Ухвала КАС ВС № 440/10834/22

УХВАЛА 08 травня 2024 року м. Київ справа №440/10834/22 адміністративне провадження № К/990/16126/24 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Мельник-Томенко Ж.М., суддів: Жука А.В., Загороднюка А.Г., перевіривши касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 09 березня 2023 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 19 березня 2024 року у справі №440/10834/22 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про стягнення середнього заробітку за час невиконання (затримки виконання) рішення суду, УСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до Офісу Генерального прокурора, у якому просив стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 04 грудня 2020 року по день винесення рішення у цій справі або фактичного поновлення на роботі. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 09 березня 2023 року, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 19 березня 2024 року, позов задоволено. Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 03 грудня 2020 року у справі №440/4374/20 за період з 04 грудня 2020 року по 09 березня 2023 року у розмірі 985 710,30 грн. 25 квітня 2024 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Офісу Генерального прокурора на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 09 березня 2023 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 19 березня 2024 року у справі №440/10834/22. За правилами частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до пункту 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав). Заявник, посилаючись на положення пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України, зазначає про незастосування висновку Верховного Суду щодо приписів статті 236 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), висловленого у його постанові від 06 грудня 2018 року у цивільній справі №465/4679/16. Скаржник, зокрема, вказує на те, що видання уповноваженою особою наказу про поновлення особи на роботі, за відсутності її заяви, що не тільки підтверджує волевиявлення на продовження роботи, але й свідчить про зобов?язання працівника виконувати роботу, визначену трудовою угодою. Перевіривши доводи касаційної скарги та додані до неї матеріали, колегія суддів дійшла висновку, що у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити з таких підстав. Предметом спору цій справі є стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на посаді. Аналізуючи аргументи відповідача щодо необхідності застосування висновків Верховного Суду сформованих у цивільній справі №465/4679/16, Верховний Суд констатує, що у вказаній справі предметом спору було звільнення працівника з посади та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що урегульоване приписами статті 235 КЗпП України (щодо якої Верховний Суд і сформував висновки), а не статті 236 КАС України як помилково указав Офіс Генерального прокурора. Отже, обставини справи №465/4679/16 є відмінними від спірних правовідносин. Натомість у цьому спорі вирішується питання щодо стягнення середнього заробітку за час невиконання судового рішення, що набрало законної сили і, як установлено судами у цій справі, відповідачем дотепер не виконане з тих підстав, що, на думку Офісу Генерального прокурора, ОСОБА_1 мав уживати заходів для своєчасного виконання судового рішення. Вирішуючи спір та залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції зауважив, що Верховний Суд неодноразово викладав висновки щодо застосування положень статті 236 КЗпП України у справах з приводу невиконання рішення суду про поновлення на роботі/посаді, що допущене до негайного виконання. Так, зокрема у постанові від 21 жовтня 2021 року у справі № 640/19103/19 Верховний Суд з цього приводу зазначив, що негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей обов`язковості та підлягає виконанню не з моменту набрання ним законної сили, а негайно із часу його проголошення у судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист прав та інтересів громадян і держави. Належним виконанням рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання роботодавцем (власником або уповноваженим ним органом) про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків. Верховний Суд підкреслив, що невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Водночас така відповідальність не поставлена в залежність від дій чи ініціативи працівника. Як зауважив Верховний Суд у справі № 640/19103/19, відповідальність за затримку власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, встановлена статтею 236 КЗпП України, згідно з якою виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі проводиться незалежно від вини роботодавця в цій затримці. Середній заробіток за своїм змістом є державною гарантією, право на отримання якого виникла у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин. Закон пов`язує цю виплату виключно із фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі. Верховний Суд наголосив, що наведені приписи КЗпП України не містять застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, якщо працівник не вчинив додаткових дій, які б вказували на його бажання поновитися на роботі. У підсумку суд касаційної інстанції у справі № 640/19103/19 констатував, що для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України суду потрібно встановити: чи мала місце затримка виконання такого рішення; у разі наявності затримки виконання рішення - встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного дня після ухвалення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період. Така правова позиція щодо застосування приписів статті 236 КЗпП України є сталою і неодноразово висловлювалася Верховним Судом, зокрема, у постановах від 16 лютого 2018 року у справі №807/2713/13-а, від 27 червня 2019 року у справі №821/1678/16, від 31 липня 2019 року у справі №813/593/17, від 25 вересня 2019 року у справі №813/4668/16, від 27 листопада 2019 року у справі №802/1183/16-а, від 19 грудня 2019 року у справі № 2а-7683/12/1370, від 05 лютого 2020 року у справі №815/1676/18, від 05 березня 2020 року у справі №280/360/19, від 26 листопада 2020 року у справі №500/2501/19, від 19 квітня 2021 року у справі №826/11861/17, від 24 червня 2021 року у справі №640/15058/19, від 20 липня 2021 року у справі №826/3465/18, від 21 жовтня 2021 року у справі №280/5260/19, від 27 січня 2022 року у справі №580/5185/20, від 09 листопада 2022 року у справі № 460/600/22, від 23 березня 2023 року у справі №420/8539/21 та від 09 січня 2024 року у справі № 460/15639/21 тощо. Такого підходу Верховний Суд дотримувався й у подальшій правозастосовній практиці при розгляді справ, у яких предметом спору було стягнення середнього заробітку за невиконання судового рішення роботодавцем. Підстав для відступу від указаної правової позиції немає. Отже, застосовуючи наведені підходи Верховного Суду до спірних правовідносин, суд апеляційної інстанції, з посиланням, зокрема, на висновки Верховного Суду у справі №640/27278/21 визнала безпідставними доводи Офісу Генерального прокурора про те, що саме позивач не вживав заходів для своєчасного виконання судового рішення про поновлення його на посаді, оскільки Офіс Генерального прокурора, не заперечуючи обов`язку виконати судове рішення, зволікаючи і очікуючи ініціативи з боку працівника, допустив таким чином затримку у його виконанні. Також у цій справі, судами попередніх інстанцій ураховано, що постановою Верховного Суду від 25 жовтня 2022 року у справі №440/4374/20 судові рішення (що не виконані відповідачем) були змінені в частині мотивів, проте в іншій частині їх залишено без змін. Відтак існування зазначеного судового рішення породжувало у відповідача обов`язок щодо поновлення позивача на вказаній посаді, який мав бути здійснений шляхом видання відповідного наказу негайно після його проголошення. Однак станом на момент прийняття рішення у цій справі, доказів поновлення позивача на посаді до суду не надано. При цьому факт невиконання рішення про поновлення ОСОБА_1 на посаді відповідач не заперечує та наполягає на правомірності своїх дій. За приписами пункту 6 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі на судове рішення, зазначене у частині першій статті 328 цього Кодексу, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). Ураховуючи те, що посилання скаржника на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України є необґрунтованими, а зміст оскаржених судових рішень свідчить про застосування судом апеляційної інстанції приписів статті 236 КЗпП України у відповідності до висновків Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити. Керуючись статтями 248, 333, 355, 359 КАС України, Суд УХВАЛИВ: Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 09 березня 2023 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 19 березня 2024 року у справі №440/10834/22. Копію цієї ухвали разом із касаційною скаргою та доданими до неї матеріалами направити особі, яка її подала. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. СуддіЖ.М. Мельник-Томенко А.В. Жук А.Г. Загороднюк