Постанова 4803 № 174/503/22

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/5093/24 Справа № 174/503/22 Суддя у 1-й інстанції - Борцова А.А. Суддя у 2-й інстанції - Никифоряк Л. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 червня 2024 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд колегією суддів у складі: судді-доповідача Никифоряка Л.П., суддів Гапонова А.В., Новікової Г.В., за участі секретаря судового засідання Драгомерецької А.О., розглянувши відкрито в залі судових засідань Дніпровського апеляційного суду в місті Дніпро справу, що виникла з цивільних правовідносин за позовом Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, в якій подана апеляційна скарга Акціонерним товариством комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Вільногірського міського суду Дніпропетровської області від 21 вересня 2023 року, В С Т А Н О В И В: У вересні 2022 року Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі АТ КБ «ПриватБанк», Банк) звернулося в суд з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення. Позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що відповідно до укладеного договору № DNV0GA0000000005 від 22 квітня 2008 року ОСОБА_1 отримала кредит в розмірі 22 198,24 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 12,48 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 28 травня 2021 року. Згідно умов зазначеного договору погашення заборгованості повинно здійснюватись в наступному порядку: щомісяця в період сплати, позичальник повинен надати банку грошові кошти (щомісячний платіж) для погашення заборгованості за кредитом, яка складається з заборгованості за кредитом, відсотками, комісією, а також інші витрати. Позичальник зобов`язання за вказаним договором належним чином не виконала, що призвело до збитків позивача, які мають вираз у залученні позивачем вільних коштів до страхового резерву, створеного в забезпечення простроченої заборгованості позичальника та понесення витрат по сплаті податків та інших обов`язкових платежів з цих коштів. У зв`язку з зазначеними порушеннями зобов`язань за кредитним договором, відповідачка ОСОБА_1 станом на 02 вересня 2022 року має заборгованість в розмірі 44 972,42 доларів США, яка складається із: 13 399,28 доларів США заборгованість за кредитом (тілом кредиту); 4 994,64 доларів США заборгованість по процентам за користування кредитом; 528,25 доларів США заборгованість по комісії за користування кредитом; 26 050,25 доларів США пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором. В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, 22 квітня 2008 року між АТ КБ «ПриватБанк», як іпотекодержателем, та ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , як іпотекодавцями, укладено договір іпотеки № DNV0GA0000000005, згідно з яким іпотекодавці надали в іпотеку нерухоме майно, а саме квартиру загальною площею 80,2 кв.м., житловою площею 47,1 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Майно належить іпотекодавцям на праві власності на підставі свідоцтва про право власності. Обумовлена сторонами договору іпотеки ціна предмету іпотеки дорівнює 151 500,00 грн. Ураховуючи викладене, позивач виклав вимоги про звернення стягнення на квартиру загальною площею 80,2 кв.м., житловою площею 47,1 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , що є предметом іпотеки, в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором № DNV0GA0000000005 від 22 квітня 2008 року в розмірі 44 972,42 доларів США шляхом продажу вказаного предмету іпотеки на прилюдних торгах та виселення відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , які зареєстровані та/або проживають у вказаній квартирі. Рішенням Вільногірського міського суду Дніпропетровської області від 21 вересня 2023 року у задоволенні позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. В апеляційній скарзі АТ КБ «ПриватБанк», посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, виклало вимогу про скасування рішення та ухвалення нового про задоволення позовних вимог, яким звернути стягнення на квартиру, що є предметом іпотеки, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № DNV0GA0000000005 від 22 квітня 2008 року в розмірі 18 815,88 доларів США, шляхом продажу предмету іпотеки на прилюдних торгах та виселити відповідачів, які зареєстровані та/або проживають у квартирі. В обґрунтування апеляційної скарги позивач посилається на те, що неотримання іпотекодавцем вимоги, передбаченої в статті 35 Закону України «Про іпотеку», не є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки у цій справі. Для застосування такого способу захисту своїх прав, як звернення стягнення на предмет іпотеки, необхідно не тільки встановити факт невиконання або неналежного виконання основного зобов`язання, а й розмір заборгованості, в рахунок погашення якої буде звернено стягнення. Також суд першої інстанції не звернув уваги на те, що АТ КБ ПриватБанк зробив пропозицію реструктуризації заборгованості за кредитом наданим відповідачці ОСОБА_1 в іноземній валюті для досудового врегулювання спору шляхом підписання додаткової угоди від 14 червня 2011 року до кредитного договору № DNV0GA0000000005 від 22 квітня 2008 року. Крім того, суд не звернув уваги на те, що нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, було набуто відповідачами саме за кредитні кошти, а тому наявні підстави для виселення відповідачів без надання іншого житлового приміщення. У відзиві на апеляційну скаргу, відповідач ОСОБА_1 заперечує проти задоволення апеляційної скарги позивача, просила її залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом сторони у справі повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень, довідками про доставку електронного листа і смс-повідомлення та отримання документів в електронному суді, а також оголошенням на сайті Судової влади України. Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача щодо змісту рішення, яке оскаржено, доводів апеляційної скарги та меж, в яких повинна здійснюватися перевірка рішення, встановлюватися обставини і досліджуватися докази, дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положенням частини другої статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом першої інстанції встановлено, що 22 квітня 2008 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № DNV0GA0000000005, відповідно до умов якого Банк зобов`язався надати позичальнику кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу на строк з 22 квітня 2008 року по 22 квітня 2018 року включно у вигляді непоновлювальної лінії в розмірі 18 520,00 доларів США на наступні цілі: 16 000,00 доларів США на споживчі цілі; 320,00 доларів США на сплату винагороди за надання фінансового інструменту у момент надання кредиту; 120,00 доларів США страхування майна; 80,00 доларів США особисте страхування; 2 000,00 доларів США на сплату страхових платежів (а.с.14-16 т.1). Відповідачка ОСОБА_1 ознайомлена з графіком погашення кредиту, що є додатком № 2 до кредитного договору (а.с.17 т.1) та додатком № 1 до кредитного договору «Загальна вартість кредиту» (а.с.18 т.1). В забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором, 22 квітня 2008 року між АТ КБ «ПриватБанк», як іпотекодержателем, та ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , як іпотекодавцями, було укладено договір іпотеки квартири № DNV0GA0000000005, відповідно до умов якого іпотекодавці надали в іпотеку нерухоме майно, а саме: 4-кімнатну квартиру загальною площею 80,2 кв.м, житловою площею 47,1 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Майно належить іпотекодавцям на праві приватної спільної часткової власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого 09 квітня 2008 року виконавчим комітетом Вільногірської міської ради на підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та розпорядження міського голови від 07 квітня 2008 року за номером 71-р-08. За цим договором іпотекою забезпечується виконання зобов`язань позичальником за кредитним договором від 22 квітня 2008 року № DNV0GA0000000005, укладеного між іпотекодержателем та позичальником. Сторони оцінили вищезазначений предмет іпотеки в 151 500,00 грн (а.с.20-23 т.1). Відповідно до копії свідоцтва про право власності на нерухоме майно квартира АДРЕСА_2 на праві приватної спільної часткової власності належить ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 по частці (а.с.70 т.1). Через неналежне виконання позичальником кредитних зобов`язань, станом на 02 вересня 2022 року утворилась заборгованість в розмірі 44 972,42 доларів США, яка складається із: 13 399,28 доларів США загальний залишок заборгованості за наданим кредитом (тілом кредиту), в тому числі залишок простроченої заборгованості за наданим кредитом; 4 994,64 доларів США загальний залишок заборгованості за процентами, в тому числі за простроченими процентами; 528,25 доларів США заборгованість з комісії, в тому числі заборгованість за простроченою комісією; 26 050,25 доларів США загальна сума нарахованої пені (а.с.8-12 т.1). Відповідно до довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб № 3328, виданої відділом реєстрації фізичних осіб виконавчого комітету Вільногірської міської ради Дніпропетровської області за вищезазначеною адресою зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (а.с.72 т.1). Також встановлено, що рішенням Вільногріського міського суду Дніпропетровської області від 12 листопада 2015 року, яке набрало законної сили 28 листопада 2015 року, за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 було стягнуто солідарно з останніх заборгованість за кредитним договором № DNV0GА0000000005 від 22 квітня 2008 року на загальну суму 18 815,88 доларів США, що складає 404 917,70 грн (а.с.218-223 т.1). Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про виселення, суд першої інстанції виходив з того, що спірне майно було придбано відповідачами не за кредитні кошти, надані позивачем, а виселення з житла, яке є предметом іпотеки і придбано не за кредитні кошти можливе лише з наданням іншого постійного житла відповідно до вимог статті 109 ЖК України, і таке постійне житло повинно вказуватись у рішенні суду, однак позивачем не було вказано у позові інше житло, яке надається у зв`язку із виселенням із іпотечного житла. Суд виходив із того, що позивач не довів та не надав належних доказів про наявність у власності відповідачів іншого житла та не спростував, що відповідачі використовують спірне житло, яке є іпотечним майном, як місце постійного проживання. Апеляційний суд погоджується з такими висновками суду першої інстанції в цій частині позовних вимог. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд першої інстанції виходив з передчасності звернення банку до суду з цим позовом, оскільки позивач не виконав вимог статті 35 Закону України «Про іпотеку», оскільки не надав доказів направлення та отримання відповідачами відповідних досудових вимог. Тобто банк не дотримався порядку, що передує прийняттю рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки. Крім того, суд прийшов до висновку про те, що будь-яких доказів на підтвердження того, що позивач здійснював реструктуризацію заборгованості за кредитом, наданим відповідачці ОСОБА_1 в іноземній валюті на підставі пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу України з процедур банкротства, не надав, хоча зазначена умова є обов`язковою для досудового врегулювання спору. Проте, з такими підставами відмови у позовних вимог в цій частині апеляційний суд не погоджується, виходячи з наступного. Щодо обґрунтованості позовних вимог За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). Статтею 526 ЦК України встановлено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Згідно з частиною першою статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Одним зі способів захисту прав та інтересів іпотекодержателя є звернення стягнення на предмет іпотеки (статті 12, 33 Закону України «Про іпотеку»). Підставами звернення стягнення на предмет іпотеки є рішення суду, виконавчий напис нотаріуса або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону України «Про іпотеку»). Таким чином, Закон України «Про іпотеку» визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду); позасудовий: захист прав нотаріусом (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса) або самозахист (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя). Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду (стаття 39 Закону України «Про іпотеку») є: 1) реалізація предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів (статті 41, 42, 47 Закону України «Про іпотеку»); 2) продаж предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі покупцеві (стаття 38 Закону України «Про іпотеку) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19)). Відповідно до частин першої, другої статті 35 Закону України у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку. У постанові Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 635/5796/14-ц (провадження № 61-16262св20) зроблено висновок, що «за змістом припису частини другої статті 35 Закону України «Про іпотеку» визначена у частині першій цієї статті процедура подання іпотекодержателем вимоги про усунення порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору (яка передує прийняттю іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб на підставі договору) не є перешкодою для реалізації іпотекодержателем права звернутись у будь-який час за захистом його порушених прав до суду з вимогами: 1) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб його реалізації шляхом проведення прилюдних торгів (статті 41, 42, 47 Закону) незалежно від того, які способи задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили у відповідному договорі (в іпотечному застереженні); 2) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону) якщо у відповідному договорі (в іпотечному застереженні) сторони цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя, встановлений статтею 38 Закону, не передбачили». Отже, неотримання іпотекодавцем вимоги, передбаченої в статті 35 Закону України «Про іпотеку», не є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки у цій справі. Для застосування такого способу захисту своїх прав, як звернення стягнення на предмет іпотеки, необхідно не тільки встановити факт невиконання або неналежного виконання основного зобов`язання, а й розмір заборгованості, в рахунок погашення якої буде звернено стягнення. Проте, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд першої інстанції не правильно визначився з характером спірних правовідносин, не встановив факт невиконання або неналежного виконання основного зобов`язання і розмір заборгованості, в рахунок погашення якої банк просить звернути стягнення. Також, помилковим є посилання суду першої інстанції на те, що позивач ніякої реструктуризації заборгованості за кредитом, наданим відповідачці ОСОБА_1 в іноземній валюті, до цього часу не зробив, хоча зазначена умова є обов`язковою для досудового врегулювання спору відповідно до пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу України з процедур банкротства. Реструктуризація кредиту це зміна умов кредитного договору, укладеного між позичальником та кредитодавцем. Фактично реструктуризація являє собою внесення змін до первинного договору або вже зміненого кредитного договору щодо умов оплати (як основного боргу, так і неустойки, штрафів, відсотків тощо), строків оплат, графіку, виду платежів тощо. Відповідно до частини першої статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Враховуючи, що зобов`язання позичальника за кредитним договором не було виконано, 14 червня 2011 року між АТ КБ «ПриватБанк»та ОСОБА_1 було укладено додаткову угоду до кредитного договору № DNV0GA0000000005 від 22 квітня 2008 року, відповідно до якої сторони дійшли згоди внести зміни в кредитний договір та викласти пункт 8.1 договору в наступній редакції: «Банк зобов`язується надати «Позичальникові» кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу на строк з 22.04.2008 по 28.05.2021 включно у вигляді непоновлюваної кредитної лінії (далі «Кредит») у розмірі 22 198,24 доларів США на наступні цілі: у розмірі 16 000,00 доларів США на споживчі цілі, у розмірі 320,00 доларів США на сплату винагороди за надання фінансового інструменту у момент надання кредиту, 120 доларів США страхування майна, 80,00 доларів США особисте страхування, а також у розмірі 5 678,24 доларів США на сплату страхових платежів у випадках та в порядку, передбачених 2.1.3.,2.2.7. даного Договору, зі сплатою за користування Кредитом відсотків у розмірі 1,04 % на місяць на суму залишку заборгованості за Кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,00 % від суми виданого кредиту щомісяця в Період сплати, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 2,00 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагорода за резервування ресурсів у розмірі 0,96 % річних від суми зарезервованих ресурсів, винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно п.7.2 даного Договору. Періодом сплати вважати період з «21» по «28» число кожного місяця. Погашення заборгованості за цим договором (за винятком винагороди, що сплачується в момент надання кредиту) здійснюється в наступному порядку: Щомісяця в Період сплати Позичальник повинен надавати Банку кошти (щомісячний платіж) у сумі 287,68 доларів США для погашення заборгованості за Кредитним договором, що складається із заборгованості по кредиту, відсоткам, винагороди, комісії» (а.с.19 т.1). Зі змісту додаткової угоди від 14 червня 2011 року до кредитного договору № DNV0GA0000000005 від 22 квітня 2008 року вбачається, що вона підписана сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі. Додаткова угода на час розгляду справи у суді першої інстанції є чинною та засвідчує факт того, що ОСОБА_1 на підставі додаткової угоди продовжила виконувати свої зобов`язання перед Банком за кредитним договором № DNV0GA0000000005 від 22 квітня 2008 року. Суд першої інстанції вказаного не врахував та не звернув уваги на те, що АТ КБ ПриватБанк зробив пропозицію реструктуризації заборгованості за кредитом наданим відповідачці ОСОБА_1 в іноземній валюті для досудового врегулювання спору шляхом підписання додаткової угоди від 14 червня 2011 року до кредитного договору № DNV0GA0000000005 від 22 квітня 2008 року. Встановлено, що відповідно до пункту 22 договору іпотеки квартири № DNV0GА0000000005 від 22 квітня 2008 року, укладеного між АТ КБ «ПриватБанк», як іпотекодержателем, та ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , як іпотекодавцями, позивач вправі почати звернення стягнення на предмет іпотеки у випадку порушення кредитного договору позичальником або цього договору іпотекодавцями, після направлення іпотекодавцям і позичальнику письмової вимоги про усунення порушення та якщо протягом тридцятиденного строку вимога іпотекодержателя залишиться без задоволення, однак будь-яких доказів того, що позивачем вказаним відповідачам направлялися такі вимоги позивачем не надано, а відтак процедура звернення стягнення на предмет іпотеки розпочата позивачем передчасно. Згідно пункту 27 вказаного договору позивач та відповідачі погодилися, що звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя, тобто позивача, може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом: переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов`язаний повідомити іпотекодавця; або продажу предмету іпотеки будь-якій особі та в будь-якій спосіб, в тому числі на біржі, на підставі договору купівлі-продажу у порядку ст. 38 Закону України «Про іпотеку», для чого іпотекодавець надає іпотекодержателю право укласти такий договір за ціною та на умовах, визначених на власний розсуд іпотекодержателя, і здійснити усі необхідні дії від імені іпотекодавця. За правилом статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Тобто, звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) дійшла висновку, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні. Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Вільногріського міського суду Дніпропетровської області від 12 листопада 2015 року у справі № 174/54/15-ц, яке набрало законної сили 28 листопада 2015 року, за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 було стягнуто солідарно з останніх заборгованість за кредитним договором № DNV0GА0000000005 від 22 квітня 2008 року на загальну суму 18 815,88 доларів США, що складає 404 917,70 грн (а.с.218-223 т.1). Отже, у справі, яка переглядається, кредитор, звернувшись у лютому 2015 року до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 про дострокове погашення всієї заборгованості за кредитним договором на власний розсуд змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, а також неустойки, у зв`язку із чим право кредитора нараховувати передбачені договором проценти припинилось. Рішенням Вільногріського міського суду Дніпропетровської області від 12 листопада 2015 року у справі № 174/54/15-ц в частині стягнення заборгованості за кредитним договором засвідчено такі зміни. За таких обставин позовні вимоги про сплату процентів, які нараховані поза межами строку кредитного договору, є безпідставними, оскільки право Банку нараховувати проценти припинилось зі спливом строку дії кредитного договору. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, оскільки зобов`язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України. Після закінчення строку дії кредитного договору кредитор має право на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, якщо зобов`язання залишається невиконаним, разом із тим таких вимог в контексті цього позову не заявлено. Вказані висновки узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження №14-10цс18) та від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження №14-154цс18), підстав відступати від яких колегія суддів не вбачає. Судом апеляційної інстанції встановлено, що матеріали справи не містять доказів, що вказане рішення суду було виконано повністю чи частково, а заборгованість погашена. Відповідачами не надано належних та допустимих доказів на підтвердження часткової чи повної сплати суми заборгованості перед Банком. Встановивши, що позичальник не виконує умови кредитного договору № DNV0GA0000000005 від 22 квітня 2008 року, не повертає Банку отримані у кредит кошти разом із нарахованими процентами, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про обґрунтованість вимог АТ КБ «ПриватБанк»про звернення стягнення на предмет іпотеки. Щодо позовної давності Під час перегляду справи в апеляційному порядку відповідач ОСОБА_4 звернувся до Дніпровського апеляційного суду з заявою про застосування строку позовної давності, посилаючись на те, що він з об`єктивних причин не зміг звернутися до суду першої інстанції з заявою про застосування строку позовної давності, оскільки з лютого 2022 року і до цього часу перебуває на військовій службі у Збройних Силах України. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19 зроблено висновок, що той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції. Таким чином, суд апеляційної інстанції вправі прийняти до розгляду заяву про застосування позовної давності лише за умови, що відповідач у справі не був належним чином повідомлений судом першої інстанції про день та час судового розгляду справи, чи у разі інших поважних причин, які об`єктивно позбавляли особу зробити в суді першої інстанції таку заяву, внаслідок чого було порушено принцип процесуальної рівності сторін. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Інститут позовної давності виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Відповідно до частини п`ятої статті 261 ЦК України за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість цивільних відносин. Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (№o. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року). Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) зроблено висновок, що «звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни». У лютому 2015 року Банк скористався своїм правом на дострокове стягнення всієї заборгованості за кредитним договором, звернувшись до Вільногріського міського суду Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 про дострокове погашення всієї заборгованості за кредитним договором, який рішенням від 12 листопада 2015 року задовольнив позов у повному обсязі. Використовуючи своє право згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, шляхом пред`явлення позову про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором Банк змінив строк виконання зобов`язання з 28 травня 2021 року на лютий 2015 року. Такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. Таким чином, з лютого 2015 року у кредитора виникло право на звернення до суду із позовом для захисту своїх порушених прав щодо звернення стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором, проте АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду із цим позовом до відповідачів лише 14 вересня 2022 року, тобто з пропуском трирічного строку позовної давності, який передбачений статтею 257 ЦК України. Ураховуючи вищевикладене, оскільки строк виконання основного зобов`язання було змінено пред`явленням банком у лютому 2015 року шляхом позову до позичальника та поручителів про стягнення заборгованості за кредитним договором, однак позивач звернувся до суду із позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки лише 14 вересня 2022 року, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про відмову у задоволенні позову звернення стягнення на предмет іпотеки у зв`язку з пропуском Банком позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем ОСОБА_4 . У постанові Верховного Суду від 18 серпня 2021 року у справі № 201/15310/16 зазначено, що необхідно розмежовувати вимогу про стягнення боргу за основним зобов`язанням (actio in personam) та вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки (actio in rem). Вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки «піддається» впливу позовної давності. На неї поширюється загальна позовна давність тривалістю у три роки. На вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки поширюються всі правила щодо позовної давності (початок перебігу, зупинення, переривання, наслідки спливу тощо). Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується (стаття 264 ЦК України). Пред`явлення позову до суду це реалізація позивачем права на звернення до суду за вирішенням наявного між сторонами спору. Саме із цією процесуальною дією пов`язується початок процесу у справі і переривається перебіг позовної давності. За змістом статті 264 ЦК України переривання позовної давності передбачає наявність двох строків до переривання та після нього. Новий строк починає перебіг безпосередньо з того моменту, коли перервався первісний. Підстави переривання позовної давності є вичерпними і розширеному тлумаченню не підлягають. Позовна давність шляхом пред`явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Що ж до вимог, які не охоплюються пред`явленим позовом, та до інших боржників, то позовна давність щодо них не переривається. Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц та від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17. У постанові від 14 червня 2023 року у справі № 755/13805/16 Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, згідно з яким слід розмежовувати вимоги про стягнення боргу за основним зобов`язанням (actio in personam) та про звернення стягнення на предмет іпотеки (actio in rem). Переривання загальної позовної давності за вимогою про стягнення боргу за основним зобов`язанням не перериває перебігу загальної позовної давності за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки і навпаки. Таким чином, звернення до суду з вимогою про стягнення боргу за основним зобов`язанням не перериває перебігу позовної давності за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки. За таких обставин, у задоволенні позовних вимог Банку про звернення стягнення на предмет іпотеки необхідно відмовити саме з підстав пропуску позивачем строку позовної давності. Щодо позовних вимог про виселення відповідачів з іпотечного майна. Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року, пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року). Концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлених у законному порядку. «Житло» це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є «житлом» місце конкретного проживання, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві». Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає потребу сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання пропорційним законній меті. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів». Таким законом є стаття 109 ЖК України, яка містить правило про неможливість виселення громадян без надання іншого житлового приміщення. Відповідно до частини першої зазначеної статті виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК України). У частині третій наведеної статті деталізується порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК України відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про потребу надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду. Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК України. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів. Загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК України, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення. Це передбачено й у частині першій статті 109 ЖК України, у якій зазначено, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Отже, у разі, якщо іпотечне майно набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону № 898-IV та частин першої-третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане особою за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 109 ЖК України, тобто з наданням цим особам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу. Такі висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 січня 2024 року у справі № 183/8170/18. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції правильно виходив із відсутності підстав для виселення відповідачів із квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого постійного житлового приміщення, оскільки матеріали справи не містять доказів того, що ця квартира була придбана відповідачами за рахунок кредитних коштів. Суд першої інстанції правильно зазначив, що позивач не довів та не надав належних доказів про наявність у власності відповідачів іншого житла та не спростував, що відповідачі використовують спірне житло, яке є іпотечним майном, як місце постійного проживання. Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог або заперечень. Доводи апеляційної скарги про те, що спірне майно було набуто відповідачами за рахунок кредитних коштів, наданих позивачем, є необґрунтованими, оскільки спростовуються матеріалами справи. Відповідно до копії свідоцтва про право власності на нерухоме майно квартира АДРЕСА_2 на праві приватної спільної часткової власності належить ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 по частці на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого 09 квітня 2008 року виконавчим комітетом Вільногірської міської ради на підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та розпорядження міського голови від 07 квітня 2008 року за номером 71-р-08 (а.с.70 т.1). Доведення обґрунтованості вимоги про виселення з наданням іншого постійного житла, яке відповідно до вимог статті 109 ЖК України має бути надане відповідачам одночасно з їх виселенням, є обов`язком позивача. Відсутність вказівки у позові про виселення на інше житло, яке надається у зв`язку з виселенням з іпотечного житла, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення. Аналогічні висновки містяться в постанові Верховного Суду від 02 грудня 2021 року у справі № 344/6771/18 (провадження № 61-3794св20). У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2021 року у справі № 310/2950/18 (провадження № 61-16820сво19) зазначено, що в разі встановлення, що в іпотеку передано нерухоме майно, придбане не лише за кредитні кошти, а й за особисті кошти іпотекодавця, неможливо виселити відповідачів без надання іншого жилого приміщення. Слід зазначити, що у позовній заяві та у суді першої інстанції банк не обґрунтовував можливість виселення відповідачів із будинку без надання іншого житла придбанням його за кредитні кошти, а лише посилався на обов`язок відповідачів виселитися із спірного майна у зв`язку з порушенням умов договору іпотеки щодо згоди іпотекодержателя на реєстрацію у предметі іпотеки інших осіб, однак саме позивач повинен був довести наявність умов, за яких закон передбачає можливість виселення осіб із іпотечного майна, чого зроблено позивачем не було (постанова Верховного Суду від 15 червня 2020 року у справі № 344/5278/13). А тому доводи апеляційної скарги в частині виселення відповідачів не дають підстав для висновку про неправильне застосування районним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи в цій частині, а лише зводяться до переоцінки доказів. Згідно статті 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права (пункт 4 частини першої статті 376 ЦПК України). Згідно з частиною другою статті 376 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. За таких обставин, рішення Вільногірського міського суду Дніпропетровської області від 21 вересня 2023 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки саме з підстав пропуску позивачем строку позовної давності. В решті рішення Вільногірського міського суду Дніпропетровської області від 21 вересня 2023 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про виселення слід залишити без змін. Керуючись статтями 259,268,374,376,381-384 ЦПК України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково. Рішення Вільногірського міського суду Дніпропетровської області від 21 вересня 2023 рокув частині відмови у задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки скасувати. У задоволенні позовних вимог Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотекивідмовити. В решті рішення Вільногірського міського суду Дніпропетровської області від 21 вересня 2023 рокув частині відмови у задоволенні позовних вимог про виселення залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення. Повне судове рішення складено 04 червня 2024 року. Судді: