Постанова 4855 № 620/8028/23

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 620/8028/23 Суддя (судді) першої інстанції: Бородавкіна С.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 червня 2024 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді Кучми А.Ю., суддів Безименної Н.В., Бєлової Л.В. розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 20 липня 2023 року (м. Чернігів, дата складання повного тексту - 20.07.2023) у справі за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,- В С Т А Н О В И Л А : ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 , в якому просить: - визнати протиправною бездіяльність в/ч НОМЕР_3 щодо ненарахування та невиплати йому середнього заробітку за весь час затримки належних при звільненні грошових сум по день фактичного розрахунку: 29.08.2021 по 24.05.2023 включно; - зобов`язати відповідачів нарахувати та виплатити йому середній заробіток за час затримки належних при звільненні грошових сум по день фактичного розрахунку: 29.08.2021 по 24.05.2023 включно, обчислений відповідно до статті 117 КЗпП України та постанови КМУ від 08.02.1995 №100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати». Позовні вимоги обґрунтовано тим, що непроведення відповідачем своєчасного розрахунку при звільненні зі служби відповідно до вимог КЗпП України є підставою для виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 20 липня 2023 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 щодо проведення з ОСОБА_1 повного розрахунку у день звільнення із служби. Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 48 180,10 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись з судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове рішення, яким відмовити у задоволення позовних вимог повністю. Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного з`ясування усіх фактичних обставин у справі. Апелянт наголошує, що положення ст. 117 КЗпП України не поширюються на правовідносини, які виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати, а відтак стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є безпідставним. Також вказує на невірний розрахунок заявленої до відшкодування суми. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду - зміні в мотивувальній частині. Згідно з ч.4 статті 317 КАС України, зміна судового рішення може полягати в доповнені або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, позивач в період з 05.11.2015 по 28.08.2021 перебував на військовій службі у в/ч НОМЕР_1 (а.с. 16, 17). Фінансування та виплата грошового забезпечення військовослужбовцям в/ч НОМЕР_1 здійснювалась в/ч НОМЕР_2 . Під час звільнення з військової служби позивачу не були в повному обсязі виплачені належні йому при звільненні суми, а саме індексація грошового забезпечення, у зв`язку із чим позивач звернувся до суду з відповідним адміністративним позовом. Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 11.08.2022 по справі №620/19304/21 (з урахуванням постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 20.02.2023), зобов`язано в/ч НОМЕР_1 та в/ч НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період проходження військової служби, з урахуванням виплачених сум. 24.05.2023 на виконання вищевказаного судового рішення в/ч НОМЕР_2 проведено перерахунок та виплату позивачу відповідних коштів, що підтверджується наявними у матеріалах справи доказами (а.с. 20). Позивач вважаючи, що відповідач зобов`язаний виплатити йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, звернувся з даним адміністративним позовом до суду. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходи з того, що всі суми, належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі ж невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XII). Частиною першою статті 9 Закону № 2011-ХІІ обумовлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Частиною другою вказаної статті встановлено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 затверджений Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати (далі - Порядок № 159). Пунктами 1-3 Порядку № 159 передбачено, що дія цього Порядку поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року. Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний у день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Згідно з правилами, встановленими частиною першою статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. З матеріалів справи вбачається, що судовим рішенням установлено, що при звільненні з військової служби відповідач не здійснив усіх належних позивачу виплат, а саме індексації грошового забезпечення. Правовідносини з приводу грошового забезпечення військовослужбовців регулюються низкою спеціальних актів, а саме: Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», постанова Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2007 року № 1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу», постанова Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2010 року № 889 «Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, Національної гвардії, Служби зовнішньої розвідки та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій». Водночас указані акти не містять норм щодо регулювання виплати звільненому військовослужбовцю середнього заробітку у зв`язку із затримкою з вини роботодавця всіх належних йому виплат при звільненні. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників. Таким чином, за загальним правилом норми спеціального законодавства є пріоритетними. Тобто, норми КЗпП України підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини. Слід зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці. Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. У той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України. Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми, спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними відповідно до законодавства всіх виплат у день звільнення та водночас стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку з працівником. Ураховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, колегія суддів приходить до висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення військовослужбовців. Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладений у постановах Верховного Суду від 31 травня 2018 року у справі № 823/1023/16, від 30 січня 2019 року у справі № 807/3664/14, від 26 червня 2019 року у справі № 826/15235/16. За наслідком розгляду справи № 821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду сформулювала такі висновки: - умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку; - під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо); - аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно; - оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. Відповідно до статті 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. Із системного тлумачення положень частин першої та другої статті 117 КЗпП України можна дійти висновку, що частина перша цієї статті стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишніми працівниками, а частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору. Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення. Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. Відповідна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року № 810/451/17. Також судом апеляційної інстанції враховано правову позицію викладену у поставах Верховного Суду від 28 січня 2021 року у справі № 520/5559/2020, від 28 січня 2021 року у справі № 240/11214/19. У даному випадку, на переконання судової колегії, вина відповідача полягала у тому, що останнім при проведенні розрахунку з позивачем при звільненні не було вірно обчислено грошове забезпечення позивача, у зв`язку з протиправним, як встановлено рішенням суду у справі №620/19304/21, ненарахуванням та невиплатою останньому індексації грошового забезпечення. При цьому правову позицію щодо юридичної природи відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України та щодо застосування статті 233 КЗпП України до спорів про його стягнення, ініційованих колишніми публічними службовцями, зокрема військовослужбовцями, Велика Палата Верховного Суду висловила у постанові від 30.01.2019 у справі № 910/4518/16, з якої вбачається, що за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП України та статей 1, 2 Закону України «Про оплату праці» від 24.03.1995 № 108/95-ВР середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати. Отже, передбачене статтею 117 КЗпП України відшкодування не є заробітною платою (грошовим забезпеченням). Окрім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 зазначила, що під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Разом з тим, в силу ч.2 ст.117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Отже, наявність спору про розміри належних звільненому працівникові сум є обов`язковою умовою для застосування ст.117 КЗпП України та виплати звільненому працівнику середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Підставою для виплати передбаченого ст.117 КЗпП України відшкодування відповідно до ч.2 цієї статті є: нарахування сум належних працівникові при звільнені; незгода працівника з нарахованими/ненарахованими сумами, що стало підставою для виникнення трудового спору, який вирішився на користь працівника. Незгода працівника з розміром належних до виплати при звільненні сум повинна мати активні прояви шляхом звернення до роботодавця або безпосередньо до суду. Це звернення повинно бути здійснене відразу після виплати цих сум чи ознайомленні з їхнім розміром або принаймні у достатньо стислі строки. Такі дії будуть свідчити про наявність спору щодо розміру належних йому сум при звільненні. З матеріалів справи вбачається, що рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 11.08.2022 по справі №620/19304/21 (з урахуванням постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 20.02.2023), зобов`язано в/ч НОМЕР_1 та в/ч НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період проходження військової служби, з урахуванням виплачених сум. На виконання вищезазначеного рішення відповідач 24.05.2023 виплатив позивачу відповідні кошти, в сумі 41 864,87 грн. Отже, остаточний розрахунок при звільненні позивача був здійснений відповідачем лише 24.05.2023. Суд першої інстанції виходив з того, що період затримки розрахунку при звільненні зі служби визначається як проміжок часу між днем звільнення позивача (28.08.2021) та днем проведення виплати усіх належних їй за місцем служби коштів (24.05.2023). При розрахунку суми середнього заробітку за час затримки виплати застосуванню підлягає Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100. Згідно із довідкою в/ч НОМЕР_2 від 03.07.2023 №828 грошове забезпечення позивача два останні місяці перед звільненням становило 15 721,40 грн. Середньоденна заробітна плата - 266,65 грн (а.с. 46). За період з дня виключення позивача зі списків особового складу по день остаточного розрахунку минуло 634 дні. Розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зі служби, обчислений за правилами статті 117 КЗпП України, дорівнює 169 056,10 грн (266,65 х 634 дні). Затримка у здійсненні виплати всіх належних позивачу сум була зумовлена наявністю спору між сторонами цієї справи щодо наявності правових підстав для індексації грошового забезпечення. Право позивача на отримання такої компенсації було підтверджене рішеннями судів. Фактична виплата коштів здійснена 24.05.2023. Також суд враховує, що адміністративний позов у справі №620/19304/21 був поданий позивачем у грудні 2021 року, а судове рішення за підсумками вирішення спору ухвалене 20.02.2023 (дата постанови суду апеляційної інстанції). Крім того, період затримки виплати відповідних сум частково співпадає з періодом, протягом якого позивач не вживав заходів для захисту свого права на отримання індексації грошового забезпечення (з серпня 2021 року до грудня 2021 року). Таким чином, викладені обставини свідчать, що спір щодо невиплаченої індексації грошового забезпечення при звільненні виник після звільнення позивача в розумний строк без зайвих зволікань. Із загальної суми коштів, які могли б належати до виплати позивачу при звільненні, сума коштів, виплачених за рішенням суду становить 28,5%. За таких обставин з метою дотримання справедливого балансу між правами та інтересами сторін цієї справи, суд першої інстанції дійшов до висновку про стягнення на користь позивача із в/ч НОМЕР_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 48 180,10 грн (28,5% від 169 056,10). Питання можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, неодноразово досліджувалося Великою Палатою Верховного Суду та Верховним Судом. Велика Палата Верховного Суду 26 червня 2019 року прийняла постанову в справі №761/9584/15-ц, у якій відступила від частини висновків Верховного Суду України, сформульованих у постанові від 27 квітня 2016 року в справі за провадженням №6-113цс16. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду констатувала, що закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. Разом із тим, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. За висновками, зробленими Великою Палатою Верховного Суду, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми. Суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівникові при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Відповідний підхід застосований Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 листопада 2020 року в справі №480/3105/19, у якій, з-поміж іншого, зазначено, що синтаксичний розбір текстуального змісту статті 117 КЗпП України дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми. Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, проте за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку. Разом із тим, колегія суддів звертає увагу, що Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» текст статті 117 КЗпП України викладено в такій редакції: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті». Закон України № 2352-ІХ та відповідно і нова редакція статті 117 КЗпП України набрали чинності з 19 липня 2022 року. Позивачу при звільненні та виключенні з 28 серпня 2021 року зі списків особового складу військової частини не було виплачено індексацію грошового забезпечення. Таку компенсацію присуджено судовим рішенням у справі № 620/19304/21, яке набрало законної сили та на виконання якого 24 травня 2023 року відповідачем перераховано на картковий рахунок позивача 41 864,87 грн. Отже, у цих правовідносинах спірним періодом є 28 серпня 2021 року - 24 травня 2023 року. Відповідно до статті 117 КЗпП України, у чинній редакції, згідно з Законом № 2352-ІХ, час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями. Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15 викладено щодо приписів статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2352-ІХ. Наведений у цій постанові підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки на той час стаття 117 КЗпП України не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні. Тому стягнення середнього заробітку у цій справі умовно варто поділити на дві частини: до набрання чинності нової редакції статті 117 КЗпП України і після цього. Період з 28 серпня 2021 року до 19 липня 2022 року (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України яка не обмежувала строком виплати у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату. Проте, період з 19 липня 2022 року до 24 травня 2023 року регулюється вже чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15 недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин. Аналогічний висновок висловлено у постановах Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі №560/11489/22, від 30 листопада 2023 року у справі №380/19103/22, від 29 січня 2024 року у справі №560/9586/22, від 29 лютого 2024 року у справі № 460/42448/22. У межах цієї справи належить враховувати норми статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року, а на їх виконання підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат. А також належить враховувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України щодо періоду з 19 липня 2022 року, яким законодавець обмежив виплату шістьма місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові. Таким чином, колегія суддів дійшла до висновку, що за період з 28 серпня 2021 року по 18 липня 2022 року розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зі служби, обчислений за правилами статті 117 КЗпП України, дорівнює 86661,25 грн (266,65 х 325 дні); за період з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року (враховуючи законодавче обмеження виплати шістьма місяцями) розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зі служби, обчислений за правилами статті 117 КЗпП України, дорівнює 49 330,25 грн (266,65 х 185 дні). Тобто загальний розмір заборгованості відповідача становить 135 991,50 грн (86 661,25 + 49 330,25). Із загальної суми коштів, які могли б належати до виплати позивачу при звільненні, сума коштів, виплачених за рішенням суду (41 864,87 грн) становить 30,8%. Застосовуючи принцип співмірності (до періоду з 28 серпня 2021 року по 18 липня 2022 року), колегія суддів дійшла до висновку, що заробіток за час вимушеного прогулу має становити в сумі 26 691,67 грн (30,8% від 86 661,25 грн). При цьому, враховуючи вищевикладену практику Верховного Суду (без застосування принципу співмірності) за період з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року заробіток за час вимушеного прогулу має становити в сумі 49 330,25 грн. Враховуючи вищевикладене, загальна заборгованість відповідача має становити 76 021,92 грн. Зазначені обставини спростовують доводи апелянта щодо наявності підстав для зменшення розміру відшкодування, який був обрахований судом першої інстанції. Разом із тим, колегія суддів звертає увагу, що відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Враховуючи, що рішення суду першої інстанції не оскаржувалось позивачем в частині розміру стягнутого на його користь середнього заробітку за час затримки належних при звільненні грошових сум по день фактичного розрахунку, в цій частині судове рішення не переглядається судом апеляційної інстанції. Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя . Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. У зв`язку з викладеним, колегія суддів доходить висновку про необхідність частково задовольнити апеляційну скаргу. Керуючись ст. ст. 242, 243, 251, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів - П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 - задовольнити частково. Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 20 липня 2023 року - змінити в мотивувальній частині. В іншій частині рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 20 липня 2023 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328, 329 КАС України. Повний текст постанови виготовлено 27.06.2024. Головуючий суддя: А.Ю. Кучма Н.В. Безименна Л.В. Бєлова