Постанова 4812 № 477/1231/25

16.03.26 22-ц/812/212/26 Єдиний унікальний номер судової справи 477/1231/25 Номер провадження 22-ц/812/212/26 Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В. Постанова Іменем України 16 березня 2026 року місто Миколаїв Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі: головуючого Серебрякової Т.В., суддів: Коломієць В.В., Тищук Н.О., з секретарем судового засідання Повертайленко Ю.В., переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , яка подана її представником адвокатом Мотельчук Юлією Ігорівною, рішення, яке ухвалено Вітовським районним судом Миколаївської області 28 жовтня 2025 року під головуванням судді Семенової Л.М., в приміщені цього ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, УСТАНОВИЛА: У червні 2025 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що з 17 вересня 1983 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Вітовського районного суду Миколаївської області від 26 травня 2025 року. В період шлюбу сторони на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 26 травня 2005 року придбали нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 , яку за домовленістю подружжя було зареєстровано на ОСОБА_1 . Натепер, сторони не дійшли згоди щодо поділу вищевказаного нерухомого майна. Посилаючись на викладенні обставини, ОСОБА_2 просив визнати за ним право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 . Рішенням Вітовського районного суду Миколаївської області від 28 жовтня 2025 року позов ОСОБА_2 задоволено. В порядку поділу спільного сумісного майна ОСОБА_2 та ОСОБА_1 визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Рішення суду мотивовано тим, що спірне нерухоме майно придбано у період шлюбу, відсутні докази придбання майна відповідачем за особисті кошти, а тому в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя за кожною із сторін належить визнати право власності на 1/2 частини спірної квартири. Додатковим рішенням Вітовського районного суду Миколаївської області від 08 грудня 2025 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати зі сплати судового збору в розмірі 1 816 грн. 80 коп. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , діючи через представника адвоката Мотельчук Ю.І., посилаючись на порушення районним судом норм матеріального та процесуального права, просила скасувати рішення районного суду та ухвалити у справі нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що позивачем до позову додано лише перший аркуш договору купівлі-продажу квартири від 26 травня 2005 року. В матеріалах електронної справи відсутній другий аркуш вищевказаного договору на якому повинні бути підписи учасників правочину та наявні застереження. Якщо на другому аркуші договору зазначено, що покупець перебуває у шлюбі, але її чоловік визнає, що квартира придбана за особисті кошти дружини, про що власноруч написав в присутності нотаріуса відповідну заяву, дані обставини слугуватимуть підставою для відмови в задоволенні заявлених позовних вимог. В судове засідання до суду апеляційної інстанції сторони не з`явилися, про день, час та місце судового розгляду повідомлені належними чином. Згідно з ч.2 ст.372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. В силу приписів ч.2 ст.372 ЦПК України справу розглянуто за відсутності сторін. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в ст.263 ЦПК України. Відповідно до положень ч.ч.1,2,3,5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із вимогами ч.1 ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Судове рішення суду першої інстанції таким вимогам відповідає. Так, забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права. За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом. При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів. Частина 1 статті 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України). Для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин між подружжям, у тому числі колишнім, підлягають застосуванню передусім норми Сімейного кодексу України (далі СК України). Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (ч.1 ст.61 ЦК України). Тлумачення ст.61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті. Відповідно до ст.63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Конструкція норми ст.60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17-ц (провадження №14-325цс18) та у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17. Судова практика щодо вирішення подібної категорії спорів є сталою та незмінною. Отже, зміст ст.ст.60,70 СК України, ст.368 ЦК України передбачає презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Відтак, ані дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити суду наявність права спільної сумісної власності на майно, яке було набуте у шлюбі, оскільки таке майно вважається таким, що належить подружжю, тобто власністю подружжя. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) виключно за одним із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Водночас заінтересована особа не позбавлена можливості довести, що спірне майно хоча і було придбане у шлюбі, проте за особисті кошти такої особи. У вищенаведених випадках презумпція права спільної сумісної власності на таке майно буде спростована. У випадку, якщо заява одного з подружжя, про те, що річ була куплена за її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишається незмінною. За такого, щодо майна, набутого за час шлюбу, діє презумпція права спільної сумісної власності подружжя, водночас визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення. Відповідно до ч.1 ст.70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням. Велика Палата Верховного Суду неодноразово висновувала, що, вирішуючи спір про поділ майна подружжя, необхідно установити обсяг спільно нажитого майна, з`ясувати час та джерела його придбання (постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №554/8023/15-ц, від 23 січня 2024року у справі №523/14489/15-ц). Вирішуючи спори між подружжям про поділ майна, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, яке існує на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання такого майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом (постанови Верховного Суду від 19 лютого 2025 року в справі №522/11159/21, від 24 жовтня 2024 року в справі №753/10230/20, від 11 вересня 2024 року в справі №487/2337/22). З матеріалів справи вбачається, що з 17 вересня 1983 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Вітовського районного суду Миколаївської області від 26 травня 2025 року (а.с.42-44). Відповідно до копії договору купівлі-продажу від 26 травня 2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Жовтневого районного нотаріального округу Миколаївської області Сапегою О.П., та зареєстрованого в реєстрі за №560, ОСОБА_1 придбала квартиру АДРЕСА_1 (а.с.11,104.) Право приватної власності відповідача ОСОБА_1 на спірну квартиру зареєстровано на підставі вказаного договору купівлі-продажу Миколаївським міжміським бюро технічної інвентаризації 12 грудня 2005 року. Форма власності: приватна, розмір частки 1/1, номер витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно: 9253314 (а.с.13). Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав №340250334 від 25 липня 2023 року, право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстроване за ОСОБА_1 . Розмір її частки складає 1/1 (а.с.14). Установивши, що спірна квартира набута сторонами під час шлюбу, суд першої інстанції встановив, що презумпцію спільності права власності подружжя на вказане майно не спростовано. Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц). Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри. Разом із тим, відповідач, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, під час розгляду справи не надав жодних доказів, які б давали змогу спростувати презумпцію спільності майна подружжя. У зв`язку із наведеним, колегія суддів погоджується із висновками суду про наявність підстав для задоволення позовних вимог та поділу майна, набутого під час шлюбу, між сторонами. При цьому, районний суд при вирішенні зазначених позовних вимог правильно визначилися з характером спірних правовідносин, нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, та, надавши обґрунтовану правову оцінку поданим у справі доказам у їх сукупності, дійшов обґрунтованого висновку про поділ спірної квартири, як спільного сумісного майна подружжя, у рівних частинах. Наведені в апеляційній скарзі інші доводи не можуть бути підставою для скасування законного і обґрунтованого судового рішення, оскільки по своїй суті зводяться до незгоди відповідача з оцінкою доказів судом першої інстанції, з якою погоджується апеляційний суд. ЄСПЛ вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року №63566/00, §23). Тому, враховуючи те, що інші доводи апеляційної скарги є суб`єктивним тлумаченням відповідача, як обставин справи, так і норм діючого законодавства, та направлені на переоцінку доказів, яким районний суд дав належну правову оцінку, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції при ухваленні рішення були належним чином оцінені надані докази, повно встановлені фактичні обставини справи, а доводи апеляційної скарги не дають підстав для встановлення неправильного застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків суду, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення. Додаткових доказів, які б спростували правильність висновків суду першої інстанції, суду апеляційної інстанції також не надано. Докази ж та обставини, на які посилається відповідач у апеляційні скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права. Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За правилами п.п.«в» п.4 ч.1 ст.382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана її представником адвокатом Мотельчук Ю.І., залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає. Керуючись ст.ст.367,374,375,381,382 ЦПК України, колегія суддів УХВАЛИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана її представником адвокатом Мотельчук Юлією Ігорівною, залишити без задоволення. Рішення Вітовського районного суду Миколаївської області від 28 жовтня 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України. Головуючий Т.В. Серебрякова Судді: В.В. Коломієць Н.О. Тищук Повний текст судового рішення складено 18 березня 2026 року