановлення факту є окремим видом судочинства та не завжди спрямовані на захист порушеного права, суд першої інстанції зазначені положення законодавства не врахував, внаслідок чого виніс в цій частині незаконне судове рішення, яке підлягає скасуванню у частині відмови у задоволенні позовних вимог. Представник скаржника зазначає, що відповідачі покинули територію України за більш ніж пів року до смерті спадкодавиці. На похорон зазначені особи не прибули. Після смерті матері позивача (їхньої бабусі) заяви на прийняття спадщини не подавали. Крім того, відповідачі визнали вимоги позовної заяви у повному обсязі, про що подали відповідні заяви до суду. Встановлення факту не проживання спадкоємців разом з померлим на час відкриття спадщини можливе тільки у судовому порядку, оскільки законодавством України не передбачено повноважень нотаріуса вважати такий факт доведеним чи встановлювати його на підставі документів, що надаються іншими спадкоємцями. З посиланням на правову позицію Верховного Суду, що викладена у постанові від 20 вересня 2023 року у справі №130/263/20 представник скаржника вказує, законом встановлено лише два способи прийняття спадщини: подання відповідної заяви нотаріусу (стаття 1269 ЦК України) або постійне проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини (частина третя статті 1268 ЦК України). При цьому постійне проживання зі спадкодавцем має бути належним чином підтверджене. Разом з цим, судом першої інстанції проігноровано інші позиції Верховного Суду. Зокрема, у постанові від 29 вересня 2021 року у справі № 464/566/19 Верховний Суд залишив у силі рішення суду першої інстанції, яким було встановлено факт, що має юридичне значення, а саме, що відповідачка не проживала на момент смерті (час відкриття спадщини) із спадкодавцем, а також визнано за позивачкою право власності на спадкове майно. Отже, не заборонено встановлювати факт не проживання спадкоємця з померлим на час відкриття спадщини шляхом заявлення відповідної вимоги як у межах позовного провадження (спільно з іншими вимогами), так і у межах окремого провадження. Встановлення факту, що має юридичне значення, не завжди залежить від наявності саме порушення, невизнання чи оспорення права, а спрямоване на забезпечення можливості реалізації особою певного права в першу чергу. Просить рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 23 липня 2024 року скасувати у частині відмови в задоволенні позовних вимог, постановити в цій частині нове судове рішення, яким встановити факт, що має юридичне значення. Правом подання відзиву на апеляційну скаргу учасники справи не скористалися, що відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку. Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 направили суду письмові заяви про визнання апеляційної скарги та просили розглядати справу за їх відсутності. Позивач та відповідачі до апеляційного суду не явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Статтею 372 ЦПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши доповідь судді, представника позивача адвоката Думич О.І., яка підтримала доводи апеляційної скарги, вивчивши та обговоривши наявні докази по справі, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах вимог та доводів апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов наступних висновків. Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Апеляційний суд, з урахуванням принципу диспозитивності, перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, тому що позивачем рішення суду по суті оскаржується тільки в частині відмови у встановленні факту не проживання спадкоємців з померлою на час відкриття спадщини. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_3 в с.Делятин Надвірнянського району Івано-Франківської області. Його батьками є ОСОБА_8 та ОСОБА_4 (а.с. 9). У позивача ОСОБА_1 був брат ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , батьками якого є ОСОБА_8 та ОСОБА_4 (а.с. 13). ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть (а.с. 14). ІНФОРМАЦІЯ_1 померла позивача мати ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 (а.с. 8). ОСОБА_4 на праві власності належить 1/5 частка квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 12.03.1996 року (а.с. 10). Відтак, після її смерті відкрилася спадщина, що складається з 1/5 частки квартири АДРЕСА_1 . ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 була зареєстрована за адресою АДРЕСА_2 . На час її смерті разом з померлою були зареєстровані: невістка ОСОБА_5 ; внук ОСОБА_2 ; внучка ОСОБА_3 (а.с. 11). 08.03.2024 року позивач ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса Надвірнянського районного нотаріального округу Кулініч Н.Р. з заявою про прийняття спадщини. З повідомлення приватного нотаріуса від 08.03.2024 р. з`ясовано, що станом на 08.03.2024 року спадкова справа після смерті ОСОБА_9 не заведена, інформація щодо посвідчених від її імені заповітів відсутня. Рекомендовано ОСОБА_7 звернутись до суду для вирішення питання про визначення додаткового строку на прийняття спадщини у зв`язку з пропуском 6-місячного строку для прийняття спадщини (а.с. 12). Відповідач ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , зарєстроавний за адресою: АДРЕСА_2 . Відповідач ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 . З повідомлення Державної прикордонної служби України від 04.06.2024 року встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в 2022 році виїхали за межі України і до цього часу не повернулися (а.с. 54). Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про встановлення факту не проживання відповідачів разом із спадкодавцем на час смерті, суд першої інстанції виходив з того, що обраний позивачем спосіб захисту права на спадщину не є належним та ефективним способом судового захисту позивача у розумінні статті 16 ЦК України. Вказаний юридичний факт підлягає встановленню при вирішенні спадкового спору, а не як окрема позовна вимога. Крім того, відповідач ОСОБА_3 на день відкриття спадщини була неповнолітньою. Тому положення часини 4 ст.1268 ЦК України містить правову презумпцію прийняття спадщини певними категоріями осіб, зокрема неповнолітніми дітьми. У такому випадку спадкоємець набуває прав на спадщину автоматично, не висловлюючи при цьому волі на прийняття спадщини. Перевіряючи законність оскаржуваного рішення, колегія суддів враховує наступне. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи (частина перша та друга статті 1220 ЦК України). Спадкування може відбуватися за заповітом або за законом. У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (ст. 1261 ЦК України). Частинами першою та третьою статті 1268, частиною першою статті 1269, частиною першою статті 1270 ЦК України передбачено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Для прийняття спадщини встановлюється строк шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини. За змістом зазначених норм прийняття особою спадщини обумовлюється або постійним проживанням спадкоємця із спадкодавцем на час відкриття спадщини, або, в разі відсутності наведених вище обставин, поданням до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини у визначений частиною першою статті 1270 ЦК України строк. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України). Для вирішення питання щодо наявності підстав для застосування до спірних правовідносин положень частини третьої статті 1268 ЦК України є необхідним встановлення місця проживання спадкодавця і спадкоємця. Так, частиною першою статті 29 ЦК України визначено, що місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Положення статті 29 ЦК України не ставлять місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації. Право на вибір місця проживання закріплено у статті 33 Конституції України, відповідно до якої кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Під місцем постійного проживання розуміється місце, де фізична особа постійно проживає. Тимчасовим місцем проживання є місце перебування фізичної особи, де вона знаходиться тимчасово (під час перебування у відпустці, відрядженні, зокрема у готелі чи у санаторії, тощо). Згідно зі статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. Зазначена норма відображає загальний принцип недискримінації за ознакою наявності чи відсутності реєстрації місця проживання чи місця перебування особи. За змістом пунктів 3.21 та 3.22 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, спадкоємець, який постійно проживав із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 Цивільного кодексу, він не заявив про відмову від неї. У разі відсутності у паспорті такого спадкоємця відмітки про реєстрацію його місця проживання доказом постійного проживання із спадкодавцем може бути: довідка органу реєстрації місця проживання про те, що місце проживання спадкоємця на день смерті спадкодавця було зареєстровано за однією адресою зі спадкодавцем. Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Суд першої інстанції зазначив, що обравши відповідний спосіб захисту права, позивач в силу ст. 12 ЦПК України зобов`язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог. Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України позивач викладає свої вимоги щодо предмета позову та їх обґрунтування. Предмет позову - це конкретна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, заявлена через суд. Підстава позову - це юридичні факти (фактична підстава) і норми права (юридична підстава), якими позивач обґрунтовує свої вимоги до відповідача. У справі, яка переглядається, суд встановив, що на день смерті ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , як позивач, так і відповідачі були зареєстровані за місцем фактичного проживання спадкодавиці АДРЕСА_2 . Водночас фактичне місце проживання відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не співпадало із місцем реєстрації, оскільки на день смерті спадкодавиці вони проживали за межами України. Суд першої інстанції врахував рекомендації Верховного Суду, який неодноразово зазначав про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц. Суд першої інстанції взяв до уваги правову позицію, викладену в постанові від 26 липня 2023 року у справі № 641/3893/20, в якій Верховний Суд дійшов висновку, що встановлення факту неприйняття спадщини у зв`язку із не проживанням зі спадкодавцем на час відкриття спадщини є способом захисту, який не ґрунтується на законі. Так, предметом позову в цій справі була вимога про встановлення факту не проживання відповідача із спадкодавцями на час відкриття спадщини та неприйняття відповідачем спадщини після померлих батьків. Однак, виходячи зі змісту позову, позивач фактично намагалася довести те, що лише вона є спадкоємцем першої черги за законом після смерті спадкодавців. Тому в задоволенні позову було відмовлено у зв`язку із застосуванням позивачем способу захисту, який не узгоджується із положеннями статті16 ЦКУкраїни. Перевіривши справу, колегія суддів не може не погодитися із висновками суду першої інстанції стосовно вимог позивача ОСОБА_1 про встановлення факту постійного не проживання відповідачів зі спадкодавцем, а саме тому, що така вимога не є належним способом захисту порушеного права, а є лише підставою для вимоги про визнання права на спадкове майно. Це також узгоджується з правовими висновками викладеними у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 березня 2023 року у справі №361/6522/20 (провадження №61-6656св22). Відмова у задоволенні позову у зв`язку із застосуванням позивачем способу захисту, який не узгоджується із положеннями статті 16 ЦК України, є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову в цій частині. Колегія суддів не погоджується із доводом апеляційної скарги представника позивача про те, що судом всупереч вимогам процесуального закону на враховано позиції Верховного Суду, які передбачені у постанові від 29 вересня 2021 року у справі № 464/566/19. Так, в справі №464/566/19 Верховний Суд залишив у силі рішення суду першої інстанції, яким було встановлено факт, що має юридичне значення, а саме, що відповідачка не проживала на момент смерті (час відкриття спадщини) із спадкодавцем, а також визнано за позивачкою право власності на спадкове майно. Тому, на думку апелянта, не заборонено встановлювати факт не проживання спадкоємця з померлим на час відкриття спадщини шляхом заявлення відповідної вимоги як у межах позовного провадження (спільно з іншими вимогами), так і у межах окремого провадження. Разом з цим, у вказаній справі позивач зверталася із вимогами до відповідача про визнання права власності на майно в порядку спадкування і про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме, що відповідач не проживав на момент смерті із спадкодавцем, однак приватний нотаріус прийняла її заяву про прийняття спадщини, подану поза межами визначеного законом шестимісячного строку, що могло вплинути на розмір часток інших спадкоємців. Тобто, між спадкоємцями виник спір стосовно значення факту прийняття спадщини через наявність реєстрації відповідача за адресою реєстрації в квартирі, яка входила до складу спадкового майна, для визначення часткок у спадщині. В справі, що переглядається апеляційним судом, обставини є іншими: позовні вимоги стосуються надання додаткового строку для звернення з заявою про прийняття спадщини, які визнані відповідачами, і не свідчать про наявність спору між спадкоємцями. Тому посилання апеляційної скарги на правову позицію, викладену в постанові від 29 вересня 2021 року у справі №464/566/19, колегією суддів не приймаються як підстава для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм процесуального і матеріального права. Підсумовуючи викладене, перевіривши справу, колегія суддів вважає цілком обґрунтованим висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні вимог позивача про встановлення факту не проживання відповідачів із спадкодавцем на час смерті. Доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди із рішенням суду без належного правового обґрунтування, а ґрунтуються тільки на власній позиції позивача стосовно застосування норм матеріального права. Та обставина, що відповідачі надали письмові заяви про визнання вимог позивача, і доводи представника про те, що задоволення позову в цій частині вимог є оптимальним способом вирішити вимоги, які ускладнені відсутністю відповідачів в Україні, не є підставою для скасування або зміни оскарженого судового рішення з урахуванням положень статті 263 ЦПК України. З огляду на викладене колегія суддів вважає, що апеляційна скарга на рішення суду по суті спору не дає підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права, не спростовує висновків суду, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині оскаржуваного рішення. При вирішенні даної справи судом повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам. Доводи апеляційної скарги є аналогічними доводам позовних вимог, які суд перевіряв під час розгляду справи, дав їм мотивовану оцінку. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд. та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСІІЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене рішення вимогам законності та обґрунтованості відповідає. З огляду на викладене колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права, не спростовують висновків суду, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині оскаржуваного рішення. При вирішенні даної справи судом правильно визначений характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Переглянувши справу відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів не вбачає апеляційних підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції, у зв`язку з чим апеляційна скарга позивача задоволенню не підлягає. Оскільки апеляційна скарга не підлягає задоволенню, то судові витрати покладаються на скаржника. Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, Івано-Франківський апеляційний суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Думич Оксани Іванівни залишити без задоволення. Рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 23 липня 2024 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складений 17 жовтня 2024 року. Судді Є.Є. Мальцева В.М.Барков В.М. Луганська