Ухвала КЦС ВС № 363/3965/15-ц

УХВАЛА 14 травня 2024 року м. Київ справа № 363/3965/15 провадження № 61-11520св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Коротуна В. М., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи заяву ОСОБА_1 про роз`яснення постанови Верховного Суду від 23 лютого 2022 рокуу справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», треті особи: ОСОБА_2 , Національний банк України, про стягнення коштів за договором банківського вкладу та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 лютого 2022 року касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково, а касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 23 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2020 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення пені скасовано і в задоволенні позову в цій частині відмовлено. Постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2020 року в частині зменшення розміру стягнених процентів за користування грошовими коштами та розміру загальної суми стягнення змінено, зменшено розмір стягнених процентів до 381 369,84 грн та розмір загальної суми стягнення до 9 391 969,60 грн. Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 23 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2020 року в частині стягнення з АТ КБ «ПриватБанк» на користь держави судового збору змінено, зменшено розмір судового збору до 6 090,00 грн. В іншій оскарженій частині постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2020 року залишено без змін. Стягнено з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» 15 397,96 грн судових витрат на сплату судового збору. 19 та 21 березня 2024 року до Верховного надійшли заяви ОСОБА_1 про роз`яснення постанови Верховного Суду від 23 лютого 2022 року. Заяви мотивовані тим, що постанова Верховного Суду від 23 лютого 2022 року є суперечливою та з логічними протиріччями. Вказану постанову оцінює як таку, що сприйняла його доводи щодо наявності у нього прав споживача і що Вишгородський районний суд Київської області мав право територіального розгляду. Виходячи з того, що банк оскаржив обрану ним територіальну підсудність, то з наведеного слідувало, що оскільки суд виніс кінцеве рішення, то він сприймав доводи його заяви від 15 вересня 2020 року, у якій вказував, що він є споживачем, та погодився як з наявністю у нього прав споживача, так і правомірністю обрання підсудності. Якщо певні сумніви і з`являлись, то вони спростовувались тим, що свого часу спір щодо підсудності у цій справі № 363/3965/15ц остаточно був вирішений після апеляційних скарг банку на ухвали про відкриття проваджень Вишгородським районним судом Київської області. У протилежному випадку рішення судів першої і апеляційної інстанції слід було скасувати та направити справу для подальшого розгляду за територіальністю до Печерського райсуду м. Києва. Крім того, суд мав ще зобов`язати його сплатити судовий збір за подання позову та апеляційної скарги, проте не зробив наведеного. Оскільки питання щодо повернення йому судового збору не було вирішено у постанові Верховного Суду, 24 жовтня 2022 року він звернувся до Верховного Суду з заявою про ухвалення додаткового рішення, однак ухвалою Верховного Суду від 02 листопада 2022 року у складі судді Краснощокова Є. В. вказану заяву було повернуто з посиланням на статті 44, 260 ЦПК України. Ухвала, зокрема, вмотивована тим, що з урахуванням меж касаційного перегляду, Верховний Суд питання порушення правил територіальної підсудності не вирішував, тому і не вбачається підстав для розгляду його заяви, а така заява є зловживанням процесуальними правами. Проте такий висновок не відповідає фактичним обставинам, у справі допущена помилка. Суд фактично підтвердив, що взагалі не розглядав і не досліджував питання порушення правил територіальної підсудності, тоді як з матеріалів справи убачається протилежне. Зі змісту цієї ухвали відслідковується, що у цій судовій справі виявилась частково не розглянута касаційна скарга банку про порушення територіальної підсудності та її доводи. Після отримання цієї ухвали він звернувся до Верховного Суду з більш мотивованою заявою, проте його дії були визнанні зловживанням, про що суддею Краснощоковим Є. В. постановлено ухвалу від 10 листопада 2022 року. З контексту ухвали слідувало фактичне визнання помилки. Звернувшись 02 грудня 2023 року втретє з заявою про ухвалення додаткового рішення він вказав, що можливо і не подавав цю заяву, якби його дії не були кваліфіковані відповідним чином та навів в ній додаткові аргументи. Зокрема, ним акцентувалось, що якщо у нього з 24 липня 2005 року не було прав споживача, то Верховний Суд при винесенні свого рішення мав зобов`язати його сплатити судовий збір за подання позову до суду першої інстанції та за подання апеляційної скарги (яких він не сплачував як споживач), чого у постанові не зробив, що при її суперечливості також ввело його в оману при її попередній правовій оцінці. У заяві ним підкреслювалось розуміння парадоксальності постановки питання, оскільки йшлося про стягнення з нього додаткових сум, але акцентувалось, що колегіальним розглядом реально має бути у цьому разі знята кваліфікація його дій як зловживання процесуальними правами, оскільки підстави для ухвалення додаткового рішення є очевидними, а воно може прийматись лише колегіально. Ніяких інших питань, крім кінцевого остаточного вирішення питань судових витрат, він не ставив. Водночас, до цієї заяви та в її межах він подав доповнення від 05 грудня 2022 року, де ставилось питання про повернення помилково зайво сплаченої суми за касаційне оскарження. За процесуальним законом підстав для неколегіального розгляду за цими заявами ніяк не було і вони мали розглядатись як єдиний формат (друга була доповнюючою). Між тим, 27 лютого 2023 року знову одноособово суддею Краснощоковим Є. В. постановлено дві ухвали: про повернення зайво сплаченого судового збору та задоволено клопотання АТ КБ «ПриватБанк» про повернення його третьої заяви і знову із кваліфікацією зловживаннями процесуальними правами. При цьому питання щодо стягнення з нього судового збору за розгляд справ у першій та апеляційної інстанцій не оцінювалась. Крім того, він звертався й заявами за нововиявленими обставинами, які обґрунтовував тим, що у період цесії у нього не було розуміння відсутності у нього прав споживача відповідно до актуальних на той час правових позицій суду касаційної інстанції. До ухвалення Великою Палатою Верховного Суду постанови від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/15-ц існувала відносно усталена практика, яка базувалась на нормативному принципі, встановленому статтею 599 ЦК України, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, фіксувала складові стягнення при порушенні повернення депозитів. Ці складові включали: номінальні суми депозитів; проценти до закінчення строку дії договорів і після закінчення; стягнення за частиною другою статті 625 ЦК України; пеню відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів». Суди лише з посиланням на частину третю статті 551 ЦК України, до розумного розміру зменшували розмір пені. За таких обставин у всіх вкладників не було правових підстав для заявлення вимог про відшкодування збитків. Нова судова практика кардинально змінила усталені правові підходи та ретроспективно була застосована у його справі. За застосованого правового підходу виявляється, що при неповерненні вкладів депозитному вкладнику взагалі невигідно захищати свої права через вимоги до банків про повернення коштів через закінчення строків чи через опцію розірвання договорів, оскільки таким чином він тільки погіршує своє становище через позбавлення себе права на санкційні стягнення пені і процентів. Більш того, виявляється, що банкам навіть вигідно не повертати депозитні кошти при зловживаннях своїх працівників. За роки неповернення (15 років) при процентній ставці 20 % за договорами виявилось, що при номіналі у 4 000 000,00 грн він має право отримати від банку лиш додатково 5 010 599,76 грн та прийняв на себе всі ризики знецінення коштів. При цьому банк користувався неповернутими грошима і заробив набагато більше цієї суми. Слід враховувати, що у справі має здійснюватись поворот виконання рішення на суму 24 489 364,40 грн. Крім того, якби Верховний Суд не допустив би істотної процесуальної помилки, то при правильному правозастосуванні мав скасувати усі рішення та направити справу для продовження розгляду до Печерського райсуду м. Києва. У цьому випадку були б до кінцевого вирішення відсутні підстави для повороту виконання. Під час нового розгляду у нього була б можливість доповнити предмет і підстави позову. При зверненні до суду він формував предмет позову у відповідності до судової практики, яка сформувалась у 2012-2016 роках і яка не передбачала обмеження усіх складових стягнень строками позовної давності з урахуванням приписів пункту 2 частини першої статті 268 ЦК України. На час винесення рішення апеляційною інстанцією практика за 2019-2020 рокі дещо змінилась, та стало визнаватись необхідність обмеження цих стягнень дворічним строком позовної давності з дня заявлення позовних вимог. Такі строки і були застосовані апеляційним судом. У цій частині постанову суду апеляційної інстанції він не оскаржував, оскільки на день касаційного оскарження вона відповідала існуючій касаційній практиці, хоча, у судах першої і апеляційної інстанцій відстоював повноцінні стягнення. Між тим, у 2022 році на підставі постанови Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15ц відбулося повернення до практики, що стягнення за частиною другою статті 625 ЦК України не обмежуються строками позовної давності. Між тим, Верховний Суд при касаційному розгляді на цю ситуацію не зреагував, хоча мав зреагувати за законом, маючи процесуальні можливості повноцінно захистити його права. При формуванні позовних вимог він вимагав стягнень за частиною другою статті 625 ЦК України без обмежень строками давності, як і підтримував цю позицію у суді апеляційної інстанції. З огляду на наведене він направив до Верховного Суду 17 березня 2023 року вже четверту заяву про ухвалення додаткового рішення, оскільки позовні вимоги у справі про стягнення коштів за частиною другою статті 625 ЦК України виявились вирішеними не у повній мірі. При цьому він посилався на постанову Верховного Суду від 30 листопада 2022 року у справі № 757/24677/18 щодо депозитного вкладника ОСОБА_3 (із числа таких же постраждалих вкладників у 2005 році Правобережного відділення АТ КБ «Приват Банк» м. Дніпра), у якій та сама колегія, що і у цій справі, здійснила правильне застосування стягнень частини другої статті 625 ЦК України. Проте ухвалою Верховного Суду від 28 березня 2023 року у складі судді Краснощокова Є. В. його заява повернута без розгляду з кваліфікацією його дій як зловживання процесуальними правами. У зв`язку з цим він також потребує роз`яснення чи мав Верховний Суд процесуальний обов`язок вийти за межі касаційної скарги та здійснити правозастосування згідно з постановою Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15ц, а також судової практики на основі цієї постанови. Крім того, 23 лютого 2022 року він подавав заяву про таке правозастосування, яке виявилось взагалі не розглянутим і не оціненим. ОСОБА_1 просив роз`яснити постанову Верховного Суду від 23 лютого 2022 року та надати відповідь на наступні питання: Чи розглядав суд касаційні доводи банку (п. 10. касаційної скарги) про порушення правил територіальної підсудності у справі № 363/3965/15ц і якщо так, то де у фінальній постанові приведено аналіз? Якщо не розглядав, то чому? Чи зобов`язаний був суд надати оцінку доводам касаційної скарги банку щодо порушення правил територіальної підсудності? Чи вважає суд, що при касаційному розгляді судової справи № 363/3965/15ц у фінальній постанові від 22 лютого 2022 року допущена правова помилка щодо правил територіальної підсудності (пункт 6 частина перша статті 411 ЦПК України)? Якщо так, то по якій причині? Якщо ні, то чому? Чому суд прийшов до висновку про можливість фінального вирішення справи при відсутності у нього прав споживача з огляду на те, що він, як споживач, звертався за місцем свого проживання до Вишгородського райсуду Київської області за неналежною територіальністю? Роз`яснити правову позицію. Чи мав він, виходячи з правових оцінок, які здійснив суд щодо відсутності у нього прав споживача, сплачувати судові збори за подання позову та апеляційної скарги)? Якщо так, то чому суд у фінальній постанові не зобов`язав його це здійснити. Яка правова

позиція Верховного Суду? Чи мав суд при встановленій у нього відсутності прав споживача (банк це касаційно оскаржував, наполягаючи на порушенні правил територіальної підсудності) скасувати рішення судів першої і апеляційної інстанцій і направити справу на новий розгляд до Печерського райсуду м. Києва? Якщо ні, то чому? Якщо так, то чому це не здійснено? Роз`яснити правову позицію. Чи мав право Вишгородський районний суд Київської області територіально здійснювати розгляд справи за його позовом, як споживача, виходячи із встановленої у фінальній постанови Верховного Суду від 23 лютого 2022 року відсутності у нього споживчих прав (при касаційному оскарженні банком територіальної підсудності)? Яка правова позиція Верховного Суду? Роз`яснити. Чому суд не скористався у постанові приписами частини третьої статті 400 ЦПК України та не вийшов за межі касаційної скарги при вирішенні стягнень за частиною другою статті 625 ЦК України без обмеження строками позовної давності у зв`язку з необхідністю врахування висновку щодо застосування норм права, викладеному у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги? Чому суд процесуально не оцінив його заяву з цього приводу від 23 лютого 2022 року? Згідно частин першої, другої статті 271 ЦПК України за заявою учасників справи, державного виконавця, приватного виконавця суд роз`яснює судове рішення, яке набрало законної сили, не змінюючи змісту судового рішення. Подання заяви про роз`яснення судового рішення допускається, якщо судове рішення ще не виконане або не закінчився строк, протягом якого рішення може бути пред`явлене до примусового виконання. Як свідчить тлумачення частин першої та другої статті 271 ЦПК України роз`яснення рішення суду можливе тоді, коли воно є незрозумілим, і це ускладнює його реалізацію. При здійсненні роз`яснення судового рішення, суд викладає більш повно і зрозуміло ті частини рішення, розуміння яких викликає труднощі, не вносячи змін до рішення по суті і не торкаючись тих питань, які не були предметом судового розгляду. Якщо фактично порушується питання про зміну рішення, або про внесення до нього нових даних, або про роз`яснення мотивів прийняття рішення, або фактично про встановлення чи зміну способу і порядку виконання рішення, суд відмовляє в роз`ясненні рішення. При цьому не підлягають роз`ясненню судові рішення, ухвалені судом у межах наданих йому повноважень з процесуальних питань, які вказують на вчинення тієї чи іншої процесуальної дії. В ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 06 жовтня 2020 року в справі № 233/3676/19 (провадження № 14-65цс20) вказано, що «необхідність роз`яснення судового рішення може бути зумовлена його нечіткістю в резолютивній частині, коли воно є неясним та незрозумілим для осіб, стосовно яких воно ухвалене, або які будуть здійснювати його виконання. Тобто це стосується випадків, коли рішення містить положення, які викликають суперечки щодо його розуміння та під час його виконання. Отже, в ухвалі про роз`яснення судового рішення суд викладає більш повно та зрозуміло ті частини рішення, розуміння яких викликає труднощі, не змінюючи при цьому суті рішення і не торкаючись питань, які не були предметом судового розгляду. Водночас суд, роз`яснюючи рішення, не вносить зміни в існуюче рішення. Разом із цим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідно до частини другої статті 271 ЦПК України подання заяви про роз`яснення судового рішення допускається, якщо судове рішення ще не виконане або не закінчився строк, протягом якого рішення може бути пред`явлене до примусового виконання. Зі змісту цієї норми убачається, що роз`яснення підлягають не всі судові рішення, а лише ті, які підлягають виконанню, зокрема, у порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження». Отже, приводом для роз`яснення рішення суду є утруднення чи неможливість його виконання. Якщо фактично порушено питання про зміну рішення або внесення в нього нових даних, у тому числі й роз`яснення мотивів ухваленого рішення, суд ухвалою відмовляє в роз`ясненні рішення. З аналізу змісту заяви про роз`яснення судового рішення вбачається, що доводи, викладені у заяві в їх сукупності зводяться до незгоди із ухваленим судовим рішенням та стосуються роз`яснення мотивів ухваленої постанови апеляційного суду. За таких обставин у задоволенні заяви ОСОБА_1 про роз`яснення про роз`яснення постанови Верховного Суду від 23 лютого 2022 року слід відмовити. Крім того, 07 травня 2024 року АТ КБ «ПриватБанк» надіслало клопотання, в якому, окрема, просило застосувати до ОСОБА_1 заходи процесуального примусу у вигляді штрафу, відмовити у задоволенні заяви про роз`яснення постанови Верховного Суду від 23 лютого 2022 року. Колегія суддів не вбачає підстав для застосування до ОСОБА_1 заходів процесуального примусу у зв`язку з поданням вказаної заяви про роз`яснення постанови Верховного Суду, тому відмовляє у задоволенні відповідного клопотання АТ КБ «ПриватБанк». Керуючись статтями 260, 271 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ: У задоволенні клопотання Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про застосування заходів процесуального примусу відмовити. У задоволенні заяви ОСОБА_1 про роз`яснення постанови Верховного Суду від 23 лютого 2022 року у справі № 363/3965/15-ц відмовити. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат Судді: Д. А. Гудима І. О. Дундар В. М. Коротун Є. В. Краснощоков