Постанова 4851 № 440/18715/23

Головуючий І інстанції: С.С. Сич ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 червня 2024 р. Справа № 440/18715/23 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді Чалого І.С., Суддів: Катунова В.В. , Ральченка І.М. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Управління Служби безпеки України в Полтавській області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 26.02.2024, м. Полтава, повний текст складено 26.02.24 по справі № 440/18715/23 за позовом ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України в Полтавській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до Управління Служби безпеки України в Полтавській області в якому просив суд визнати протиправною бездіяльність Управління Служби безпеки України в Полтавській області відносно ОСОБА_1 стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні; зобов`язати Управління Служби безпеки України в Полтавській області виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку за період з 06 квітня 2020 року по 07 грудня 2023 року відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100; зобов`язати Управління Служби безпеки України в Полтавській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 26.02.2024 адміністративний позов ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України в Полтавській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Управління Служби безпеки України в Полтавській області, що полягає у не проведенні виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 24106 грн. 12 коп. Стягнуто з Управління Служби безпеки України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 24106 грн. 12 коп. (двадцять чотири тисячі сто шість гривень дванадцять копійок). Зобов`язано Управління Служби безпеки України в Полтавській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати - за період з 01 січня 2016 року по день фактичної виплати індексації. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення. Апеляційна скарга Управління Служби безпеки України в Полтавській області, мотивована тим, що до спірних правовідносин, які виникли між сторонами не підлягає застосуванню ст. 116, 117 КЗпП України. Зазначив, що це узгоджується з рішенням Європейського суду з прав людини у справі "Меньшакова проти України" від 08.04.2010, яким передбачено, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати. З прийняттям судових рішень статей 116, 117 Кодексу законів про працю України більше не застосовуються, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов`язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом. Крім того, відповідач посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року №716/9584/15-ц, та зазначає, що ним невірно застосовано принцип співмірності, оскільки судом здійснено розрахунок від загального розміру належних позивачеві виплат при звільненні, а не від розміру простроченої заборгованості, тобто від 82370,85 грн. Також зазначає, що відсутні підстави для стягнення з відповідача компенсації втрати частини доходів. Вважає, що у випадку наявності підстав для нарахування та виплати компенсацій передбачених законом станом на день виникнення спірних правовідносин, тобто на день звільнення позивача з військової служби, слід застосовувати Закон України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку із порушенням строків їх виплати" в редакції №431-IV від 16.01.2003. Статтею 2 зазначеного Закону не передбачено компенсацію втрати частини доходів громадян у зв`язку із порушенням строків виплати індексації. Аналізуючи ст. 3 Закону, відповідач вважає, що у зв`язку із порушенням строків виплати можливо обчислити лише у випадку наявності суми саме нарахованого, але не виплаченого доходу за відповідний місяць. Але індексація грошових доходів позивачу у вказаний період не нараховувалась, у зв`язку із підвищенням частини грошового забезпечення (доходу), а оскільки відсутній час факт нарахування такої індексації, то і підстави для отримання компенсації в даному випадку відсутні. Позивач правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався. У відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Предметом апеляційного оскарження є судове рішення, яке прийняте судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, у зв`язку з чим колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 проходив військову службу в органах СБУ з 12.11.1999 до 07.05.2020 включно та звільнений з військової служби та виключений зі списків особового складу Управління з 07.05.2020 наказом Управління Служби безпеки України в Полтавській області № 157-ос/дск від 06.05.2020, що підтверджено довідкою Управління Служби безпеки України в Полтавській області від 16.01.2024 №6 /а.с. 39/. 01.12.2022 позивач звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Управління Служби безпеки України в Полтавській області, в якій просив суд: визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо нарахування та виплати позивачу за період з 01.01.2016 по 01.03.2018 року індексації грошового забезпечення в повному розмірі, відповідно до вимог Закону України "Про індексацію грошових доходів населення", Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078, з визначенням місяця, в якому відбулося підвищення посадових окладів військовослужбовців, січень 2008 року; зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу за період з 01.01.2016 по 01.03.2018 із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базового місяця) - січень 2008 року, відповідно до вимог Закону України "Про індексацію грошових доходів населення", Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду 02.02.2023 у справі №440/10387/22, яке залишено без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 06.11.2023, адміністративний позов ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України в Полтавській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії задоволено. Визнано протиправною бездіяльність Управління Служби безпеки України в Полтавській області щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року із застосуванням індексу споживчих цін для розрахунку індексації - січень 2008 року. Зобов`язано Управління Служби безпеки України в Полтавській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року із застосуванням індексу споживчих цін для розрахунку індексації - січень 2008 року /а.с. 18-24/. На виконання рішення суду у справі №440/10387/22 Управління Служби безпеки України в Полтавській області здійснило виплату ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року в сумі 82370,85 грн., що підтверджується платіжною інструкцією №1299 (внутрішній номер 312101079) від 06 грудня 2023 року з відміткою Казначейства про оплату 07 грудня 2023 року /а.с. 42/. Отримавши 07.12.2023 індексацію грошового забезпечення при звільненні зі служби, позивач вважає, що має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки остаточного розрахунку при звільненні позивача зі служби з 06 квітня 2020 року по 07 грудня 2023 року, а також на компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати, у зв`язку з чим звернувся до суду з позовом у цій справі. Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з обґрунтованості позовних вимог щодо зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. При цьому з врахуванням принципу справедливості та співмірності, а також розміру майнових втрат, суд першої інстанції вважав за необхідне зменшити розмір середнього грошового забезпечення з врахуванням істотності частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку, та дійшов висновку, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений позивачу у розмірі 24106,12 грн. (26,28% від 91728 грн. (15288 грн.*6 місяців)), з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на таке. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Порядок та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовців Служби безпеки України регламентуються Законом України "Про Службу безпеки України", Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", Постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб". Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників. За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби не врегульовані положеннями спеціального законодавства. У той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України. Закріплені у статтях 116,117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними відповідно до законодавства всіх виплат у день звільнення та водночас стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку з працівником. Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, колегія суддів приходить до висновку про можливість застосування норм статей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби. Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 28.01.2021 по справі № 240/11214/19, від 24.12.2020 по справі № 340/401/20, від 05.08.2020 по справі № 826/20350/16, від 15.07.2020 по справі № 824/144/16-а, від 31.10.2019 по справі № 2340/4192/18, від 26.06.2019 по справі № 826/15235/16. З огляду на матеріали справи, спірні правовідносини у цій справі виникли у зв`язку з невиплатою відповідачем станом день звільнення (07.05.2020) індексації грошового забезпечення в належному розмірі. На виконання рішення суду 02.02.2023 відповідач виплатив кошти (індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018) у розмірі 82370,85 грн. Отже, предметом спору в цій справі є стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку заробітної плати при звільненні за період з 06.04.2020 до 07.12.2023. Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму. Відповідно до статті 117 КЗпП України (у редакції, викладеній відповідно до Закону України від 1 липня 2022 року №2352-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин"; далі - "Закон № 2352-ІХ") у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті. Наведена редакція статті 117 КЗпП України набрала законної сили з 19 липня 2022 року. Варто зауважити, що стаття 117 КЗпП України діяла і до цього часу (до змін введених Законом №2352-ІХ) і Верховний Суд сформував усталену практику у правозастосуванні указаних норм при вирішенні спорів щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Так, Верховний Суд неодноразово зауважував, що якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця. Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця. Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення. З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Саме крізь призму указаного підходу Верховного Суду суд першої інстанції вирішив цей спір. Водночас як вже зазначалось з 19 липня 2022 року стаття 117 КЗпП України діє у редакції, викладеній згідно із Законом №2352-ІХ, тому і підхід до правозастосування указаної норми змінився. Відповідно до статті 117 КЗпП України у чинній її редакції час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає компенсації середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями. Проте, правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15, який на застосуванні якого наголошує відповідач в апеляційній скарзі та взяв до уваги суд першої інстанції при вирішенні цієї справи, викладено щодо приписів статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом №2352-ІХ. Наведений у цій постанові підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки на той час стаття 117 КЗпП України не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні. Одночасно, з 19 липня 2022 року стаття 117 КЗпП України діє та підлягає застосуванню у редакції, викладеній згідно із Законом №2352-ІХ. Тому, спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі умовно варто поділити на 2 частини: до набрання чинності 19 липня 2022 року і після цього. Період до 19 липня 2022 року (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом №2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у 6 місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату. Проте, період з 19 липня 2022 року до 01 липня 2023 року регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику Верховного Суду, зокрема, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15 недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин. Аналогічний висновок висловлено у постанові від 28 червня 2023 року у справі №560/11489/22 Верховного Суду і колегія суддів вважає його застосовним до спірних правовідносин. За цих обставин колегія суддів резюмує, що суд першої інстанції діяв правильно, коли для належного і ефективного способу захисту позивача вважав за необхідне визначити конкретну суму для стягнення. Проте, сума, яку постановив стягнути суд першої інстанції, визначена без урахування наведеного вище, тобто як із застосуванням принципу співмірності, так і зі зменшенням періоду виплати до 6 місяців. Водночас колегія суддів звертає увагу на ключову обставину, що впливає на результат розгляду цієї справи, а саме те, що в межах розгляду цієї справи не погоджується з висновками суду першої інстанції відповідач, який вважає, що суд першої інстанції не правильно зробив розрахунок суми середнього заробітку, оскільки не в повній мірі застосував принцип співмірності та пропорційності для розрахунку суми стягнення в межах шести місяців. В той же час з врахуванням наведеної вище позиції Верховного Суду у справі № 560/11489/22 до шестимісячного строку, в межах якого стягується середній заробіток (з 19 липня 2022 року після набрання чинності Законом № 2352-ІХ) не застосовуються принципи співмірності та пропорційності задля зменшення суми середнього заробітку. Враховуючи те, що позивачем рішення суду першої інстанції як в частині зменшення суми середньомісячного заробітку, розрахованого в межах шести місяців, так і за період до 19.07.2022, не оскаржується, колегія суддів не має можливості надавати правову оцінку в частині відмови в задоволенні вимог позову та самостійно здійснити розрахунок суми середнього заробітку для стягнення в бік збільшення. В той же час в апеляційній скарзі відповідач просить суд зменшити розмір суми середнього заробітку, який розраховано судом першої інстанції за шість місяців, з урахуванням принципів співмірності та пропорційності. Такий підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, на необхідності застосування якого наголошує відповідач в апеляційній скарзі, побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку. Колегія суддів зазначає, що стаття 117 КЗпП України до 19 липня 2022 року підлягає застосуванню в редакції, яка не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні. А вже після набрання чинності нормою редакцією статті 117 КЗпП України, сума середнього заробітку обмежується виплатою 6 місяцями без її зменшення. Отже, доводи апеляційної скарги відповідача щодо необхідності зменшення суми середнього заробітку є такими, що не заслуговують на увагу та відхиляються колегією суддів як такі, що не відповідають висновкам щодо правозастосування, які викладені в постанові Верховного Суду у справах №560/11489/22 та № 560/9586/22. Стосовно задоволених судом першої інстанції вимог позову в частині зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно - 07.12.2023 за весь час затримки виплати у відповідності до Закону №2050-III та Порядку №159, та відповідних доводів апелянта, колегія суддів вказує на таке. Відповідно до ст.1 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" від 19 жовтня 2000 року № 2050-III (далі по тексту - Закон № 2050-III), підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Статтею 2 Закону № 2050-III передбачено, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші. Сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться) (ст.3 Закону № 2050-III). Виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць (ст.4 Закону № 2050-III). Своєчасно не отриманий з вини громадянина дохід компенсації не підлягає (ст.5 Закону № 2050-III). Відмова власника або уповноваженого ним органу (особи) від виплати компенсації може бути оскаржена громадянином у судовому порядку (ч.1 ст.7 Закону № 2050-III). Конституційний Суд України у рішенні від 15.10.2013 №9-рп/2013 у справі №1-18/2013 зазначив, що під заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем. При цьому, Конституційний Суд України дійшов висновку, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, що йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат. Також, працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем. Зі змісту наведеної вище ст. 1 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" випливає, що право на компенсацію частини доходів у громадянина пов`язується з настанням такого юридичного факту (події), як невиплата грошового доходу у встановлені строки його виплати. А статті 2,3 цього Закону встановлюють строк затримки виплати доходу, за якого виникає право на компенсацію, визначення поняття "доходи" для цілей цього Закону, а також порядок обчислення суми компенсації. Підстави та механізм виплати компенсацій встановлено відповідно до Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159 (далі по тексту - Порядок №159). Відповідно до п.4 Порядку №159, сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на

100. Зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1- 3 вказаного Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені. Наведеними нормами не встановлено першості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не поставлено у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів. За цим регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов`язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати. При цьому слід зазначити, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер. Вони спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги. Використане у статті 3 Закону №2050-ІІІ та пункті 4 Порядку №159 формулювання, що компенсація обчислюється як добуток нарахованого, але не виплаченого грошового доходу за відповідний місяць, означає, що має існувати обов`язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 20.02.2018 року у справі № 522/5664/17, від 21.06.2018 року у справі № 523/1124/17, від 03.07.2018 року у справі № 521/940/17, від 05.10.2018 року у справі № 127/829/17, від 15.08.2019 по справі №674/24/17. Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України від 15.10.2013 №9-рп/2013 у справі № 1-18/2013 щодо офіційного тлумачення ст.233 КЗпП України, індексація заробітної плати як складова належної працівникові заробітної плати спрямована на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги. Тому системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що індексація грошового забезпечення, як складова грошового забезпечення, є однією з основних державних гарантій щодо оплати праці. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 23.10.2019 року у справі №825/1832/17, від 19.07.2019 року у справі №240/4911/18 та від 07.08.2019 року справі № 825/694/17. Матеріалами справи підтверджено, що на виконання судового рішення у справі №440/10378/22 відповідачем 07.12.2023 року здійснено виплату позивачу суми 82370,85 грн, що включає в себе заборгованість з індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018 включно. Разом з тим, компенсація втрати частини доходів у зв`язку з порушення строків виплати індексації грошового забезпечення не була нарахована відповідачем, що не заперечується останнім. Враховуючи, що судом у справі №440/10378/22 встановлено факт невиплати позивачу сум індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018 включно, які є доходом в розумінні ст.2 Закону №2050-ІІІ, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для нарахування та виплати позивачу компенсації втрати частини доходу у зв`язку з порушенням строку виплати індексації грошового забезпечення. При цьому, розрахунок суми компенсації покладається на відповідача. Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 16.12.2020 року у справі 521/21718/16-а, від 30.09.2020 року у справі №280/676/19, від 20.02.2018 року у справі №522/5664/17. Інші доводи і заперечення відповідача на висновки суду апеляційної інстанції не впливають. Таким чином, переглянувши рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідача, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог в оскаржуваній відповідачем частині. Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Частиною 1 ст. 315 КАС України визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Під час апеляційного провадження, колегія суду не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, спростовані зібраними по справі доказами та встановленими обставинами, з наведених підстав висновків суду не спростовують. Таким чином, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийнятим на підставі з`ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, та ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін. Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України. Керуючись ст.ст. 311, 315, 316, 321, 325, 327, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Управління Служби безпеки України в Полтавській області - залишити без задоволення. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 26.02.2024 по справі № 440/18715/23 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Суддя-доповідач І.С. Чалий Судді В.В. Катунов І.М. Ральченко