Постанова 4857 № 140/36511/23
від 05.06.2024 ·ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 червня 2024 рокуЛьвівСправа № 140/36511/23 пров. № А/857/8066/24 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючий-суддя Довга О.І., суддя Глушко І.В., суддя Запотічний І.І. розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 01 березня 2024 року (головуючий суддя Лозовський О.А., м.Луцьк) у справі №140/36511/23 за адміністративним позовом Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю до ОСОБА_1 про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені, - В С Т А Н О В И В: 04.10.2023 позивач звернувся в суд першої інстанції з адміністративним позовом до ОСОБА_1 про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені в сумі 58266,34 грн. Позов обґрунтовує тим, що всупереч вимогам частини першої статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» від 21.03.1991 №875-ХІІ (Закон №875-ХІІ) відповідачем у 2022 році не забезпечено норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю в кількості однієї особи. Сума адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю становить 54515,88 грн, яка відповідачем в добровільному порядку не була сплачена. За несвоєчасну сплату адміністративно-господарських санкцій відповідачу нарахована пеня в сумі 3750,46 грн, яку позивач просить стягнути з відповідача разом із сумою адміністративно-господарських санкцій в примусовому порядку. Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 01 березня 2024 року адміністративним позов задоволено. Стягнуто з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на користь Держави в особі Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю адміністративно-господарські санкції в сумі 54515,88 грн. (п`ятдесят чотири тисячі п`ятсот п`ятнадцять гривень 88 копійок) та пеню в сумі 3750,45 грн. (три тисячі сімсот п`ятдесят гривень сорок п`ять копійок), а всього 58266,34 грн. (п`ятдесят вісім тисяч двісті шістдесят шість гривень тридцять чотири копійки). Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, покликаючись на порушенням норм матеріального права зазначив, що в період з 01 по 31 січня 2022 року та з 08 по 22 серпня 2022 року у відповідача працював ОСОБА_2 , який має інвалідність 3 групи, однак, на момент прийняття на роботу він на надав довідки МСЕК про присвоєння йому групи інвалідності, що позбавило відповідача можливості відобразити це в звітності. Зазначає, що відповідно до пункту 2.3 Інструкції зі статистики кількості працівників, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 28.09.2005 №286 в обліковій кількості штатних працівників враховуються особи, які фактично працювали, а також відсутні на роботі з будь-яких-причин. Вказує, що 26.02.2022 працівника позивача ОСОБА_3 було мобілізовано, а відтак, апелянт вважає, що вказаний працівник не підлягає включенню до розрахунку середньооблікової кількості штатних працівників за 2022 рік. Апелянт наводить власний розрахунок середньооблікової кількості штатних працівників за 2022 рік, яка, на його думку становить 7 осіб, що, в свою чергу, не передбачає виникнення у відповідача обов`язку створити робоче місце для працевлаштування особи з інвалідністю. Просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким в задоволенні позову відмовити. Відзив на апеляційну скаргу поданий не був. Відповідно до ч. 4 ст. 304 КАС України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. У відповідності до частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС) суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, так як апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, що ухвалене в порядку письмового провадження (без повідомлення сторін) за наявними у справі матеріалами. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на наступні підстави. Судом встановлені наступні обставини. Відповідно до витягу з централізованого банку даних з проблем інвалідності (ЦБІ), наданого Пенсійним фондом України Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, середньооблікова кількість штатних працівників ФОП ОСОБА_1 у 2022 році становить 8 працівників, а осіб з інвалідністю у вказаний період
0. Згідно із розрахунком сум адміністративно-господарських санкцій, що підлягають сплаті у зв`язку з невиконанням нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю за 2022 рік, та розрахунком позову, норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю для ФОП ОСОБА_1 становить 1 особа, сума коштів адміністративно-господарських санкцій за невиконання вказаного нормативу 54515,88 грн, з врахуванням середньорічної заробітної плати в розмірі 109031,77 грн, пеня за порушення строків сплати адміністративно-господарських санкцій 3750,46 грн. 30.05.2023 за №439-06/08-185 позивач надіслав відповідачу претензію про сплату адміністративно-господарських санкцій та пені, яка відповідачем залишена без відповіді. Не погоджуючись з такими діями відповідача, позивач звернувся в суд першої інстанції з позовом. Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач, як суб`єкт владних повноважень, довів ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги. Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком з огляду на наступне. Згідно із положеннями частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Правові засади соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні, що гарантують їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами, визначаються Законом №875-ХІІ. Відповідно до частин першої, другої статті 18 Закону №875-ХІІ забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості. Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань особи з інвалідністю, наявних у неї професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи. Згідно з частиною третьою статті 18 Закону № 875-ХІІ (в редакції до 06.11.2022) підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту соціальних, трудових та інших прав фізичних осіб, у тому числі під час воєнного стану, та спрощення обліку робочих місць для осіб з інвалідністю» від 18.10.2022 № 2682-IX (чинний з 06.11.2022) частину третю статті 18 Закону №875-ХІІ викладено в новій редакції: «Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для таких осіб умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України». Згідно з частинами першою, другою, четвертою статті 19 Закону № 875-ХІІ для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення. Виконанням нормативу робочих місць у кількості, визначеній згідно з частиною першою цієї статті, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичною особою, яка використовує найману працю, осіб з інвалідністю, для яких це місце роботи є основним. Частиною першою статті 20 Закону № 875-ХІІ визначено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських об`єднань осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських об`єднань осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів. Відповідно до частини другої статті 20 Закону №875-ХІІ порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк. Таким чином, колегія суддів вказує, що законом передбачена відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій для суб`єктів господарювання, які не забезпечили середньооблікову чисельність працюючих осіб з інвалідністю відповідно до установленого нормативу. Питання, пов`язані з обліком штатних працівників, регулюються Інструкцією зі статистики кількості працівників, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 28.09.2005 №286, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 30.11.2005 за №1442/11722 (Інструкція № 286), дія якої згідно із пунктом 1.1 поширюється на всі юридичні особи, їх філії, представництва та інші відокремлені підрозділи, а також на фізичних осіб - підприємців, які використовують найману працю. Згідно з пунктом 3.2 та підпунктів 3.2.1, 3.2.2, 3.2.5 Інструкції № 286 середньооблікова кількість штатних працівників розраховується на підставі щоденних даних про облікову кількість штатних працівників, які повинні уточнюватись відповідно до наказів про прийом, переведення працівника на іншу роботу та припинення трудового договору. Облікова кількість штатних працівників за кожен день має відповідати даним табельного обліку використання робочого часу працівників, на підставі якого визначається кількість працівників, які з`явились або не з`явились на роботу. Середньооблікова кількість штатних працівників за місяць обчислюється шляхом підсумовування кількості штатних працівників облікового складу за кожний календарний день звітного місяця, тобто з 1 по 30 або 31 число (для лютого - по 28 або 29), включаючи вихідні, святкові та неробочі дні, і ділення одержаної суми на число календарних днів звітного місяця. Кількість штатних працівників облікового складу за вихідний, святковий і неробочий день приймається на рівні облікової кількості працівників за попередній робочий день. У випадку двох або більше вихідних чи святкових і неробочих днів підряд кількість штатних працівників облікового складу за кожний з цих днів приймається на рівні кількості працівників облікового складу за робочий день, що їм передував. При обчисленні середньооблікової кількості штатних працівників облікового складу враховуються всі категорії працівників облікового складу, зазначені у пунктах 2.4, 2.5 цієї Інструкції, крім працівників, які перебувають у відпустках у зв`язку з вагітністю та пологами або для догляду за дитиною до досягнення нею віку, передбаченого чинним законодавством або колективним договором підприємства, включаючи тих, які усиновили новонароджену дитину безпосередньо з пологового будинку (підпункти 2.5.8 - 2.5.9 Інструкції). Облік цих категорій працівників ведеться окремо. Середньооблікова кількість штатних працівників за період з початку року (у тому числі за квартал, півріччя, 9 місяців, рік) обчислюється шляхом підсумовування середньооблікової кількості штатних працівників за всі місяці роботи підприємства, що минули за період з початку року до звітного місяця включно, та ділення одержаної суми на кількість місяців у цьому періоді, тобто відповідно на 2, 3, 4, ...
12. У листі Державної статистики України від 04.07.2014 № 09.3-6/145-14 зазначено: У формі № 1-ПВ (квартальна) Звіт із праці працівники, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, відображаються лише у рядку 3070 Облікова кількість штатних працівників на кінець звітного періоду. При цьому, вищезгадані працівники не включаються до середньооблікової кількості штатних працівників по аналогії з працівниками, які перебувають у відпустці у зв`язку з вагітністю та пологами та догляду за дитиною. З матеріалів справи вбачається, зокрема, з табелів обліку використання робочого часу за січень вересень 2022 року, що у ФОП ОСОБА_1 працював ОСОБА_3 , який 26.02.2022 був призваний на військову службу по мобілізації. Протягом березня вересня 2022 року за вказаним працівником зберігалось робоче місце та нараховувалась заробітна плата. Отже, з урахуванням приписів вищевказаної Інструкції №286 та листа Державної статистики України від 04.07.2014 № 09.3-6/145-14, вказаний працівник не включаються до середньооблікової кількості штатних працівників у березні вересні 2022 року. Як слідує із табелів обліку використання робочого часу за січень грудень 2022 року у ФОП ОСОБА_1 , у січні 2022 року кількість працівників становила 7 осіб, у лютому 2022 року 7, у березні, квітні, травні, червні, липні, серпні, вересні, 2022 року, кількість працівників, які включаються до середньооблікової кількості штатних працівників (за виключенням ОСОБА_3 ) становила відповідно: 6, 7, 8, 9, 9, 9, 8 осіб, у жовтні 2022 року 9 осіб, у листопаді 2022 року 8 осіб, у грудні 2022 року 9 осіб. Отже, з урахуванням приписів Інструкції №286 та листа Державної статистики України від 04.07.2014 № 09.3-6/145-14, середньооблікова кількість штатних працівників у ФОП ОСОБА_1 в 2022 році становила 8 осіб: (7+7+6) + (7+8+9) + (9+9+8) + (9+8+9) = 96 / 12 = 8 осіб. Таким чином, враховуючи те, що середньооблікова чисельність штатних працівників у відповідача за 2022 рік складала 8 осіб, відповідач був зобов`язаний створити 1 робоче місце для працевлаштування осіб з інвалідністю. Однак, як слідує, з витягу з централізованого банку даних з проблем інвалідності (ЦБІ), наданого Пенсійним фондом України Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, кількість осіб з інвалідністю ФОП ОСОБА_1 у 2022 році становить 0 осіб. Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд вважає, що відповідач не вжив усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення, яке полягає у не забезпеченні середньооблікової чисельності працюючих осіб з інвалідністю відповідно до установленого нормативу у 2022 році, а тому колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про стягнення з нього адміністративно-господарських санкцій та пені. Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя. Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи. Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд визнає, що суд першої інстанції, вирішуючи даний публічно-правовий спір, правильно встановив обставини справи та ухвалив законне рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, рішення суду першої інстанції ґрунтується на повно, об`єктивно і всебічно з`ясованих обставинах, доводи апеляційної скарги їх не спростовують, а тому підстав для скасування рішення суду першої інстанції немає. Згідно з ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Зазначене положення поширюється на доказування правомірності оскаржуваного рішення (дії чи бездіяльності). Окрім доказування правових підстав для рішення (тобто правомірності), суб`єкт владних повноважень повинен доказувати фактичну підставу, тобто наявність фактів, з якими закон пов`язує можливість прийняття рішення, вчинення дії чи утримання від неї. В розумінні ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним, обґрунтованим та відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 01 березня 2024 року у справі № 140/36511/23 без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України. Головуючий суддя О. І. Довга судді І. В. Глушко І. І. Запотічний