Постанова Другий апеляційний адміністративний суд № 520/12556/24

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 жовтня 2024 р. Справа № 520/12556/24 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Чалого І.С. суддів: Катунова В.В. , Ральченка І.М. за участю секретаря судового засідання Кривенка Т.С. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 07.08.2024, суддя Сагайдак В.В., м. Харків, по справі № 520/12556/24 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області, в якому просив суд визнати протиправною бездіяльність Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення з 01.01.2016 по 30.11.2018, з 01.01.2019 по 31.08.2019 та за чотири місяці 2020 року (січень-квітень); зобов`язати Головне управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року включно з застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку грошового забезпечення - січень 2008 року; з 01.03.2018 по 30.11.2018, з 01.01.2019 по 31.08.2019 та за чотири місяці 2020 року (січень-квітень) з застосуванням норм абзаців 4, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 р. № 1078. Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 07.08.2024 адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії залишено без розгляду. Не погодившись з ухвалою суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржувану ухвалу та прийняти нову постанову, якою направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. В апеляційній скарзі позивач посилається на те, що позивач звільнений зі служби в той період коли редакція ст. 233 КЗпП не передбачала строкових обмежень на звернення до суду за захистом своїх прав. Відтак, застосування ст. 233 КЗпП у редакції, яка діє з 19.07.2022 до даних правовідносин матиме наслідок протиправного надання їй зворотної дії у часі, що суперечить ст. 58 Конституції України. Тому, враховуючи заявлений період з 01.01.2016 по 30.01.2018, з 01.01.2019 по 31.08.2019 та за чотири місяці 2020 року (січень-квітень), суд першої інстанції, застосовуючи нині чинну редакцію КЗпП, яка діє з 19.07.2022, протиправно в порушення ст. 58 Конституції України, надав їй зворотну дію у часі. Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому проти її задоволення заперечував, вказав, що ухвала суду прийнята у відповідності до норм процесуального законодавства, а тому відсутні підстави для її скасування. Зазначив, що позивача було звільнено зі служби 22.04.2020 року, ні під час проходження служби (2016-2020) ані після звільнення останні не цікавився правильністю нарахування грошового забезпечення. Вважає, що позивачем пропущено шестимісячний строк звернення до суду. Вказує, що позивач був обізнаний з розмірами сум, а тому вважає, що процесуальний строк почав спливати з 01.07.2023 з дати закінчення дій карантину на території України , кінцевою датою є 30.09.2023. Окремо звертає увагу на останній правовий висновок Верховного Суду щодо строків та застосування ст. 233 КЗпП у аналогічних правовідносинах щодо питань виплати грошового забезпечення (оплати праці, індексації) від 28.08.2024 у справі №580/9690/23. Сторони в судове засідання не прибули, були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання. Неприбуття у судове засідання учасника справи, повідомленого відповідно до положень цієї статті, не перешкоджає розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій (ч. 3ст. 268 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України). Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Як встановлено судовим розглядом та визнається учасниками справи, ОСОБА_1 22.04.2020 звільнено зі служби наказом Головного управління ДСНС України у Харківській області від 22.04.2020 №133 о/с був звільнений з посади згідно п. 1 ст. 36 КЗпП. 10.04.2024 представником позивача направлено адвокатський запит щодо виплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 . 18.04.2024 відповідачем надано відповідь на адвокатський запит №65050-3699/65151, в якому повідомлено про те, що за період який розглядається, відповідно до вимог діючого законодавства України, не було підвищення посадових окладів особам рядового і начальницького складу, тому грошове забезпечення збільшувалось шляхом збільшення премії. На підприємства, установи покладається обов`язко проводити індексацію заробітної плати (грошового забезпечення) при цьому базовим місяцем при обчисленні індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації слід вважати місяць підвищення грошового забезпечення за рахунок зростання його складових, які мають постійний характер. /а.с.6-7/ Не погодившись з бездіяльністю відповідача, яка виразилась у відмові нарахування індексації грошового забезпечення, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав. Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 14.05.2024 відкрито спрощене провадження у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії. Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 31.07.2024 позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії залишено без руху та надано строк для усунення недоліків шляхом надання заяви про поновлення строку на звернення до суду. 02.08.2024 ОСОБА_1 надав до суду заяву про поновлення строку, в якій зазначив, що він звільнений зі служби у 2020 році, а тому застосування ст. 233 КЗпП у редакції після 19.07.2022 до даних правовідносин є порушенням ст. 58 Конституції України. В зв`язку з чим просив суд поновити строк звернення до суду. Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 07.08.2024 позовну заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду. Залишаючи без розгляду позовну заяву, суд першої інстанції виходив з того, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню нова редакція положень статті 233 КЗпП України, а отже в даному випадку підлягає застосуванню тримісячний строк звернення до суду, який в силу пункту 1 глави ХІХ "Прикінцеві положення" Кодексу законів про працю України, слід обраховувати з 01.07.2023, позивач з позовною заявою звернувся до суду лише 08.05.2024, тобто із порушенням встановленого тримісячного строку звернення до суду, передбаченого статтею 233 Кодексу законів про працю України. Надаючи оцінку доводам позивача щодо дотримання строку звернення до суду та висновкам суду першої інстанції з цього питання, колегія суддів зазначає таке. Відповідно до частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин від 19 липня 2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у рішеннях від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 і №9- рп/2013. Законом України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 Кодексу законів про працю України викладено в такій редакції: Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). Отже, до 19 липня 2022 року Кодекс законів про працю України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Разом з тим, відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Конституційний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів. Так, надаючи тлумачення статті 58 Конституції України у Рішенні від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України зазначив, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзаци перший і другий пункту 2 мотивувальної частини Рішення). У Рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп і від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001 зроблено аналогічні висновки про те, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом. Водночас Конституційний Суд України звернув увагу на те, що частина перша статті 58 Конституції України передбачає винятки із конституційного принципу неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001). Крім того, у своїх рішеннях Конституційний Суд України постійно наголошує на тому, що ключовим у питанні розуміння гарантованого статтею 8 Конституції України принципу верховенства права є принцип юридичної (правової) визначеності, який вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017). Складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005). Отже, державні установи повинні бути послідовними щодо прийнятих ними нормативних актів, а також дотримуватися розумної рівноваги між передбачуваністю (довірою, законними очікуваннями, впевненістю) особи і тими інтересами, заради забезпечення яких у регулювання вносяться зміни. Повага до такої впевненості, як зазначав Європейський суд з прав людини, має бути мірою правового захисту у внутрішньому праві проти свавільного втручання державних органів у гарантовані права (пункт 156 Рішення у справі "Kopecky проти Словаччини" від 28 вересня 2004 року, заява № 44912/98). Одним із механізмів запобігання свавільному втручанню держави та її органів у реалізацію прав і свобод людини є закріплений у частині третій статті 22 Конституції України принцип недопустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних. Таким чином, надання нормативно-правовому акту ретроактивної дії не порушуватиме принципи незворотності дії в часі та правової визначеності, якщо ці зміни не погіршують правове становище особи: не встановлюють чи не посилюють юридичну відповідальність, не скасовують і не обмежують чинні права і свободи. При цьому, з огляду на згадані правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про поширення дії статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01 липня 2022 року №2352-IX тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності. Крім цього, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 липня 2024 року у справі № 990/156/23 зазначила, що щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період по 19 липня 2022 року застосуванню підлягає норма частини другої статті 233 КЗпП України у редакції до змін, внесених згідно із Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, якою визначено, що особа (працівник, службовець) має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Аналогічна правова позиція міститься також в постанові Верховного Суду від 08 серпня 2024 року у справі №380/29686/23 та в постанові Верховного Суду від 12.09.2024 у справі №380/6701/24. Так, позивачем визначено спірний період ненарахування та невиплати індексації грошового забезпечення з 01.01.2016 по 30.11.2018, з 01.01.2019 по 31.08.2019 та за чотири місяці 2020 року (січень-квітень), під час якого, частина друга статті 233 Кодексу законів про працю України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком. З огляду на вказане, суд приймає до уваги доводи позивача в апеляційній скарзі про те, що його право на звернення до суду із цим позовом відповідно до положень частини другої статті 233 КЗпП України (в редакції, чинній до 19 липня 2022 року) не обмежене будь-яким строком. З наведеного слідує, що вказаний позов подано з дотриманням установленого законом строку звернення до суду. Колегія суддів відхиляє посилання відповідача у відзиві на апеляційну скаргу на практику Верховного Суду, в якій досліджувалися питання дотримання строків звернення до суду, адже відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду, наведених у постанові від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду, а тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню саме правові позиції Верховного Суду, викладені у постановах зазначених вище в даній постанові. Зважаючи на вказані судові рішення Верховного Суду, суд апеляційної інстанції не виключає можливості того, що після прийняття судом рішення у цій справі, остання правова

позиція Верховного Суду буде незмінною. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 320 КАС України підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання. Таким чином, колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про наявність підстав для залишення позову без розгляду, у зв`язку з чим ухвала суду на підставі ст.320 КАС України підлягає скасуванню, з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду. Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 320, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити Ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 07.08.2024 по справі № 520/12556/24 скасувати. Направити справу № 520/12556/24 для продовження розгляду до Харківського окружного адміністративного суду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя І.С. Чалий Судді В.В. Катунов І.М. Ральченко