Постанова Миколаївський апеляційний суд № 489/2922/20

11.09.24 22-ц/812/1309/24 Єдиний унікальний номер судової справи: 489/2922/20 Номер провадження: 22-ц/812/1309/24 Суддя-доповідач апеляційного суду: Крамаренко Т.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 11 вересня 2024 року м. Миколаїв Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі: головуючого - Крамаренко Т.В., суддів - Тищук Н.О., Царюк Л.М., із секретарем судового засідання - Ковальським Є.В., за відсутності учасників справи, розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , подану в її інтересах адвокатом Сидоренко Тетяною Володимирівною на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 07 травня 2024 року, ухвалене під головуванням судді - Губницького Д.Г. в приміщенні того ж суду по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 за участю третьої особи - ОСОБА_3 про поділ майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 за участю третьої особи - ОСОБА_3 про визнання права особистої приватної власності, в с т а н о в и л а: У червні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя. Позов обґрунтовано тим, що з 27 грудня 2002 року ОСОБА_1 і по теперішній час перебуває у зареєстрованому шлюбі з відповідачем. Подружні відносини припиненні. За ініціативою відповідача в Німеччині розпочата процедура розірвання шлюбу та поділу майна подружжя, яке знаходиться у Німеччині. За період подружнього життя та в інтересах сім`ї було придбано наступне нерухоме майно квартиру АДРЕСА_1 , квартиру АДРЕСА_2 та квартиру АДРЕСА_3 право власності на які зареєстровано за відповідачем. Посилаючись на викладене та положення статей 69,70,71 СК України позивачка просила суд визнати за нею в порядку поділу майна подружжя право власності на частину квартири АДРЕСА_1 , квартири АДРЕСА_2 та квартири АДРЕСА_3 . Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 10 грудня 2020 року до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача залучено - ОСОБА_3 . У квітні 2021 року відповідач ОСОБА_2 подав до суду зустрічний позов до ОСОБА_1 , в якому просив визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 , квартиру АДРЕСА_2 та квартиру АДРЕСА_3 . Відповідач зазначав, що квартира АДРЕСА_1 , квартира АДРЕСА_2 були придбані під час перебування у шлюбі, але за рахунок коштів одержаних від третьої особи - ОСОБА_3 (чоловік рідної сестри позивачки) у борг, які підлягають поверненню. Поділ цих двох квартир неодмінно призведе до безпідставного отримання ОСОБА_1 частини майна і відсутністю у неї будь-яких зобов`язань щодо повернення коштів за які їх було придбано, що в свою чергу безпідставно зменшить вартість майна за рахунок якого він міг би здійснити повернення отриманих у борг коштів. Квартиру АДРЕСА_3 ним було придбано 15 серпня 2018 року після фактичного припинення шлюбних відносин з відповідачкою, про що вказано самою відповідачкою у заяві про розірвання шлюбу, який 12 квітня 2021 року судом Інгольштадта на підставі рішення розірвано, а відтак вказана квартира не є предметом спільного майна та не підлягає поділу. Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва області від 22 квітня 2021 року зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права особистої приватної власності прийнято до розгляду та об`єднано з первісною позовною заявою для спільного розгляду, справу призначено до розгляду в порядку загального позовного провадження. 30 квітня 2021 року представником позивачки ОСОБА_1 - адвокатом Сидоренко Т.В. подано відзив на зустрічний позов ОСОБА_2 , в якому просила відмовити у задоволенні його позову. Вказувала на те, що сторони на момент придбання спірного майна знаходилися у зареєстрованому шлюбі, подружні відносини не припиняли, про що свідчать докази спільного відпочинку у травні - червні 2019 року у Чехії та у серпні - вересні 2019 року в Україні. До того ж зазначає, що рішенням суду не встановлено припинення між подружжям шлюбних відносин у жовтні 2017 року. Судовим рішенням про розірвання шлюбу встановлено, що сторони мешкають окремо з березня 2020 року. Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 07 травня 2024 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 в порядку поділу спільного майна подружжя право власності на частину квартири АДРЕСА_1 , частину квартири АДРЕСА_4 . У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 7 007 грн. Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права особистої приватної власності - задоволено частково. Визнано за ОСОБА_2 право власності на квартиру АДРЕСА_3 . У задоволені інших позовних вимог відмовлено. Стягнуто зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 3 783 грн. Рішення суду мотивовано тим, що відповідач ОСОБА_2 не спростував презумпцію спільності набутих подружжям у шлюбі квартири АДРЕСА_1 та квартири АДРЕСА_4 , а відтак вищевказане нерухоме майно є об`єктом спільної сумісної власності сторін, які були придбані під час подружнього життя та підлягають поділу. Квартира АДРЕСА_3 була придбана ОСОБА_2 15 серпня 2018 року у період, коли подружжя вже не проживало разом, що підтверджується рішенням суду першої інстанції Інгольштадт (Німеччина), а відтак право власності на неї визнав за відповідачем. Не погодившись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_2 в інтересах якої діє адвокат Сидоренко Т.В. подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на часткове порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду в частині визнання за ОСОБА_2 права особистої власності на квартиру АДРЕСА_3 скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким позовну вимогу ОСОБА_1 про поділ майна подружжя задовольнити та визнати за ОСОБА_1 в порядку поділу майна подружжя право власності на частину квартири АДРЕСА_3 . Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду першої інстанції Інгольштадт (Німеччина) про розірвання шлюбу між подружжям ОСОБА_1 не є належним та допустимим доказом, оскільки з матеріалів справи вбачається, що до суду першої інстанції подавалося клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню відповідно до положень ст. 472 ЦПК України. Крім того, зазначає, що в заяві представника ОСОБА_2 , яка подана до суду першої інстанції Інгольштадт (Німеччина) 19 грудня 2019 року вказано, що сторони не бажають розлучатися та судом було вирішено провадження у справі зупинити. Також вказує, що у заяві ОСОБА_2 про визначення права на проживання у квартирі, побудованій і підтримуваній на громадські кошти в Баварії, останній вказував в графі сімейне положення, що мешкає окремо з травня 2019 року. Відзив на апеляційну скаргу не надходив. У судове засідання сторони не з`явилися, про час та місце судового розгляду повідомлені належними чином. Представник ОСОБА_1 - адвокат Сидоренко Т.В. надала заяву про розгляд справи у їх відсутність. ОСОБА_2 та його представник причини неявки суду не повідомили. Заслухавши суддю - доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ч.3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1 ст. 2 ЦПК України). Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст. 4 ЦПК України). Згідно зі ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до положень ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із вимогами ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Таким вимогам закону рішення в оскаржуваній частині повній мірі не відповідає. З матеріалів справи вбачається і таке встановлено судом, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 27 грудня 2002 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням суду першої інстанції Інгольштадт (Німеччина) від 12 квітня 2021 року розірвано. На підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївської міського нотаріального округу Валієвою В.В. 16 листопада 2016 року, зареєстрованого в реєстрі за № 890, ОСОБА_2 було придбано квартиру АДРЕСА_4 (т. 1 а.с.77-78). На підставі договору купівлі-продажу, посвідченому приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Дворецькою О.М. 15 серпня 2018 року, зареєстрованого в реєстрі за № 826, ОСОБА_2 придбав квартиру АДРЕСА_3 (т.1 а.с.119-120). На підставі договору купівлі продажу, посвідченому приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївського області Ягужинською К.Т. зареєстрованого за №937, ОСОБА_2 придбав квартиру АДРЕСА_1 (т.1 а.с. 179-180). Право власності на вказані квартири в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, зареєстровано за ОСОБА_2 (т.1 а.с.7-9). Отже, вказане нерухоме майно було придбано у період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання за нею в порядку поділу майна подружжя права власності на частку квартири АДРЕСА_3 та задовольняючи вимоги зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання вказаної вище квартири особистою приватною власністю ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з того, що квартира придбана у період коли подружжя вже разом не проживало, що підтверджується рішенням суду першої інстанції Інгольштадт (Німеччина). Між тим, з таким висновком суду погодитися не можливо з огляду на наступне Відповідно до положень статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Частиною першою статті 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Законодавцем визначено, що право на поділ майна, яке перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням. Згідно з положеннями частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 71 СК України). Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Разом з тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі у судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18). Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведенню. Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею у набутті майна. Застосовуючи положення статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна за час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя. Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям. Відповідно до положень частин першої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Як на підставу задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про визнання за ним особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_3 , суд першої інстанції послався лише на рішення суду першої інстанції Інгольштад (Німеччина) про розірвання шлюбу від 12 квітня 2021 року, в якому зазначено, що на підставі результатів усного слухання сімейний суд отримав докази, що подружжя проживає окремо один від одного з жовтня 2017 року. Так, суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Згідно пункту 10 частини першої статті 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» визнання рішення іноземного суду - поширення законної сили рішення іноземного суду на територію України в порядку, встановленому законом. Статтею 81 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що в Україні можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах, що виникають з цивільних, трудових, сімейних та господарських відносин, вироки іноземних судів у кримінальних провадженнях у частині, що стосується відшкодування шкоди та заподіяних збитків, а також рішення іноземних арбітражів та інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних і господарських справ, що набрали законної сили. Згідно з частиною першою статті 82 Закону України «Про міжнародне приватне право» визнання та виконання рішень, визначених у статті 81 цього Закону, здійснюється у порядку, встановленому законом України. Частиною першою статті 462 ЦПК України передбачено, що рішення іноземного суду (суду іноземної держави, інших компетентних органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних справ) визнаються та виконуються в Україні, якщо їх визнання та виконання передбачено міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності. Статтею 471 ЦПК України визначено, що рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, визнається в Україні, якщо його визнання передбачено міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності. Відповідно до роз`яснень Верховного Суду України, даних у п. 17 Постанови Пленуму від «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України» від 24 грудня 1999 року № 12 не потребують виконання рішення про: визнання прав; оголошення банкрутом; визнання недійсними певних актів; визнання, оспорення батьківства; позбавлення батьківських прав; розірвання шлюбу; встановлення фактів, шо мають юридичне значення: усиновлення: визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою. Так, відповідно до положень ст. 472 ЦПК України визначено порядок подання клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню. Клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, подається заінтересованою особою до суду в порядку, встановленому статтями 464-466 цього Кодексу для подання клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, з урахуванням особливостей, визначених цією главою. За наслідками розгляду клопотання, а також заперечення у разі його надходження, суд постановляє ухвалу про визнання в Україні рішення іноземного суду та залишення заперечення без задоволення або про відмову у задоволенні клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню (ч.6 ст.473 ЦПК України). В матеріалах справи відсутнє підтвердження про визнання рішення суду першої інстанції Інгольштад (Німеччина) про розірвання шлюбу від 12 квітня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . За такого посилання суду першої інстанції на обставини вставленні рішенням іноземного суду без підтвердження його визнання в України є помилковим. Інших доказів на спростування презумпції спільності права власності подружжя на квартиру АДРЕСА_3 яка набута ними за час шлюбу матеріали справи не містять, а відтак вказана квартира виходячи з приписів статті 60 СК України, є спільної сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 та підлягає поділу. За таких обставин, рішення суду на підставі п. 2, 3 ч.1 ст. 376 ЦПК України в частині задоволення позовних вимог зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання квартири АДРЕСА_3 особистою приватною власністю ОСОБА_2 підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні цих вимог, а в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання за ОСОБА_1 в порядку поділу майна подружжя права власності на частку вказаної квартири підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового судове рішення про задоволення цих вимог шляхом визнання за ОСОБА_1 в порядку поділу майна подружжя право власності на частку квартири АДРЕСА_3 . Рішення суду в іншій частині не оскаржувалося, а відтак не було предметом апеляційного розгляду. На підставі ст. 141 ЦПК України з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір у розмірі 10 618,45 грн. (4 247,38 грн. (424 738,50 грн. х 1%) - за суд першої інстанції + 6 371,07 грн. (4 247,38 грн. х150%) - за суд апеляційної інстанції). Керуючись ст. ст. 367, 368, 376, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів, п о с т а н о в и л а: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану в її інтересах адвокатом Сидоренко Тетяною Володимирівною - задовольнити. Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 07 травня 2024 року в частині задоволення позовних вимог зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання квартири АДРЕСА_3 особистою приватною власністю ОСОБА_2 скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні цих вимог. Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 07 травня 2024 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання за ОСОБА_1 в порядку поділу майна подружжя права власності на частку квартири АДРЕСА_3 скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення цих вимог. Визнати за ОСОБА_1 в порядку поділу майна подружжя право власності на частку квартири АДРЕСА_3 . Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) судовий збір у розмірі 10 618,45 грн. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту у порядку та випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий Т.В. Крамаренко Судді: Н.О. Тищук Л.М. Царюк Повний текст постанови складено 13 вересня 2024 року.