Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 500/5075/23

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 травня 2024 рокуЛьвівСправа № 500/5075/23 пров. № А/857/21665/23 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого судді: Глушка І.В. суддів: Довгої О.І., Запотічного І.І., розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 18 жовтня 2023 року, ухвалене суддею Мандзій О.П. у м. Тернополі у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження у справі № 500/5075/23 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області, Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання до вчинення дій,- ВСТАНОВИВ: 14 серпня 2023 року позивач - ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до відповідачів - Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області, Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, у якому просила визнати протиправним рішення про відмову у переведенні на пенсію в разі втрати годувальника №961080104199 від 28.07.2023; зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду в Тернопільській області перевести на пенсію у зв`язку з втратою годувальника як інваліда II групи з дитинства з 26.01.2023 та здійснити необхідний перерахунок. ОСОБА_1 позовну заяву обґрунтовує тим, що вона набула право на отримання пенсії у зв`язку із втратою годувальника, так як була визнана вперше особою з інвалідністю у віці 17 років, тобто до досягнення 18-ти річного віку, що узгоджується із нормами закону, якими врегульовано спірні правовідносини. Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 18 жовтня 2023 року адміністративний позов задоволено. Не погоджуючись з вищевказаним рішенням суду, відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню з підстав, наведених у апеляційній скарзі. Просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити. В обґрунтування правомірності рішення пенсійного органу, яке оскаржено в межах спірних правовідносин, зазначає, що позивачу призначено пенсію по інвалідності ІІ групи з 20.08.1980 згідно виписки з акту огляду МСЕК серії ВМ-76 №235217 (причина інвалідності загальне захворювання). Згідно з випискою з акту огляду МСЕК серії ВТЭ-16 №013893, яка видана 23.10.1989, позивачу з 23.10.1989 встановлено ІІ групу інвалідності (причина інвалідності інвалідність з дитинства). 25.07.2023 ОСОБА_1 звернулася до пенсійного органу із заявою про перехід на інший вид пенсії (у зв`язку із втратою годувальника). Для прийняття рішення за результатами поданої заяви за принципом екстериторіальності структурним підрозділом визначено Головне управління Пенсійного фонду України в м.Києві. За результатами розгляду заяви Головним управління Пенсійного фонду України в м.Києві прийнято рішення №961080104199 від 28.07.2023 про відмову у переході на інший вид пенсії. Скаржник наголошує на тому, що на момент встановлення вперше причини інвалідності "інвалідність з дитинства" позивачу виповнилось 26 років. При цьому, Козівська міжрайонна МСЕК повідомила про те, що у медикоекспертній справі ОСОБА_1 відсутні виписки лікувальних закладів, які б свідчили про наявність інвалідизуючої патології у неї до досягнення 18 років. Отже, у пенсійного органу відсутні правові підстави для переведення позивача на пенсію у зв`язку із втратою годувальника відповідно до ст.36 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування". Переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги та відзиву на неї, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити з наступних підстав. Так, судом першої інстанції достовірно встановлено, матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.3-4), перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Тернопільській області, є одержувачем пенсії по інвалідності ІІ групи з дитинства, довічно, про підтверджується пенсійним посвідченням № НОМЕР_1 (а.с.9). Позивач відповідно до свідоцтва про народження серія НОМЕР_2 від 22.07.2023 є дочкою ОСОБА_2 (а.с.7), яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_3 від 25.01.2023 (а.с.8). 25.07.2023 позивач звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області із заявою про перехід з пенсії по інвалідності на пенсію у зв`язку з втратою годувальника згідно ст.36 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування". Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві №961080104199 від 28.07.2023 позивачу відмовлено у переведенні на пенсію у зв`язку з втратою годувальника, покликаючись на відсутність правових підстав для переведення на пенсію на заявлених умовах. Рішення мотивоване тим, що пенсія в разі втрати годувальника призначається непрацездатним членам сім`ї померлого годувальника, які були на його утриманні (при цьому дітям пенсія призначається незалежно від того, чи були вони на утриманні годувальника). До непрацездатних членів сім`ї померлого годувальника належать особи, зазначені у ст.36 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування": чоловік (дружина), батько, мати померлого годувальника за умови досягнення пенсійного віку або якщо вони є інвалідами; діти померлого годувальника за умови, що їм не виповнилося 18 років та незалежно від віку, якщо вони стали інвалідами до 18 років; діти померлого старші за 18 років, які навчаються за денною формою навчання у вищих учбових закладах I-IV рівнів акредитації та професійно-технічних навчальних закладах до закінчення ними навчальних закладів, але тільки до досягнення ними 23 років. Згідно ст.115 визнання особи інвалідом з дитинства або дитиною-інвалідом засвідчується випискою з акта огляду в МСЕК, медичним висновком закладів охорони здоров`я, посвідченням одержувача допомоги, довідкою органу, що призначає допомогу, про період призначення допомоги. У разі якщо дитина визнана дитиною інвалідом після досягнення шестирічного віку або інвалідом з дитинства після досягнення вісімнадцятирічного віку, надається відповідно висновок лікарсько-консультаційної комісії про те, що вона мала медичні показання для визнання її дитиною-інвалідом до досягнення шестирічного віку, та/або висновок МСЕК про можливість настання інвалідності до досягнення особою 18 років (висновок про час настання інвалідності). Згідно первинної виписки акту з огляду ВМ-76 №235217 зазначено причину інвалідності заявниці, як загальне захворювання з 31.07.1980 року (у віці 17 років), а у даних Тернопільського обласного центру медико-соціальної експертизи відсутні виписки лікувальних закладів, які б свідчили про наявність інвалідизуючої патології у ОСОБА_1 до 18 років. Позивач вважаючи рішення пенсійного органу протиправним, звернулась до суду за захистом свого порушеного права на належне пенсійне забезпечення. Надаючи юридичну оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального та процесуального права, з огляду на таке. Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Згідно з ч.1 ст.46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Соціальний захист державою осіб, які мають право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, охоплює комплекс заходів, які здійснює держава в межах її соціально-економічних можливостей. Згідно з п.6 ст.92 Конституції України виключно законами України визначаються основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення. Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій визначені Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» №1058-IV від 09.07.2003 (далі - Закон № 1058-IV). Виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення (ч. 3 ст. 4 Закону №1058-IV). Статтею 9 Закону №1058-IV визначені види пенсійних виплат і соціальних послуг. Так, відповідно до вказаного Закону в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: 1) пенсія за віком; 2) пенсія по інвалідності; 3) пенсія у зв`язку з втратою годувальника. При цьому, умови призначення пенсії у зв`язку з втратою годувальника визначені статтею 36 Закону №1058-IV, згідно з ч. 1 якої пенсія у зв`язку з втратою годувальника призначається непрацездатним членам сім`ї померлого годувальника, які були на його утриманні, за наявності в годувальника на день смерті страхового стажу, який був би необхідний йому для призначення пенсії по III групі інвалідності, а в разі смерті особи, яка виконала функцію донора анатомічних матеріалів людини, пенсіонера або осіб, зазначених у ч. 2 статті 32 цього Закону, а також у разі смерті (загибелі) особи внаслідок поранення, каліцтва, контузії чи інших ушкоджень здоров`я, одержаних під час участі у масових акціях громадського протесту в Україні з 21 листопада 2013 року по 21 лютого 2014 року за євроінтеграцію та проти режиму Януковича (Революції Гідності), - незалежно від тривалості страхового стажу. При цьому дітям пенсія у зв`язку з втратою годувальника призначається незалежно від того, чи були вони на утриманні годувальника. Відповідно до ч. 2 ст. 36 Закону №1058-IV непрацездатними членами сім`ї померлого годувальника вважаються зокрема, діти (у тому числі діти, які народилися до спливу 10 місяців з дня смерті годувальника) померлого годувальника, які не досягли 18 років або старші цього віку, якщо вони стали інвалідами до досягнення 18 років. Так, питання щодо подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» регулюються Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженим постановою правління Пенсійного фонду України 25 листопада 2005 року №22-1 (Порядок №22-1). Згідно п. 2.3 розділу ІІ Порядку №22-1 до заяви про призначення пенсії у зв`язку з втратою годувальника подаються документи померлого годувальника, перелічені в підпунктах 2, 3 пункту 2.1 цього розділу, а також: документ про присвоєння реєстраційного номера облікової картки платника податків померлому годувальнику або свідоцтво про загальнообов`язкове державне соціальне страхування (подається у разі, якщо особа, яка звернулася із заявою про призначення пенсії у зв`язку з втратою годувальника, має такі документи); свідоцтво про народження або паспорт особи, якій призначається пенсія; довідка про склад сім`ї померлого годувальника та копії документів, що засвідчують родинні стосунки члена сім`ї з померлим годувальником (за наявності); свідоцтво органу ДРАЦС про смерть годувальника або рішення суду про визнання його безвісно відсутнім або оголошення його померлим; документи про вік померлого годувальника сім`ї за відсутності таких даних у свідоцтві про смерть чи рішенні суду про визнання годувальника безвісно відсутнім або оголошення його померлим; довідки загальноосвітніх навчальних закладів системи загальної середньої освіти, професійно-технічних, вищих навчальних закладів про те, що особи, зазначені в абзаці другому пункту 2 частини другої статті 36 Закону, навчаються за денною формою навчання; довідка про те, що чоловік (дружина), а в разі їх відсутності - один з батьків, дід, баба, брат чи сестра померлого годувальника незалежно від віку і працездатності не працюють і зайняті доглядом за дитиною (дітьми) померлого годувальника до досягнення нею (ними) 8 років; документи про місце проживання (реєстрації); документ про перебування членів сім`ї (крім дітей) на утриманні померлого годувальника; експертний висновок про встановлення причинного зв`язку смерті годувальника з дією іонізуючого випромінювання та інших шкідливих чинників внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Орган, що призначає пенсію, додає до заяви одержані ним від МСЕК виписки з актів огляду в МСЕК дорослих членів сім`ї, яким право на пенсію у зв`язку з втратою годувальника надається внаслідок їх інвалідності. Загальний підхід до змістовного наповнення поняття особа з інвалідністю на момент виникнення спірних правовідносин установлювався ст.2 Закону України від 21.03.1991 №875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» (далі - Закон №875-ХІІ), а також ст.1 Закону України від 06.10.2005 року №2961-ІV «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» (далі - Закон №2961-ІV). Зокрема, такий статус могла мати особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, унаслідок чого держава зобов`язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист. В розумінні абзацу 3 статті 1 Закону № 2961-ІV дитина з інвалідністю - особа до досягнення нею повноліття (віком до 18 років) зі стійким обмеженням життєдіяльності, якій у порядку, визначеному законодавством, встановлено інвалідність. Водночас, визначення терміну інвалід з дитинства не міститься ані в Законі №875-ХІІ, ані в Законі №2109-III. При цьому за змістом абз.2 п.26 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 №1317 (далі - Положення №1317), інвалідність з дитинства розглядається як причина інвалідності. Так, відповідно до п.1 Положення про медико-соціальну експертизу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1317 від 03.12.2009 медико-соціальна експертиза хворим, що досягли повноліття, потерпілим від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, інвалідам проводиться з метою виявлення ступеня обмеження життєдіяльності, причини, часу настання, групи інвалідності, а також компенсаторно-адаптаційних можливостей особи, реалізація яких сприяє медичній, психолого-педагогічній, професійній, трудовій, фізкультурно-спортивній, фізичній, соціальній та психологічній реабілітації. Згідно з п.14 цього Положення, причинний зв`язок інвалідності з хворобами, перенесеними у дитинстві, установлюється за наявності документів лікувально-профілактичних закладів, що свідчать про початок захворювання або травму, перенесену до вісімнадцятирічного віку. Згідно з п.2.18 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 року №22-1 (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин), визнання особи інвалідом з дитинства або дитиною-інвалідом засвідчується випискою з акта огляду в МСЕК, медичним висновком закладів охорони здоров`я, посвідченням одержувача допомоги, довідкою органу, що призначає допомогу, про період призначення допомоги. У разі, якщо дитина визнана дитиною-інвалідом після досягнення шестирічного віку або інвалідом з дитинства після досягнення вісімнадцятирічного віку, надається відповідно висновок лікарсько-консультаційної комісії, що така дитина мала медичні показання для визнання її дитиною-інвалідом до досягнення шестирічного віку, та/або висновок МСЕК про можливість настання інвалідності до досягнення особою вісімнадцяти років (висновок про час настання інвалідності). За ч.3 ст.1 Закону України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам» від 16.11.2000 №2109 причина, група інвалідності, строк, на який встановлюється інвалідність, визначаються органом медико-соціальної експертизи згідно із законодавством України з одночасним роз`ясненням інвалідам з дитинства їх права на державну соціальну допомогу. Тобто право на призначення пенсії по втраті годувальника особа, якій призначається пенсія, набуває лише за умови надання виписки з акта огляду в МСЕК та висновку МСЕК про те, що вона могла бути визнана інвалідом до досягнення 18 років. Отже, є два випадки для призначення пенсії такого виду пенсії: як встановлення особі інвалідності до досягнення нею 18 річного віку, так і настання інвалідності у віці до 18 років. Наведене також узгоджується з положеннями ч. 2 ст. 36 Закону №1058-IV, за яким непрацездатними членами сім`ї померлого годувальника вважаються також діти померлого годувальника старші 18 років, якщо вони стали інвалідами до досягнення 18 років. При цьому, формулювання «стали інвалідами до досягнення 18 років» не є тотожнім «отримали статус інваліда до досягнення 18 років» (в формалізованому розумінні), натомість їх слід тлумачити також таким чином, що стан здоров`я вказаних осіб фактично відповідав та/або мав передумови відповідати статусу інвалідності. Водночас, статус інвалід з дитинства встановлюється в день надходження до комісії документів виключно після 18 років. Наведене узгоджується з правовою позицією, що викладена Верховним Судом у постанові від 27.10.2021 (справа №759/6651/16-а). Відмова у переведенні на пенсію у зв`язку з втратою годувальника, викладена Головним управлінням Пенсійного фонду України в м.Києві в рішенні №961080104199 від 28.07.2023, мотивована тим, що згідно первинної виписки акту з огляду ВМ-76 №235217 зазначено причину інвалідності заявниці, як загальне захворювання з 31.07.1980 (у віці 17 років), а у даних Тернопільського обласного центру медико-соціальної експертизи відсутні виписки лікувальних закладів, які б свідчили про наявність інвалідизуючої патології у ОСОБА_1 до 18 років. Згідно доводів апеляційної скарги, підставою при вирішення спірних правовідносин ключовою є обставина, що позивач первинно визнана особою з інвалідністю з дитинства лише у віці 26 років. Суд апеляційної інстанції, здійснивши перевірку рішення та дій суб`єктів владних повноважень щодо відповідності визначеним ч.2 ст.2 КАС України критеріям, вважає за необхідне зазначити наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Згідно ч.1 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (ч.3 ст. 90 КАС України). Судом апеляційної інстанції встановлено та не заперечується сторонами, що позивачу призначено пенсію по інвалідності ІІ групи з 20.08.1980, тобто у віці 17 років, згідно виписки з акту огляду МСЕК серії ВМ-76 №235217 від 31.07.1980 (причина інвалідності загальне захворювання) (а.с.12). Згідно з випискою з акта огляду МСЕК серії ВТЭ-16 №013893 від 23.10.1989, позивачу з 23.10.1989 встановлено ІІ групу інвалідності (причина інвалідності інвалідність з дитинства) (а.с.13). Відповідно до довідки до акта огляду МСЕК серії АВ №0003957 від 29.05.2013, позивачу з 15.05.2013 встановлено ІІ групу інвалідності довічно (причина інвалідності інвалідність з дитинства) (а.с.14). Так, пенсійним органом не враховано, що вказаними вище документами підтверджується те, що позивач має медичні показання для визнання особою з інвалідністю до 18 років. Аналізуючи наведені правові норми та обставини справи, суд апеляційної інстанції поділяє висновки суду першої інстанції, що Головне управління Пенсійного фонду України в м.Києві протиправно відмовило ОСОБА_1 у переведенні на пенсію у зв`язку з втратою годувальника із посиланням на відсутність документів, згідно яких вона визнана інвалідом з дитинства до досягнення 18 років, що свідчить про невідповідність спірного рішення №961080104199 від 28.07.2023 критеріям правомірності рішення суб`єкта владних повноважень в контексті ч.2 ст.2 КАС України та має наслідком його скасування як протиправного. Також суд апеляційної інстанції погоджується із висновком суду першої інстанції, що належним способом відновлення порушеного права позивача є визначення пенсійному органу, у якому позивач перебуває на пенсійному обліку, зобов`язання вчинити кореспондуючі праву позивача на переведення з пенсії по інвалідності на пенсію у зв`язку з втратою годувальника ОСОБА_2 відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" з 26.01.2023 дії. Оцінюючи доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції зазначає, що такі були перевірені та проаналізовані судом першої інстанції та їм була надана належна правова оцінка. Доводами апеляційної скарги не спростовуються висновки, викладені судом першої інстанції в оскаржуваних рішень. Відповідно до частини першої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Суд першої інстанції повністю виконав вказані вимоги процесуального закону, оскільки до спірних правовідносин вірно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення законного рішення, яке скасуванню не підлягає. Судові витрати розподілу не підлягають з огляду на результат вирішення апеляційної скарги та виходячи з вимог ст. 139 КАС України. Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційну скаргу розглянуто судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження). Керуючись статтями 242, 308, 309, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області залишити без задоволення, а рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 18 жовтня 2023 року у справі № 500/5075/23 - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя І. В. Глушко судді О. І. Довга І. І. Запотічний