Постанова Київський апеляційний суд № 755/13068/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Апеляційне провадження № 22-ц/824/11783/2024 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 01 жовтня 2024 року місто Київ справа №755/13068/23 Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Борисової О.В. суддів: Левенця Б.Б., Ратнікової В.М. за участю секретаря судового засідання - Балкової А.С. розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 11 квітня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Гончарука В.П., повний текст рішення складено 22 квітня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштівза договором позики, 3% річних та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання договору та угоди удаваними правочинами,- В С Т А Н О В И В: В серпні 2023 року позивач звернувся до суду з позовом до відповідача, в якому просив стягнути з ОСОБА_1 борг за договором позики від 06вересня 2021 року у сумі 20000 доларів США та 3% річних у розмірі 394,52 долари США. В мотивування вимог посилався на те, що 06 вересня 2021 року між нимта ОСОБА_1 укладено договір позики, відповідно до умов якого позикодавець ОСОБА_3 передав позичальнику грошові кошти в розмірі 20000 доларів США, а позичальник прийняв кошти із зобов`язаннямповернути вказану суму до 31 грудня 2022 року, у доларах США. Вказував, що відповідно до п.3 договору сторони підписами засвідчили, що на момент укладення договору, кошти у повному розмірі згідно п.1 даного договору передані від позикодавця позичальнику. Зазначав, що на дату подання позовної заяви визначений у п.1 договору позики строк її надання закінчився та відповідачем не здійснено повернення суми позики. Посилався на те, що 06 вересня 2021 року між сторонами було укладено угоду до договору позики від 06 вересня 2021 року, відповідно до умов якоїсторони прийняли рішення співпрацювати в інвестиційному проекті «Holland Park», який полягає в побудові та продажі житлового будинку. Згідно п.1 угоди до договору позики кошти, які позикодавець передав позичальнику за договором позики від 06 вересня 2021 року в сумі 20000 доларів США позичальник інвестує від імені позикодавця. Відповідно до п.2 угоди до договору позики за позикодавцем закріплено 33.33 кв.м в об'єкті інвестування. Вказував, що він, з метою досудового врегулювання спору, направив на адресу відповідача лист про повернення грошових коштів за договором позики. Зазначав, що відповідач листом повідомив, що він виконав зобов'язання шляхом укладення відповідного документу та передачі грошових коштів забудовнику від імені позикодавця в проект «Holland Park». Посилався на те, що позиція відповідача про те, що укладання угоди до договору позики фактично змінило умови договору позики не відповідає дійсності, так як умови договору позики сторонами змінено не було та договір позики є дійсним та таким що підлягаю виконанню зі сторони відповідача. У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з зустрічним позовом, в якому просив: визнати договір позики від 06 вересня 2021 року та угоду до договору позики від 06 вересня 2021 року, укладені між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 удаваними правочинами, вчиненими з метою приховання договору доручення; визнати, що між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 фактично укладено договір доручення від 06 вересня 2021 року щодо передання грошових коштів у розмірі 20000 доларів США в інвестування проекту «Holland Park». В мотивування вимог посилався на те, що дійсно 06 вересня 2021 рокуміж ним та ОСОБА_3 був укладений договір позики, відповідно до якого останній передав, а ОСОБА_1 прийняв в позику грошові кошти в сумі 20000 доларів США. Також 06 вересня 2021 року між ним та ОСОБА_3 була укладена угода до договору позики від 06 вересня 2021 року, якою було погоджено співпрацю в інвестиційному проекті «Holland Park» та домовилися про те, що кошти, які позикодавець передав позичальнику за договором позики від 06 вересня 2021 року в розмірі 20000 доларів США позичальник інвестує в проект від імені позикодавця. Вказував, що з наведеного вбачається, що сторони не укладали договір позики та грошові кошти в борг позичальнику не передавалися. Дійсна воля сторін правочину була спрямована на встановлення інших цивільно-правових правовідносин, ніж ті, що передбачені договором позики від 06 вересня 2021 року та фактично було гарантією того, що ОСОБА_1 належним чином виконає зобов'язання щодо передачі грошових коштів з метою інвестиції у будівництво житлового будинку на підставі договору будівництва житлових будинків №1 від 22 вересня 2021 року. Зазначав, що він належним чином виконав взяті на себе зобов'язання за договором позики від 06 вересня 2021 року вказавши те, що спірні грошові кошти в розмірі 20000 доларів США були передані в інвестиційний проект «Holland Park», надавши для цього ОСОБА_3 підтверджуючі документи. Посилався на те, що під договором позики від 06 вересня 2021 року був прихований інший правочин, який сторони мали намір приховати, та який містив ознаки договору доручення та не передбачав прав і обов'язків, які були б характерними для договору позики. Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 11 квітня 2024 року позов ОСОБА_3 задоволено. Стягнутоз ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 20000 доларів США та 3% річних в розмірі 394,52 долари США, а всього стягнуто 20394,52 долари США. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 7458,28 грн. витрат по оплаті судового збору. Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, представник відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просила рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні первісного позову в повному обсязі, зустрічний позов задовольнити. На обґрунтування доводів апеляційної скарги посилалася на те, що суд першої інстанції не взяв до уваги те, що фактично договір позики від 06 вересня 2021 року став гарантією виконання ОСОБА_1 своїх зобов`язань щодо інвестування від імені ОСОБА_3 , а правовідносин позики, з урахуванням угоди, між сторонами фактично не виникло, відповідно і зобов`язань, характерних договору позики у ОСОБА_1 також не виникло. Про це свідчить і дата укладення угоди - 06 вересня 2021 року (в один день з договором позики) і подальші дії ОСОБА_1 щодо фактичного виконання доручення, а саме: укладення ним Меморандуму від 22 вересня 2021 року, Угоди №1 до меморандуму від 22 вересня 2021 року, договору будівництва житлових будинків №1 від 22 вересня 2021 року, додаткової угоди №1 від 04 листопада 2022 року до договору будівництва житлового будинку №1 від 22 вересня 2021 року. Вказувала, що судом першої інстанції не встановлено правову природу правовідносин між сторонами за договором позики від 06 вересня 2021 року. Зазначала, що оспорюваний договір за своїм змістом є схожим на договори позики, однак з урахування угоди від 06 вересня 2021 року, якою змінено сам предмет договору від 06 вересня 2021 року за своєю правовою природою та виходячи з прихованого наміру сторін, які сторони мали при його укладенні, таким не є. Посилалася на те, що між сторонами склалися правовідносини, не пов`язані із передачею грошових коштів у позику, оскільки грошові кошти, які є предметом спору, не є позикою. Вказувала, справжня воля сторін договору зводилась до необхідності врегулювання договірних відносин, за яких ОСОБА_1 діючи в інтересах та на користь ОСОБА_3 , інвестував в проект «Holland Park», однак суд першої інстанції не дослідив надані ОСОБА_1 докази, не здійснив належну правову оцінку обставинам справи та правовідносинам між сторонами, та не враховував висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. 27 вересня 2024 року від представника позивача надійшли пояснення щодо доводів апеляційної скарги, в яких останній просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції залишити без змін. В судовому засіданні апеляційного суду представник відповідача доводи апеляційної скарги підтримала, просила її задовольнити. Представники позивача у судовому засіданні апеляційного суду проти доводів апеляційної скарги заперечували, просили залишити її без задоволення. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з`явилися у судове зсідання, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволеннюз наступних підстав. Частиною 1 ст.367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Згідно з статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України). Частиною третьою статті 545 ЦК України передбачено, що наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. Відповідно до частини першої статті 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Частинами першою, другою статті 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Отже, досліджуючи борговурозпискучи договірпозики, суд повиненвиявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Відповідно до ст.ст.525, 526 ЦК України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України. Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування ст.ст.1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі №6-1967цс15, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-цта постановах Верховного Суду від 08 липня 2019 року у справі №524/4946/16-ц, від 20 січня 2021 року у справі №357/13897/16-ц. Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України. Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті. Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Заборони на виконання грошового зобов`язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить. Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Висновки про можливість ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №761/12665/14-ц (провадження №14-134цс18), від 16 січня 2019 року у справах №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18), №464/3790/16-ц (провадження №14-465цс18), №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18). Як вбачається з матеріалів справи, 06 вересня 2021 року між ОСОБА_3 (позикодавець) та ОСОБА_1 (позичальник) укладено договір позики, відповідно до п.1 якого позикодавець передав, а позичальник прийняв у позику грошові кошти в розмірі 20 000 доларів США, які позичальник зобов'язався повернути позикодавцю не пізніше 31 грудня 2022 року у доларах США. Згідно з п.п.3, 4 договору сторони підписами засвідчили, що на момент укладення договору, кошти у повному розмірі згідно п.1 даного договору передані від позикодавця позичальнику. Сторони домовились, що окрема розписка позичальником про передання йому визначеної суми грошових коштів за даним договором не надається. 06 вересня 2021 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено угоду до договору позики від 06 вересня 2021 року б/н, відповідно до якої сторони прийняли рішення співпрацювати в інвестиційному проекті «Holland Park», який полягає в побудові і продажі житлового будинку. Відповідно до п.1 вказаної угоди, кошти, які позикодавець передав позичальнику за договором позики від 06 вересня 2021 року в сумі 20000 доларів США, позичальник інвестує в проект від імені позикодавця. 16 червня 2023 року позивач направив на адресу відповідача претензію про повернення грошових коштів. 16 липня 2023 року ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_1 відповідь на претензію, в якій останні вказував на те, що він належним чином виконав взяті на себе зобов'язання за договором позики від 06 вересня 2021 року, оскільки спірні грошові кошти в розмірі 20000 доларів США були передані в інвестиційний проект «Holland Park», надавши ОСОБА_3 підтверджуючі документи. Так, відповідачем були надані копії: договору будівництва житлових будинків від 22 вересня 2021 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 ; меморандуму від 22 вересня 2021 року, підписаного між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , відповідно до якого сторони прийняли рішення співпрацювати в інвестиційному проекті «Holland Park Vita village», який полягає в побудові і продажі житлових будинків. Відповідно до умов даного меморандуму ОСОБА_1 інвестує в проект 514820 доларів США, з яких за 34123 долари США відповідач купує земельні ділянки на яких буде відбуватися будівництво проекту, решта інвестиційних коштів спрямовується на будівництво будинків відповідно до договору будівництва житлових будинків від 22 вересня 2021 року. Факт отримання коштів в розмірі 480697 доларів США ОСОБА_4 від ОСОБА_1 підтверджується актом прийому-передачі грошових коштів від 22 вересня 2021 року, копія якого міститься в матеріалах справи. 04 листопада 2021 року була укладена додаткова угода №1 до меморандуму від 22 вересня 2021 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , відповідно до якої сторони дійшли згоди щодо внесення змін до п.п.5.1 та 5.2 , а також те, що ОСОБА_1 діє не від свого імені, а від імені та в інтересах ряду осіб, в тому числі п.3.25 і в інтересах ОСОБА_3 . Позивач, звертаючись до суду з позовом, зазначав, що відповідачем ОСОБА_1 не здійснено повернення суми позики у строк встановлений у договорі позики. Відповідач ОСОБА_1 , заперечуючи проти позову, у відзиві на позовну заяву та у зустрічному позові вказував на те, що насправді сторони не укладали договір позики і грошові кошти у борг йому не передавались. Справжня воля сторін була спрямована встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, що передбачені договором позики від 06 вересня 2021 року. Посилався на те, що за договором позики був прихований інший правочин, який ОСОБА_3 з ним мали намір приховати та який містив ознаки договору доручення та не передбачав прав та обов'язків, які були б характерними для договору позики. На підтвердження вказаних обставин представником відповідача було долучено до матеріалів справи копію додаткової угоди №1 від 08 грудня 2022 року до договору позики від 06 вересня 2021 року, укладену між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , яка підписана електронними цифровими підписами. Відповідно до умов вказаної додаткової угоди №1 від 08 грудня 2022 року сторони уклали угоду про наступне:

1. Викласти п.1 Угоди в наступній редакції: кошти, які позикодавець передав позичальнику за договором позики від 06 вересня 2021 року у сумі 20 000,00 доларів США, позичальник інвестує в проект Холанд Парк від імені позикодавця, для чого позичальник (довіритель) укладає з виконавцем договір на співробітництво (меморандум) та договір будівництва житлових будинків та передає кошти, отримані по договору позики. Даний договір позики набуває правової природи договору доручення;

2. Сторони домовились, строк повернення інвестованих грошових коштів, який встановлюватиметься в договорах з виконавцем по проекту Холанд парк, визначатиметься до 31 грудня 2023 року включно. ОСОБА_3 заперечуючи проти зустрічного позову вказував на те, що після передання ним 20000 доларів США ОСОБА_1 за укладеним договором позики від 06 вересня 2021 року, право власності на вказані кошти від нього, як позикодавця перейшло до позичальника ОСОБА_1 . Зазначав, що під час укладення угоди від 06 вересня 2021 року до договору позики від 06 вересня 2021 року, власником вказаних коштів 20000 доларів США був виключно ОСОБА_1 . Подальше розпорядження позиковими коштами шляхом їх інвестування у проект «Holland Park» ОСОБА_1 здійснив самостійно, як власник зазначених коштів. Вказував на те, що особисто він ніколи не мав наміру інвестувати кошти у проект «Holland Park», а між ним та ОСОБА_1 виникли правовідносини, що обумовлені виключно договором позики. Згідно зі статтею 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків. Єдиним правовим наслідком кваліфікації правочину як удаваного є застосування до правовідносин, які виникли на його підставі норм, що регулюють цей правочин (постанова Верховного Суду від 04 серпня 2022 року в справі №607/5148/20. Позивач, заявляючи вимогу про визнання договору позики удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, який, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваними правочинами. Доведення удаваності правочину відбувається не лише шляхом аналізу змісту укладеного правочину (удаваність якого доводиться позивачем), а за допомогою інших, непрямих доказів. Основним юридичним фактом, який підлягає встановленню судом, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору та з'ясування питання про те, чи не укладено цей договір з метою приховання іншого договору та якого саме. За таких обставин, для визнання правочину удаваним позивачу необхідно надати відповідні докази, а суду встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників (постанова Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі №357/3132/15-ц). Положеннями ст.81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до ч.1 ст.1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки довірителя. Пунктом 2 додаткової угоди №1 від 08 грудня 2022 року до договору позики від 06 вересня 2021 року та угоди б/н від 06 вересня 2021 року передбачено, що строк повернення інвестованих грошових коштів, який встановлюється в договорах з виконавцем по проекту «Holland Park» визначається до 31 грудня 2023 року. Тобто додатковою угодою №1 від 08 грудня 2022 року до договору позики від 06 вересня 2021 року та угоди б/н від 06 вересня 2021 року підтверджувався обов`язок відповідача повернути кошти, які ним було взято в борг у позивача. Виходячи з аналізу вищевказаних договорів, колегія суддів вважає, що дія договору позики між сторонами не була припинена. Таким чином, відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 про визнання договору та угоди удаваними правочинами, суд першої інстанції правильно виходив із того, що ОСОБА_1 не доведено наявність правових підстав для визнання вказаних правочинів удаваними, оскільки жодних доказів наявності у сторін договору позики та угоди б/н від 06 вересня 2021 року на час їх укладення наміру приховати який-небудь інший правочин не надано. Доказів на підтвердження того, що вказані в розписці грошові кошти у розмірі 20000 доларів США були повернуті позикодавцю як у строк, обумовлений в розписці - не пізніше 31 грудня 2022 року, так і на час розгляду справи в суді, відповідачем ОСОБА_1 не було надано ні суду першої інстанції, ні суду апеляційної інстанції. Оскільки відповідач ОСОБА_1 не виконав свої зобов`язання за договором позики, не повернув взяті у борг кошти у визначений строк, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підлягав для стягнення з відповідача заборгованості за договором позики в розмірі 20000 доларів США. Доводи апеляційної скарги про те, що фактично договір позики від 06 вересня 2021 року став гарантією виконання ОСОБА_1 своїх зобов`язань щодо інвестування від імені ОСОБА_3 , а правовідносин позики, з урахуванням угоди, між сторонами фактично не виникло, відповідно і зобов`язань, характерних договору позики у ОСОБА_1 також не виникло, колегія суддів відхиляє, оскільки вони спростовуються встановленими судом першої інстанції обставинами справи та змістом договору позики від 06 вересня 2021 року, з якого вбачається, що грошові кошти відповідачем було отримано саме у позику від ОСОБА_3 з обов`язком повернути їх у визначений строк - не пізніше 31 грудня 2022 року. Твердження сторони відповідача про те, що судом першої інстанції не було встановлено дійсну природу правовідносин сторін, колегія суддів відхиляє, оскільки судом першої інстанції вірно встановлено, що між сторонами був укладений договір позики та судом вірно застосовані норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини. Укладення в подальшому угодидо договору позикивід 06 вересня 2021 року не звільняє відповідача від обов`язку повернути в визначений у договорі позики строк кошти. Як вбачається з матеріалів справи, позивач просив стягнути з відповідача 3% річних в розмірі 394,52 долари США за період з 01 січня 2023 року по 29 серпня 2023 року. З огляду на те, що відповідач порушив грошове зобов`язання у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення відповідно до статті 625 ЦК України. Разом з тим, стягуючи з відповідача на користь позивача 3% річних в розмірі 394,52 долари США, суд першої інстанції не звернув увагу на наступне. В Україні Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», який було затверджено Законом України 2102-IX від 24 лютого 2022 року «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено воєнний стан, який у подальшому продовжувався Указами Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», та який діє до цього часу. Відповідно до п.18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем). А відтак, враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що відсутні правові підстави для стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 відповідача 3% річних в розмірі 394,52 долари США. Отже, рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 11 квітня 2024 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів за договором позики, 3% річних підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового про стягнення з відповідача на користь позивача 20000 доларів США за договором позики. У задоволенні вимог про стягнення 3% річних слід відмовити. Згідно з ч.ч.1, 13 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 11 квітня 2024 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати по сплаті судового збору у розмірі 7458,28 грн. слід змінити, зменшивши стягнуту з ОСОБА_1 суму судового збору з 7458,28 грн. до 7314 грн. відповідно до задоволеної частини позовних вимог. В решті рішення залишити без змін. Керуючись ст.ст.268, 367, 368, 374, 376, 381-383 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - задовольнити частково. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 11 квітня 2024 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів за договором позики, 3% річних - скасувати та ухвалити в цій частині нове. Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів за договором позики, 3% річних - задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , який проживає за адресою: АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , який проживає за адресою: АДРЕСА_2 заборгованість за договором позики у розмірі 20000 доларів США. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 11 квітня 2024 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрат по сплаті судового збору у розмірі 7458 грн. 28 коп. змінити, зменшити стягнуту з ОСОБА_1 суму судового збору з 7458 грн. 28 коп. до 7314 грн. В решті рішення залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , який проживає за адресою: АДРЕСА_2 на користь ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , який проживає за адресою: АДРЕСА_1 витрати по сплаті судового збору за подачу апеляційної скарги в розмірі 216 грн. 42 коп. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 04 жовтня 2024 року. Головуючий: Судді: