Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 420/37175/23

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 23 вересня 2024 р.м. ОдесаСправа № 420/37175/23 Перша інстанція: суддя Лебедєва Г.В. Судова колегія П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі: Головуючого: Градовського Ю.М. суддів: Турецької І.О., Шеметенко Л.П. розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 травня 2024р. по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,- В С Т А Н О В И Л А: У грудні 2023р. ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_2 звернулася в суд із позовом до ДМС України, в якому просила: - визнати протиправним та скасувати рішення ДМС України від 18.10.2023р. №190-23, яким ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати ДМС України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 , та неповнолітніх ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 , 6.12.2013р.н. В обґрунтування своїх вимог позивачка зазначила, що у грудні 2022р. вона звернулася із заявою до УДМС України в Одеській області про надання захисту в Україні. Проте, рішенням ДМС від 18.10.2023р. за №190-23 позивачці відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивачка вважає таке рішення необґрунтованим, незаконним та таким, що підлягає скасуванню. Позивачка зазначила, що вона є громадянкою Таджикистану та за віросповіданням є мусульманкою-сунніткою. Позивачка зазнавала цькувань, дискримінації та осуду через публічне носіння нею хіджабу в країні походження. Окрім цього, чоловік позивачки відбував покарання в місцях позбавлення волі через сповідування ним ісламу. Позивачка побоюється, що у випадку повернення до Таджикистану вона може бути піддана переслідуванням та ув`язненню через сповідування нею ісламу та носіння хіджабу в публічних місцях. Також в разі повернення в країну походження, позивачка може стати жертвою тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Позивачка вважає, що відповідачем не було всебічно досліджено інформацію по країні походження. Оцінка побоювань позивачки повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації по країні походження щодо ситуації на момент звернення із заявою за захистом. Ситуація в країні походження при визначенні наявності підстав для надання міжнародного захисту, на думку позивача, є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням в країні. При цьому, у повідомленні про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відсутня інформація по країні походження з будь-якого джерела. Задля отримання об`єктивної інформації про ситуацію в країні громадянської належності, необхідно дослідити декілька джерел. Більш того, інформація по країні походження має бути надана авторитетними джерелами. Вказане, на думку позивачки, свідчить про те, що інформація по країні походження не була всебічно досліджена, а отже має місце формальний підхід до розгляду справи. Позивачка наполягає на тому, що її заява відповідає критеріям для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Однак, міграційною службою при прийнятті оскаржуваного рішення зазначені обставини до уваги не прийнято. Посилаючись на вказане просила позов задовольнити. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 29 травня 2024р. у задоволенні адміністративного позову відмовлено. В апеляційній скарзі апелянт просить рішення суду скасувати та прийняти нову постанову, якою задовольнити адміністративний позов в повному обсязі, посилаючись на порушення норм права. Судова колегія вважає, що у відповідності до п.1 ч.1 ст.311 КАС України, апеляційну скаргу можливо розглянути в порядку письмового провадження, оскільки в матеріалах справи достатньо доказів для вирішення справи по суті. Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідь судді-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла до висновку про залишення скарги без задоволення, а рішення суду без змін, з наступних підстав. Відповідно до ст.316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що міграційна служба приймаючи оскаржуване рішення діяла в межах та у спосіб визначений чинним законодавством України та відсутні законні підстави для скасування такого рішення, оскільки позивачка не обґрунтувала свої побоювання та не надала переконливих відомостей для отримання захисту на території України. Доводи позивачки ґрунтуються лише на суб`єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумнів правдивість наданої нею інформації. Вирішуючи спір, судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно та об`єктивно дослідив обставини по справі, надані докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює. Так, судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного розгляду, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є громадянкою Республіки Таджикистан. Позивачка є матір`ю: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Як вбачається із матеріалів справи, що ОСОБА_1 вибула з Таджикистану 7.12.2020р., авіарейсом Душанбе (Таджикистан-Київ (Україна), транзитом через Стамбул (Туреччина), державний кордон України перетнула - 7.12.2020р., на підставі паспортного документу, пункт пропуску - «Бориспіль». Відповідно до інформації з міжвідомчої бази ДПС України "Аркан" позивачка в період з 1 березня 2022р. по 11 жовтня 2022р. перебувала на території ЄС: виїзд відбувся 1.03.2022р. через КПП «Краківець»; повернення до України відбулось 11.10.2022р. через КПП «Шегині», що також підтверджується штампами в паспорті позивачки. 12.12.2022р. позивач звернулася із заявою до ГУ ДМС України в Одеській області про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з підстав В цей же день, 12.12.2022р. позивачці видано довідку про звернення за захистом в Україні за №013120, видану Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області з терміном дії до 12.01.2023р., який продовжено до 26.06.2023р., а потім до 26.12.2023р.. До вказаної довідки також внесено неповнолітніх дітей позивача ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 13.12.2022р. позивачці видано направлення до УСБУ в Одеській області для проведення додаткового опитування та перевірки відомостей, які можуть перешкоджати визнанню біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні. 15.12.2022р. Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області звернулося із запитом до УСБУ в Одеській області, в якому відповідно до ч.6-8 ст.9 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» просило провести відповідні перевірки відносно громадянки Таджикистану на установчі дані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у тому числі на предмет встановлення справжності відомостей, отриманих від заявника, ідентифікації особи, належності документів до категорії фальшивих, а також виявлення підтверджуючих фактів, причин, підстав і обставини, що можуть вказувати на сумнівність отриманої інформації, за наявності якої заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 19.12.2022р. позивачка пройшла співбесіду в УСБУ в Одеській області. 26.12.2022р. Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області прийнято висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо позивача та її неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_2 , 6.12.2013р.н. 26.12.2022р. Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області прийнято наказ «Про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», яким вирішено здійснити оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивачу та її неповнолітнім дітям та підгодовувати запити до правоохоронних та державних структур. УСБУ в Одеській області своїм листом за №65/1/3/762 від 30.01.2023р. повідомило ГУ ДМС в Одеській області про те, що: «Надіслані в Управління СБУ в Одеській області матеріали відносно гр. Таджикистану на установчі дані: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який звернувся до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМСУ в Одеській області із заявою про набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні розглянуті. В ході опитування, вказана особа не повідомила конкретні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань, що згідно п.1 ч.1 ст.1 та абз.4 ч.1 ст.6 Закону є умовою, за якої особа не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Враховуючи викладене та у відповідності з п.6 ст.9 Закону заперечуємо щодо надання ОСОБА_1 статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні.». 24.02.2023р. Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області прийнято наказ «Щодо продовження строку розгляду заяви для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту». В порядку проведення процедури визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з позивачкою проведено анкетування від 14.12.2022р. та співбесіди від 15.12.2022р., 30.03.2023р., 5.04.2023р., 10.04.2023р., 21.08.2023р. та 25.08.2023р.. В подальшому, за результатами розгляду заяви та особової справи громадянки Республіки Таджикистан ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , відповідно до абз.5 та 7 ч.1 ст.6 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 15.09.2023р.. В розділі «Загальний висновок по справі» висновку від 15.09.2023р. зазначено, що: «Клопотання особи не містить умов, передбачених п.1 ч.1 ст.1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у неї відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань на території Таджикистану. Також, відсутні умови, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявниці додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів загрози її життю, безпеці чи свободі в Таджикистані через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Окрім того, відповідно до абз.7 ч.1 ст.6 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», заявниця потрапляє під категорію виключення через встановлення умов, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.». 18.10.2023р. ДМС України прийнято рішення за №190-23 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянці Республіки Таджикистан ОСОБА_1 та її неповнолітнім дітям ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Відповідно до повідомлення Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області від 30.10.2023р. №204 відповідно до ст.6 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» ОСОБА_1 та її неповнолітнім дітям ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через відсутність умов, передбачених пп.1 та 13 ч.1 ст.1 зазначеного Закону, а саме у зв`язку з наступним: подана історія переслідування не відповідає критеріям статусу біженця та додаткового захисту; отримана інформація про причини виїзду з Батьківщини має низку суперечностей, що суттєво вплинули на прийняття негативного рішення за особовою справою. Позивачка не погоджуючись із рішенням ДМС України від 18.10.2023р. за №190-23 «Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» звернулася в суд із даним позовом. Перевіряючи правомірність та законність оскаржуваного рішення міграційної служби, з урахуванням підстав, за якими позивачка пов`язує його протиправність та скасування, колегія суддів виходить з наступного. Положеннями ч.2 ст.19 Конституції України встановлено, що органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи лише на підставі закону в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за №3671-VI від 8.07.2011р. (надалі - Закон №3671-VI). Так, приписами пп.1,13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Згідно до абз.5 ст.6 Закону №3671-VI, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 чи 13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні. Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Так, Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951р. та Протоколом щодо статусу біженців 1967р.), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951р. та ст.1 Закону №3671-VI поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951р., а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди. При цьому «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона ж пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо. Окрім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004р. за №8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру. Аналізуючи вищевказане, судова колегія зазначає, що особа, яка звертається із заявою про надання, їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду, що підставою для звернення до міграційної служби від 12.12.2022р. про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стало те, що її чоловік переїхав до України та вказала про дискримінацію мусульман через носіння хіджабу. Також, звернувшись за міжнародним захистом позивачка повідомила, що у 2009р. її чоловіка було затримано представниками правоохоронних органів Таджикістану, ув`язнено на 7 років позбавлення волі, а тому ймовірне існування дискримінації, що могла бути пов`язана з кримінальним минулим її чоловіка. З матеріалів особової справи та протоколів співбесід позивачки, проведених в органах міграційної служби, вбачається наступне. Так, позивачка за національною належність відносить себе до узбеків, які становлять 13,9 відсотків населення Таджикістану. Позивачка та члени її родини ніколи не були членами політичних, військових або громадських організацій на території Таджикистану. Позивачка ніколи не належала до відокремлених чи різноманітних соціальних, груп або родин, що були пов`язані зі специфічною життєдіяльністю в Таджикистані або за кордоном. В матеріалах особової справи не виявлені елементи, що вказують на об`єктивні елементи побоювання позивача зазнати переслідування за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Зазначене підтверджується заявницею особисто (арк.4 протоколу співбесіди від 15.12.2022р.). Позивачка не мала обмежень вільно переміщування по території Таджикистану (арк.3 протоколу співбесіди від 25.08.2023р.). При цьому, судова колегія звертає увагу, що позивачка відносить себе до мусульман-сунітів традиційного Ісламу, які становлять релігійну більшість населення Таджикистану (арк.1 анкети від 14.12.2022р.), та підтверджує обставину функціонування на території Таджикистану культових для мусульман закладів поклоніння, а саме мечетей (арк.2 протоколу співбесіди від 21.08.2023р.). При цьому, даний тип релігійної течії не відноситься до заборонених у Таджикистані. Конституцією Таджикистану передбачено право індивідуально чи спільно дотримуватися будь-якої релігії або не сповідувати жодної, а також існування можливості брати участь у релігійних звичаях і церемоніях. Під час проведення співбесіди, позивачкою повідомлено про те, що її рідні залишились проживати у Таджикистані, продовжують дотримуватися Ісламу та вказала, що ніяких проблем у них не було через сповідування Ісламу, їх ніхто через це не переслідував і не переслідує (арк.2 протоколу від 21.08.2023р.). Також, позивачкою під час співбесіди повідомлено, що вона ніколи не належала до заборонених на території Таджикистану релігійних течій, ніколи не займалася розповсюдженням ісламської літератури та не займалася діяльністю, яка б могла потенційно привернути увагу правоохоронних структур (арк.2 протоколу співбесіди від 21.08.2023р.). Відповідно до тверджень позивачки у випадку повернення до Таджикистану по відношенню до неї не може бути застосовано смертної кари, вона не є суб`єктом кримінального переслідування, крім того, позивач та її рідні під час проживання в Таджикистані або за кордоном не були причетні до насильницьких зникнень або викрадень (арк.3 співбесіди від 21.08.2023р.). Водночас, позивачка повідомляє про існування дискримінації на території Таджикистану, пов`язаної із певними обмеженнями щодо носіння хіджабу для жінок. Відповідно до ІКП в Корані відсутні норми щодо носіння хіджабу. Так, елемент носіння хіджабу - належить до елементів мусульманських традицій і не є догмою релігії. Інших обмежень під час сповідування релігії, окрім проблем із носінням хустки позивач не зазнавала (арк.7 протоколу співбесіди від 10.04.2023р.). Аналізуючи протоколи співбесід позивачки, судова колегія зазначає, що зауваження з приводу носіння хіджабу вона отримувала щонайменше з 2018р.. При цьому, з 11.02.2019р. по 30.04.2019р. позивачка перебувала на території України, що підтверджується інформацією з базу ДПС України «Аркан», під час перебування в Україні за міжнародним захистом не зверталася та в подальшому повернулася до Таджикистану. За твердженням позивачки, після повернення із України ніякої небезпеки для неї на території Таджикистану не виникало (арк.3 протоколу співбесіди від 25.08.2023р.). Що стосується кримінального минулого чоловіка позивачки як причини небажання повертатися до країни походження, то судова колегія зазначає наступне. Як вбачається із матеріалів справи, що відповідно до довідки серії ДТ 040411, чоловік позивачки перебував у місцях позбавлення волі з 11.12.2010р. по 8.11.2014р.. Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи під час апеляційного розгляду, що з моменту звільнення чоловіка позивачки з місць позбавлення волі до 2018р., позивачка проживала разом із чоловіком на території Таджикистану. В 2018р. чоловік позивачки виїхав до України, та як зазначено позивачкою, виїзд її чоловіка був пов`язаний з тим, що він ніде не міг знайти роботу, однак при цьому позивачкою зазначено, що її чоловік працював не офіційно (арк.3 протоколу співбесіди від 10.04.2023р.). Позивачкою не наведено належної аргументації та деталізації в чому саме полягає ймовірне існування дискримінації, що пов`язана з кримінальним минулим її чоловіка. Пояснення надані позивачкою з цього питання суперечливі та непослідовні. Враховуючи викладене, судова колегія погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що позивачка не обґрунтувала та не вказала про підстави неможливості повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідування за ознаками визначеними Женевською Конвенцією про статус біженця 1951 року та ч.1 ст.1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Окрім того, як вбачається із матеріалів справи, що ОСОБА_1 з Таджикистану вибула 7.12.2020р., авіарейсом Душанбе (Таджикистан) - Київ (Україна), транзитом через Стамбул (Туреччина). Державний кордон України перетнула 7.12.2020р., офіційно, на підставі паспортного документу, пункт пропуску - «Бориспіль». Відповідно до перевірки особи через міжвідомчу базу ДПС України «Аркан» встановлено факт перебування позивачки в ЄС протягом 1 березня - 11 жовтня 2022р. (8 місяців): виїзд відбувся 1.03.2022р. через КПП «Краківець»; повернення до України відбулось 11.10.2022р. через КПП «Шегині». Як вбачається із матеріалів справи, що під час опитування встановлено, що позивач потрапила автобусом до Польщі, куди прямувала з України, разом зі своїм чоловіком, зятем та дітьми: донькою Робією та сином Абдусаломом. Перебуваючи у Польщі, у м.Варшава до них приєднались два сина Аюбджон та Мухаммаджон. Приблизно через 3-4 дні очікування автобусу на вокзалі, родина вирушила до Німеччини, до м.Ессен, де звернулись до компетентних органів влади із заявами сфери міжнародного захисту, результативне рішення очікували проживаючі у таборі біженців у Німеччині. В жовтні 2022р. позивачка та інші члени її родини отримали відмову в наданні міжнародного захисту, після чого і відбулось повернення до Польщі та в`їзд до України. Враховуючи вказане, судова колегія звертає увагу на те, що не зважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивачка звернулася із заявою про набуття міжнародного захисту лише 12.12.2022р., тобто більше ніж через два роки після першого приїзду до України та через два місяці після потрапляння на територію України з території ЄС, чим не дотримано вимоги ч.1 ст.5 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відповідно якої, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. При цьому, Верховний Суд України у своїй постанові від 16.02.2018р. по справі №825/608/17 (№К/9901/5193/17), у постанові від 11.10.2018р. по справі №815/1892/17 висловив правову позицію, згідно якої варто враховувати, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність в особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 23 червня 2021р. у справі за №420/5005/20, від 6 серпня 2020р. у справі за №420/3327/19, від 1 липня 2020р. у справі за №420/3057/19, від 28 квітня 2020р. у справі за №420/3757/19 та ін. Крім того, судова колегія буру до уваги той факт, що перебуваючи в Німеччині заявниця та члени її родини звернулись із заявами сфери міжнародного захисту та отримали відмову. Однак, позивач не скористалася законною можливістю оскарження вказаного рішення в компетентних інстанціях Німеччини, через що її було добровільно повернуто до Польщі. Також, позивачка та її родина вирішили не звертатися за статусом біженця або інших видів міжнародного захисту в Польщі та на власний розсуд вирішили повернутися до України. Приписами пп.22 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI визначено, що третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: - дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; - дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; - має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; - забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; - погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту. Отже, судова колегія вважає, що позивачка перебувала в третій безпечній країні відповідно до міжнародного та чинного законодавства та звернулася за міжнародним захистом в Україні вже після отримання відмови компетентних органів влади Німеччини. Враховуючи зазначене, відповідно до абз.7 ч.1 ст.6 Закону №3671-VI позивачка потрапляє під категорію виключення, оскільки не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. При цьому, судова колегія бере до уваги правову позицію, викладену у постановах Верховного Суду від 13 серпня 2020р. у справі №826/1029/17, від 13 серпня 2020р. у справі №826/1036/17, від 4 червня 2020р. у справі №640/7749/19, від 24 квітня 2020р. у справі №807/64/16 та ін., відповідно до якої звернення позивача за міжнародним захистом обумовлено намірами щодо легалізації в Україні і не пов`язано із ситуацією громадянської належності позивача, так як перебуваючи у третій безпечній країні, позивач не зверталася за наданням притулку або за наданням статусу біженця. Так, пункт 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) дає визначення відмінності економічного мігранта від біженця, а саме: якщо особа добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися в своїх діях бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем. У зв`язку з цим, правовідносини, пов`язані з в`їздом іноземців на територію України для вирішення особистих питань (пошуком кращих економічних та соціальних умов життя) є сферою правового регулювання Законів України: «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про імміграцію» з відповідним набуттям правових статусів у порядку, визначеному цими Законами. На підставі викладеного, апеляційний суд вважає, що позивачка не навела фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення за результатами розгляду заяви про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. При цьому, судова колегія зазначає, що при розгляді заяви позивачка про надання йому статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту в Україні, міграційною службою здійснені усі дії, передбачені законодавством про біженців, для встановлення інформації про заявника та обставин, які стали підставою для звернення із заявою про набуття відповідного статусу та вважає, що факти, повідомлені позивачкою, носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні, а тому не можуть бути визнані достатньою та обґрунтованою підставою для прийняття рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Отже, судова колегія погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що міграційною службою належним чином проаналізовано всі подані позивачкою відомості про її особу та причини звернення за захистом, і на підставі частини шостої статті 8 Закону прийнято правомірне рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Що стосується посилань апелянтки на те, що судом першої інстанції та міграційною службою нібито не досліджено та не надано належної оцінки інформації про країну походження позивачки, то судова колегія вважає такі посилання необґрунтованими та безпідставними, оскільки вказана інформація перевірялась та як виявилось не стосується взагалі позивачка. Апеляційним судом досліджено інформацію про країну походження позивачки по відповідним посиланням на електронні адреси, а саме: - ІНФОРМАЦІЯ_4 2074046.html; - ІНФОРМАЦІЯ_5 ; - ІНФОРМАЦІЯ_6 .html, та судова колегія вважає, що інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додаткового захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом. Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд у свої постановах від 6.08.2020р. у справі за №420/3327/19, від 6.03.2019р. по справі за №826/14576/16, у постанові від 6.03.2019р. по справі за №815/2505/17, яка в сила приписів ч.5 ст.242 КАС України підлягає врахуванню при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин. Враховуючи необґрунтованість історії переслідування позивачки та проаналізовану інформацію по країні походження, якою підтверджено відсутність існування серйозних ризиків життю або здоров`ю особи в країні громадянської належності, вбачається, що позивачка має усі можливості для повернення до регіону постійного проживання. При цьому, судовою колегією встановлено, що за матеріалами особової справи встановлено відсутність ознак щодо можливості застосування до позивачки серйозної шкоди у вигляді смертної кари, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження або покарання чи ситуації загальнопоширеного насильства у разі повернення до Таджикистану. Враховуючи вищезазначене, судова колегія вважає, що в даному випадку відсутні підстави для задоволення позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення ДМС України від 18.10.2023р. за №190-23, яким ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_2 , відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Окрім того, судова колегія зазначає, що позивачка може скористатись іншими способами та можливостями для легалізації свого перебування на території України відповідно до чинного законодавства, а не тільки як біженець або як особа, яка потребує додаткового захисту. У контексті оцінки доводів позовної заяви та апеляційної скарги, колегія суддів звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. В доводах апеляційної скарги апелянт посилається на неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. На думку судової колегії, викладені у скарзі доводи не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи по суті. Отже, судова колегія вважає, що рішення суду ухвалена з додержанням норм процесуального та матеріального права, а тому не вбачає підстав для її скасування. На підставі викладеного, керуючись ст.ст.311,315,316,322,325 КАС України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 травня 2024р. залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий: Ю.М. Градовський Судді: І.О. Турецька Л.П. Шеметенко