Постанова КЦС ВС № 569/6239/22

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 травня 2024 року м. Київ справа № 569/6239/22 провадження № 61-17664св23 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого- Луспеника Д. Д., суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2, третя особа -Служба у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги представника ОСОБА_2 - адвоката Воронюк Катерини Юріївни на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 07 липня 2023 року, ухвалене у складі судді Кучиної Н. Г., постанову Рівненського апеляційного суду від 09 листопада 2023 року і додаткову постанову Рівненського апеляційного суду від 14 грудня 2023 року, прийняті у складі колегії суддів: Шимківа С. С., Боймиструка С. В., Гордійчук С. О., ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини. Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 11 листопада 2011 року між нею та відповідачем зареєстрований шлюб, який розірваний рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 26 листопада 2018 року у справі № 569/5047/18. У шлюбі у них народилась дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка проживає разом із нею. Вказувала на те, що відповідач, окрім сплати аліментів, жодним чином не приймає участь у вихованні дитини, не бажає бачитися з дитиною, попри те, що розпорядженням Рівненського міського голови визначено спосіб побачення відповідача з дитиною. Вказувала на те, що передача відповідачу дитини для постійного проживання є недопустимою, оскільки негативно відобразиться на морально-психологічному стані дитини. У випадку постійного проживання з відповідачем їхня спільна дитина не матиме належного виховання, догляду та розвитку, а тому в інтересах дитини необхідно визначити її місце проживання разом із нею. З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила суд визначити місце проживання малолітньої дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із нею. У грудні 2022 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , в якому просив визначити місце проживання дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з ним за місцем його проживання. Ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 24 січня 2023 рокувідмовлено ОСОБА_2 у поновленні процесуального строку на подання зустрічного позову. Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, - Служба у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради, про визначення місця проживання дитини повернуто заявнику. Роз`яснено ОСОБА_2 його право на звернення до суду в загальному порядку. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 07 липня 2023 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визначено місце проживання дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з матір`ю ОСОБА_1 . Роз`яснено сторонам частину третю статті 157 СК України та попереджено ОСОБА_1 про неприпустимість вчинення перешкод спілкуванню батька ОСОБА_2 з дочкою ОСОБА_3 . Постановою Рівненського апеляційного суду від 09 листопада 2023 рокуапеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Воронюк К. Ю. залишено без задоволення, рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 07 липня 2023 року залишено без змін. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, враховуючи інтереси дитини, які переважають над інтересами батьків, висновок органу опіки та піклування, беручи до уваги вік дитини, думку дитини, висловлену у судовому засіданні, особисту прихильність дитини до матері, дійшов висновку про визначення місця проживання дитини з матір`ю. Додатковою постановою Рівненського апеляційного суду від 14 грудня 2023 року заяву представника ОСОБА_1 - адвоката Оспанова Р. О. про ухвалення додаткового рішення у справі задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 8 600,00 грн понесених нею витрат на правничу допомогу. Ухвалюючи додаткове рішення, суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивачка у суді апеляційної інстанції понесла витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 8 600,00 грн, які підлягають стягненню з відповідача на користь позивачки. Короткий зміст вимог касаційних скарг та їх доводів У грудні 2023 року представник ОСОБА_2 - адвокат Воронюк К. Ю. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просила скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким визначити місце проживання дитини з батьком ОСОБА_2 . Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не роз`яснив відповідачу, який є іноземцем і не розуміє в достатній мірі українську мову, його право скористатися під час судового розгляду послугами перекладача, який володіє його рідною мовою, в результаті чого відповідач не встиг подати зустрічний позов у строки, встановлені законодавством, але бажав та бажає, щоб їхня спільна дочка проживала разом із ним. Відповідач в силу своєї юридичної необізнаності не знав, що він має право на залучення перекладача, а суд не виявив ініціативу щодо його залучення. Суд апеляційної інстанції, незважаючи на те, що представник відповідача заявив письмове клопотання про залучення перекладача, не залучив до судових засідань перекладача, у зв`язку з цим відповідач не мав змоги прийняти участь в судовому засіданні в суді апеляційної інстанції. Також суд першої інстанції безпідставно долучив до матеріалів справи докази, які не мають відношення до справи про визначення місця проживання дитини. Суди попередніх інстанцій не врахували, щопозивачка не виконує розпорядження Рівненського міського голови № 60 від 15 лютого 2019 року «Про визначення способу участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї», не дозволяє відповідачу бачитись з дочкою, підтримувати контакт з дитиною, розмовляти по телефону, проводити спільно вільний час, адже дитина знаходиться під її постійним силовим контролем. Перешкоджання позивачкою участі відповідача у вихованні їх спільної дочки призводить до втрати між ними сталого емоційного зв`язку, розвитку їх стосунків як батька та дочки та позбавляє дитину належної опіки і виховання з боку батька, порушує право на прямі контакти, що суперечить найкращим інтересам дитини. Відповідач побоюється, що перешкоджання йому позивачкою у побаченнях із дитиною в подальшому призведе до того, що їхня спільна дитини не буде сприймати його як рідного батька, та втратить з ним емоційний та родинний зв`язок. Підставами касаційного оскарження рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 07 липня 2023 року та постанови Рівненського апеляційного суду від 09 листопада 2023 року представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2019 року у справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18), від 12 січня 2022 року у справі № 663/724/19 (провадження № 61-15273св21)ю У січні 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Воронюк К. Ю. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просила скасувати додаткову постанову апеляційного суду та відмовити у задоволенні заяви позивачки про ухвалення додаткового рішення у справі Касаційна скарга мотивована тим, щозаявлений позивачкою розмір витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 8 600,00 грн є неспівмірним зі складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт у суді апеляційної інстанції. Знаючи про складне матеріальне становище відповідача, позивачка через свого представника умисно заявила надто великий розмір витрат на професійну правничу допомогу. У своєму клопотанні від 13 грудня 2023 року про зменшення судових витрат на професійну правничу допомогу відповідач вказував на те, що Рівненським місцевим центром з надання безоплатної вторинної правової допомоги відповідача визнано суб`єктом права на безоплатну правову допомогу та видано доручення на надання безоплатні вторинної правової допомоги у справі № 569/6239/22. Відповідач звернувся до центру надання безоплатної вторинної правової допомоги, оскільки його майновий стан наразі не дозволяє скористатися послугами приватного адвоката та сплатити вартість його послуг, на що апеляційний суд уваги не звернув. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У лютому 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Оспанов Р. О. подав відзив на касаційну скаргупредставника ОСОБА_2 - адвоката Воронюк К. Ю. на додаткову постановуапеляційного суду, в якому просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судове рішення без змін як такі, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права. Також у відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_1 - адвокат Оспанов Р. О. просив стягнути з відповідача на користь позивачки документально підтверджені судові витрати, понесені нею під час розгляду справи в суді касаційної інстанції, на підтвердження який надав розрахунок витрат на професійну правничу допомогу, копію акта № 2 від 19 лютого 2024 року, ордер про надання правової допомоги та докази направлення відзиву на касаційну скаргу учасникам справи. Рух касаційних скарг у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2023 року касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Воронюк К. Ю. на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 07 липня 2023 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 09 листопада 2023 року залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги. У строк, визначений судом, заявник усунув недоліки касаційної скарги. Ухвалою Верховного Суду від 10 січня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Воронюк К. Ю. на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 07 липня 2023 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 09 листопада 2023 року та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 15 січня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Воронюк К. Ю. на додаткову постанову Рівненського апеляційного суду від 14 грудня 2023 року. У січні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи. Ухвалою Верховного Суду від 23 квітня 2024 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами 11 листопада 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрований шлюб. ІНФОРМАЦІЯ_2 у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 народилася дочка ОСОБА_3 . Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 26 листопада 2018 року у справі № 569/5047/18 розірвано шлюб між сторонами. Після розірвання шлюбу позивачці відновлено дошлюбне прізвище « ОСОБА_1 ». Розпорядженням Рівненського міського голови від 15 лютого 2019 року № 160-р «Про визначення способу участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї» визначено спосіб участі батька ОСОБА_2 у вихованні малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , встановивши можливість побачень з дочкою: двічі на тиждень у середу та четвер з 17:00 год. до 20:00 год.; двічі на місяць через тиждень у суботу або неділю; щороку на наступний день після дня народження дочки; в день народження батька та щороку на другий день державних свят за домовленістю з матір`ю дитини. 05 травня 2022 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 зареєстрований шлюб. Прізвище позивачки після реєстрації шлюбу « ОСОБА_1 ». Відповідно до висновку органу опіки та піклування виконавчого комітету Рівненської міської ради № 08-4142 від 09 грудня 2022 року щодо визначення місця проживання малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , враховуючи інтереси дитини, комісія як консультативно-дорадчий орган при виконавчому комітеті Рівненської міської ради прийняла рішення про доцільність визначення місце проживання малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з матір`ю ОСОБА_1 . У вказаному висновку органу опіки та піклування зазначено, що дочка сторін ОСОБА_3 зареєстрована та проживає разом із матір`ю ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 . У квартирі створені належні умови для проживання, виховання та розвитку дитини. Відповідно до оцінки потреб сім`ї ОСОБА_1 , наданої Рівненським міським центром соціальних служб, не виявлено складних життєвих обставин в сім`ї. Батько дитини - ОСОБА_2 відмовився надати можливість обстеження умов його проживання та здійснити оцінку потреб сім`ї. Могаддамі ОСОБА_3 навчається в Рівненському ліцеї № 12 Рівненської міської ради. Мама дівчинки постійно підтримує зв`язок із класним керівником, цікавиться шкільним життям дитини, систематично відвідує батьківські збори. Тато цікавиться шкільним життям дитини. Інформацію щодо вивчення соціальної пристосованості ОСОБА_3, сфери її міжособистісних та сприйняття внутрішньосімейних відносин з точки зору дитини, навчальний заклад надати не зміг, у зв`язку із відмовою тата ОСОБА_2 на обстеження дівчинки. У бесіді ОСОБА_3 пояснила, що хоче проживати разом із мамою. ОСОБА_1 є фізичною особою-підприємцем та має дохід, що підтверджується копією податкової декларації платника єдиного податку - фізичної особи-підприємця за 2021 рік. ОСОБА_2 як учасник ТОВ «Євро Нутрішн Груп» володіє 100 % статутного капіталу товариства. У судовому засіданні суду першої інстанції дитина сторін ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у присутності психолога ОСОБА_9 висловила бажання проживати з матір`ю.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційні скарги не підлягають задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційних скарг цих висновків не спростовують. Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»). Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами. Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Відповідно до частин другої, четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. Відповідно до частин першої, другої статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини. Нормами статті 19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (§ 76). У § 54 рішення Європейського суду з прав людини «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини. Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) зазначено наступне: «Декларація прав дитини не є міжнародним договором. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей. У зв`язку з наведеним Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, про обов`язковість брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини бути розлучена зі своєю матір`ю. Велика Палата Верховного Суду вважає, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року». У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 вересня 2021 року у справі № 223/306/20 (провадження № 61-9005св21) зазначено, що «міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною. При визначенні місця проживання дитини судам необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору. Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах». У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2018 року у справі № 207/3144/16-ц (провадження № 61-29090св18) вказано, що «відповідно до статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку має, бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси». Питання забезпечення інтересів дитини ґрунтується на розумінні, що розлучення батьків для дітей - це завжди тяжке психологічне навантаження, а дорослі, займаючись лише своїми проблемами, забувають про кардинальні зміни в житті дитини: нове оточення та місце проживання, неможливість спілкування з двома батьками одночасно тощо. Вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об`єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновку органу опіки та піклування. Проте найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти відносини або домовитися, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства. Під час вирішення спору щодо місця проживання дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку. При розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах. Згідно з частинами першою та другою статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. У статті 12 Конвенції про права дитини зазначено, що держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. Заслухана у суді першої інстанції ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у присутності психолога суду пояснила, що вона проживає з матір`ю та бажає і надалі проживати з нею. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, враховуючи інтереси дитини, які переважають над інтересами батьків, висновок органу опіки та піклування, беручи до уваги вік дитини, думку дитини, висловлену в судовому засіданні, особисту прихильність дитини до матері, дійшов правильного висновку про визначення місця проживання дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з матір`ю ОСОБА_1 . Розуміючи, що спір стосується вкрай чутливої сфери правовідносин, а дитина потребує уваги, підтримки і любові обох батьків, суди попередніх інстанцій при вирішенні спору надали першочергове значення саме найкращим інтересам дитини та визначили місце її проживання з матір`ю. Визначення місця проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з матір`ю не позбавляє батька дитини батьківських прав та не звільняє його від виконання своїх батьківських обов`язків. Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій при вирішенні спору врахували найкращі інтереси дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з урахуванням встановлених судами обставинами справи. Для забезпечення інтересів дитини саме визначення місця проживання дитини із матір`ю відповідатиме її інтересам. Посилання як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2019 року у справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18), від 12 січня 2022 року у справі № 663/724/19 (провадження № 61-15273св21), не заслуговують на увагу, оскільки фактичні обставини у вказаних справах відрізняються від тих, що установлені судами у справі, яка переглядається в касаційному порядку. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти лише такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Доводи касаційної скарги про те, що позивачка не виконує розпорядження Рівненського міського голови № 60 від 15 лютого 2019 року «Про визначення способу участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї», не дозволяє відповідачу бачитись з дочкою, не спростовують правильного висновку судів про визначення місця проживання дитини з матір`ю. Верховний Суд зазначає, що предметом цього спору є виключно визначення місця проживання дитини з матір`ю, оскільки зустрічний позов ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини з батьком ухвалоюРівненського міського суду Рівненської області від 24 січня 2023 року повернуто заявнику. За істотної зміни обставин сторони мають право ініціювати визначення іншого порядку фізичної опіки щодо дитини. Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій допустили порушення норм процесуального права, а саме статті 75 ЦПК України, є безпідставними, оскільки згідно з журналами судових засідань під час розгляду справи у суді першої інстанції приймали участь перекладачі Шуляк О. М. та Михайлова Є. В . Крім того, відповідач користувався правовою допомогою і його представник брав участь у судовому засіданні у суді апеляційної інстанції. Доказів обмеження заявника у здійсненні процесуальних прав, що мали наслідком перешкоди у доступі до правосуддя, матеріли справи не містять. Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з наданою судами оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності їх переоцінки. Вказані доводи не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки в силу вимог статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не може вдаватись до встановлення або до оцінки обставин, що не були встановлені в оскаржуваних судових рішеннях, не вирішує питання про достовірність або недостовірність доказів чи про перевагу одних доказів над іншими. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц). Судові рішення судів першої та апеляційної інстанції ґрунтується на аналізі та оцінці всіх наявних у справі доказів у їх сукупності. Щодо додаткової постанови апеляційного суду До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, в тому числі, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 3 частини 1 статті 133 ЦПК України). Відповідно до частини 1 статті 137 ЦПК України, яка регламентує витрати на професійну правничу допомогу, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. Згідно з частиною 2 статті 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Згідно до пункту 4 частини 1 статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Згідно з частиною 1 статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. За змістом статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 виклала правовий висновок відповідно до якого розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини. Фіксований розмір гонорару у цьому контексті означає, що у разі настання визначених таким договором умов платежу - конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання цього договору й призвели до настання цих умов, не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару в конкретному випадку. Правомірне очікування стороною, яка виграла справу, відшкодування своїх розумних, реальних та обґрунтованих витрат на професійну правничу допомогу не повинно обмежуватися з суто формалістичних причин відсутності в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги, у випадку домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 вказувала, що учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення - визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права. Верховний Суду у постанові від 15 червня 2021 року в справі № 159/5837/19 (провадження № 61-10459св20) дійшов висновку, що витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 137 ЦПК України). Аналогічна позиція висловлена Об`єднаною палатою Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду у постановах: від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19 та підтримана Верховним Судом у постановах: від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18). Склад витрат, пов`язаних з оплатою за надання професійної правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі, що свідчить про те, що такі витрати повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами. Саме заінтересована сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. У розумінні положень частини п`ятої статті 137 ЦПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи (див. постанову Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19 (провадження № 61-22131св19)). Суд апеляційної інстанції, приймаючи додаткову постанову, врахувавши умови договору про надання правничої допомоги від 03 листопада 2022 року, остаточний розрахунок витрат на професійну правничу допомогу від 10 листопада 2023 року, акт надання послуг № 1 до договору про надання правової допомоги з детальним описом наданих послуг, підписаний сторонами 10 листопада 2023 року, дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 8 600,00 грн понесених нею витрат на правову допомогу. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції, оскільки, надавши оцінку зібраним доказам, суд виходив з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру. Посилання у касаційній скарзі на те, що апеляційний суд не врахував клопотання про зменшення витрат на професійну правничу допомогу від 13 грудня 2023 року, висновків апеляційного суду не спростовує, з огляду на таке. Так, розгляд заяви позивачки про розподіл судових витрат був призначений апеляційним судом на 14 грудня 2023 року, про що представник відповідача - адвокат Воронюк К. Ю. була повідомлена 27 листопада 2023 року, а 13 грудня 2023 року направила поштою заяву про звільнення від сплати судових витрат на професійну правничу допомогу у справі, яка надійшла до апеляційного суду 18 грудня 2023 року, тобто після прийняття апеляційним судом додаткової постанови від 14 грудня 2023 року. При цьому слід зазначити, що у вказаній заяві представник відповідача - адвокат Воронюк К. Ю. просила звільнити відповідача від сплати судових витрат, посилаючись на положення статті 136 ЦПК України, а не зменшити суму витрат на оплату правничої допомоги адвоката, як передбачено частиною шостою статті 137 ЦПК України, у зв`язку з її неспівмірністю. Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, Верховний Суд не встановив. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а судові рішення - без змін. Щодо клопотання про стягнення витрат на правничу допомогу у суду касаційної інстанції У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_1 - адвокат Оспанов Р. О. просив стягнути з відповідача на користь позивачки витрати на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції. У частині восьмій статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. На підтвердження витрат на правничу допомогу представник ОСОБА_1 - адвокат Оспанов Р. О. надав: розрахунок витрат на професійну правничу допомогу адвокатів АО «Кобра» у Верховному Суді ОСОБА_1 у справі № 569/6239/22, згідно з яким вартість виконаних робіт становить 8 600,00 грн, копію акта № 2 до договору про надання правової допомоги від 03 листопада 2022 року № 18/22-1 з детальним описом наданих послуг, який підписаний сторонами від 19 лютого 2024 року, згідно з яким вартість виконаних робіт становить 8 600,00 грн, ордер на надання правової допомоги. Також представник позивачки надав докази надіслання відзиву учасникам справи 19 лютого 2024 року. Отже, заявник в установлені законом строки надав докази на підтвердження обсягу наданих правничих послуг, виконаних робіт та їх вартості. У розумінні положень частини п`ятої статті 137 ЦПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі доведення нею недотримання вимог щодо співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи. Представник відповідача не подавав клопотання про зменшення заявленої представником ОСОБА_1 - адвокатом Оспановим Р. О. суми понесених витрат на правничу допомогу у зв`язку з її неспівмірністю. Враховуючи, що за результатами касаційного перегляду справи касаційні скарги представника ОСОБА_2 - адвоката Воронюк К.Ю. залишено без задоволення, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення заяви представника ОСОБА_1 - адвоката Оспанова Р. О. про стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу, понесених під час розгляду справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 8 600,00 грн. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги представника ОСОБА_2 - адвоката Воронюк Катерини Юріївни залишити без задоволення. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 07 липня 2023 року, постанову Рівненського апеляційного суду від 09 листопада 2023 року та додаткову постанову Рівненського апеляційного суду від 14 грудня 2023 року залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 8 600,00 грн (вісім тисяч шістсот гривень 00 коп.) витрат на правничу допомогу у суді касаційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: І. Ю. Гулейков Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець