Ухвала КЦС ВС № 753/21635/21

Ухвала 30 липня 2024 року м. Київ справа № 753/21635/21 провадження № 61-8258ск24 Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Крата В. І. розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 березня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 травня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя та стягнення грошової компенсації, ВСТАНОВИВ: У жовтні 2021 року ОСОБА_3 звернувся з позовом до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя та стягнення грошової компенсації. Позовна заява мотивована тим, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі та за час проживання набули спільне сумісне майно, що підлягає поділу, а саме: квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 50,50 кв. м, квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 78,82 кв. м, автомобіль марки «Субару Аутбек» 2019 року випуску, а також дохід, одержаний від діяльності відповідача як фізичної особи-підприємця за період з травня 2021 рок по жовтень 2021 року. Позивач зазначав, що відповідачка без згоди позивача продала автомобіль марки «Субару Аутбек» і кошти від його продажу витратила на власні потреби. На день продажу автомобіля сторони вже не проживали однією сім`єю, не вели спільне господарство, не мали спільного бюджету, а тому позивач має право на частину грошової компенсації вартості проданого транспортного засобу. Позивач, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просив: визнати квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 ; визнати майнові права на квартиру АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 ; визнати автомобіль марки «Субару Аутбек» (SUBARU OUTBACK), 2019 року випуску, сірого кольору, номер кузову НОМЕР_1 , спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 ; визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 в порядку поділу майна подружжя. визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 в порядку поділу майна подружжя. визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частини майнових прав на квартиру АДРЕСА_2 в порядку поділу майна подружжя; визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини майнових прав на квартиру АДРЕСА_2 в порядку поділу майна подружжя; стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 486 500 грн в рахунок стягнення грошової компенсації 1/2 частини вартості автомобіля «Субару Аутбек» (SUBARU OUTBACK), 2019 року випуску, сірого кольору, номер кузову НОМЕР_1 . стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 1/2 частини доходу від здійснення підприємницької діяльності фізичною особою-суб`єктом підприємницької ОСОБА_1 в період з травня 2021 року по жовтень 2021 року в сумі 661 354,55 грн. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 17 березня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено частково: визнано в порядку поділу майна подружжя за ОСОБА_3 право власності на 41,17% квартири АДРЕСА_1 та за ОСОБА_1 право власності на 58,83% квартири АДРЕСА_1 ; визнано майнові права на квартиру АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю ОСОБА_3 до ОСОБА_1 ; визнано в порядку поділу майна подружжя за ОСОБА_3 майнові права на 1/2 частини квартири АДРЕСА_2 та за ОСОБА_1 майнові права на 1/2 частини квартири АДРЕСА_2 ; стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 304 150,00 гривень в рахунок грошової компенсації 1/2 частини вартості автомобіля SUBARU OUTBACK, 2019 року випуску, сірого кольору, номер кузову НОМЕР_1 ; в іншій частині позову ОСОБА_3 відмолено; вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що: сторони перебували у шлюбі, зареєстрованому 29 вересня 2012 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану Ірпінського міського управління юстиції у Київській області. Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 15 серпня 2022 року шлюб між сторонами розірвано. Сторони у своїх заявах по суті спору визнають факт припинення шлюбних відносин у травні 2021 року. Як передбачено частиною першою статті 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників; статтею 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 57 СК України встановлено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка, є зокрема: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. За змістом статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18); згідно з частиною другою статті 61 СК України, об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу. Отже, заробітна плата та інші доходи не є особистими коштами одного з подружжя, а відповідачкою не було надано суду доказів існування домовленості між подружжям щодо встановлення іншого правового режиму заробітної плати та доходів кожного з подружжя, ніж визначено нормами законодавства. З урахуванням викладеного, суд вважав, що розмір заробітної плати (доходів) позивача, який, як вказувала відповідач, є меншим від її доходу, не спростовує режиму спільної сумісної власності подружжя на такий об`єкт, а також не впливає на визначення того, чи є спільною сумісною власність майно подружжя, придбане в тому числі за рахунок таких коштів. Наявні в матеріалах справи докази щодо придбання спірного майна не містять відомостей про те, що воно купується подружжям за особисті кошти відповідачки; у цій справі, заперечуючи проти позовних вимог, відповідачка стверджувала, що спірне майно було придбано за зароблені нею особисто кошти, на підтвердження чого надала відомості Державного реєстру фізичних осіб - платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків з 2012 по 2021 роки. Разом з тим, суд зазначив, що розмір заробітної плати (доходів) позивача, який, як вказувала відповідач, є меншим від її доходу, не спростовує режиму спільної сумісної власності подружжя на такий об`єкт, а також не впливає на визначення того, чи є спільною сумісною власність майно подружжя, придбане в тому числі за рахунок таких коштів. Суд при цьому, наявні в матеріалах справи докази щодо придбання спірного майна не містять відомостей про те, що воно купується подружжям за особисті кошти відповідачки; таким чином, суд першої інстанції зробив висновок про те, що майнові права на квартиру АДРЕСА_2 та автомобіль марки «Субару Аутбек» були придбані під час шлюбу, за кошти, які є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, тобто є їх спільним сумісним майном. Відповідачкою не спростована презумпція спільності права власності подружжя на вказані об`єкти; визначаючи частки кожного з подружжя у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 , суд зазначив, що 82,3386% квартири є спільним сумісним майном подружжя, що підлягає поділу на загальних підставах, при цьому частка відповідачки, що є особистою приватною власністю у спірній квартирі, становить 17,6614%. При цьому, суд вважав доведеним відповідачем, що кошти у сумі 123 600 грн, отримані від продажу належної їй на праві власності квартири були витрачені на придбання квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується також і незначним проміжком часу між продажем відповідачем квартири у м. Ірпінь та придбанням квартира АДРЕСА_1 ; досліджені під час судового розгляду обставини, письмові докази та показання свідків дають підстави для висновку, що автомобіль марки «Субару Аутбек» був придбаний під час шлюбу подружжя, за кошти, які є об`єктом права спільної сумісної власності. Під час розгляду справи встановлено, що під час шлюбу сторони придбали автомобіль Subaru Outback 2/5 4N CVT (номер кузову НОМЕР_1 ) і що відповідач розпорядилася зазначеним спільним майном подружжя на власний розсуд у вересні 2021 року, тобто у період коли сторони фактично припинили шлюбні відносини та не вели спільне господарство. Докази, що відчуження цього майна здійснювалося за згодою позивача, відповідач не надала, її доводи, що кошти від продажу автомобіля були використані на загальні потреби, які виникли під час сумісного проживання суд відхиляє, оскільки сторони визнають факт припинення шлюбних відносин у травні 2021 року, а отже кошти від продажу цього майна не могли бути використані в інтересах сім`ї, і відповідач не навела обставини і докази на підтвердження того, на які саме потреби були використані ці кошти. Тому позивач має право на грошову компенсацію половини вартості спірного транспортного засобу. Розмір компенсації за належну частку в майні, яке є спільною сумісною власністю подружжя та відчужене без згоди одного з них, слід визначати виходячи з вартості аналогічних транспортних засобів на час поділу майна. В обґрунтування вартості спірного автомобіля позивач надав звіт про незалежну оцінку майна, згідно з яким ринкова вартість транспортного засобу станом на 24 вересня 2021 року становить 608 300 грн. Відповідач на спростування розміру ринкової вартості автомобіля інших доказів суду не надала, не зверталася із клопотанням про призначення відповідної судової експертизи та не надала суду, зокрема, рецензії на вказаний звіт, а тому суд враховує вартість майна згідно з вказаним Звітом під час визначення належного розміру компенсації частини спільного майна колишнього подружжя. За викладених обставин та виходячи з рівності часток подружжя у спільному майні, суд дійшов висновку що на користь позивача підлягає стягненню грошова компенсація 1/2 частини вартості автомобіля, що становить 304 150 грн; з травня 2021 року сторони фактично припинили шлюбні відносини, а тому доходи відповідача від здійснення підприємницької діяльності у період травня 2021 року по жовтень 2021 року є її особистою власністю, а тому не підлягають поділу. Постановою Київського апеляційного суду від 07 травня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 березня 2023 року залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що: конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18); апеляційний суд зробив висновок про те, що суд першої інстанції з урахуванням досліджених під час судового розгляду обставин, письмових доказів та показань свідків, зробив вірний висновок про те, що майнові права на квартиру АДРЕСА_2 та автомобіль марки «Субару Аутбек» були придбані під час шлюбу подружжя, за кошти, які об`єктом права спільної сумісної власності, тобто є їх спільним сумісним майном; квартира АДРЕСА_1 , яка була придбана частково за рахунок проданої відповідачем 16 липня 2015 року за договором купівлі-продажу належної їй на праві власності квартири у будинку АДРЕСА_5 за 123 600,00 грн, які були цілком витрачені на придбання квартири АДРЕСА_1 . Тому з урахуванням зазначених встановлених судом першої інстанції обставин, суд визначаючи частки кожного з подружжя у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 вірно визначив, що 82,3386% квартири є спільним сумісним майном подружжя, що підлягає поділу на загальних підставах, а частка відповідачки, що є особистою приватною власністю у спірній квартирі становить 17,6614%. Таким чином суд першої інстанції вирішуючи питання про поділ спільного майна подружжя, а саме квартири за адресою: АДРЕСА_1 , вірно визнав відповідачкою 58,83%, а за позивачем - право власності на 41,17%; щодо грошової компенсації половини вартості автомобіля Subaru Outback 2/5 4N CVT (номер кузову НОМЕР_1 ), яким ОСОБА_1 розпорядилася на власний розсуд у вересні 2021 року, у період коли сторони фактично припинили шлюбні відносини та не вели спільне господарство, колегія суддів зазначила, що матеріали справи не містять доказів того, що відчуження автомобіля здійснювалося за згодою позивача. Доказів витрат коштів від продажу автомобіля на спільні потреби подружжя матеріали справи не містять. Крім того рішення суду про розірвання шлюбу було встановлено, що сторони припинили шлюбні відносини у травні 2021 року, а тому не могли бути використані в інтересах сім`ї; щодо спірності оцінки вартості автомобіля, колегія суддів зазначила наступне. В обґрунтування вартості спірного автомобіля позивач надав звіт про незалежну оцінку майна, згідно з яким ринкова вартість транспортного засобу станом на 24 вересня 2021 року становить 608 300,00 гривень. Відповідач на спростування розміру ринкової вартості автомобіля доказів суду не надала, не зверталася із клопотанням про призначення відповідної судової експертизи. Також не надала суду рецензії на вказаний звіт, а тому суд першої інстанції вірно врахував вартість автомобіля згідно зі звітом. З огляду на викладене, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про те, що позивач має право на грошову компенсацію половини вартості спірного транспортного засобу. ОСОБА_1 03 червня 2024 року засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 березня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 травня 2024 рок (повне судове рішення складено 08 травня 2024 року). Ухвалою Верховного Суду від 24 червня 2024 року касаційну скаргу залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків. 22 липня 2024 року судді-доповідачу передано матеріали на усунення недоліків, які подано ОСОБА_1 на виконання ухвали Верховного Суду від 24 червня 2024 року, а саме уточнену касаційну скаргу, у якій вона просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог і ухвалити у цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема, у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» № 11 від 21 грудня 2007 року. Касаційна скарга підлягає поверненню у цій частині з таких мотивів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. У пункті 5 частини другої статті 392 ЦПК України передбачено, що у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав). У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні. У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду. Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року). Касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку (пункт 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України). Про повернення касаційної скарги постановляється ухвала (частина шоста статті 393 ЦПК України). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року в справі № 233/3676/19 (провадження № 14-65 цс 20) вказано, що: «29. Зміни до процесуального законодавства щодо обов`язкового врахування висновків ВСУ щодо застосування норм права при розгляді інших справ були запроваджені Законом України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон про судоустрій 2010 року), який, за винятком окремих його положень, набрав чинності 03 серпня 2010 року.

30. Власне частина п`ята статті 13 Закону про судоустрій 2010 року передбачала, що висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах ВСУ, враховуються іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках ВСУ, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

31. У частині цивільної юрисдикції відповідні норми набрали чинності разом з початком роботи Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ), який на виконання пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Закону про судоустрій 2010 року та відповідно до Указу Президента України від 12 серпня 2010 року № 810/2010 «Про Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ» розпочав свою діяльність 1 листопада 2010 року.

32. Відповідно до пункту 2 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Закону про судоустрій 2010 року касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у кримінальних і цивільних справах, подані до ВСУ до 15 жовтня 2010 року включно і призначені (прийняті) ним до касаційного розгляду, розглядаються ВСУ в порядку та в межах повноважень, що діяли до набрання чинності цим Законом, до завершення розгляду таких скарг, але не пізніш як до 1 листопада 2011 року. Касаційні скарги (подання), не розглянуті ВСУ до 1 листопада 2011 року включно, передаються ним до ВССУ, про що постановляється ухвала. Розгляд ВССУ таких справ починається спочатку.

33. Таким чином, висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах ВСУ в цивільних справах, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права, коли вони висловлені ВСУ після набрання чинності Законом про судоустрій 2010 року за результатами перегляду судових рішень ВССУ з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм права чи невідповідності судового рішення ВССУ викладеному в постанові ВСУ висновку щодо норм права, або ж за результатами перегляду судових рішень у цивільних справах з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом.

34. Отже, правова позиція, викладена в ухвалі ВСУ від 28 березня 2007 року у справі з провадженням № 6-7167сво06, яка хоча і висловлена ВСУ в порядку перегляду у зв`язку з винятковими обставинами, не була на момент розгляду цієї справи обов`язковою для врахування правовою позицією ВСУ, викладеною у постанові ВСУ. Така правова позиція може бути свідченням практики ВСУ, однак не створює для суду процесуального обов`язку щодо її врахування чи необхідності відступу від неї.

35. У Великої Палати Верховного Суду відсутні підстави для вирішення питання відступу від відповідних висновків, викладених у загаданій ухвалі ВСУ. Аналогічне стосується й інших ухвал ВСУ, постановлених як в порядку касаційного провадження (індекси «кс», «ск», «св») так і в порядку перегляду у зв`язку з винятковими обставинами ухвал суду касаційної інстанції (індекс «сво»)». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначено, що: «85.1. Лише за Законом України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів», який набрав чинності 3 серпня 2010 року, висновки Верховного Суду України стали обов`язковими для врахування судами (частина п`ята статті 13 вказаного Закону). 85.2. Такі висновки Верховний Суд України формулював не в ухвалах, а у постановах, прийнятих після набрання чинності зазначеним Законом за результатами перегляду судових рішень Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з підстав (а) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм права, (б) невідповідності судового рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування норм права, (в) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом. 85.3. Отже, висновок Верховного Суду України, сформульований в ухвалі від 28 березня 2007 року у справі № 6-7167сво06, не є прикладом висновку щодо застосування норми права, який суди мають ураховувати під час вирішення справ (аналогічний висновок Велика Палата Верховного Суду сформулювала у постанові від 1 вересня 2020 року у справі № 233/3676/19 (пункти 29-35))». Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» № 11 від 21 грудня 2007 року не є постановою Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах. Тому посилання на постанову Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» № 11 від 21 грудня 2007 року не може бути підставою касаційного оскарження судового рішення і згідно пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України, касаційна скарга у цій частині підлягає поверненню. Керуючись статтями 260, 389, 392, 393 ЦПК України,

УХВАЛИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 березня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 травня 2024 року в частині посилання у касаційній скарзі на постанову Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» № 11 від 21 грудня 2007 року повернути. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Суддя В. І. Крат