Постанова Київський апеляційний суд № 758/5737/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Апеляційне провадження Доповідач- Ратнікова В.М. № 22-ц/824/11842/2024 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И м. Київ Справа № 758/5737/23 10 червня 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Ратнікової В.М. суддів - Борисової О.В. - Кирилюк Г.М. при секретарі - Уляницькій М.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 адвоката Бабенка Юрія Сергійовича на рішення Подільського районного суду міста Києва від 01 квітня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Ковбасюк О.О., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу,- в с т а н о в и в: У травні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Позовні вимоги обгрунтовував тим, що з літа 2017 року він та відповідачка проживали разом у квартирі, яка знаходиться у приватній власності позивача, за адресою АДРЕСА_1 . У вересні 2017 року він зробив відповідачці пропозицію одружитися, на що отримав позитивну відповідь. Після цього вони почали планувати святкування весілля, яке запланували на літо 2018 року. Протягом цього часу він та відповідачка проживали разом, їздили на спільні відпочинки щонайменше 3-4 рази на рік, зокрема, у 2018 році разом відпочивали у Буковелі, пізніше - провели 3 тижні у Таїланді. Спільний відпочинок оплачував він, оскільки завжди працював та мав офіційний заробіток, натомість відповідачка не працювала, доходів не отримувала. Сторони жили за рахунок його коштів, які фактично стали їхнім спільним бюджетом. При цьому сторони фактично перебували у шлюбних відносинах, оскільки проживали однією сім`єю, вели спільне господарство та побут, мали спільний бюджет, мали взаємні права та обов`язки. Також спільне проживання, проведення вільного часу разом, спільний відпочинок та романтичні, фактично сімейні відносини між сторонами підтверджують публікації відповідачки у соціальній мережі Instagram за період з грудня 2017 року по травень 2018. Це свідчить про те, що ще до укладення шлюбу відповідачка вважала себе дружиною позивача, сприймала їхні стосунки як шлюбні, а їхній союз - сім`єю. 02 червня 2018 року він та відповідачка уклали шлюб, зареєстрований Печерським районним у місті Києві відділом РАЦС ГТУЮ у м. Києві, актовий запис №1109. Зазначав, що до офіційної реєстрації шлюбу 05 березня 2018 року вони за спільні кошти придбали нову квартиру за адресою АДРЕСА_2 , у якій почали робити ремонт. Договір купівлі-продажу укладався від імені відповідачки, право власності також було оформлено на неї. У договорі адресою свого місця проживання відповідачка зазначила АДРЕСА_1 , тобто, квартиру, яка належить йому. Відповідачка сама визнає та не заперечує факт того, що квартира позивача була місцем її постійного проживання. Він вкладав у нову квартиру великі кошти, займався ремонтом, купівлею меблів, тощо, незважаючи на те, що квартира оформлена на відповідачку. Він був готовий вкладати у неї величезні кошти, купувати майно в інтересах сім`ї для облаштування комфортного сімейного життя. Сумарно ним було вкладено у нову квартиру близько 100 000 доларів США. Це також є підтвердженням того, що сторони вели спільне господарство та побут, мали спільний бюджет. Доказом того, що він займався ремонтом у придбаній квартирі, замовляв та оплачував меблі, побутову техніку, підписував договори та акти-прийому передачі послуг, оплачував усе необхідне для ремонту, є численні квитанції, видаткові накладні, акти прийому-передачі послуг, договори на виготовлення та постачання продукції, укладені від його імені, специфікації, тощо. Це свідчить про те, що квартира була придбана спільно сторонами для подальшого сімейного життя у ній. Проте, з часом у сторін склались різні погляди на подальше спільне життя, внаслідок чого їхні сімейні стосунки припинились. На час звернення з вказаним позовом до суду у провадженні Подільського районного суду міста Києва перебувала справа №758/3341/23 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу. 15 березня 2023 року відповідачка без його згоди та відома продала квартиру, розташовану за адресою АДРЕСА_2 . Посилаючись на те, що у майбутньому між сторонами може виникнути майновий спір щодо компенсації коштів за продаж без його згоди спільної квартири, позивач ОСОБА_1 просив суд встановити факт спільного проживання з відповідачкою у період з вересня 2017 року по 01 червня 2018 року. Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 01 квітня 2024 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу залишено без задоволення. Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Бабенко Юрій Сергійович подав апеляційну скаргу, в якій за результатом апеляційного перегляду справи просить скасувати рішення Подільського районного суду міста Києва від 01 квітня 2024 року та ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити, встановити факт спільного проживання однією сім`єю ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) та ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) у період з вересня 2017 року по 01 червня 2018 року. В обґрунтування змісту вимог апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення допустив неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недостатньо дослідив докази та не надав їм належну оцінку, що призвело до неправильного застосування норм матеріального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд не оцінив і не з`ясував усіх обставин, на які сторона позивача посилалась в обгрунтування своїх вимог. Зазначає, що усі свідки підтвердили, що сторони проживали однією сім`єю ще до укладання офіційного шлюбу, з моменту, коли вони почали проживати разом. Відповідачка переїхала до позивача разом зі своїм сином, що свідчить про те, що фактично вони були сім`єю. Сторін завжди бачили всюди разом. На переконання сторони позивача, виховання дітей, планування ремонту, спільна купівля квартири, постійне проживання там позивача, відповідачки та її сина, спільний відпочинок та дозвілля, участь позивача у вихованні та житті сина відповідачки, прийняття спільних сімейних рішень - все це є ознаками фактичних шлюбних відносин та знайшло своє підтвердження у показах свідків. Стосунки сторін у справі були саме сімейними ще з 2017 року, а тому їх відносини логічним чином розвинулися до укладення офіційного шлюбу в 2018 році. 05 березня 2018 року сторони у справі за спільні кошти придбали нову квартиру за адресою: АДРЕСА_2 (що знаходиться у тому ж житловому комплексі, що й квартира Позивача), адже планували своє майбутнє втрьох, хотіли покращувати житлові умови, щоб і їм, і дитині був забезпечений повний комфорт. Тому придбали разом більшу квартиру. Крім цього, позивачем було надано і інші підтвердження ведення спільного господарства з відповідачкою - це здійснення у спільній квартирі ремонту, яким повністю займався та оплачував він, підтвердження відповідного доходу у позивача. Однак, суд першої інстанції не надав оцінку цим обставинам та доказам, повністю проігнорувавши їх, та, відмовляючи у задоволенні позову, виходив тільки з показань свідків, що, на думку сторони позивача,призвело до неправильного застосування норм матеріального права. У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Ковальчук Вікторія Леонідівна просить апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення, а рішення Подільського районного суду міста Києва від 01 квітня 2024 року - без змін. Зазначає, що показання свідків та спільні фотографії не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу. Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду: від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16, від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц, від 11 грудня 2019 року в справі № 712/14547/16-ц, від 24 січня 2020 року в справі № 490/10757/16-ц, від 08 грудня 2021 року у справі № 531/295/19. Твердження позивача (апелянта) про спільне придбання до реєстрації шлюбу, а саме- 05 березня 2018 року, квартири АДРЕСА_3 не знайшли свого підтвердження матеріалами справи. Зазначена квартира придбана до укладення шлюбу між сторонами, а саме - 05 березня 2018 року за особисті кошти відповідача ОСОБА_2 , отримані від продажу її особистого майна, зареєстрованого в рф, з метою придбання нерухомості у місті Києві (докази наявні в матеріалах справи). Доказів оплати ОСОБА_1 за рахунок власних коштів товарів, послуг чи ремонту і облаштування вказаної квартири у період до укладення шлюбу позивачем не надано, як і не підтверджено наявність доходу у період з вересня 2017 року до 01 червня 2018 року в розмірі, зазначеному позивачем. Стосовно аргументів апеляційної скарги про проживання відповідача разом зі своїм сином у квартирі позивача за адресою: АДРЕСА_1 , сторона відповідача зазначає, що ОСОБА_2 до червня 2018 року багато часу проводила на території України, однак не мала постійного місця проживання у цій квартирі, і до реєстрації шлюбу мешкала у ній за домовленістю з позивачем у періоди, коли приїжджала з Москви до Києва. Вказані обставини підтверджуються інформацією Державної прикордонної служби України про перетинання ОСОБА_2 державного кордону України за періоди з 01.01.2017 року по 31.12.2018року, з 01.01.2019року по 26.06.2023 року та інформацією Відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про реєстрацію місця проживання відповідачки за вказаний період (наявна в матеріалах справи). Твердження позивача про «виконання обов`язків батька, пошук школи» сторона відповідача вважає не доведеними належними доказами, які зводяться лише до його голослівних заяв. Отже, суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, правильно виходив із того, що надані позивачем докази та покази свідків не підтверджують факт спільного проживання сторін у період з вересня 2017 року до червня 2018 року, ведення ними спільного господарства та спільного бюджету, а також виникнення між ними відносин, притаманних сім?ї, взаємних прав і обов?язків, у зв`язку з чим дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову. В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 адвокат Бабенко Юрій Сергійович повніситю підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити. Відповідачка ОСОБА_2 та її представники адвокати Ковальчук Вікторія Леонідівна та ОСОБА_3 в судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечували та просили оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення учасників справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вивчивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга представника позивача ОСОБА_1 адвоката Бабенка Юрія Сергійовича підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Судом встановлено, що ОСОБА_1 є власником квартири за адресою АДРЕСА_1 , яка належить йому на підставі свідоцтва про право власності, виданого 27.12.2012 року Головним управлінням житлового забезпечення Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на підставі наказу №2114-С/КІ від 25.12.2012 року. 05.03.2018 року між ТОВ «Компанія з управління активами «Авалон» та ОСОБА_4 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пелих Ю.В., зареєстрований в реєстрі за №360. Право власності на вказану квартиру було зареєстроване за ОСОБА_4 05.03.2018 року, що підтверджується наявною в матеріалах копією вказаного договору та інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №330151384 від 25.04.2023 року. 02.06.2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 Печерським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві було зареєстровано шлюб, про що складено актовий запис №1109, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_3 .Після реєстрації шлюбу ОСОБА_4 змінила прізвище на ОСОБА_4 . 15.03.2023 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 було укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бишевець О.В., зареєстрованого в реєстрі за №359. Згідно умов вказаного договору ОСОБА_8 продала, ОСОБА_7 придбала квартиру АДРЕСА_4 . Судом також встановлено, що у провадженні Подільського районного суду міста Києва перебувала справа №758/3341/23 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу. 01 червня 2023 рокуПодільським районним судом міста Києваухвалено рішення про розірванння шлюбу між ОСОБА_9 та ОСОБА_10 . Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд першої інстанції вказав на те, що позивачем не підтверджено належними та допустимими доказами факт його спільного проживання з відповідачкою у період з вересня 2017 року по 01 червня 2018 року. Судом не встановлено, що сторони мали стосунки, притаманні подружжю, зокрема, що у вказаний період вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, проживали разом як одна сім`я та мали взаємні права та обов`язки, які притаманні подружжю. Суд апеляційної інстанції не в повній мірі погоджується з такими висновками суду першої інстанції, п з огляду на наступне. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону в повній мірі рішення Подільського районного суду міста Києва від 01 квітня 2024 року не відповідає. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19). Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23). Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням статей 55, 124 Конституцій України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право саме на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Верховний Суд вже неодноразово наголошував на тому, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17), тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу (див. висновки у пунктах 72. - 76. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц). Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника, і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з погляду на вимоги статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом. Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Проте засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75. рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05.04.2005). Водночас, ефективність позовної вимоги має оцінюватися, виходячи з обставин справи та залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії). Отже, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам. Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника. Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що зазвичай, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункти 5.5., 5.6. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16). Інакше кажучи - це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (пункт 14. постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі №310/11024/15-ц). Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібну правову позицію сформульовано, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі №48/340, від 22.10.2019 у справі № 923/876/16 та інших. Застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Аналогічні висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (пункт 52. постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, пункт 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 06.04.2021 у справі №910/10011/19). Судом встановлено, позивачем в позовній заяві не заперечується, що підставою для звернення з позовом у цій справі став факт відчудження ОСОБА_6 квартири АДРЕСА_4 , яка, на переконання позивача, придбана в період спільного проживання його та відповідачки без реєстрації шлюбу, спільно сторонами для подальшого сімейного життя у ній. Оскільки у майбутньому між сторонами може виникнути майновий спір щодо компенсації коштів за продаж відповідакою без його згоди спільної квартири, позивач ОСОБА_1 просив суд встановити факт спільного проживання з відповідачкою у період з вересня 2017 року по 01 червня 2018 року. Поряд з цим, Велика Палата Верховного Судуу постанові від 23 січня 2024 року по справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20) висловила правову позицію про те, що особа, яка вважає себе власником майна (або його частини), може здійснити захист свого цивільного права, обґрунтувавши в позові підставу позовних вимог про поділ майна тим, що воно набуте за час спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю. Позовні вимоги про поділ майна, що належить сторонам на праві спільної сумісної власності є ефективним способом захисту прав, здатним справедливо та без занадто обтяжливих для сторін судових процедур вирішити цивільну справу. Заявлення у таких справах позовного провадження окремої вимоги про встановлення факту спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю без реєстрації шлюбу не здатне забезпечити захист прав власника. У справах позовного провадження факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов`язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов`язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК). Велика Палата Верховного Суду також зазначає, що вимога про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу може бути вирішена в порядку окремого судового непозовного цивільного судочинства, що передбачено розділом IV ЦПК України, у випадку, якщо між сторонами не існує спору. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовної вимоги про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справі позовного провадження про поділ майна подружжя є помилковими, у задоволенні позову в цій частині слід відмовити. Обґрунтування позиції суду щодо підтвердження чи спростування факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справах позовного провадження має бути наведено у мотивувальній частині рішення. У ній, зокрема, мають бути зазначені фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини. В резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи. Враховуючи викладене вище, колегія суддів приходить до висновку про те, що оскільки ОСОБА_1 обрано неефективний спосіб захисту шляхом пред?явлення позову про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, то вказані обставини є самостійною підставою для відмови в позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Колегія суддів, звертає увагу позивача на те, що він може здійснити захист свого цивільного права, обґрунтувавши в позові підставу позовних вимог про поділ майна тим, що воно набуте за час спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю. Позовні вимоги про поділ майна, що належить сторонам на праві спільної сумісної власності є ефективним способом захисту прав, здатним справедливо та без занадто обтяжливих для сторін судових процедур вирішити цивільну справу. За приписами ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. З огляду на встановлені фактичні обставни справи та досліджені докази, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Бабенка Юрія Сергійовича слід задовольнити частково, рішення Подільського районного суду міста Києва від 01 квітня 2024 року змінити, виклавши мотивувальну частину рішення суду в редакції цієї постанови. Згідно з частиною 13 статті 141, підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування та ухвалення нового рішення або зміни судового рішення, щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки за результатами апеляційного перегляду змінено рішення Подільського районного суду міста Києва від 01 квітня 2024 року в частині мотивації відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, то розподіл судових витрат судом апеляційної інстанції не здійснюється. Керуючись ст.ст. 15, 16 ЦК України, ст.ст. 263, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Бабенка Юрія Сергійовича задовольнити частково. Рішення Подільського районного суду міста Києва від 01 квітня 2024 року змінити, виклавши мотивувальну частину рішення суду в редакції цієї постанови. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови. Головуючий Судді: