Постанова Чернівецький апеляційний суд № 727/158/24

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 29 травня 2024 року місто Чернівці справа №727/158/24 провадження №22-ц/822/499/24 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Височанської Н.К., суддів: Лисака І.Н., Перепелюк І.Б. секретар Тодоряк Г.Д. учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Акціонерне товариство «Чернівціобленерго» розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м.Чернівці від 19 березня 2024 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Чернівціобленерго» про стягнення середнього заробітку, головуючий в суді першої інстанції суддя Смотрицький В.Г.,- В С Т А Н О В И В: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У січні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Чернівціобленерго» про стягнення середнього заробітку. Посилався на те, що з 1997 року працює в АТ «Чернівціобленерго». На підставі Наказу про увільнення від роботи на час проходження військової служби за контрактом від 10 червня 2019 року №114/3 постановлено "увільнити від роботи начальника режимно-секретного органу (цивільного захисту та мобілізаційної роботи) ОСОБА_1 з 11 червня 2019 року до закінчення терміну контракту та його фактичного виходу на роботу для проходження військової служби за контрактом осіб офіцерського складу, із збереженням місця роботи, посади і середнього заробітку". Зазначає, що у період з 16 травня 2019 року по 19 квітня 2023 року проходив військову службу контрактної форми та брав безпосередню участь у бойових діях, спрямованих на захист суверенітету нашої держави проти збройної агресії російської федерації у складі підрозділу десантно-штурмових військ ЗСУ. 02 лютого 2023 року отримав вогнепальне осколкове сліпе поранення коліна поблизу населеного пункту Парасковіївка Бахмутського району Донецької області внаслідок артилерійського обстрілу противником. 19 квітня 2023 року проходження військової служби було припинено. Після повернення з військової служби перебував у відпустці по 25 жовтня 2023 року і до роботи приступив 26 жовтня 2023 року. У зв?язку з виконанням покладених обов?язків щодо несення військової служби він тимчасово був позбавлений можливості продовжувати працювати, а за особами, хто проходить військову службу у трудові періоди зберігається місце роботи (посади) і середній заробіток на підставі ч. 1 ст. 119 КЗпП України. Зазначає, що 03 серпня 2022 року йому була здійснена остання виплата середнього заробітку, у подальшому виплата середнього заробітку не виконувалась. Просив зобов`язати АТ «Чернівціобленерго» сплатити йому середній заробіток за період з серпня 2022 по жовтень 2023 року, включно та витрати на правничу допомогу. Короткий зміст рішень суду першої інстанції Рішенням Шевченківського районного суду м.Чернівці від 19 березня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до АТ «Чернівціобленерго» про стягнення середнього заробітку відмовлено. Повний текст рішення складено 22 березня 2024 року. Короткий зміст та узагальнені доводи апеляційної скарги на рішення суду Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм матеріального права, просив рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. В апеляційній скарзі наводить обставини й підстави для задоволення вимог, які викладені в позовній заяві та свої доводи мотивує тим, що припинення виплати раніше призначеного йому середнього заробітку на період його мобілізації є зміною істотних умов праці, про які відповідач повинен був попередити його до запровадження таких змін. Виходячи зі змісту наказу від 20 липня 2022 року за номером №63 «Про припинення збереження середнього заробітку», який доданий в суді не містить відомостей про ознайомлення позивача з даним наказом. Вважає, що відсутність обов`язку роботодавця сплачувати середньомісячний заробіток стосується лише тих працівників, які були увільненні вже в період змін до ст.119 КЗпП України. Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи У відзиві на апеляційну скаргу АТ «Чернівціобленерго» просило апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Вказало, що з 19 липня 2022 року роботодавець звільнений від обов`язку збереження середнього заробітку працівникам призваним на військову службу, а зберігає за цими працівниками лише місце роботи і посаду. Посилання апелянта на не ознайомлення його з наказом про припинення збереження середнього заробітку, є помилковим, оскільки виплата середнього заробітку це реалізація приписів норм законодавства, а не на підставі наказу. Також зупинення збереження середньої заробітної плати не є зміною суттєвих умов праці з боку роботодавця. Крім цього, в період з 01 травня 2023 року по 25 жовтня 2023 року позивач перебував у щорічній основній відпустці, а тому виплата заробітної плати за весь час відпустки була здійснена відповідачем в повному обсязі, а тому заявлені вимоги є безпідставними. Вважає висновки суду першої інстанції обґрунтованими, рішення суду є законним та не підлягає скасуванню.

Мотивувальна частина Позиція апеляційного суду Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, заслухавши пояснення учасників справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судом встановлено, що ОСОБА_1 працює в АТ «Чернівціобленерго» з 1997 року, що не заперечується сторонами. На підставі Наказу про увільнення від роботи на час проходження військової служби за контрактом від 10 червня 2019 року №114/3 постановлено «увільнити від роботи начальника режимно-секретного органу (цивільного захисту та мобілізаційної роботи) ОСОБА_1 з 11 червня 2019 року до закінчення терміну контракту та його фактичного виходу на роботу для проходження військової служби за контрактом осіб офіцерського складу, із збереженням місця роботи, посади і середнього заробітку» (а.с.23). Відповідно до копії військового квитка серія НОМЕР_1 ОСОБА_1 , він з 16 травня 2019 року по 19 квітня 2023 року проходив військову службу на посаді начальника інж. служби, командир взводу Заст КБ, начальник групи (а.с.17-22). 02 лютого 2023 року ОСОБА_1 отримав вогнепальне осколкове сліпе поранення коліна поблизу н.п. Парасковіївка Бахмутського району, Донецької області внаслідок артилерійського обстрілу противником, що підтверджується довідкою про обставини травми капітана ОСОБА_1 №1390 від 11 березня 2023 року (а.с.16). Відповідно до посвідчення серії НОМЕР_2 виданого 02 травня 2023 року, ОСОБА_1 має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій (а.с.15). 01 травня 2023 року на підставі заяви ОСОБА_1 (а.с.41) та витягу із наказу Міноборони України АТ «Чернівціобленерго» видано наказ №63/3 про вихід на роботу у зв`язку із звільненням із військової служби, відповідно до якого наказано приступити до виконання своїх посадових обов`язків начальнику режимно-секретного органу (цивільного захисту та мобілізаційної роботи) ОСОБА_1 з 01 травня 2023 року з посадовим окладом згідно штатного розпису (а.с.42). У відповідності до наказу АТ «Чернівціобленерго» від 20 липня 2022 року №63 «Про припинення збереження середнього заробітку» у зв?язку із набранням чинності з 19 липня 2022 року Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року №2352-ІХ та внесенням змін до ч. 3 статті 119, п.2 4.1 ст.82 Кодексу законів про працю України, до ст.9 Закону України від 15 листопада 1996 року №504/96-ВР «Про відпустки», працівникам з 19 липня 2022 року припинено нарахування та виплату середнього заробітку, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду за контрактом, у тому числі шляхом укладання нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення, згідно Додатку (а.с.62, 67). Згідно наказу №357-в про надання відпустки, ОСОБА_1 надано відпустку в період з 01 травня 2023 року по 25 жовтня 2023 року, на 178 календарних днів (а.с.44). Мотиви, з яких виходив апеляційний суд та застосовані норми права переглядаючи рішення суду Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки положення частини третьої статті 119 КЗпП України у частині збереження за позивачем середнього заробітку на час перебування на військовій службі поширювалися на нього до 19 липня 2022 року, тобто до дня набрання чинності Законом № 2352-ІХ, відтак відповідач не порушив норми статті 58 Конституції України та ЦК України щодо незворотності дії закону в часі та правомірно припинив нарахування і виплати середнього заробітку позивачу з 19 липня 2022 року. Щодо періоду з 19 квітня 2023 року по жовтень 2023 року, позивач у позовній заяві не заперечує, що перебував у відпустці по 25 жовтня 2023 року з наданням матеріальної допомоги на оздоровлення та те, що за цей час йому нараховувалась виплата за час відпустки, а тому заявлені вимоги є безпідставними. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, виходячи з наступного. Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Законом України «Про військовий обов`язок та військову службу», Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Указами Президента України та іншими підзаконними актами. Відповідно до частин першої-третьої статті 1 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає у тому числі проходження військової служби. Статтею 2 Закону № 2232-XII встановлено, що проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом. У листі Міністерства оборони України від 01 жовтня 2015 року №322/2/8417 «Щодо особливого періоду» зазначено, що особливий період в Україні настав із 17 березня 2014 року на підставі Указу № 303/2014 та триває, а його скасування буде здійснено окремим Указом Президента України «Про демобілізацію» після стабілізації на Сході України. Саме з періоду оголошення Президентом України часткової мобілізації (17 березня 2014 року) відповідно до статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» пов`язано настання особливого періоду, який закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування у умовах мирного часу. Такий правовий висновок Велика Палата Верховного Суду висловила у постанові від 26 серпня 2020 року у справі № 813/402/17. 24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 на всій території України введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин строком на 30 діб. У подальшому воєнний стан неодноразово продовжувався та діє на теперішній час. Статтею 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону. Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, отже трудовий договір є основною, базовою формою виникнення трудових правовідносин. Кодексом законів про працю України надано визначення трудового договору. Так, трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Глава VII Закону № 2232-ХІІ врегульовує особливості призову під час мобілізації. Згідно з частиною другою статті 39 Закону громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими, зокрема частиною третьою статті 119 КЗпП України, а також частиною першою статті 53 і частиною другою статті 57 Закону України «Про освіту», частиною другою статті 44, частиною першою статті 54 і частиною третьою статті 63 Закону України «Про фахову передвищу освіту», частиною другою статті 46 Закону України «Про вищу освіту». Частиною третьою статті 119 КЗпП України (у редакції, що діяла до 19 липня 2022 року) передбачено, що за працівниками, призваними на строкову військову служб; військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову. Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352-IX), який набрав чинності з 19 липня 2022 року, внесено зміни та у частині третій статті 119 КЗпП України слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада». Таким чином, із набранням чинності Закону № 2352-IX відбулись зміни у регулюванні трудових відносин за участі працівників призваних на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятих на військову службу за контрактом тобто з 19 липня 2022 року роботодавець звільнений від обов`язку збереження середнього заробітку працівникам, призваним на військову службу, зі збереженням за цими працівниками лише місця роботи і посади. Відтак, обов`язок роботодавця щодо збереження за такими категоріями працівників середнього заробітку передбачався включно до дня, що передує дню набранням чинності цим Законом (18 липня 2022 року). З 19 липня 2022 року правові підстави для збереження середнього заробітку за таким працівником відсутні. Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Аналогічне положення закріплені в статті 21 КЗпП України, відповідно до якої роботодавець зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату на виконану ним роботу, визначену трудовою угодою. Позивач у цій справі не виконував роботу, визначену трудовим договором між ним та відповідачем, унаслідок призиву на військову службу, а отримував грошове забезпечення військовослужбовця в установленому законом розмірі. Звільнивши з 19 липня 2022 року роботодавців від обов`язку з виплати щомісячного забезпечення мобілізованим працівникам, 28 лютого 2022 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», згідно з якою компенсував скасування збереження середньомісячної заробітної плати одночасним збільшенням грошового забезпечення військовослужбовцям за місцем проходження служби. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції встановив, що АТ «Чернівціобленерго», видаючи наказ «Про припинення нарахування та виплати середнього заробітку ОСОБА_1 » в частині припинення з 19 липня 2022 року нарахування та виплати середнього заробітку на період проходження ним військової служби, діяв відповідно до вимог чинного законодавства. Враховуючи наведене та з огляду на те, що з моменту набрання чинності Законом № 2352-IX відсутні правові підстави для збереження середньої заробітної плати працівникам, які були призвані на військову службу до дня набрання чинності цим Законом, суд першої інстанції, зробив правильний висновок про відмову у задоволенні позовних вимог. Висновок суду відповідає обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, та узгоджуються з нормами матеріального права, які судами правильно застосовані. При цьому не можуть бути підставою для скасування оскарженого судового рішення доводи апеляційної скарги про те, що припинення збереження (виплати) середнього заробітку не узгоджується з принципами верховенства права та правової визначеності відповідними діючими правовими нормами та судовою практикою, оскільки з часу набрання чинності Законом № 2352-ІХ раніше існуючі трудові правовідносини осіб, які призвані на військову службу, повинні бути приведені у відповідність із новим юридичним регулюванням. У зв`язку з цим із 19 липня 2022 року за такими особами не зберігається середній заробіток за місцем роботи на час проходження ними військової служби. Натомість їм виплачується грошове забезпечення військовослужбовця в установленому законом розмірі. Доводи апеляційної скарги про незастосування до спірних правовідносин частини третьої статті 119 КЗпП України в редакції, що діяла станом на 24 лютого 2022 року, колегія суддів відхиляє. Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року №1-зп, від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, від 05 квітня 2001 року №3-рп/2001, від 13 березня 2012 року №6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом. Враховуючи вищенаведений принцип, до спірних відносин підлягає застосуванню частина третя статті 119 КЗпП України в редакції з 19 липня 2022 року, адже останні мають місце в період часу після набрання чинності вказаною нормою права. Відповідно до частини другої статті Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (зі змінами, внесеними Законом від 01 липня 2022 року № 2352-IX) на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина передбачених статтями 43, 44 Конституції України. Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної в Рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави. Конституційний Суд України у пункті 2.3. Рішення від 22 травня 2018 року № 5-р/2018 сформулював висновок, відповідно до якого держава, виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей, має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. Тобто у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Проте держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов`язана з обов`язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з людською гідністю. У пункті 3 вказаного рішення зазначено, що Верховна Рада України, виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей держави та з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, має змогу запроваджувати, змінювати, скасовувати або поновлювати такі пільги, оскільки вони не мають фундаментального характеру, а, отже, не можуть розглядатися як конституційні права, свободи та гарантії їх реалізації. Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 жовтня 1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» також констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмупдсон проти Ісландії» від 12 жовтня 2004 року. Оскільки положення частини третьої статті 119 КЗпП України у частині збереження за позивачем середнього заробітку на час перебування на військовій службі поширювалися на нього до 19 липня 2022 року, тобто до дня набрання чинності Законом № 2352-ІХ, відтак суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що відповідач не порушив норми статті 58 Конституції України та ЦК України щодо незворотності дії закону в часі та правомірно припинив нарахування і виплати середнього заробітку позивачу з 19 липня 2022 року. Зокрема, починаючи з 19 липня 2022 року відповідач позбавлений обов`язку зберігати за позивачем середній заробіток, оскільки відповідні положення частини третьої статті 119 КЗпП України виключені. При цьому, припинення відповідачем нарахування та виплати середнього заробітку позивачу було спрямовано на приведення трудових правовідносин з позивачем у відповідність до вимог Закону № 2352-ІХ. Зважаючи на викладені норми закону, правові позиції Конституційного Суду України та Європейського суду, посилання позивача на те, що оскаржуваний наказ звужує його права і свободи та призводить до погіршення становища внаслідок застосування положень Закону № 2352-ІХ, є необґрунтованими. Аналогічні висновки зроблені Верховним Судом у постанові від 28 червня 2023 року у справі №753/12209/22 (провадження № 61-5606св23), у постанові від 29 червня 2023 року у справі №172/666/22. Інші наведені в апеляційній скарзі аргументи не спростовують висновків суду першої інстанції та не дають підстав вважати, що суд порушив норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі заявник, по своїй суті зводяться до переоцінки доказів. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Інші доводи апеляційної скарги, є ідентичними доводам вказаним у позові, яким суд надав належну оцінку, висновки суду є достатньо аргументованими. При цьому колегія суддів враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії"). Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права. Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, і не може бути скасоване з підстав, викладених у апеляційній скарзі. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив це рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м.Чернівці від 19 березня 2024 року слід залишити без змін. Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м.Чернівці від 19 березня 2024 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 29 травня 2024 року. Головуючий: Н.К. Височанська Судді: І.Н. Лисак І.Б. Перепелюк