Постанова Одеський апеляційний суд № 523/17365/21

Номер провадження: 22-ц/813/2341/24 Справа № 523/17365/21 Головуючий у першій інстанції Сувертак І. В. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19.09.2024 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів: Дришлюка А.І., Громіка Р.Д., при секретарі: Узун Н.Д., переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Абрамова Максима Вікторовича в інтересах ОСОБА_1 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 18 січня 2023 року за позовом адвоката Жекало Ігоря Сергійовича в інтересах ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики, - в с т а н о в и в: 22 вересня 2021 року адвокат Жекало Ігор Сергійович в інтересах ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики в розмірі 2 009 009,07 грн, з яких: 218 739,34 грн - основна сума боргу (еквівалент 8 190 доларів США), 28 195,50 грн - інфляційні збитки, 14 346,90 грн - 3% річних, 1 747 727,33 грн - неустойка (1% за кожний календарний день існування простроченої заборгованості, від суми заборгованості). В обґрунтування заявлених позовних вимог представник позивача посилався на те, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був укладений договір позики №16/04/19-2 від 16 квітня 2019 року (надалі - Договір позики). Відповідно до Договору позики, ОСОБА_2 передав, а ОСОБА_1 прийняв у власність, грошові кошти в сумі 219 575,57 грн, що за курсом НБУ (1 долар США = 26.810204 грн) на день укладення Договору позики було еквівалентно 8 190 доларів США. В свою чергу, ОСОБА_1 зобов`язувався повернути позику у визначений цим договором строк, тобто до 16 вересня 2019 року, та згідно із визначеними цим договором умовами сторони домовились, що загальна сума в гривнях, яка підлягає поверненню у строки та в порядку передбаченому цим Договором буде відповідати 8 190 доларам США 00 центів за курсом НБУ на дату здійснення платежу. За домовленістю сторін позика є безвідсотковою. На підтвердження факту отримання грошових коштів у борг відповідачем власноруч було складено розписку від 16.04.2019, копія якої була долучена до позовної заяви та оригінал якої був досліджений судом. Однак, відповідачем всупереч укладеному договору позики суму боргу повернуто не було й позивач звернувся до суду за захистом своїх прав. Крім того позивач просив стягнути з відповідача сплачений при подачі позову судовий збір у розмірі 11 350, 00 грн та витрати на професійну правничу допомогу у сумі 10 000 грн. Представник позивача, адвокат Жекало Ігор Сергійович, в судове засідання не з`явився, 18 січня 2023 року надав клопотання про розгляд справи за його та позивача відсутності, позовні вимоги підтримав та наполягав на задоволенні позову в повному обсязі. Окрім того, надав суду для огляду оригінали договору позики №16/04/19-2 від 16.04.2019 та розписки від 16.04.2019. Відповідач ОСОБА_1 в судове засідання не з`явився, про розгляд справи повідомлявся у встановленому порядку. Враховуючи вимоги ст. 223 ЦПК України та ст. 6 Конвенції Про захист прав людини та основних свобод, ратифікованої Законом України 17 липня 1997 року, з метою недопущення затягування розгляду справи, суд вважає за необхідне розгляд справи провести за відсутності відповідача. Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 18 січня 2023 року залишено без задоволення заяву представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Попова М.М., про зупинення провадження по справі №523/17365/21. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 18 січня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстрований: АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 , зареєстрований: АДРЕСА_2 ) про стягнення заборгованості за договором позики - задоволено. Суд стягнув з ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 , зареєстрований: АДРЕСА_2 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстрований: АДРЕСА_1 ) заборгованість за договором позики від 16 квітня 2019 року в розмірі 2 009 009, 07 грн, з яких: 218 739,34 грн - основна сума боргу (еквівалент 8 190 доларів США), 28 195,50 грн - інфляційні збитки, 14 346,90 грн - 3% річних, 1 747 727,33 грн - неустойка (1% за кожний календарний день існування простроченої заборгованості, від суми заборгованості) та судовий збір у розмірі 11 350,00 грн. Додатковим рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 27 січня 2023 року стягнуто з ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 , зареєстрований: АДРЕСА_2 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстрований: АДРЕСА_1 ) витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 22 000 (двадцять дві тисячі) гривень 00 копійок. Додаткове рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 27 січня 2023 року в апеляційному порядку не оскаржувалось. В апеляційній скарзі адвокат Абрамов Максим Вікторович в інтересах відповідача ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права в частині нарахування неустойки. Відповідач ОСОБА_1 про розгляд справи повідомлений належним чином та завчасно. Позивачу ОСОБА_2 судові повістки-повідомлення неодноразово надсилались на всі відому суду адресу місця його проживання та на адресу місця його реєстрації, згідно інформації з Єдиного державного демографічного реєстру, однак судова кореспонденція поверталась до суду із довідкою поштового відділення про причини повернення «адресат відсутній за вказаною адресою», «за закінченням терміну зберігання». Відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місце знаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться. Право на доступ до суду, передбачено пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає таке: «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру». Статтю 6 Конвенції не можна тлумачити як таку, що встановлює певну форму обслуговування судової кореспонденції. Від національних органів влади також не вимагається забезпечення бездоганного функціонування поштової системи. Тим не менш, загальна концепція справедливого судового розгляду охоплює фундаментальний принцип змагальності процесу. Невручення стороні належним чином судових документів може позбавити його або її можливості захищати себе у провадженні. У справі «Гарячий проти України» (заява №43925/18) ЄСПЛ вказав, що хоча загальна концепція справедливого судового розгляду та фундаментальний принцип змагальності провадження вимагають, щоб судові документи були належним чином вручені учаснику судового процесу, стаття 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод не заходить так далеко, щоб зобов`язувати національні органи влади забезпечити бездоганне функціонування поштової системи. Органи влади можуть бути притягнуті до відповідальності лише за не надіслання відповідних документів заявнику. Той факт, що заявник, не отримав кореспонденцію, надіслану йому апеляційним судом, сам по собі недостатній для того, щоб стати аргументованою підставою для заяви про те, що були порушені його права, передбачені пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, апеляційного суду. Зазначеного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 23 січня 2023 року по справі №496/4633/18 (провадження №61-11723св22). Таким чином, оскільки позивач ОСОБА_2 не надав відомостей про зміну свого місця проживання або місцезнаходження під час провадження справи, та враховуючи, що судові повістки неодноразово направлялись ОСОБА_2 листами рекомендованою кореспонденцією на відому суду адресу, яка зазначена ним особисто та вказана в Єдиному державному демографічному реєстрі, апеляційний суд в достатній мірі виконав обов`язок щодо повідомлення позивача про дату, час та місце розгляду справи. Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги. Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Крім того, Верховний Суд в постанові від 01 жовтня 2020 року по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату і час судового засідання учасників справи. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Отже, рішення суду першої інстанції підлягає перегляду в апеляційному порядку в частині нарахування неустойки. Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом. Визначення поняття зобов`язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов`язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України). Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (стаття 1049 ЦК України). Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України). Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (частина перша статті 530 ЦК України). Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку (частини друга та третя статті 545 ЦК України). Частинами першою, третьою статті 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Судом першої інстанції встановлено, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був укладений Договір позики №16/04/19-2 від 16.04.2019. Відповідно до Договору позики, ОСОБА_2 передав, а ОСОБА_1 прийняв у власність, грошові кошти в сумі 219 575,57 грн, що за курсом НБУ (1 долар США = 26.810204 грн) на день укладення Договору позики було еквівалентно 8190 доларів США 00 центів. В свою чергу, ОСОБА_1 зобов`язувався повернути позику у визначений цим договором строк тобто до 16 липня 2019 року, та згідно із визначеними цим договором умовами Сторони домовились, що загальна сума в гривнях, яка підлягає поверненню у строки та в порядку передбаченому цим Договором буде відповідати 8 190 (вісім тисяч сто дев`яносто) доларів США 00 центів за курсом НБУ на дату здійснення платежу. За домовленістю сторін позика є безвідсотковою. На підтвердження факту отримання грошових коштів у борг відповідачем власноруч було складено розписку від 16.04.2019, копія якої була долучена до позовної заяви. Із боргової розписки від 16.04.2019 вбачається, що відповідач зобов`язався повернути борг в розмірі 219 575,57 грн, що за курсом НБУ (1 долар США = 26.810204 грн) на день укладення Договору позики еквівалентно 8 190 (вісім тисяч сто дев`яносто) доларів США 00 центів. Із даного слідує, що відповідач визнав себе боржником в розумінні ст. 509 ЦК України. Проте, всупереч домовленості на підтвердження якої була складена боргова розписка та положення чинного законодавства України, відповідачем не було виконано зобов`язання щодо повернення суми боргу у повному обсязі та строки визначені Договором позики та розпискою. У зв`язку з тим, що відповідач і досі не повернув позивачу позичені кошти, й у останнього настала потреба звернутись до суду за захистом своїх прав, що він і зробив. Окрім того, пунктом 11 Договору позики сторони погодили, що: у разі прострочення виконання зобов`язання позичальником за даним договором, позичальник зобов`язаний сплатити позикодавцю суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми. За несвоєчасне повернення позики (її чергової частини за графіком) Позичальник сплачує Позикодавцю неустойку у розмірі 1% за кожний календарний день існування простроченої заборгованості, від суми заборгованості. Зазначений пункт договору узгоджується з ч. 2 ст. 625 ЦК України, а саме: боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. У зв`язку з чим, суд вважає обґрунтованим стягнення з відповідача 28 195,50 грн - інфляційних збитків, 14 346,90 грн - 3% річних, 1 747 727,33 грн - неустойки (1% за кожний календарний день існування простроченої заборгованості, від суми заборгованості). Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті. Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Заборони на виконання грошового зобов`язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить. Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). У зв`язку із наведеним суд вважав, що позов ОСОБА_2 є обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню. При подані позову позивач сплатив судовий збір в розмірі 11 350, 00 грн, суд прийшов до висновку, що позов є обґрунтований, а тому відповідно до ст. 141 ЦПК України з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір в повному розмірі. Проте, з висновком суду першої інстанції в частині нарахування неустойки погодитись в повному обсязі неможливо, виходячи з наступного. Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, №303-A, параграф 29). Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року). Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду. Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача». Колегія суддів вважає, що позивачем ОСОБА_3 не доведено належним чином обґрунтованість підстав позову в частині нарахування неустойки в розмірі 1 747 727, 23 грн. Так, при нарахуванні неустойки позивачем та судом першої інстанції помилково не були враховані положення Закону України від 16 червня 2020 року №691-ІХ «Про внесення змін до Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України щодо недопущення нарахування штрафних санкцій за кредитами (позиками) у період дії карантину, встановленого з метою запобігання поширення на території України коронавірусної хвороби COVID-19», яким розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України (Відомості Верховної Ради України, 2003 р, №40-44, ст. 356) доповнений пунктом 15 такого змісту: «15. У разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від обов`язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення». Розглядаючи аналогічну справу, Верховний Суд від 16 грудня 2021 року у справі №922/4076/20 дійшов наступного правового висновку: «Верховний Суд зазначає, що Законом України від 16.06.2020 за № 691-20 «Про внесення змін до Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України щодо недопущення нарахування штрафних санкцій за кредитами (позиками) у період дії карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19» скасовано цивільну відповідальність (щодо сплати неустойки, штрафу, пені) за прострочення грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем) на період дії карантину або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину, тобто передбачено правило зворотної дії в часі положень цього Закону до відносин, що виникли до введення його в дію та продовжують існувати після введення його в дію, щодо ненарахування штрафних санкцій під час дії карантину. Постановою Кабінету Міністрів України від 20.05.2020 за №392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», відповідно до статті 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», установлено з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, з 22.05.2020 до 31.07.2020 на території Автономної Республіки Крим, Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Кіровоградської, Київської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, м. Києва, м. Севастополя із урахуванням епідемічної ситуації в регіоні карантин, продовживши на всій території України дію карантину, встановленого постановою Кабінету Міністрів України №211 від 11.03.2020 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2». Постановою Кабінету Міністрів України від 22.07.2020 №641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», відповідно до статті 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб"» установлено з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, з 01.08.2020 до 31.12.2020 на території України карантин, продовживши на всій території України дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та від 20.05.2020 №392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2». Постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» установлено з 19.12.2020 до 01.10.2021 на території України карантин, продовживши дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 за №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», від 20 травня 2020 року №392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та від 22 липня 2020 року №641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2». З огляду на приписи розділу IX «Прикінцеві положення» Господарського кодексу України, Постанови Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», якою установлено з 12.03.2020 на всій території України карантин та який станом на момент ухвалення місцевим господарським судом рішення у цій справі не завершився, Верховний Суд зазначає, що суд апеляційної інстанції правильно застосував вказані норми права та дійшов обґрунтованого висновку про те, що нарахування позивачем пені за прострочення сплати заборгованості за тілом кредиту з 12.03.2020 в сумі 1 442 622,90 грн є безпідставним та таким, що суперечить нормам матеріального права». До аналогічного висновку дій Верховний Суд у постанові від 25 жовтня 2022 року у справі № 916/183/22. Таким чином, суд першої інстанції помилково виходив, що за прострочення сплати заборгованості за тілом позики за період з 17 липня 2019 року по 22 вересня 2021 року була нарахована неустойка в розмірі 1 747 727,34 (1% за кожний календарний день існування простроченої заборгованості, від суми заборгованості). Колегія суддів вважає, що у даному випадку нарахування неустойки з 12 березня 2020 року по 22 вересня 2021 року в розмірі 1 224 940,30 грн, (218 739,34 грн - сума боргу х 560 днів х 1% за кожний день прострочення : 100%) є безпідставним таким, що суперечить Закону України від 16 червня 2020 року №691-ІХ «Про внесення змін до Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України щодо недопущення нарахування штрафних санкцій за кредитами (позиками) у період дії карантину, встановленого з метою запобігання поширення на території України коронавірусної хвороби COVID-19». Отже, сума неустойки за прострочення сплати заборгованості за тілом позики за період з 19 липня 2019 року по 11 березня 2020 року становить 522 787,03 грн. Щодо заяви представника відповідача про застосування строку позовної давності, наданої апеляційному суду 18 квітня 2024 року. Як роз`яснено в п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові на цих підставах, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього. За змістом статей 256, 261 і 267 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц). «Згідно статтею 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги. У цивільному законодавстві закріплено об`єктивні та суб`єктивні межі застосування позовної давності. Об`єктивні межі застосування позовної давності встановлюються: (а) прямо (стаття 268 ЦК України); (б) опосередковано (із врахуванням сутності заявленої вимоги). Статтею 267 ЦК України встановлені суб`єктивні межі застосування позовної давності, а саме передбачені випадки, до яких позовна давність не застосовується судом у зв`язку з відсутністю відповідної заяви сторони у спорі» ( постанова Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі №521/10053/17 (провадження №61-511св21)). Таким чином, при розгляді справи по суті в суді першої інстанції заява про застосуванню строку позовної давності відповідачем не надавалась, тому законних підстав для задоволення вказаної немає. Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини») Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи наведені обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції, дійшла висновку про те, що сума неустойки за прострочення сплати заборгованості за тілом позики за період з 19 липня 2019 року по 11 березня 2020 року, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача становить 522 787,03 грн. Отже, позовна вимога ОСОБА_2 в частині стягнення неустойки, встановленої договором позики від 16.04.2019, підлягає задоволенню частково. Порушення судом норм процесуального права, а саме, статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України, та норм матеріального права, а саме, статей 549, 1048 ЦК України, у відповідності до пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України є підставою для зміни рішення суду першої інстанції в частині стягнення неустойки, встановленої договором позики від 16.04.2019, й ухвалення нового рішення про зменшення розміру неустойки в сумі 522 787,03 грн. Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4. ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу адвоката Абрамова Максима Вікторовича в інтересах ОСОБА_1 задовольнити частково, рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 18 січня 2023 року змінити в частині стягнення неустойки й ухвалити нове судове рішення, яким позов адвоката Жекало Ігоря Сергійовича в інтересах ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення неустойки за договором позики задовольнити частково. Зменшити розмір неустойки та стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 , зареєстрований: АДРЕСА_2 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстрований: АДРЕСА_1 ) в розмірі 522 787,03 грн. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції. Повний текст судового рішення складено: 03 жовтня 2024 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький Р.Д. Громік А.І. Дришлюк