Постанова 4807 № 331/3069/23

Дата документу 29.05.2024 Справа № 331/3069/23 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний №331/3069/23 Головуючий у 1 інстанції Фісун Н.В. Провадження № 22-ц/807/737/24 Суддя-доповідач Онищенко Е.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 травня 2024 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі: головуючого Онищенка Е.А. суддів: Бєлки В.Ю., Трофимової Д.А. за участю секретаря судового засідання Книш С.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 18 січня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області провизнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу,- В С Т А Н О В И Л А: Позивачка ОСОБА_3 у травні 2023 року, в особі адвоката Тобота Ю.С., звернулася до суду з позовом до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Запорізькій області, третя особа Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу. У позові зазначила, що з 01.04.2019 року вона обіймала посаду начальника відділу страхових виплат та матеріального забезпечення Бердянського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Запорізькій області. В редакції Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 21.09.2022 року № 2620 IX, який набрав чинності з 01.01.2023 року припинено діяльність Фонду соціального страхування України та Управління виконавчої дирекції Фонду, реорганізувавши їх шляхом приєднання до Пенсійного фонду України з 01.01.2023 року. У зв`язку із скороченням чисельності і штату працівників, вирішено звільнити позивача з 18.04.2023 року з посади на підставі п.1 ст. 40 КЗпП України. Позивачка вважає, що при звільненні допущено порушення вимог діючого законодавства, оскільки їй не було запропоновано нову посаду у Головному управлінні Пенсійного фонду України в Запорізькій області, так як Фонд соціального страхування України та Управління виконавчої дирекції фонду були реорганізовані шляхом приєднання до Пенсійного фонду України з 01.01.2023 року, в той час як Виконавчою дирекцією Фонду соціального страхування України видано наказ № 54-090 від 16.12.2023 року, яким наказано скоротити увесь штат та усю чисельність працівників. Просила визнати протиправним та скасувати наказ про звільнення, поновити її на посаді, стягнути заробітну плату за час вимушеного прогулу. Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 18 січня 2024 року відмовлено в задоволенні позовних вимог. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій зазначає, що судом неповно з`ясовані фактичні обставини справи, порушено норми матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції не враховано, що при звільненні допущено порушення вимог діючого законодавства, оскільки ОСОБА_1 не було запропоновано нову посаду у Головному управлінні Пенсійного фонду України в Запорізькій області, окрім цього, представник апелянта зазначає, що судом першої інстанції помилково зазначено, що позов пред`явлено до неналежного відповідача. 29 лютого 2024 року від Головного управління пенсійного фонду України в Запорізькій області надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просили в задоволенні апеляційної скарги відмовити, а оскаржуване рішення залишити без змін. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які приймали участь у справі, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції прийшов до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково. Відповідно до частин 1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_1 пред`явила позов до неналежного відповідача. Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів і вимог позову, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України. Встановлено, що з 01.04.2019 року ОСОБА_1 обіймала посаду начальника відділу страхових виплат та матеріального забезпечення Бердянського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Запорізькій області. В редакції Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 21.09.2022 року № 2620 IX, який набрав чинності з 01.01.2023 року припинено діяльність Фонду соціального страхування України та Управління виконавчої дирекції Фонду, реорганізувавши їх шляхом приєднання до Пенсійного фонду України з 01.01.2023 року. У зв`язку із скороченням чисельності і штату працівників, вирішено звільнити позивача з 18.04.2023 року з посади на підставі п.1 ст. 40 КЗпП України. Виконавчою дирекцією Фонду соціального страхування України видано наказ № 54-090 від 16.12.2023 року, яким наказано скоротити увесь штат та усю чисельність працівників. Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Статтею 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Згідно з ч. 2 статті 8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав та свобод громадян на підставі Конституції Українигарантується. Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Першочергово захист цивільних прав та інтересів полягає в з`ясуванні того, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення. Суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб. Статтею 43 Конституції України гарантовано, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Однією з гарантій забезпечення прав громадян на працю є правовий захист від незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 5-1 КЗпП України). Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Згідно з частиною другою статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Верховний Суд в постанові від 05.10.2020 у справі №451/1028/18 зазначив, що розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди мають з`ясувати питання про те, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник, або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення. Відповідно до частини шостої статті 36 КЗпП у разі зміни роботодавця, а також у разі їх реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи роботодавця можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40). Суд при розгляді спору про поновлення працівника на роботі зобов`язаний перевірити наявність підстав для звільнення (чи мало місце скорочення штату або чисельності працівників), але він не наділений повноваженнями обговорювати питання про доцільність скорочення чисельності або штату працівників. У пункті а частини 2 статті 9 Конвенції Міжнародної організації праці про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року визначено, що тягар доведення наявності законної підстави для звільнення, як це визначено в статті 4 цієї Конвенції, лежить на роботодавці. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України). У справі, що переглядається при зверненні із позовом ОСОБА_1 посилалася на те, що її було звільнено з посади у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників. Позивачка вказувала, що як такого, скорочення чисельності чи штату працівників не відбулося, а відбулася його реорганізація шляхом приєднання до ГУ ПФУ в Запорізькій області. Згідно до частини 2 пункту 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 «Про практику розгляду судами трудових спорів» при реорганізації підприємства або його перепрофілюванні звільнення за п.1 ст.40 КЗпП може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями. Працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де збереглося його попереднє місце роботи. Отже, навіть при реорганізації підприємства допускається звільнення працівників, проте обов`язковою умовою для цього є скорочення чисельності або штату працівників. У справі встановлено, що законодавцем в особі Верховної Ради України з 01 січня 2023 року припинено Фонд соціального страхування України та управління виконавчої дирекції Фонду, реорганізувавши їх шляхом приєднання до Пенсійного фонду України. При цьому відбулось скорочення усього штату та усієї чисельності працівників, визначених штатними розписами ВД ФССУ та управлінь ВД ФССУ в областях та м. Києві з 18.04.2023, у тому числі й посади, яку обіймала позивачка. Ураховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що при звільненні ОСОБА_1 дотримані норми трудового законодавства, а тому висновок районного суду про відсутність підстав для задоволення її позовних вимог є правильним. Доводи про порушення відповідачем вимог ч. 2 ст. 40, ч. 3 ст. 42 КЗпП України не заслуговують на увагу, оскільки всі посади управління ВД ФССУ в Запорізькій області підлягали скороченню, а переведення позивачки на вакантну посаду в Пенсійний фонд України (його територіальні орган, відокремлений підрозділ) виключено, оскільки вакантними є посади державної служби, у той час як ОСОБА_1 обіймала посаду працівника, на якого поширюється законодавство про працю. Апеляційний суд звертає увагу, що позиція ОСОБА_1 щодо наявності підстав для переведення її на посаду в Пенсійному фонді України (його територіальний орган, відокремлений підрозділ) не відповідає нормам чинного законодавства, зважаючи на наступне. Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про державну службу»(Закон № 889) державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби. Посада державної служби - визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу з установленими відповідно до законодавства посадовими обов`язками у межах повноважень, визначених частиною першою статті 1 цього Закону(п. 4 ч. 1 ст. 2 Закону № 889). Згідно із частинами першою та другою статті 21 Закону № 889вступ на державну службу здійснюється шляхом призначення громадянина України на посаду державної служби за результатами конкурсу. Прийняття громадян України на посади державної служби без проведення конкурсу забороняється, крім випадків, передбачених цим Законом. Прийнявши рішення про припинення ФСС України, законодавець не передбачив спеціального механізму переведення працівників ФСС України, на яких поширюється законодавство про працю, на посади державної служби в Пенсійному фонді України чи його територіальних управліннях. Частиною 5 статті 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану»у період дії воєнного стану особи призначаються на посади державної служби, посади в органах місцевого самоврядування, посади керівників суб`єктів господарювання державного сектору економіки, комунальних підприємств, установ, організацій керівником державної служби або суб`єктом призначення, сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради, начальником відповідної військової адміністрації без конкурсного відбору, обов`язковість якого передбачена законом, на підставі поданої заяви, заповненої особової картки встановленого зразка та документів, що підтверджують наявність у таких осіб громадянства України, освіти та досвіду роботи згідно з вимогами законодавства, встановленими щодо відповідних посад. Державні службовці та посадові особи місцевого самоврядування, призначені відповідно до абзацу першого цієї частини, не можуть бути переведені на інші посади державної служби або посади в органах місцевого самоврядування. Таким чином, позиція ОСОБА_1 щодо наявності підстав для переведення її на посаду в Пенсійному фонді України (його територіальних органах, відокремлених підрозділах) не відповідає існуючим правовим нормам. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа "Проніна проти України", № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41). Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2). За правилами статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення, зокрема, є: порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (ч. 4 ст. 376 ЦПК України). З урахуванням викладеного апеляційний суд прийшов до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги позивача та часткову зміну рішення суду першої інстанції лише мотивувальної його частини, а в іншій частині рішення суду залишається без змін. На підставі викладеного та керуючись ст. 367, 374, 376, 381-382 ЦПК України, колегія суддів, ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 18 січня 2024 року у цій справі змінити в частині правового обґрунтування підстав для відмови у позові, викладених в редакції цієї постанови. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення складено 31 травня 2024 року. Головуючий Судді: