Постанова 4851 № 520/5097/24

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 серпня 2024 р. Справа № 520/5097/24 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Подобайло З.Г., Суддів: Катунова В.В. , Чалого І.С. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Північно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 07.05.2024, головуючий суддя І інстанції: Волошин Д.А., повний текст складено 07.05.24 по справі № 520/5097/24 за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Північно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці про скасування рішення ВСТАНОВИВ: Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 звернулася до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить суд скасувати рішення Північно-Східного міжрегіонального управлінням Державної служби України з питань праці № 62ДФС-ФС від 04.12.2023 про застосування попередження за порушення фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 законодавства про працю. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 07 травня 2024 р адміністративний позов Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправним та скасовано попередження Північно-Східного міжрегіонального управлінням Державної служби України з питань праці № 62ДФС-ФС від 04.12.2023. Стягнуто на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 судові витрати по сплаті судового збору в сумі 3 028,00 грн . Міжрегіональне управління не погоджується з оскаржуваним рішенням суду , подало до суду апеляційну скаргу , вважає, що судом першої інстанції не надано належної правової оцінки фактичним обставинам справи щодо суті виявленого порушення, а тому висновки щодо задоволення позовних вимог ФОП ОСОБА_1 , викладені у оскаржуваному рішенні суду, не відповідають нормам чинного законодавства. За наслідками розгляду справи про накладення штрафу та на підставі акту фактичної перевірки ГУ ДПС у Харківській області від 29.09.2023 №29504/20/09/ РРО/3506110629, керуючись нормами статті 265 КЗпП України та враховуючи, що ФОП ОСОБА_1 є платником єдиного податку другої групи Міжрегіональним управлінням застосовано попередження від 04.12.2023 № 62ДФС-ФС за фактом порушення статті 24 КЗпП України в частині допуску до роботи працівника бармена без оформлення трудових відносин відповідно до діючого законодавства та без подання повідомлення про прийняття працівника на роботу в порядку встановленому Кабінетом Міністрів України. Попередження № 62ДФС-ФС від 04.12.2023 прийнято за формою встановленою наказом Міністерства економіки України № 1243 від 09.03.2023 «Про внесення змін до наказу Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 27 жовтня 2020 року № 2161». При цьому, слід зауважити, що матеріали даної справи не містять доказів протиправності і не законності проведення фактично перевірки, як і відсутні докази щодо спростування факту допуску ФОП ОСОБА_1 до роботи працівника бармена без належного оформлення трудових відносин. З чого можна зробити висновок, що Позивачка визнає, що відносно бармена на час проведення фактичної перевірки мало місце порушення законодавства про працю в частині належного оформлення трудових відносин з даним працівником у визначеному законодавством порядку. Посилаючись на висновки Верховного суду у постанові від 17 квітня 2024 року у справі № 560/3981/23 , вважає посилання суду першої інстанції , як на підставу скасування Попередження № 62ДФС-Фс від 04.12.2023, неможливість застосування діючих норм Порядку № 509, у зв`язку із скасуванням за рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.04.2021 у справі № 640/17424/19 постанови Кабінету Міністрів України від 21 серпня 2019 року № 823 «Деякі питання здійснення державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю» помилковими. Просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 07.05.2024 в справі № 520/5097/24 і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволені позовних вимог ФОП ОСОБА_1 повністю. Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Учасникам по даній справі було направлено судом апеляційної інстанції та отримано останніми копії ухвал Другого апеляційного адміністративного суду про відкриття апеляційного провадження та про призначення даної справи до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження, у т.ч. копію апеляційної скарги, що підтверджується наявними в матеріалах справи довідками про доставку електронного листа та поштовим повідомленням про вручення. Згідно з ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Колегія суддів, вислухавши суддю доповідача, перевіривши в межах апеляційної скарги рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи , що ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) у встановленому законом порядку зареєстрована як фізична особа-підприємець та перебуває на обліку в Головному управлінні ДПС у Харківській області. На підставі наказу від 26.09.2023 № 4157-П 28.09.2023 посадовими особами Головного управління ДПС у Харківській області у відповідності до направлень на перевірку №№ 8515, 8516 від 27.09.2023 проведено фактичну перевірку господарського об`єкту, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , за результатами якої відносно позивача складено акт перевірки № 29504/20/09/РРО 3506110629 від 28.09.2023, в якому зафіксовано, зокрема, використання позивачем праці найманих працівників без укладання трудових угод, а саме: між ФОН ОСОБА_1 та особою ОСОБА_2 не оформлено належним чином укладання трудових угод. Так, перевіркою встановлено порушення позивачем вимог ст 2, 3, 21, 24 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) та постанови КМУ від 17 06.2015 № 413 Про порядок повідомлення ДПС та територіальним органам про прийняття працівника на роботу/уклаукладання гіг-контракту, оскільки позивачем не подавалось повідомлення про прийняття працівника на роботу, не укладено трудовий договір та відсутнє повідомлення про прийняття на роботу. Позивач зазначив, що відповідач, одержавши копію акта фактичної перевірки Головного управління ДПС у Харківській області від 28.09.2023 № 29504/20/09/РРО/З506110629 повідомив його про це листом від 03.11.2023 за № ПНС/2/12596-23, однак у вказаному листі була відсутня будь-яка інформація про час і місце розгляду справи. Отже, позивач зазначає, що відповідач провів розгляд справи не вживши при цьому жодних заходів з повідомлення позивача про час та місце розгляду справи. У подальшому, позивачем було отримано оскаржуване попередження № 62ДФС-ФС від 04.12.2023. Позивач, не погоджуючись зі спірним рішенням Північно-Східного міжрегіонального управлінням Державної служби України з питань праці, звернулася до суду з даним позовом. Задовольняючи позовні вимоги , суд першої інстанції виходив з того , що що можливість накладення штрафів на підставі акта перевірки ДПС, її територіального органу, у ході якої виявлені порушення законодавства про працю, була передбачена пунктом 2 Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2013 року № 509, у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 21 серпня 2019 року № 823 «Деякі питання здійснення державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю».

5. Проте , постанову Кабінету Міністрів України від 21 серпня 2019 року № 823, якою внесено зміни до Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, у тому числі щодо можливості накладати штрафи на підставі акта перевірки ДПС, її територіального органу, у ході якої виявлені порушення законодавства про працю, визнано протиправною та нечинною постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 квітня 2021 року у справі № 640/17424/19, залишеною без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 вересня 2021 року. Виходячи з установлених статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України правил набрання законної сили судовими рішеннями, суди першої та апеляційної інстанцій вважали, що Порядок накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 21 серпня 2019 року № 823 втратив чинність з 14 вересня 2021 року, а тому не підлягав застосуванню до спірних правовідносин, які виникли у день прийняття відповідачем оспореної позивачкою постанови - 11 січня 2023 року. Оскільки у спірних правовідносинах 28.09.2023 була проведена фактична, а не документальна виїзна перевірка та за результатами цієї перевірки складено акт фактичної, а не документальної виїзної перевірки, то є підстави констатувати, що обставини допущення позивачем порушення вимог статей 21 та 24 КЗпП України не можуть підтверджуватися актом фактичної перевірки від 28.09.2023 № 29504/20/09/РРО/ НОМЕР_1 , який одержаний податковим органом з порушенням порядку, встановленого законом. Відтак, попередження про вжиття заходів за порушення законодавства про працю № 62ДФС-ФС від 04.12.2023, що прийняте на підставі акту фактичної перевірки від 28.09.2023 № 29504/20/09/РРО/3506110629, не може вважатися правомірним. Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позову, виходячи з наступного. Право здійснювати контроль за додержанням законодавства про працю на всіх підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування з метою перевірки дотримання податкового законодавства закріплено за податковими органами згідно з частиною другою статті 259 Кодексу законів про працю України. Відповідно до частини першої статті 259 Кодексу законів про працю України державний нагляд та контроль за додержанням законодавства про працю юридичними особами незалежно від форми власності, виду діяльності, господарювання, фізичними особами - підприємцями, які використовують найману працю, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, та його територіальні органи у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Частиною першою, абзацом другим частини другої статті 265 Кодексу законів про працю України встановлено, що посадові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, винні у порушенні законодавства про працю, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством. Юридичні та фізичні особи - підприємці, які використовують найману працю, несуть відповідальність у вигляді штрафу в разі: фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), оформлення працівника на неповний робочий час або за трудовим договором з нефіксованим робочим часом у разі фактичного виконання роботи протягом усього робочого часу, установленого на підприємстві, та виплати заробітної плати (винагороди) без нарахування та сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та податків - у десятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, стосовно якого скоєно порушення, а до юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, які використовують найману працю та є платниками єдиного податку першої - третьої груп, застосовується попередження. Згідно з частиною четвертою статті 265 Кодексу законів про працю України штрафи, зазначені у частині другій цієї статті, накладаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. За змістом пункту 80.10 статті 80, пункту 86.1 статті 86 Податкового кодексу України, якими регламентовано порядок оформлення результатів фактичної перевірки, результати такої перевірки у разі встановлення під час її проведення порушень оформлюються у формі акта, який складається та підписується посадовими особами контролюючого органу та платниками податків або їх законними представниками (у разі наявності), є документом, що підтверджує факт проведення перевірки та відображає її результати. Відповідальність за порушення законодавства про працю, у тому числі для фізичних осіб - підприємців, які використовують найману працю, у вигляді штрафу, зокрема в разі фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), передбачена нормами абзацу другого частини другої статті 265 Кодексу законів про працю України. Тобто повноваження на проведення перевірки стосовно дотримання фізичними особами - підприємцями вимог законодавства про працю, виявлення, оформлення і фіксацію відповідних порушень (зокрема в разі фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту)) належить податковому органу відповідно до закону. При цьому, повноваження щодо притягнення до відповідальності за вищевказані правопорушення шляхом накладення штрафу за законом (частина четверта статті 265 Кодексу законів про працю України) надані центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю. Центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику, зокрема з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, зайнятість населення, є Державна служба України з питань праці (Держпраці). Відповідні приписи про це наведені у пункті 1 Положення про Державну службу України з питань праці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2015 року №96. Пунктом 8 цього ж Положення передбачено, що Держпраці під час виконання покладених на неї завдань взаємодіє в установленому порядку з іншими державними органами, допоміжними органами і службами, утвореними Президентом України, тимчасовими консультативними, дорадчими та іншими допоміжними органами, утвореними Кабінетом Міністрів України, органами місцевого самоврядування, об`єднаннями громадян, громадськими спілками, профспілками та організаціями роботодавців, відповідними органами іноземних держав і міжнародних організацій, а також підприємствами, установами та організаціями. З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що у разі виявлення податковим органом фактів порушення вимог законодавства про працю та фіксації їх у складеному цим органом акті перевірки, надання його Держпраці в порядку взаємодії цих органів для виконання покладених на них завдань, Держпраці, відповідно до закону, наділена повноваженнями притягати до відповідальності суб`єктів таких правопорушень, зокрема накладати штрафи у розмірі та в порядку, визначеному законодавством. У спірних відносинах розмір штрафу та суб`єкт, уповноважений його накладати напряму визначені у нормах статті 265 Кодексу законів про працю України. Окрему увагу колегія суддів звертає на те, що підзаконні нормативно - правові акти приймаються на основі і для виконання законів. У такій ієрархії нормативно-правових актів виявляється конституційний принцип розподілу влади: на законодавчу, виконавчу й судову. Тому закони є основними проявами реалізації компетенції законодавчої влади, а підзаконні акти - виконавчих функцій держави, завдань виконавчої гілки влади, зокрема й Держпраці України (подібний підхід до розкриття юридичної природи підзаконних нормативних актів, визначення їх суті та характеру, порядку застосування продемонстровано у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 826/12323/18 та від 02 березня 2021 року у справі № 640/1171/19). За приписами частини третьої статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України у разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України. Вища юридична сила закону полягає у тому, що всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні їм суперечити, а відтак, у випадку суперечності норм підзаконного акта нормам закону необхідно застосовувати норми закону, оскільки він має вищу юридичну силу. Правова позиція такого змісту наведена у постанові Верховного Суду від 16 квітня 2020 року у справі № 804/330/17. Відступу від такого правозастосування не здійснювалось. Поширюючи вищезгадані висновки Верховного Суду щодо застосування норм права на спірні у цій справі правовідносини, колегія суддів, враховуючи встановлені судом першої інстанції обставини та наявне правове регулювання спірних правовідносин, доводи сторін, вважає, що відсутність або наявність у період спірних правовідносин підзаконного нормативно - правового акту, який би передбачав можливість накладення штрафу на підставі акту фактичної перевірки податкового органу, не може впливати на обсяг, зміст та порядок реалізації вищезгаданих повноважень податкових органів та органів з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, змінювати чи скасовувати їх, оскільки вони належать вказаним суб`єктам владних повноважень відповідно до закону. У зв`язку з цим колегія суддів критично оцінює доводи позивачки про відсутність у підзаконному акті Уряду України відповідних норм, які б передбачали можливість накладення у спірних правовідносинах штрафу на підставі акта фактичної перевірки податкового органу, а отже, на її думку, зумовлюють протиправність оскарженої у цій справі постанови Держпраці про накладення штрафу. Усе вищевикладене засвідчує, що суд першої інстанцій, в силу приписів частини третьої статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України, вирішуючи спір у справі, що розглядається, повинен був застосувати насамперед норми закону, який має вищу юридичну силу та у спірних правовідносинах передбачав наявність у відповідача повноважень стосовно накладення штрафу на суб`єктів господарювання - фізичних осіб - підприємців за порушення ними вимог законодавства про працю, відповідальність за які встановлена нормами абзацу другого частини другої статті 265 Кодексу законів про працю України, і які виявлені податковим органом в ході фактичної перевірки та зафіксовані у цим органом у акті, складеному за результатом такого заходу державного контролю. Враховуючи вищевикладене та відсутність з боку позивачки заперечень щодо викладених у акті фактичної перевірки податкового органу висновків стосовно суті виявлених порушень, а також те, що можливість накладення штрафу за порушення вимог законодавства про працю на підставі вказаного акту перевірки передбачена законом, колегія суддів дійшла висновку, що відповідач у спірних правовідносинах діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, при цьому прав позивачки не порушив. Аналогічна правова позиція викладена в постанові від 17 квітня 2024 року справа № 560/3981/23. Щодо доводів позивачки з посиланням на те , що відповідачем не було повідомлено її про місце та час розгляду справи, чим позбавлено її права на участь в розгляді справи, колегія суддів зазначає наступне. Відсутність особи під час розгляду справи про накладення адміністративно-господарського штрафу не позбавляє особу спростовувати вину у суді, та у зв`язку з цим не може бути самостійною підставою для скасування постанови про застосування адміністративно-господарського штрафу. Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, що викладена у постановах від 01 березня 2018 року у справі № 820/4810/17, від 14 грудня 2023 року у справі № 280/1426/20, від 21 грудня 2023 року у справі № 560/11763/22. Як вже зазначалось вище , серед підстав позову не містилось аргументів стосовно заперечення позивачкою викладених у акті перевірки податкового органу висновків по суті правопорушення, за вчинення якого до позивачки застосовано попередження за порушення законодавства про працю. Позивачкою жодним чином не спростовують факту вчинення правопорушення та правомірності прийняття оскаржуваного попередження за порушення фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 законодавства про працю. Також, колегія суддів зазначає , що посилання позивача щодо застосування до спірних правовідносин Положення про накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2013 р. № 509 в редакції від 16.05.2017 щодо письмового повідомлення суб`єктів господарювання та роботодавців про розгляд справи та щодо розгляду за участю представника суб`єкта господарювання або роботодавця, щодо якого її порушено до уваги колегією суддів не приймаються , оскільки таке Положення стосується саме накладення штрафів, однак у відношенні позивача застосовано попередження за порушення законодавства про працю. У постанові від 22 травня 2020 року у справі № 825/2328/16 Верховний Суд зазначив, що порушення процедури прийняття рішення суб`єктом владних повноважень саме по собі може бути підставою для визнання його протиправним та скасування у разі, коли таке порушення безпосередньо могло вплинути на зміст прийнятого рішення. Певні дефекти адміністративного акта можуть не пов`язуватись з його змістом, а стосуватися процедури його ухвалення. У такому разі можливі дві ситуації: внаслідок процедурного порушення такий акт суперечитиме закону (тоді акт є нікчемним), або допущене порушення не вплинуло на зміст акта (тоді наслідків для його дійсності не повинно наставати взагалі). Отже, саме по собі порушення процедури прийняття акта не повинно породжувати правових наслідків для його дійсності, крім випадків, прямо передбачених законом. Виходячи із міркувань розумності та доцільності, деякі вимоги до процедури прийняття акта необхідно розуміти не як вимоги до самого акта, а як вимоги до суб`єктів владних повноважень, уповноважених на їх прийняття. Так, дефектні процедури прийняття адміністративного акта, як правило, тягнуть настання дефектних наслідків (ultra vires action - invalid act). Разом із тим, не кожен дефект акта робить його неправомірним. Стосовно ж процедурних порушень, то в залежності від їх характеру такі можуть мати наслідком нікчемність або оспорюваність акта, а в певних випадках, коли йдеться про порушення суто формальні, взагалі не впливають на його дійсність. Таким чином, ключовим питанням при наданні оцінки процедурним порушенням, допущеним під час прийняття суб`єктом владних повноважень рішення, є співвідношення двох базових принципів права: «протиправні дії не тягнуть за собою правомірних наслідків» і, на противагу йому, принцип «формальне порушення процедури не може мати наслідком скасування правильного по суті рішення». Межею, що розділяє істотне (фундаментальне) порушення від неістотного, є встановлення такої обставини: чи могло бути іншим рішення суб`єкта владних повноважень за умови дотримання ним передбаченої законом процедури його прийняття. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 23 квітня 2020 року у справі № 813/1790/18. З огляду на вказане, колегія суддів апеляційного суду звертає увагу на те, що позивачем не було доведено наявності порушень суб`єктом владних повноважень процедури прийняття оскаржуваного рішення, які б могли вплинути на кінцевий результат розгляду відповідачем питання про притягнення позивача до відповідальності. Враховуючи вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку про відсутність правових підстав для визнання протиправним та скасування попередження Північно-Східного міжрегіонального управлінням Державної служби України з питань праці № 62ДФС-ФС від 04.12.2023. Судом першої інстанції не було враховано вищенаведених обставин, що призвело до неправильного вирішення справи. Відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду, наведених у постанові від 30.01.2019 у справі №755/10947/17, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду, а тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню саме правові позиції Верховного Суду, викладені у постановах зазначених вище в даному рішенні. Зважаючи на вказані судові рішення Верховного Суду, суд апеляційної інстанції не виключає можливості того, що після прийняття судом рішення у цій справі, остання правова

позиція Верховного Суду буде незмінною. Як зазначено в п.58 рішення Європейського суду з прав людини по справі Серявін та інші проти України, суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів прийшла до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення. За приписами п. 2 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. Згідно зі ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Враховуючи, вищенаведене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції порушено норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови про відмову у задоволенні позову. Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України. Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу задовольнити. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 07.05.2024 по справі № 520/5097/24 скасувати. Прийняти нове судове рішення , яким в задоволенні позову Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 відмовити . Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України. Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло Судді(підпис) (підпис) В.В. Катунов І.С. Чалий