Постанова Харківський апеляційний суд № 623/3462/19

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А Іменем України 18 червня 2024 року м. Харків справа № 623/3462/19 провадження № 22-ц/818/1644/24 Харківський апеляційний суд у складі: Головуючого: Маміної О.В. суддів: Пилипчук Н.П., Тичкової О.Ю., за участю секретаря: Сізонової О.О., учасники справи: позивач за основним позовом та відповідач за зустрічним позовом- ОСОБА_1 , відповідач за основним позовом та позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові в режимі відеоконференції цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном, шляхом виселення та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та визнання права власності за апеляційними скаргами представника ОСОБА_1 - адвоката Савіна Олега Сергійовича та ОСОБА_2 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 25 січня 2024 року, під головуванням судді Аркатової К.В., - в с т а н о в и в : У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення. У листопаді 2019 року ОСОБА_2 подав до суду зустрічну позовну заяву до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та визнання прав, в якій просив встановити факт спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з позивачем та визнати за ним право користування квартирою, та визнати квартиру об`єктом спільної сумісної власності з позивачем, в результаті чого, в порядку поділу визнати за ним право власності на 1/2 частину спірної квартири. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 25 січня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення відмовлено. У задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та визнання прав відмовлено. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Савін Олег Сергійович просить скасувати рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 25 січня 2024 року в частині відмови в задоволенні первісного позову та прийняти в цій частині нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити. В іншій частині рішення суду залишити без змін. Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права; зазначає, що відповідно до свідоцтва про право власності на квартиру № 591 від 14 липня 2005 року ОСОБА_1 є власником квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 . У вказаній вище квартирі мешкає без реєстрації колишній чоловік позивачки - ОСОБА_2 (відповідач), шлюб з яким розірвано 17 жовтня 2003 року. На теперішній час позивач не має можливості в повному обсязі користуватись власною квартирою, оскільки, там мешкає колишній чоловік, який не є співвласником квартири та не зареєстрований у вказаному приміщенні, однак судом першої інстанції проігноровано даний факт. В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 25 січня 2024 року в частині відмови в задоволенні зустрічного позову та прийняти в цій частині нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнити. В іншій частині рішення суду залишити без змін. Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права; зазначає, що шлюб між сторонами було розірвано 17 жовтня 2003 року. Вказує, що дане розірвання шлюбу мало фіктивний характер, це було потрібно для отримання ОСОБА_1 кредиту на купівлю квартири. Кошти на сплату кредиту за квартиру надавалися, як ним так і ОСОБА_1 . Весь цей час вони продовжували проживати однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Даний факт підтверджується тим, що після купівлі квартири у всіх довідках підприємств та установ було зазначено, що ОСОБА_2 проживає у зазначеній квартирі без реєстрації. Також вказує, що з 2015 року їх сумісне життя почало псуватися. Вважає, що судом першої інстанції безпідставно відмовлено у його позові. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню, враховуючи наступне. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог основного та зустрічного позовів, суд першої інстанції виходив з того, що відсутні підстави для виселення відповідача із належної позивачці на праві власності квартири за адресою: АДРЕСА_2 , оскільки відповідач проживає тривалий час у спірній квартирі. Доказів того, що відповідач чинить перешкоди позивачу у користуванні квартирою позивачем не надано та судом не встановлено. Також, ОСОБА_1 не надано доказів того, що у відповідача є інше житло придатне для проживання. З огляду на вищевикладене, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, суд першої інстанції прийшов до висновку про відсутність підстав для виселення відповідача із займаного житла. З матеріалів справи вбачається, що позивач володіє на праві власності квартирою АДРЕСА_2 на підставі рішення виконавчого комітету Ізюмської міської ради Харківської області про оформлення права власності № 0515 від 13 липня 2005 року. Шлюб з відповідачем (позивачем за зустрічним позовом) розірвано 17 жовтня 2003 року, тобто до набуття позивачем права власності на спірну квартиру. У зв`язку із зазначеним вище, суд першої інстанції не вбачав правових підстав для задоволення позовних вимог, викладених ОСОБА_2 в зустрічній позовній заяві. Такі висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи. Судом встановлено, що відповідно до свідоцтва про право власності на квартиру № 591 від 14 липня 2005 року ОСОБА_1 є власником квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 . У вказаній вище квартирі мешкає без реєстрації колишній чоловік позивача - ОСОБА_2 (відповідач). 17 жовтня 2003 року шлюб між сторонами розірвано. Факт розірвання шлюбу підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 від 17 жовтня 2003 року виданого відділом реєстрації актів громадянського стану Ізюмського міського управління юстиції у Харківській області. В обґрунтування вимог позовної заяви ОСОБА_1 посилалась на те, що відповідно до свідоцтва про право власності на квартиру № 591 від 14 липня 2005 року, ОСОБА_1 є власником квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 . У вказаній вище квартирі мешкає без реєстрації колишній чоловік позивача - ОСОБА_2 (відповідач), шлюб з яким розірвано 17 жовтня 2003 року. Факт розірвання шлюбу підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 від 17 жовтня 2003 року виданого відділом реєстрації актів громадянського стану Ізюмського міського управління юстиції у Харківській області. На теперішній час позивач не має можливості в повному обсязі користуватись власною квартирою, оскільки, там мешкає колишній чоловік, який не є співвласником квартири та не зареєстрований у вказаному приміщенні. На неодноразові звернення позивача про добровільне виселення відповідач відповідає категоричною відмовою, що змушує позивача звернутись до суду. В обґрунтування зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 посилався на те, що шлюб між сторонами було розірвано 17 жовтня 2003 року. Вказує, що дане розірвання шлюбу мало фіктивний характер, це було потрібно для отримання ОСОБА_1 кредиту на купівлю квартири. Кошти на сплату кредиту за квартиру надавалися, як ним так і ОСОБА_1 . Весь цей час вони продовжували проживати однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Даний факт підтверджується тим, що після купівлі квартири у всіх довідках підприємств та установ було зазначено, що ОСОБА_2 проживає у зазначеній квартирі без реєстрації. Також вказує, що з 2015 року їх сумісне життя почало псуватися. Після чого його колишня дружина почала йому погрожувати, що виселить його з даної квартири, тому він був вимушений звернутись до суду із даним позовом. Положеннями статті 16 ЦК України визначено право кожної особи звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно з частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Частиною першою статті 383 ЦК України визначено, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). В той же час частиною четвертою статті 9 ЖК України визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. За змістом частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Стаття 41 Конституції України проголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду, як джерело права. Згідно зі статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року», зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права. Статтею 8 Конвенції визначено, що, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі №569/4373/16-ц зазначила, що члени сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача. При цьому навіть, якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Вирішуючи справу про наявність правових підстав для виселення особи з житлового приміщення, суд повинен у кожній конкретній справі здійснити оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (аналогічні підходи до вирішення справ у подібних правовідносинах сформулював Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постановах від 21 жовтня 2019 року у справі № 452/2387/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 757/19753/15-ц, від 06 листопада 2019 року у справі № 362/3042/17, від 15 січня 2020 року № 754/613/18-ц). Відповідно до статті 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Відповідно до статті 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Частинами першої, шостої, сьомої статті 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для виселення відповідача із належної позивачці на праві власності квартири за адресою: АДРЕСА_2 , виходячи з того, що відповідач вселився та проживає у даній квартирі з часу її набуття. Доказів того, що відповідач чинить перешкоди позивачу у користуванні квартирою позивачем не надано та судом не встановлено. Крім того матеріали справи не містять та ОСОБА_1 не надано доказів того, що у відповідача є інше житло придатне для проживання. Виходячи з вищевикладеного судова колегія приходить до висновку, що підстав для задоволення позовних вимог про виселення не вбачається. Щодо вимог зустрічної позовної заяви відповідача, судова колегія зазначає наступне. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 256 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту родинних відносин між фізичними особами в порядку окремого провадження, але, оскільки існує спір про право, суд розглядає дану справу в порядку позовного провадження. Відповідно до положення частин 1, 2 ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя. Відповідно до ч. 1 ст. 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя. Отже, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема, права спільної сумісної власності на майно. Для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню. Так, при встановленні факту наявності у осіб спільного побуту доцільно враховувати ознаки, визначені у понятті домогосподарства. Домогосподарство - є сукупність осіб, які спільно проживають в одному житловому приміщенні або його частині, забезпечують себе всім необхідним для життя, ведуть спільне господарство, повністю або частково об`єднують та витрачають кошти. Разом із тим згідно зі ст. 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення гл. 8 цього Кодексу. Відповідно до п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року N 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» при застосуванні ст. 74 СК України, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно враховувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю. При застосуванні ст. 74 СК України слід виходити з того, що ця норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, які притаманні подружжю. Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі ст. 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, упродовж якого було придбане спірне майно. Позивач просить встановити факт проживання однією сім`єю з відповідачем без реєстрації шлюбу (після розірвання шлюбу). За приписами ч. 2 ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Подружжя вважається сім`єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв`язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. «Факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання відповідачем коштів на рахунок позивачки, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не можуть свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце, протягом вказаного періоду часу, усталені відносини, які притаманні подружжю.» (правовий висновок Верховного Суду, наведений у постанові від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15). Показання свідків та спільні фотографії не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу. Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду: від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16, від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц, від 11 грудня 2019 року в справі № 712/14547/16-ц, від 24 січня 2020 року в справі № 490/10757/16-ц, від 08 грудня 2021 року в справі № 531/295/19. Згідно з ч. 1 ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст.ст. 77-80 Цивільного процесуального кодексу України. Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 Цивільного процесуального кодексу України). Відповідно до ч. 1 ст. 77 Цивільного процесуального кодексу України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Таким чином, належними вважатимуться докази, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення сторін або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Вони мають належати до складу підстав позову або підстав заперечень проти нього і характеризуватися значущістю для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормами матеріального права. Аналізуючи наявні в матеріалах справи докази, керуючись положеннями діючого сімейного законодавства України та правовою позицією Верховного Суду щодо спірних правовідносин, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для встановлення факту спільного проживання позивача та відповідача однією сім`єю. Щодо похідних вимог відповідача (позивача за зустрічним позовом) про визнання квартири об`єктом спільної сумісної власності, судова колегія зазначає наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. У відповідності до ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. З матеріалів справи вбачається, що позивач є власником квартири АДРЕСА_2 на підставі рішення виконавчого комітету Ізюмської міської ради Харківської області про оформлення права власності № 0515 від 13 липня 2005 року. Шлюб з відповідачем (позивачем за зустрічним позовом) розірвано 17 жовтня 2003 року, тобто до набуття позивачем права власності на спірну квартиру. У зв`язку із зазначеним вище, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що правових підстав для задоволення позовних вимог, викладених ОСОБА_2 в зустрічній позовній заяві не вбачається. Доводи апеляційних скарг висновків суду не спростовують. Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Рішення суду ухвалене з додержанням вимог матеріального та процесуального права. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 367, 368, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційні скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Савіна Олега Сергійовича та ОСОБА_2 - залишити без задоволення. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 25 січня 2024 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий: О.В. Маміна Судді: Н.П. Пилипчук О.Ю. Тичкова Повне судове рішення складено 19.06.2024 року.